Професор В.Г. Воронкова
Зміст
| Стр. 5 |
Анотація
Тема 1. Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного 8
розвитку держави. роль освіти України з іншими державами
1.1. Основні тенденції розвитку Зони європейської вищої освіти 8
1.2. Велика хартія університетів (Manga Charte Universitetum) 11 (1988)
1.3. Лісабонська конвенція про визначення кваліфікацій, що 17 стосуються вищої освіти (1997)
1.4. Сорбонська декларація про гармонізацію європейської 18 системи вищої освіти
Тема 2. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації 22
вищої освіти країн Європи
2.1 Документи Болонського процесу. Спільна заява європейських 22 міністрів освіти (Болонья, 18-19 червня 1999 р.)
2.2 Переваги Болонського процесу 25
2.3 Структурна реформа вищої освіти на європейському просторі 28
2.4 Напрямки структурного реформування вищої освіти України 30
2.5 Огляд основних реформ Болонського процесу: Напрям І і 33
Напрям ІІ
2.6 Учасники Болонського процесу 38
2.7 Реформи після підписання Болонського процесу (Напрям ІІ) 40
2.8 Програма дій Болонської декларації в системі вищої освіти і 43 науки України
Тема 3. Основні завдання, принципи та етапи формування зони 46
європейської вищої освіти
3.1. Основні завдання Болонської декларації 46
3.2. Конференція європейських вищих навчальних закладів і 52
освітніх організацій (29-30 березня 2001 року, м. Саламанка)
3.3. Празький саміт з вищої освіти як етап реалізації Болонського 58 процесу (18-19 травня 2001 р.)
3.4. Комюніке конференції міністрів, відповідальних за вищу 60 освіту (19-20 вересня 2003 року, м. Берлін)
3.5. Основні кроки на європейському просторі 64
Тема 4. Кредитно-модульна система: її суть і значення 71
4.1. Кредитно-модульна система 71
4.2. Механізм упровадження кредитно-модульної системи 73
4.3. Особливості впровадження і використання модульно- 75 рейтингової системи контролю знань студентів
4.4. Сутність терміна "модуль" 76
4.5. Європейська система трансферту кредитів – ECTS 80
4.6. Шкала оцінювання ECTS для оцінки якості досягнень студента 82
4.7. Забезпечення та гарантія якості вищої освіти 83
4.8. Системи нагромадження і перекладу кредитів, 84 використовувані в європейських університетах
4.9. Подальші шляхи розвитку європейської системи ECTS 86
4.10. Кредитна система 87
Завдання для модулю І 90
Завдання для модулю ІІ 91
Питання для контрольної роботи магістрів заочної форми навчання 92
з дисципліни “Вища освіта України і Болонський процес”
Загальні висновки 93
Перелік використаної літератури 94
Анотація
Актуальність вивчення Болонського процесу заключається в тому, що процес об'єднання Європи супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору, формування Зони Європейської вищої освіти в масштабах усього континенту, розробкою єдиних критеріїв і стандартів. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де було започатковано такі освітні ініціативи. Інтеграційний процес у науці й освіті включає:
1) формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією документів;
2) об’єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.
Метою дисципліни є вивчення зусиль наукової та освітянської громадськості і урядів країн Європи до істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і освіти у світовому вимірі, інтеграції вітчизняної освіти і науки у європейський простір в умовах глобалізації.
Методологія дослідження: використання методів загальнонаукових (аналізу і синтезу, історичного і логічного, системного, структурного, функціонального) та спеціальних (формально-юридичних, порівняльного, політичного моделювання, прогнозування, синергетичного) з метою, щоб оцінити труднощі й нелінійний характер співробітництва, що сьогодні відбувається між країнами та урядами.
Об'єктом аналізу є формування нової концепції Болонського процесу.
Предметом аналізу: основні тенденції розвитку Болонського процесу і входження України в Європейський простір вищої освіти.
Завдання:
- систематизувати основні матеріали, що стосуються Болонського процесу;
- поглибити теоретичні і практичні знання щодо еволюційного розвитку Болонського процесу;
- дати аналіз кожній із декларацій, що стосується вищої освіти, які були прийняті Міністрами вищої освіти;
- охарактеризувати цілі і задачі декларацій Болонського процесу;
- розробити пропозиції та практичні рекомендації щодо впровадження в роботу ВНЗ результатів Болонського процесу.
Болонський процес має свою передісторію:
- Лісабонської конвенції 1997 p.;
- Сорбонської декларації травень 1998 p.;
- Болонської декларації червень 1999 р.;
- Конференції європейських вищих навчальних закладів освітніх організацій, 29-30 березня 2001 р, м. Саламанка;
- Комюніке зустрічі європейських Міністрів освіти, 18-19 травня 2001 р., м. Прага;
- Комюніке конференції Міністрів освіти, 18-19 вересня 2003 р. м.
Берлін.
Слід відмітити, що вільна еміграція передбачає уніфікованість вимог до фахівців, що потребує розробки єдиних критеріїв.
Підстави та вихідні положення для розробки теми: Болонська декларація (18 -19 червня 1999 p.); Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна - Болонья - Саламанка - Прага - Берлін).
Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітянський простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, працює над практичним придбанням до Болонського процесу. Як відмічає Міністр освіти і науки В.Г. Кремень на науково-практичному семінарі, проведеному МОН 21-22 листопада 2003 р. на базі національного технічного університету “Львівська політехніка”, останнім часом були напрацьовані наступні кроки по введенню модульно-кредитної системи оцінювання знань студентів, сумісної з системою (ECTS), прийнятої в Європі; більш ширше розглядається проблема ролі і місця України в створенні в Європі єдиного освітянського простору. Учасники семінару відмітили високий рівень готовності України і її намагання приєднатися до цього процесу, визначились з основними задачами і проблемними питаннями.
Метою Болонського процесу є створення єдиної міцної та конкурентоспроможної Європейської зони вищої освіти. Берлінська конференція Міністрів вищої освіти у вересні 2003 року засвідчила, що цей динамічний процес набирає сили, залучаючи нові країни.
Як зазначено у Берлінському комюніке, країни, що підписали Європейську культурну конвенцію, можуть стати членами Європейської зони вищої освіти за умови, що вони підтвердять свою згоду впроваджувати положення Болонського процесу у своїх системах вищої освіти. Разом з заявами вони мають подати інформацію про те, як саме вони збираються забезпечити виконання завдань та впровадження принципів, зазначених у декларації.
Україна має всі шанси приєднатися до Болонського процесу та стати повноправним його членом у травні 2005 р. Якщо майбутнє України пов’язане з Європою, то не можна надалі стверджувати, що Болонський процес має для нас лише просвітницьке та пізнавальне значення. Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування.
Водночас участь системи вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якості. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства.
Вона має розвиватися у гармонічному взаємозв’язку з усіма сферами суспільства – економічною, соціальною, культурною, політичною.
Ми йдемо до періоду істотних змін в світі й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової кар’єри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя.
Відкрита Зона європейської вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звісно ж, із повагою до наших розходжень, але потребує, з іншого боку, продовження зусиль для ліквідації бар’єрів і розробки таких рамок для викладання й навчання, що розширили б мобільність і зробили співробітництво більш близькими.
ТЕМА 1. ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ. РОЛЬ ОСВІТИ УКРАЇНИ З ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ
1.1. Основні тенденції розвитку Зони європейської вищої освіти
1.2. Велика хартія університетів (Manga Charte Universitetum) (1988)
1.3. Лісабонська конвенція про визначення кваліфікацій, що стосуються вищої освіти (1997)
1.4. Сорбонська декларація про гармонізацію європейської системи вищої освіти
Ключові поняття і терміни:
ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ, ЗОНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ, ВЕЛИКА ХАРТІЯ УНІВЕРСИТЕТІВ, ЛІССАБОНСЬКА КОНВЕНЦІЯ, СОРБОНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ, ВИЗНАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ, ГАРМОНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ВИЩОЇ ОСВІТИ, НАГЛЯДОВА РАДА, МОБІЛЬНІСТЬ СТУДЕНТІВ, КВАЛІФІКАЦІЯ
1.1. Освітні тенденції розвитку Зони європейської вищої освіти
Європейська вища школа пройшла майже піввіковий шлях до прийняття Болонської декларації. Формування Європейського простору вищої освіти, зближення його цілей, стандартів, моделей стали адекватною відповіддю вищої школи на зростаючу конкуренцію у світі особливо з північно — американським регіоном (США, Канада). В основі цього інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежать
три важливі документи (передісторія цієї проблеми:
1. Велика хартія університетів.
2. Лісабонська конвенція (Лісабон, 1997 р.).- Конвенція про визначення кваліфікації, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні.
3. Сорбонська декларація (Париж – Сорбона, травень 1998 р.) - спільна декларація, спрямована на гармонізацію національних систем вищої освіти.
Слід відмітити, що намагання надати вищій школі загальноєвропейський характер фактично розвивалося ще з 1957 р., коли була підписана Римська угода. З часом ці ідеї були розвинені в рішеннях конференції Міністрів освіти 1971 і 1976 р.р., в Маастріхтському договорі 1992 р. Наступні роки характеризуються упровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, які сприяли напрацюванню загальних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це перш за все:
- адаптація програми національного законодавства в сфері освіти до
норм, що напрацьовані в Європі;
- розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної
мобільності студентів і їх мобільності на ринку праці;
- створення систем навчання на протязі всього життя і багатовимірні задачі зближення освітянських програм і систем в контексті програм TEMPUS/TACIS.
Болонський процес пройшов наступні етапи:
Iетап
1. Болонська декларація 18 -19 червня 1999 року (Болонья, Італія). Спільна заява європейських Міністрів.
2. Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій, 29 - ЗО березня 2001 р., м. Саламанка.
IIетап
3.Празьке комюніке - 18-19 травня 2001 року.
IIIетап
4.Берлінський саміт -18-20 вересня 2003р. (м. Берлін, Німеччина).
IVетап
5.Берген – 19-20 травня 2005 року (Норвегія).
Перший етап
Болонська конференція, спільна заява європейських Міністрів освіти, була підписана 18 - 19 червня 1999 р. в м. Болоньї і сприяла створенню простору європейської вищої освіти. Болонський процес на рівні держав було започатковано підписанням 30 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали ”Болонська декларація". Цим актом країни -учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного Європейського освітнього та наукового простору до 2010 року. У межах цього простору мають діяти:
• єдині вимоги до визнання дипломів про освіту;
• працевлаштування та мобільність громадян, що істотно підвищив би конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг;
• прийняття загальної системи порівнянних учених ступенів, зокрема через затвердження Додатка до диплома;
• запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3+2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський - не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці як освітні і кваліфікаційні рівні (в деяких країнах 1-1,5 роки);
• створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок;
• с прияння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти; розробка критеріїв і методів оцінки якості;
• у сунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.
Слід відмітити, що Болонський процес мав свою передісторію, що полягає в розробленні та підписанні представниками країн Європи
Ліссабонської конвенції (1997р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбонської декларації (Париж, Сорбонна, 1998р.) щодо узгодження системи вищої освіти в Європі.
Другий етап
19 травня 2001 р. було підписано Празьке комюніке представниками 33 країн Європи:
- країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією;
- учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів та національних студентських спілок Європи;
- на самміті було виявлено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме:
• постійне навчання протягом усього життя;
• мотивоване залучення студентів до навчання;
• сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу.
Третій етап
Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського самміту:! поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські
ступені. Установлено, що в країнах учасницях Болонського процесу
має бути один докторський ступень - „ доктор філософії" у відповідних
сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.);! акцентовано увагу на потребі сприяти Європейському простору вищої
освіти;! розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з Європейським
змістом, відповідною орієнтацією й організацією;! наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні
заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя;! зазначено, що Європейський простір вищої освіти та Європейський
простір дослідницької діяльності роботи - дві взаємопов'язані частини
спільності знань.
Четвертий етап
Болонського процесу заплановано провести 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія), де Україна приєднається до цього процесу.
Важливе значення відіграє Лісабонська конвенція (1997 р.) про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні, яку розроблено і прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Головну ідею, зафіксовану в Ліссабонській конвенції, можна висловити таким чином: „ Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує врахування цього, щоб полегшити доступ жителям кожної держави й викладачам навчальних закладав до освітніх ресурсів інших держав.
Лісабонська декларація містить наступні угоди: визначення основних термінів вищої освіти; компетенцію державних органів; визначення періодів навчання; визнання кваліфікацій вищої освіти; основні принципи оцінки кваліфікації; визначення кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти; визначення кваліфікацій біженців; оцінка вищих навчальних закладів і програм; механізми здійснення. Зазначимо, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Лісабонську конвенцію.
Сорбонська декларація була підписана 25 травня 1998 року міністрами із Франції, Італії, Великобританії та Північної Ірландії, Німеччини.
Головні положення цієї декларації: формування відкритого Європейського простору у сфері вищої освіти, міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр-магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання; використання системи критеріїв (ECTS); міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр); надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (короткий шлях) або доктора (довгий шлях) у послідовному режимі; підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності; пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів; стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників; формування Європейського простору вищої освіти; зближення дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів) навчання; консолідація позиції, яку займала Європа в світі щодо постійного удосконалення і оновлення освіти, доступної всім громадянам ЄС.
1.2 Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) (1988)
Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) - це результат пропозиції, з якою в 1986 році Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документа підтримала наукова, освітянська та політична еліта Європи.
На зустрічі в Болоньї (червень 1987 року) делегати з 80 європейських університетів обрали раду з восьми членів - керівників провідних європейських університетів та представників Ради Європи - для розробки проекту Хартії, який було складено в Барселоні у січні 1988 року. У вересні 2001 року було створено Наглядову раду (Observatory) Великої хартії університетів.
18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету - альма-матер європейської вищої освіти, ректори
430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою хартії стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами Європи.
Magna Charta Universitatum
Болонья, 18 вересня 1988 року
Преамбула
Ректори європейських університетів, що підписалися нижче, ті, що зібралися в Болоньї з нагоди дев'ятисотліття найстарішого в Європі університету за чотири роки до остаточного скасування кордонів між країнами ЄС, висловлюючи надію на перспективу розширення співробітництва між усіма європейськими націями, переконані в тому, що народи і держави мають, як ніколи раніше, усвідомити роль, яку університети відіграватимуть у суспільстві, що змінюється і стає дедалі інтернаціональним, вважають, що:
1) на завершальному етапі цього тисячоліття майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є справжні університети;
2)завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь передбачає, що в сучасному світі вони також мають служити суспільству в цілому;
3) університети повинні давати майбутнім поколінням освіту і виховання, що навчать їх, а через них - інших, поважати гармонію навколишнього середовища та самого життя.
Ректори європейських університетів проголошують перед усіма державами та перед совістю всіх націй основні принципи.
Основні принципи
1. Університет – самостійна установа в суспільствах із різною
організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній
спадщині. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою
досліджень і навчання.
Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.
2. Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути поєднаними для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням.
3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.
Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритим для діалогу, університет є ідеальним місцем зустрічі викладачів, які здатні передавати свої знання і володіють необхідними засобами для їхнього удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, та студентів, які мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.
4. Університет є хранителем традицій європейського гуманізму. Тому він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.
Способи
Для досягнення цих цілей у світлі вищевикладених принципів потрібні ефективні способи, що відповідають сучасним умовам.
1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам університетської спільноти слід надати необхідні засоби.
2. Потрібно брати на роботу викладачів і визначати їх статус відповідно до принципу поєднання дослідницької та викладацької діяльності.
3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.
4. Університети розглядають взаємний обмін інформацією та документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти як основний елемент постійного прогресу знань.
Тому вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу звань, іспитів (без упередженого ставлення до національних традицій), здійснення своєї місії.
Ректори, що підписалися нижче, від імені своїх університетів беруть на себе зобов'язання зробити все від них залежне для того, щоб кожна держава, а також зацікавлені наднаціональні організації формували свою політику, спираючись на положення цієї Великої хартії, що виражає одностайне бажання університетів, вільно визначене та проголошене.
Підписуючи Хартію, університети підтверджують свою належність до академічної співдружності, яка, долаючи політичні та соціальні бар'єри, формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає всім громадянам потрібні права та свободи, різноманітні порівнянні та адекватні послуги у сфері культури, науки й освіти. Хартія ще раз підтверджує основні цінності, права та обов'язки університету як ключової інституції суспільства. Справді, якщо університет має "викладати", тобто присвятити себе визначенню й поширенню найважливіших цінностей і знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири, то він потребує автономії та академічної свободи, можливості досліджувати і пояснювати межі присутності людини в природі та суспільстві. Автономія й академічна свобода - це поняття, що змінювалися протягом століть, пристосовуючись до обставин, аби зберегти спроможність університету діяти і вести пошук істини. Змінюються ці поняття й сьогодні.
Натепер чотири українські університети підписали Велику хартію. Серед перших 430 засновників співдружності були: Харківський ім. В.
Каразіна та Дніпропетровський державні університети; у вересні 2003 року Хартію університетів підписали Одеський національний університет ім. 1.1. Мечникова та Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".
Наглядова рада
Через більш ніж десять років після підписання Хартії Болонський університет і Конфедерація спілок ректорів ЄС заявили про намір заснувати Наглядову раду Великої хартії університетів, що мала б відстежувати виконання цих принципів у глобалізованому суспільстві, яке характеризується ринково зумовленою економікою. Наглядова рада має допомогти університетам посісти центральне місце в суспільстві та виявити їх відповідальність щодо інших закладів, які формують майбутнє Європи, урядів, компаній та багатьох громадських організацій. На основі цього оновленого розуміння академічних функцій університету Наглядова рада також слідкує за дотриманням принципів Великої хартії в суспільстві, щоб надати університетам реальну можливість для проведення досліджень, внесення пропозицій та інновацій у розвиток і передачу знань та пошуки істини.
Наглядова рада ставить за мету підтримувати університети разом з Європейською асоціацією у разі, коли академічні заклади визначають зі своїми партнерами спільні орієнтири, яких вони мають дотримуватися в майбутньому розвитку.
Основних напрямів можна виділити три:
1)отримувати та поширювати інформацію про автономію університетів у країнах Європи та за її межами щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначати, як ці реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах і в Європі в цілому;
2) оцінювати ситуації, коли університети вважають, що їх можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;
3)пропонувати теми для дискусій щодо прав та обов'язків університетів у соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконувати свої громадські обов'язки.
Наглядова рада у 2001 році зустрілася з урядовими й академічними лідерами цієї країни і висловила свою думку щодо усунення конфлікту між органами державної влади та керівництвом університету стосовно майбутньої структури вищої освіти в країні.
Контроль за виконанням принципів Хартії Наглядова рада здійснює за чотирма основними напрямами:
1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;
2) надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;
3)підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи;
4)видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків університетів.
Наглядова рада у своїй діяльності спирається на правління з п'яти членів, що займається справами матеріального забезпечення, та колегію із семи членів, що аналізує втілення принципів Хартії в сучасному суспільстві. Щороку (у вересні) проводиться конференція в Болоньї з питань втілення принципів Хартії університетами Європи. Правління збирається один раз на рік. Колегія збирається декілька разів на рік, залежно від потреби. Наглядова рада також спирається на регулярні контакти з 450 закладами, що підписали Хартію, для одержання та поширення інформації про розвиток університетської автономії та академічної свободи в Європі та за її межами..
Велика Хартія університетів виокремлює деякі ключові питання.
1. Визначення впливу численних партнерських зв'язків на рівень автономії університетів. Питання університетської автономії слід розглядати в кількох контекстах, аби зрозуміти, що саме формує університетський простір для розвитку суспільства. Автономія університетів у європейському освітньому просторі частіше стає результатом низки переговорів і напрацювань з участю партнерів та організацій різних рівнів (урядових, промислових, наукових, фінансових та університетських). У світі дедалі переконливішою стає думка про визначальну роль університетів у суспільному розвитку.
2. Вивчення співвідношення між навчальним процесом і науковими дослідженнями та принципами фінансування університетів. Ураховуючи органічний зв'язок між дослідженнями та навчальним процесом, традиційно вважалося, що фінансування університетів більше залежить від кількості студентів, аніж від виконуваних досліджень. Тому балансування сукупних коштів у рамках університету між науковими дослідженнями та/або навчальним процесом стає центральним питанням майже для всіх університетів Європи. При цьому більша частина коштів на дослідження надходить із зовнішніх джерел. Університети дедалі частіше одержують фінансування від виконання глобальних загальноєвропейських проектів. Водночас наголошувалося, що університети не повинні віддалятися від вирішення регіональних проблем, створюючи для себе додаткові "місцеві" джерела фінансування. Навпаки, їх роль як регіональних навчально-наукових методологічних центрів має зростати.
3. Усунення суперечностей між різними сферами наукової діяльності. Так, у XIX та першій половині XX століття існувала традиційна схема "розподілу досліджень", згідно з якою одні заклади виконували
переважно фундаментальні дослідження, другі були зорієнтовані на прикладні, а треті зосереджувалися на технологічному розвитку. За останні десятиліття відмінності між цими дослідженнями мають тенденцію до розмивання; тепер університети мають працювати одночасно в різних сферах досліджень, бути готовими конкурувати з іншими університетами у різних сферах науки і технологій. У результаті зворотної диференціації навчально-наукових закладів виникає диференціація між різними групами дослідників у межах одного закладу. Цей процес примушує переосмислити й реорганізувати програми досліджень, щоб запобігти ризику надмірної їх фрагментації.
4. Розробка критеріїв якості наукових досліджень, виконуваних в університетах, вказує на наявність компромісу між ідеалом служіння фундаментальним дослідженням та реальністю ринкових сил, які впливають на діяльність наукового закладу. Залежно від того, на що робиться наголос, змінюється й розуміння якості наукових досліджень. На часі ряд важливих питань. Як розвивалися процедури та критерії визначення якості протягом останніх років? Як такі фактори, як одержання джерел фінансування, право інтелектуальної власності, співробітництво з промисловістю та участь у широкомасштабних європейських проектах, впливають на зміни у внутрішніх критеріях якості, прийнятих в академічних закладах? Хто відіграє вирішальну роль у виробленні конкретних стандартів якості наукової праці, і чи приймають ці стандарти ті, хто робить державну політику в цій сфері за межами університету?
5. Оплата колективної діяльності в наукових дослідженнях. В університетській системі організації науки значну увагу треба приділяти послабленню суперечностей між індивідуальною формою наукових досліджень та потребою виконання масштабних проектів через організацію великих колективів вчених. Чи може університет поєднати ці два підходи? У багатьох країнах розробляють заохочувальні механізми, які стимулюють вчених до інтегрування у великі університетські структури. Водночас для вчених існує ризик знизити свою творчість та зменшити оригінальність власних ідей. Деякі країни намагаються протидіяти цій тенденції. Так, у Німеччині запроваджено нову посаду "молодший професор", зорієнтовану на індивідуальну наукову діяльність.
6. Патентування нових ідей і знань. Проблеми, пов'язані з інтелектуальною власністю, стають тепер найголовнішими для визначення масштабів університетської автономії. Хто власник права на інтелектуальну власність - університет чи вчений? Як передавати здобуті знання потенційному користувачеві? Яка правова та соціальна відповідальність виникає щодо цих питань для дослідника і для закладу в цілому? Який статус надає володіння патентами окремому досліднику та/або закладу? Це тільки окремі питання, які потрібно з'ясувати, визначаючи межі автономії навчально-наукового закладу.
Приєднання українських університетів до Великої хартії свідчить про прагнення України долучатися до творчої колективної діяльності у світовому університетському співтоваристві. Визначивши для себе пріоритети, університети мають узяти на себе зобов'язання послідовно спрямовувати свою діяльність на суспільний прогрес як України, так і Європи та світу в цілому.
1.3 Лісабонська конвенція про визначення кваліфікацій, що стосуються вищої освіти (1997 рік)
Конвенцію про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні (Лісабон, 1997 p.), розроблено і прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Вона містить угоди про:
♦ визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій);
♦ компетенцію державних органів;
♦ основні принципи оцінки кваліфікації;
♦ визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;
♦ визнання періодів навчання;
♦ визнання кваліфікацій вищої освіти;
♦ визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться в становищі біженців;
♦ інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;
♦ інформацію з питань визнання;
♦ механізми здійснення;
♦ заключні положення.
Університети створено в Європі приблизно три чверті тисячоліття тому: найстаріші університети, які найближчим часом будуть святкувати суттєві ювілеї, як, наприклад, Паризький університет.
Тепер ми знаходимося на початку значних змін в освіті й умовах праці, коли треба всебічно розвивати різнопланові курси підвищення кваліфікації, тому що навчання протягом усього життя дуже важливе сьогодні. Ми зобов'язані дати нашим студентам і нашому суспільству таку систему вищої освіти, щоб вони мали найкращі можливості шукати і знаходити свою особисту сферу для застосування вмінь.
Європейський простір вищої освіти відкриває величезні перспективи. Поважаючи нашу різноманітність, ми разом з тим маємо докласти зусиль для знищення кордонів і розвитку структури викладання та навчання, яка сприяла б збільшенню мобільності і тісній співпраці.
Міжнародне визнання та великий потенціал наших систем викликають велике зовнішнє та внутрішнє зацікавлення. Здається, виникає система, у якій два основні цикли будуть міжнародне еквівалентними.
Оригінальності та гнучкості системи досягають впровадженням кредитів (таких як у ECTS) і семестрів. Це дозволить затвердити отримані
кредити для тих, хто бажає почати або продовжити навчання у будь-якому європейському університеті та здобути ступінь у будь-який час протягом свого професійного життя.
Студенти повинні мати доступ до різних програм, зокрема й можливість багатопрофільного навчання, розвивати знання мов і використовувати нові інформаційні технології.
Міжнародне визнання першого рівня циклу як відповідного рівня кваліфікації - це важливий компонент успіху в нашому прагненні, оскільки ми намагаємося зробити наші схеми вищої освіти зрозумілими для всіх.
У другому циклі студенти післядипломної освіти можуть вибирати між навчанням на здобуття ступеня (магістр) або звання доктора наук з можливістю переходу з одного на інший. На обох рівнях більшу увагу приділяють дослідженню та самостійній роботі. Більшість країн, не тільки європейських, стають впевненішими щодо потреби стимулювання такого розвитку: встановити велику кількість базових вимог і визнати, що деякі країни можуть брати участь у більш конструктивній схемі.
Наші уряди, однак, продовжують відігравати важливу роль у здійсненні поставленої мети, підтримуючи заходи, завдяки яким можна підтвердити і визнати відповідний рівень здобутої освіти. Ми сподіваємося, що надалі це допоможе підписати міжуніверситетські договори. Координувати всю структуру рівнів і циклів можна зміцненням уже здобутого досвіду, завдяки об'єднанню дипломів, пілотним заходам, діалогу з усіма зацікавленими сторонами.
Ми, що нижче підписалися, зобов'язуємося просувати загальну структуру рекомендацій, спрямованих на вдосконалення зовнішнього визнання та мобільності студентів з їх подальшим працевлаштуванням. Річниця Паризького університету надає важливу можливість брати участь у наших спробах щодо створення європейського простору вищої освіти, де національні особливості та загальні інтереси зміцнять становище Європи.
1.4 Сорбонська декларація про гармонізацію європейської системи вищої освіти
Спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти
Обґрунтовано створення Зони європейської вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із можливістю їх працевлаштування для загального розвитку континенту за участю чотирьох міністрів, які представляють Великобританію, Німеччину, Францію й Італію.
Тим самим, погоджено і схвалено створення загальної системи освіти, націленої на поліпшення її зовнішнього визнання, полегшення мобільності студентів, а також на розширенні можливостей їх працевлаштування.
У Сорбоні ювілей Університету Парижа дав прекрасну можливість брати участь у спробі створення Зони європейської вищої освіти, де
національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти й посилювати один одного для вигоди Європи, її студентів та, в більш загальному сенсі, її громадян. Запрошуються інші держави - члени Євросоюзу та інші європейські країни приєднатися для досягнення цієї мети, а всі європейські університети - об'єднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для своїх громадянин. Але Сорбонська декларація:
• не пopyшувала питань про гармонізацію змісту освітніх програм,
• навчальних програм, навчальних планів і методів навчання;
• у ній не згадано схему 3-5-8 (бакалавр-магістр-доктор);
• у декларації не було побажань щодо присвоєння студентів після закінчення першого циклу, які мають міжнародне визнання;
• вона була підписана тільки чотирма країнами, чітко орієнтована на інтеграцію Європи, співзвучно Маастрихтському договору, в основі якої три ключові аспекти: мобільність, визнання, доступ до ринків праці;
• декларація - як заклик підвищити конкурентоспроможність Європейської вищої освіти;
• роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу;
Сорбонська декларація - спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із можливістю їх працевлаштування; створення загальної системи освіти національної на поліпшення її зовнішнього визнання; полегшення мобільності студентів, а також розширення можливостей їх працевлаштування. Головна мета - об'єднатися для підсилення становища Європи у світі через регульоване поліпшення модифікації освіти для своїх громадян.
Головною ідеєю Сорбонської декларації є провідна роль університетів у розвитку європейського культурного простору.
Таким чином, згідно з Болонською декларацією такі положення потребують свого уточнення і конкретизації:
Перший цикл навчання може включати такі види програм, що ведуть до здобуття першого вузівського диплома бакалавра:
- бакалавр з конкретного напряму (4 роки); Другий цикл навчання може включати:
- програми підготовки магістра з наукових спеціальностей, що ведуть до кваліфікації (2-3 роки бакалаврату);
- програми підготовки спеціаліста, що ведуть до кваліфікації “дипломований спеціаліст” (1-2 роки після бакалаврату).
Для забезпечення академічної мобільності треба вирішити питання порівнянності ступенів, назв спеціальностей та навчальних дисциплін, одиниць виміру академічного навантаження, систем оцінки знань або виміру рівня навченості.
Принципи Болонського процесу передбачають розробку і використання системи залікових одиниць, що покликані вирішити проблему порівняння освітніх програм, сприяти збільшенню академічної мобільності.
Розробити систему нормативних документів, що визначають принципи побудови навчального процесу з використанням залікових одиниць, які регламентують методи атестації студентів з використанням бально-рейтингових систем, методики розрахунку навчального навантаження викладачів, порядок формування навчальних груп, формування служб академічних консультантів.
Таким чином, останнім часом європейський процес набув надзвичайно великого розвитку. Та якими б суттєвими не були ці здобутки, вони не повинні затіняти той факт, що Європа - це не лише зона євро, банків, економічних інститутів: вона також має бути Європою знань. Ідеї, сформульовані в Сорбонській декларації, було розвинуто в Болонській конвенції, підписаній у 1999 р. 29 європейськими міністрами. Ця подія стала основою для розвитку так званого Болонського процесу.
Європейська інтеграція - це входження до єдиної сім’ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних цінностей; це вагомий стимул для успіху економічної і політичної трансформації, що може стати основою національної консолідації; переходу від закритого тоталітарного до відкритого демократичного суспільства. Інтеграційний процес полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науково-технічного середовища.
ВИСНОВКИ
1. Причини, що зумовили цей процес: небувала за масштабами революція в економічній сфері; конкуренція в науковій сфері; внутрівузівські орієнтири підготовки фахівців до вимог роботодавців та ринків праці; прагнення об’єднати свої розрізнені потенціали в єдиний економічний механізм.
2. Перехід до гуманістично-інноваційної парадигми освіти, впровадження нових освітніх стандартів, введення рівневої системи підготовки фахівців, оновлення змістовної частини навчальних програм, введення системи контролю якості через ліцензування і акредитацію, виборність ректорів, демократизація через розширення прав органів самоврядування, в тому числі студентського.
3. Формування нової парадигми освітньої діяльності, а саме упровадження нових принципів організації навчального процесу, нового типу відносин між викладачем і студентом, нових «технологій»; опанування знань, унеможливлення репродуктивних методів навчання, прозорість навчального процесу.
ПИТАННЯ ДЛЯ МОДУЛЮ
1. Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави
2. Аналіз передісторії Болонського процесу
3. В чому сутність Великої хартії університетів
4. Аналіз Лісабонської конвенції про визначення кваліфікації, що стосується вищої освіти в Європейському регіоні.
5. Аналіз Сорбонської декларації, спрямованої на гармонізацію національних систем вищої освіти
6. Визначити проблематику Лісабонської конвенції і Сорбонської декларації.
7. Здійснити порівняльний аналіз трьох документів – Великої хартії університетів, Лісабонської конвенції і Сорбонської декларації.
8. Визначити роль університетів в контексті Болонського процесу.
9. Проаналізувати теоретико-понятійний апарат євроінтеграції в контексті Болонського процесу
10.Дати аналіз ролі освіти в розвитку партнерства з іншими державами в умовах глобалізації ХХІ століття.
ТЕМА 2. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК ЗАСІБ ІНТЕГРАЦІЇ І ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ КРАЇН ЄВРОПИ
2.1 Документи Болонського процесу. Спільна заява європейських міністрів освіти (Болонья, 18-19 червня 1999 р.)
