Особливості реалізації окремих норм нового інформаційного законодавства 4 страница

Відповідно до ст.1 Закону «Про захист персональних даних» він взагалі не поширюється, зокрема, на діяльність зі створення баз ПД «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності».

Згідно зі ст.1 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 07.10.97: «Професійний творчий працівник – особа, яка провадить творчу діяльність на професійній основі, результатом якої є створення або інтерпретація творів у галузі культури та мистецтва, публічно представляє такі твори на виставках, шляхом публікації, сценічного виконання, кіно-, теле-, відеопоказу тощо та є членом творчої спілки, має державні нагороди за діяльність у галузі культури та мистецтва.

Творча діяльність – індивідуальна чи колективна творчість, результатом якої є створення або інтерпретація творів, що мають культурну цінність».

Звертаючись до підпункту 6 пункту 1 ст.1 Закону України «Про культуру» від 14.12.10, читаємо «культура – сукупність матеріального та духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), накопиченого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передають від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти». Слід зазначити, що Закон «Про культуру» у визначенні сенсу поняття «культура» має безумовний пріоритет як, по-перше, спеціальний законодавчий акт, а по-друге – як акт, прийнятий пізніше ніж Закон «Про захист персональних даних», до того ж стверджуючи, що «до приведення законів, інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони діють у частині, що не суперечить цьому Закону».

Таким чином, Закон «Про захист персональних даних» взагалі не регламентує і ніяк не обмежує діяльність зі створення баз ПД науковцями та освітянами – для їхньої «творчої діяльності у галузі освіти чи науки (у т.ч. історичної) – як частини культури.

Відповідно до п.4 ст.5 Закону, «персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону».

Отже, за визначенням є відкритою інформацією:

а) ПД всіх громадян, які активно прагнуть нашого електорального визнання, кандидуючи на будь-яких виборах до будь-яких представницьких органів чи на таких посадах вже перебувають (керівництво Верховної Ради та її комітетів);

б) персональні дані «перших заступників міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Уряду України, їх перших заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, заступників керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, інші прирівняні до них посади», а також кандидатів на ці посади (всіх їх віднесено до першої категорії державних службовців за абзацом першим частини другої ст.25 Закону України «Про державну службу»).

Очевидно, що ПД членів Кабінету Міністрів України як осіб, які мають істотний вплив на державну політику та питання національної безпеки, можуть свідчити про незаконні дії, можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, тобто є суспільно-необхідною інформацією й обмеження доступу до них не може бути «необхідним у демократичному суспільстві». Право громадськості знати переважає можливу шкоду від поширення таких відомостей. Те ж саме, тільки ще більшою мірою, стосується і ПД Президента України. Закон «Про захист персональних даних» не ставить шукачів, зберігачів та поширювачів інформації про посадовців чи кандидатів на посади у гірше становище, ніж це передбачено зараз Конституцією України й іншими законами.

Відповідно до ст.1 Закону «Про захист персональних даних» він не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних:

а) «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності»;

б) «журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових, професійних обов’язків»;

в) «фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих, побутових потреб».

а) З творчими працівниками ми вже з’ясували вище, але принагідно, у «творчому контексті» – про журналістів. Три «профільні» закони визначають журналіста так: «журналістом редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону є творчий працівник, який професійно збирає, отримує, створює та займається підготовкою інформації для друкованого ЗМІ та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією, займається такою діяльністю за уповноваженням» (абзац 1 ст.25 Закону України «Про друковані засоби масової інформації» від 16.11.92);

«журналіст інформаційного агентства – це творчий працівник, який збирає, отримує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням» (абзац 1 ст.21 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28.02.05);

телерадіожурналіст – штатний або позаштатний творчий працівник телерадіоорганізації, який професійно збирає, отримує, створює та готує інформацію для поширення» (абзац 47 ст.1 Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.11.93).

Відповідно, журналісти самі по собі є ще і «творчими працівниками», і принаймні ті з них, хто висвітлює тематику мистецтва, науки, освіти (див. норми Закону «Про професійних творчих працівників…» та Закону «Про культуру»), мають ще і додаткову законну підставу не зважати у своїй діяльності на Закон «Про захист персональних даних».

б) Втім, з журналістами і так все зрозуміло. Закон «Про захист персональних даних» у вищезгаданій статті 1 сам прямо й однозначно свідчить, що взагалі не регламентує і, відтак, взагалі не обмежує створення ними баз ПД (будь-яких) для використання у журналістській діяльності.

в) Щодо непоширення Закону «Про захист персональних даних» на діяльність фізичних осіб зі створення баз ПД «виключно для непрофесійних особистих потреб».

Три «золоті статті» (3, 5, 19) формулюють засадничі принципи взаємовідносин громадян з державою:

Ø суверенність (стосовно держави, державної влади) статусу народу (громадян),

Ø обмеженість діяльності держави в особі її посадовців і органів нормами Конституції та законів,

Ø пріоритетність прав і свобод людини як головних цілей існування держави як такої,

Ø відповідальність держави перед людиною за свою діяльність.

Безсумнівно, що відповідальність одного суб’єкта перед іншим передбачає належну обізнаність другого щодо діяльності першого, є обумовленою такою обізнаністю.

Відповідно до пунктів 1 і 2 ст.10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (ратифікована Україною 17.07.97) будь-які обмеження свободи «отримувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади» мають бути «необхідними в демократичному суспільстві», а у статті 1 Конституції Україна визнала себе (напевно що надто оптимістично) саме «демократичною правовою державою», тож висновок є очевидним. До «особистих потреб» українців належить обізнаність про діяльність держави, її органів і посадовців в обсязі, необхідному для:

а) реалізації своїх прав, свобод, законних інтересів,

б) контролю народу-суверена за найманим працівником-державою,

в) притягнення держави до відповідальності у разі дефолту з її боку.

Втім, сама держава вже визнала це (можливо несвідомо) у новій редакції Закону України «Про інформацію», яка набирає чинності з 10.05.2011, де до «суспільно-необхідної інформації» віднесено, зокрема, інформацію, яка забезпечує «реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману».

Таким чином, Закон «Про захист персональних даних» взагалі не поширюється на створення громадянами України баз ПД державних службовців і політиків – у тому обсязі, який є розумно необхідним для оцінки діяльності конкретного чиновника на державній посаді, її відповідності законам, дотримання антикорупційного законодавства тощо, для здійснення усвідомленого електорального вибору, оскільки обізнаність про таке є «особистою потребою» громадянина демократичної держави.

Тема 12. Закон України «Про авторське право та суміжні права» в правовому регулюванні документно-інформаційної діяльності

Законодавство України з питань охорони виключних прав стосовно інформації і інформаційних продуктів складається з:

Ø Закону «Про авторське право і суміжні права» - розглядає питання визначення належності інформації на правах інтелектуальної власності конкретному суб’єкту і гарантує захист інтелектуальної власності;

Ø Закону «Про державну таємницю» - регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації додержавної таємниці. Її засекречуванням і охороною з метою захисту інтересів України у галузі оборони, економіки, зовнішніх стосунків, державної безпеки і охорони правопорядку, а також встановлює порядок обмеження доступу до інформації, що містить державну таємницю.

2. Охорона інтелектуальної власності

До числа основних об’єктів інтелектуальної власності віднесені:

Ø твори науки, літератури і мистецтва;

Ø результати виконавської діяльності артистів, режисерів, диригентів;

Ø складні результати творчості;

Ø звукозаписи і записи зображення;

Ø передача радіо- і телевізійних сигналів;

Ø винаходи;

Ø корисні моделі;

Ø промислові зразки;

Ø професійні секрети (ноу-хау);

Ø селекційні досягнення;

Ø фірмові найменування і комерційні позначення правовласника;

Ø товарні знаки і знаки обслуговування;

Ø найменування місць походження товарів;

Ø інші результати інтелектуальної діяльності і засобу індивідуалізації, на які відповідно до закону можуть визнаватися або закріплюватися виняткові права.

ДАХНО

Власної системи охорони авторського права Україна в історичному минулому не мала. Якщо простежити історію вітчизняного правового регулювання в даній галузі, то слід згадати нормативно-правовий акт Російської імперії від 20 березня 1911 року, що мав назву «Положення про авторське право». Зазначене положення запозичило накопичений Європою досвід з правової охорони авторських прав. Фахівці відзначають, що «міцність» охорони авторських прав у Росії поступалася європейській. Після революції 1917 року концепція націоналізації була поширена й на інтелектуальну галузь. Радянське авторське право містило норму про можливість примусового викупу державою авторського права. Автори позбавлялися права давати чи не давати дозвіл на публічне виконання їхніх творів, у тому числі за допомогою технічних засобів (кіно, радіо, телебачення тощо). Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 року не передбачав охорони суміжних прав. У цьому Кодексі авторському праву було відведено розділ IV. Він охоплював статті 472-513.

31 травня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік». Вони розширили коло об’єктів, що охороняються, подовжили термін чинності авторського права до 50 років від дати смерті автора, запровадили охорону суміжних прав. Невдовзі деінтегрувався СРСР, і Україна стала незалежною.

23 грудня 1993 року Верховна Рада України першого скликання прийняла Закон України «Про авторське право і суміжні права» (№ 3792—XII). Його було опубліковано у «Відомостях Верховної Ради України» за 1994 рік (№ 13). Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про авторське право і суміжні права”» від 11 липня 2001 року (№ 2627—III) зазначений закон було викладено в новій редакції (див. «Офіційний вісник України», 2001, № 32; «Відомості Верховної Ради України», 2001, № 43).

Авторське право — особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням і використанням наукових літературних і мистецьких творів. І Суміжні права — права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. Французькою мовою суміжні права звучать як les droits voisins (сусідські права), а англійською — related rights (пов’язані, родинні права). Трапляється й термін neigbouring rights.

Стаття 8 («Об’єкти авторського права») містить перелік, який охоплює 16 видів творів. Сімнадцята позиція названа як «інші» і встановлена законодавцем на той випадок, коли з’являться види творів, яких нині немає. Не станемо перераховувати зазначені у статті 5 об’єкти. Читач може зробити це самостійно. Для порівняння наведемо перелік об’єктів копірайту з нині чинного законодавства США. Цей перелік містить 8 позицій:

1) літературні твори (literary works);

2) музичні твори, включаючи будь-які супровідні слова(musical works including any accompanying workds),

3) драматургічні твори, включаючи будь-яку акомпанівну музику (dramatic works including any accompanying music);

4) пантоміми й хореографічні твори (pantomimes and choreographic works);

5) малюнкові, графічні та скульптурні твори (pictorial, graphic and sculptural works);

6) кінофільми та інші аудіовізуальні роботи (motion and other audiovisual works);

7) фонограми (sound recordings),

8) архітектурні твори (architectural works).

Зіставляючи американський і український переліки об’єктів авторського права, можна дійти висновку, що між ними немає принципових відмінностей. Та це й не дивно, хоч би з огляду на ту обставину, що і Україна, і США є державами-учасницями Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Практично всі об’єкти, на які в Україні поширюється авторське право, є копірайтоспроможними й у США. Український перелік можна вважати більш деталізованим, ніж американський. Законодавство України надає правову охорону виступам, лекціям, промовам, проповідям та іншим усним творам (див. ст. 5). Ось тут між законодавствами України і США можна побачити значні відмінності, що ілюструються подальшим аналізом основних норм копірайтного законодавства США. У США твір має фіксуватися в будь-якій осяжній формі. Хоч український законодавець і вважає усну форму об’єктивною, все-таки вона є суб’єктивною. Спираючись на неї, важко, а то й неможливо відтворити, сприйняти чи передати твір.

Американські фахівці Р. Дорр та К. Манч зазначають:

«Роботи не є копірайтоспроможними, якщо вони є просто ідеями чи ефемерними звуками та жестами. Вони мають бути в осяжній (tangible) формі, що означає форму, спроможну візуально чи звуково відтворювати відображення (representation) оригінальної роботи». У нас така, як і в американців, ситуація навколо об’єктів, що не охороняються.

Виникнення і здійснення прав, передбачених Законом України, не вимагає виконання будь-яких формальностей. Це ж саме і у США. У нас, як і у США, попереджувальне маркування © є факультативним. В обох країнах діє інституція державної реєстрації авторських прав.

Між авторським правом і правом власності на матеріальний об’єкт Україна, як і США, проводять чітку лінію (див. ст. 12).

Українське законодавство, як і законодавство США, сприймає автора як первинного суб’єкта авторського права (див. ст. 11). Практично однаково в Україні і США розуміють співавторство, особисті та майнові права автора (див. ст. 13, 14, 15).

Статті 21—25 нашого Закону містять положення про, кажучи по-американськи, добросовісне використання копірайтних творів (fair use).

Американський фахівець з копірайту не здивувався б, ознайомившись з нормами нашого законодавства про перехід авторського права у спадок та до суспільного надбання, передавання авторського права, виняткову і невиняткову ліцензії.

І в Україні, і у США об’єктом авторського права є результат творчої праці. Суто технічній роботі (передруку, коректурі, редагуванню, механічному складанню довідника тощо) правова охорона не надається.

Охорона надається будь-якому твору, незалежно від його художньої цінності, форми і готовності.

За законодавством України існує чотири види особистих немайнових прав: право авторства, право автора на ім’я, право на недоторканність твору, право на його обнародування.

Суміжні права базуються на використанні чужих авторських прав. Часто необхідно, щоб між автором і публікою був посередник. Ним є виконавець (наприклад, автор вміє створювати чудові пісні, але має кепський голос, щоб самому їх співати). Окрім виконавців, посередниками між авторами і громадськістю вважаються виробники фонограм та організації радіотелемовлення (див. ст. 39, 40, 41 Закону)

Суб’єкти суміжних прав мусять користуватися своїми правами так, щоб не порушувати права авторів творів, які використовуються ними. Виробники фонограм і організації мовлення не повинні порушувати права авторів і виконавців, а організації мовлення мають під час своєї діяльності не порушувати права виробників фонограм, авторів і виконавців.

Закон України передбачає лише цивільно-правові способи захисту авторського права й суміжних прав.

Стаття 176 «Порушення авторського права й суміжних прав» Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року сформульована так:

«І. Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо події завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, —

караються штрафом від ста до чотирьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією всіх примірників творів, магеріальних носіїв комп’ютерних програм, або даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, —

караються штрафом від двохсот до восьмисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, або даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, —

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Примітка. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо вартість примірників незаконно відтворених чи розповсюджених творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань фонограм і програм мовлення аудіо- та відеокасет, дискет та інших носіїв інформації або сума доходу, отриманого в результаті незаконного опублікування, виконання, показу чи публічного оприлюднення творів, комп’ютерних програм, баз даних, виконань фонограм, програм мовлення, продажу аудіо- та відеокасет, дискет, інших носіїв інформації у сто і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, — якщо їх вартість або сума доходу в тисячу й більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян.

Слід у даній лекції згадати і про три статті з Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стаття 164(6) «Публічний показ без прокатного посвідчення кіно- і відеофільмів» тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, які демонструються без прокатного посвідчення, а також грошей, отриманих від їх демонстрування.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення, — тягнуть за собою накладення штрафу від сорока п’яти до дев’яноста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстрування. (Кодекс доповнено статтею 164(6)згідно із Законом № 497—ВР від 14.11.96.)

Стаття 164(7) «Порушення умов публічного демонстрування кіно- і відеофільмів».

«Публічний показ кіно- і відеофільмів з порушенням умов публічного демонстрування, передбачених прокатним посвідченням, — тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до тридцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстрування.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення, — тягнуть за собою накладення штрафу від тридцяти п’яти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстрування». (Кодекс доповнено статтею 164(7)згідно із Законом № 497- ВР від 14.11.96.)

Стаття 164(8) «Тиражування кіно- і відеофільмів без прокатного посвідчення».

«Тиражування без прокатного посвідчення з метою продажу, прокату публічного показу або розповсюдження кіно- і відеофільмів, — тягне за собою накладення штрафу від шістдесяти до дев’яноста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією фільмо- і відеокопій, засобів їх виготовлення, а також грошей, отриманих від їх реалізації.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення, — тягнуть за собою накладення штрафу від дев’яноста до ста тридцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією фільмо- і відеокопій, засобів їх виготовлення, а також грошей, отриманих від реалізації». (Кодекс доповнено статтею 164(8) згідно із Законом № 497-ВР від 14.11.96.)

Можливо, у зазначених вище статтях вбачається передусім намагання держави забезпечити належні правила гри в підприємницькій діяльності, а не турбота про неухильне дотримання авторських і суміжних з ними прав. Дехто стверджуватиме, що малося на увазі і те, і інше.

Журавський (цивільний кодекс)

Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності

1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності.

Стаття 420. Об’єкти права інтелектуальної власності

1. До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Стаття 421. Суб’єкти права інтелектуальної власності

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкті та права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) іда інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору.

Стаття 422. Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Стаття 423. Особисті немайнові права інтелектуальної власності

1. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об’єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам.

3. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.

4. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

Стаття 424. Майнові права інтелектуальної власності

1. Майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

Стаття 425. Строк чинності прав інтелектуальної власності

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними без строково, якщо інше не встановлено законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Стаття 426. Використання об’єкта права інтелектуальної власності

1. Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності визначаються цим Кодексом та іншим законом.

2. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об’єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб.

3. Використання об’єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом.

4. Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об’єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Стаття 427. Переданий майнових прав інтелектуальної власності

1. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі.

2. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.

Стаття 428. Здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам

1. Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.