Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.
Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.
Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини[1, c. 329-331].
14. Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.
Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи —«весни народів»[1].
Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький,В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України[1].
Створення
Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.
Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».
Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.
Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.
Програма
Книга буття українського народу. Видання 1921 року.
Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича «Книги народу й пілігримства польського») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і українського панславізму, романтика загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.
Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову роль у створенні слов'янської конфедерації (зв'язки з братством підтримували 100 осіб з Польщі, Литви, Чехії,Білорусі, Росії, України). При цьому Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак та інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені козацького республіканізму. Ад'юнктКиївського університету М. Костомаров вважав цілком можливим формування монархічної федерації у складі України та Росії (з елементами республіканського ладу)[2]. Лише третій варіант «Книги буття українського народу» набув рис конституційності, усе одно залишившись різновидом соціальної утопії без згадки про реальність державної незалежності українських земель. Характерна риса: якщо для діячів польського опору ідеалом була свобода, то для більшості кирило-мефодіївців — соціальна рівність. Прихильники революційного напряму боротьби (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич, Г. Андрузький) не мали сумніву в тому, що скасувати кріпацтво, повалити самодержавство зможе тільки народне повстання.
Привертає увагу розроблений студентом Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції Республіки» — модель федеративної слов'янської республіки, яка мала поєднати в собі досвід Північноамериканських штатів і традиції Російської імперії[2]. Вона передбачала створення семи автономних штатів, включаючи Україну з Галичиною, Кримом і Чорномор'ям, Сербію, Болгарію, Бессарабію, Польщу. Пізніше, перебуваючи на засланні вПетрозаводську, Г. Андрузький дійшов до висновку: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками»
Інших поглядів дотримувалися М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков: вони вважали, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити успіх політичних і соціальних перетворень
Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак, члени братства також вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).
Вплив західноєвропейських ідей на погляди товариства
Літературно-стильовим зразком для М. Костомарова були, як вважають «Книги народу польського і польського пилигримства» Адама Міцкевича. Але змістом «Книги битія…» — цілком оригінальні, відрізняючись, зокрема своїм антикріпосницьким пафосом, та попри україноцентризм, солідарним почуттям до всіх слов'янських народів, у тому числі поляків та росіян. Можна сказати навіть, що «Книги битія…» були об'єктивно полемічні до «Книг народу польського…» з їхнім пафосом польської винятковості. В «Книзі народу польського» немає ідеї об'єднання вільних слов'янських народів, а також не заперечується монархія як форма правління
Враховуючи цілком очевидні аналогії поміж програмними ідеями Джузеппе Мадзіні та українських братчиків, досить слушним видається застереження М. Варварцева щодо недооцінювання в історіографії впливів саме італійських патріотів на діяльність кирило-мефодіївців.
Проникнення ідей Джузеппе Мадзіні на терени України відбувалося практично водночас із їх появою. Незважаючи на «небезпечність» його праць, як їх трактували в Російській імперії, існував хоч обмежений, виїзд до європейських країн; «ворітьми» у світ було «вільне» місто Одеса, де італійські мореплавці були чи не найчисельнішими із іноземців; в столичних містах імперії з'являлися, хоч і після перегляду цензурою, англо-, франко-, німецькомовні часописи. Тож легально і нелегально ім'я Мадзіні та його справа мали розголос, а разом із ідеями німецьких філософів — Й. Гердера, Й. Фіхте, Й. Шіллера, разом із літературними творами Й. Гете, Й. Шілера, Д. Байрона, А. Міцкевича — в Україні закладалися основи власного модерного націотворчого процесу
А отже, можна зробити висновок, що ідея демократичного устрою та ідея постання об'єднання України як рівної серед інших слов'янських народів вірогідніше поживлювалися саме західноєвропейською думкою і формувалися щонайперше під враженнями праць Й. Гердера, Й. Фіхте та Д. Мадзіні.
Відмінність поглядів Товариства від слов'янофілів
У загальноімперському контексті попередниками братчиків інколи називають декабристів і проводять паралелі зі слов'янофілами. У значній частині англомовних підручників з історії Росії й СРСР для вищої школи коротку довідку про кирило-мефодіївців містить саме розділ "Слов'янофільство"
Радянська історична наука теж часто перебільшувала вплив слов'янофілів на кирило-мефодіївців. Наприклад Володимир Білодід заявляв, що для аналізу їхньої ідеології "треба зрозуміти вчення слов'янофілів. Опанувавши його, ми знатимемо проукраїнофілів більше, ніж вони знали про себе".
Ідеї кирило-мефодіївців принципово відрізнялися від ідей російських слов'янофілів, опріч деяких моментів схожості. Поряд із думками, близьких до типових слов'янофільських кліше (ідеалізація "словенського племені", його минулого; опертя на християнство, але, на відміну від слов'янофілів, без вивищення православ'я над католицизмом і протестантизмом та з поверненням йому первісного людяно-справедливого змісту - це те, чого не було у слов'янофілів), тут були ідеї, зовсім не чувані для "класичного" слов'янофільства, ідеї демократичні й об'єктивно революційні на той час - ідеї соціальної рівності та політичної свободи, гостре засудження самодержавства і панства, експлуатації, закріпачення України, слова гніву на адресу царизму; схвальна згадка про декабристів, ідея федеративної республіки.
Отже, погляди кирило-мефодіївців та слов'янофілів у низці питань, можна вважати не лише відмінними, а й антагоністичними.
Теорія «двох антагоністичних крил»
Накинута згори в добу застою, ця теорія панувала в радянській історіографії десятиліттями. Початок вона бере в покаянних свідченнях Г. Андрузького: «…Слов'янське товариство мало двох голів: Костомарова і Шевченка, з яких перший належить до поміркованої партії, а другий до непоміркованих…».
Очевидно, погоджуючись засадничо, члени братства розходилися в питаннях пріоритету завдань. М. Костомаров зосереджувався головно навколо проблем федералізму, слов'янської єдності і братерства, Т. Шевченко у віршах закликав до боротьби за соціальне і національне визволення українського народу, П. Куліш наголошував на розвитку культури. Можна інтерпритувати це як і різницю в методах досягнення цілей: одні виступали прихильниками еволюційного (М. Костомаров, В. Білозерський) шляху, інші — революційного (Т. Шевченко, М. Гулак)
Проте Орест Субтельний справедливо застерігає, що ці розходження «не слід перебільшувати», бо «членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності і ідеали» і — найголовніше — «бажання покращити соціально-економічну культурну і політичну долю України».
Вульгаризаторську теорію «двох крил», згідно з якою діяльність кирило-мефодіївців зводилася до безкінечних суперечок у чітко окреслених межах двох антагоністичних течій, історичній науці накинули партійні можновладці.
Донос і розгром товариства
У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.
Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад: «І пропала Україна — але так тільки здається»; «Лежить в могилі Україна — але не вмерла».
28 лютого 1847 р. Олексій Петров з'явився у заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу — генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.
На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша та колишніх студентів Київського університету —Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.
20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркович також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред'явив каблучку з написом. У квітні в Києві заарештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства.
Тієї ж ночі, що М. Костомарова, заарештовано Г. Андрузького й І. Посяду. 3 квітня 1847 року на переправі заарештували О. Навроцького. У Варшаві взяли під варту В. Білозерського, який їхав за кордон вивчати славистику. Допроваджено в Київ заарештованого на Полтавщині О. Марковича.
Усією операцією зі знешкодження "змови" керував особисто шеф жандармів граф О. Орлов.
Наприкінці травня на найвищому рівні було заборонено та наказано вилучити з продажу твори: «Кобзар» Шевченка, «Повість про український народ», «Україна» та «Михайло Чернишенко» Куліша, «Українські балади» та «Гілка» Костомарова.
Слідство
Перші кілька днів Миколі І про справу не доповідали, оскільки він саме пережив серцевий напад. А потім усі дії таємної поліції узгоджувалися з ним, і він контролював хід слідства.
Початкове уявлення про масштаби "змови" було дуже перебільшеним. Запідозрювалися широкі міжнародні звязки братчиків, насамперед серед слов'ян. Особливо ж відстежувано "польський слід" Іван Дзюба.. Зокрема, традицію вважати, що написання "Закону Божого" відбулося під впливом "Книги народу польського..." в історіографії започаткував особисто шеф жандармів Олексій Орлов написавши у всепідданішій доповіді, що "Закон Божий" є ніщо інше як "переробка книги Міцкевича"
Припущення про можливу міжнародну змову не виправдалися. "Польського сліду" не виявлено, принаймні в організаційному плані. Встановлено було, що українське слов'янство - явище відмінне від російського слов'янофільства, з Москвою братчики не мали зв'язку (як це спочатку уявлялося); це пом'якшувало підозри щодо слов'янофілів зате український рух оцінювався як політично шкідливіший за слов'янофільство московське.
Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі I доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства».
Слідство з'ясувало, що кирило-мефодіївці не мали якоїсь чіткої системи у власній діяльності. Зібрання та обговорення суспільно-політичних проблем відбувалися вряди-годи, а громадську діяльність Товариства, Юрій Земський характеризує як віртуальну. Слідчим ІІІ відділення канцелярії імператора так і не вдалося добачити у братчиках певно сформованої організації, тож вустами шефа жандармів Олексія Орлова було зроблено присуд, що "Українсько-Слов'янське Товариство Св. Кирила і Мефодія було не більш як науковою маячнею трьох молодих людей. Засновники його Гулак, Білозерський і Костомаров за своїм становищем вчених людей, звичайно, були б неспроможні втягнути у своє Товариство військових або народ, а також спричинитися до повстання".
Головним керівником Товариства було визнано Миколу Гулака, якого на трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці. Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.
Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого за особистим розпорядженням Миколи I, розгніваного карикатурами поета на свою дружину, віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу на 10 років без права писати і малювати. Як вважало слідство, «по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников». На відміну від більшості інших заарештованих, що намагалися применшити свою провину, посилаючись на відсутність зловмисності, — Тарас Шевченко, як і Микола Гулак, не давав ніяких потрібних слідству зізнань, на низку важливих пунктів узагалі не відповідав ]
Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін. Найповніше матеріали слідства та інші матеріали з історіїї товариства представлені у тритомному виданні «Кирило-Мефодіївське товариство».
Вплив Тараса Шевченка на діяльність Товариства
На початку 1846 р. розширюється коло знайомств Тараса Шевченка, він запізнається з рядом викладачів та студентів університету св. Володимира, з майбутніми членами Кирило-Мефодіївського товариства. Особливе значення мало знайомство і зближення з М. Костомаровим, який переїхав до Києва з Харкова. Хоч М. Костомаров був добре обізнаний з українською історією і гостро критично сприймав поневолення України та всю кріпацько-деспотичну російську дійсність, однак поезія Тараса Шевченка і його приголомшила своєю сміливістю, глибиною та поетичною силою.
Не менше враження справляли Шевченкові твори й на інших майбутніх кирило-мефодіївців — усі вони були досить обізнані з його недрукованою поезію.
Тарас Шевченко підтримував дружні стосунки з братчиками і брав участь у їхніх зібраннях; щодо його формального членства у товаристві існували різні версії; вважалося, що він вступив до нього в квітні 1846 року, хоча слідство його членства не довело («действовал отдельно, увлекаясь собственной испорченностью») Але фактично Тарас Шевченко був не лише своїм серед братчиків, а й вирішальним впливом упливав на них у революційному дусі.
Програмні й статутні документи Братства відбивали ідеї та настрої цього кола і з цього погляду були плодом колективної думки, хоч мали свого автора. Ним був М. Костомаров. Версії про авторство Тараса Шевченко давно відкинені, хоч не виключається великий ідейний вплив його на характер цих документів.
Спроби царського уряду не допустити розголосу
П. А. Зайончиковський, який вивчив слідчу справу Кирило-Мефодіївського товариства, прийшов до висновку, що у вкрай вузькому колі вищих сановників, включаючи Миколу І, погляди кирило-мефодіївцев були оцінені як спроба формулювання програми українського національного руху. Сам Микола І прямо пов'язував виникнення товариства з впливом польської післяповстанської еміграції: «Явна робота тієї ж загальної пропаганди з Парижа; довго цій роботі на Україні ми не вірили; тепер їй сумніватися не можна». Не бажаючи підштовхувати малоросів до союзу з поляками і враховуючи також, що круг поширення ідей кирило-мефодіївців був украй вузьким, власті вирішили не загострювати обстановку жорстокими репресіями і зберегти в таємниці дійсний характер справи. У записці ІІІ відділення ясно говорилося: «суворі заходи зроблять для них ще дорожче заборонені думки і можуть малоросіян, досі покірних, поставити в те знервоване проти нашого уряду положення, в якому знаходиться після заколоту, Царство Польське. Корисніше і справедливіше не показувати і вигляду малоросіянам, що уряд мав причину сумніватися, чи не посіяні між ними шкідливі ідеї.»
В повній згоді з цією тактикою чиновник ІІІ відділення М. Попов відвідав в камері М. Костомарова, який надавав до цього сповна відверті свідчення, і прямо порадив йому, що той повинен написати про цілі товариства, щоб уникнути суворого покарання, і навіть надав як зразок свідчення А. Белозерського, з яким мабуть, вже провів аналогічну роботу. Надалі сконструйована тоді версія про прагнення кирило-мефодіївцев об'єднати слов'ян під скіпетром російського царя і стала офіційною. Поширення справжньої інформації про виводи слідства було строго обмежене.
Реакція на розгром товариства у середовищі російських публіцистів
Білинський В. Г., до якого дійшли чутки про викриття Кирило-Мефодіївського товариства, у листі Анненкову П. В. писав: «Ох мені ці хохли! Адже барани — а ліберальничають, в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом! А з іншого боку, як і скаржитися на уряд? Який же уряд дозволить проповідувати відторгнення від нього області?»
Редактор Греч М. І. який пропонував у записці до ІІІ жандармського відділеня вдатися до низці поступок щодо національних почуттів поляків, омовлявся: «Уродженці західних губерній справа інше: з ними потрібно приймати інші заходи, особливо підсилити там поширення російського духу і мови»
Після арешту кирило-мефодіївців, а можливо і у зв'язку з цим, в 1848 році журнал «Читання Імператорського Общества Історії і Старовин Російських» в спеціальній статті акцентували єдність Малої і Великої Русі, а про малоросіян згадували як про «русских людей» [
Суспільство жило чутками — від фантастичних, до більш-менш правдоподібних. 2 травня цензор О. В. Нікітенко записує в щоденнику: «На півдні, в Києві, викрито громаду, яка мала на меті конфедеративний союз всіх слов'ян в Європі на демократичних початках, на кшталт Північноамериканських Штатів… Чи мають ці південні слов'яни який-небудь зв'язок з московськими слов'янофілами — не відомо, але уряд, здається, має намір за них взятися. Говорять, що все це вивели назовні представлення австрійського уряду» Обмежений сплеск активності в обговоренні українського питання в сорокові роки не отримав свого розвитку в першій половині п'ятдесятих. Члени Кирило-Мефодіївського суспільства відправилися в заслання і тактика уряду, який вирішив не показувати вигляду, що проблема існує, спрацьовувала, поки миколаївський режим не зник в результаті Кримської війни і смерті імператора.
Діяльність після розгрому
Після розгрому кирило-мефодіївців за кілька років у Києві не залишилося навіть пам'яті про них. Володимир Антонович пригадував, що коли він у 1850 р. приїхав до Києва по закінченню Одеської гімназії (де ніколи й не чув про братство), то цікавлячись українською літературою та джерелами з української історії, протягом двох років нічого не міг розшукати, або задовольнити свій інтерес. Так само не було людей, хто знав би або, тим більше займався б українськими справами. Серед київських студентів ніхто українською не говорив, а цікавість до української літератури та історичних джерел сприймалася як "ексцентрична вигадка" Тактика уряду, яка полягала у замовчуванні діяльності кирило-мефодіївців, спрацьовувала, поки миколаївський режим не рухнув у результаті Кримської війни та смерті імператора. Перші кроки у напрямку лібералізації режиму на початку царювання Олександра ІІ змінили й становище активістів українського національного руху, репресованих по справі Кирило-Мефодіївського братства. Заборона на публікацію їхніх творів була знята. М. Костомарова було повернуто із провінції, згодом він отримує звання професора. Після першої лекції в Петербурзькому університеті, з аудиторії його винесли на руках. У П. Куліша відкривається власна друкарня в Петербурзі. У 1858 р. повертається до столиці і Т. Шевченко. Пильність влади по відношенню до українофільства зменшується і Петербург стає центром багаточисельної і активної української громади.
Після Валуєвського циркуляру, у 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності. Микола Костомаров (1817–1885), 1861 року тяжко переживаючи особисту драму, нічим не зарадив петербурзьким студентам, які виступили з протестом проти несправедливих умов реформи; Пантелеймон Куліш (1819–1897) фактично сховався на своєму хуторі, хоча й писав про політику та національні рухи. Виключно просвітницькою працею займався ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович, який раніше своїм ентузіазмом надихав братчиків. Натомість Михайло Драгомиров — наприкінці XIX століття генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині — став «таємним Никодимом українства», розвиваючи в цих областях освіту й культурe. У 90-і роки провідною ідеєю було вже не загальнослов'янське єднання, а національна самостійність.
Значення
На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.
Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.
17. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII-XIX ст.)
У результаті поділів Польщі та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775р.) Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн. осіб (з них 2 млн. — українці), а її площа сягала 70 тис. км2. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 км2 і населення 75 тис, 60% з них були українці.
У 70-80-ті pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II була проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи були згорнені.
Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, головним чином землеробство, яке із-за кріпацтва і низької агрокультури перебувало на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.
Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. У 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в Австрії. Лише з 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх діяло вже 231. Більшість міст була промислово-нерозвиненими. У 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці — 18 тис, Тернопіль — 16 тис, Ужгород — 7 тис.
Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важкою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й в обмеженій формі, як це було в Придніпровській Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій же Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного відродження в Західній Україні і його відмінність від відродження в Східній Україні.
У 1830-х pp. на Західній Україні достатньо рельєфно почав викристалізовуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.
У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії — Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови в школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах повинно було вестися на двох мовах, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода за лишилася нереалізованою. На Слов'янському Конгресі український народ через своїх представників заявив про свої національні вимоги й увійшов як рівноправний партнер у родину слов'янських народів. Разом з тим Конгрес показав і розбіжності між самими слов'янськими народами, хоча до цього відносини між ними зайво романтизувалися.
На початку 1848 р. в ряді європейських країн, у тому числі й в Австро-Угорщині, почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був скасувати кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головну руську раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. Вона Почала видавати першу газету українською мовою — «Зорю Галицьку», символом українського народу проголосила галицький герб — золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна руська рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, по ширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848 р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної руської ради об'єднати всі землі, на яких жили українці в межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р, румунська аристократія домоглася відділення Буковини від Га личини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не до пустили відокремлення Закарпаття, де вони панували. Головна руська рада змушена була припинити свою діяльність у 1851 р.
У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.
Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.
Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 1848-1849 pp. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більш загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. У 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворившись на Австро-Угорську. Декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сей мами. Офіційно проголошувалась рівноправність у державних установах, судах, школах. Але реально панівне становище на західноукраїнських землях займали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів з 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 — відносну. А відповідно до перепису населення в 1900 р. у Галичині проживало 7 млн. 185 тис. осіб, з них 42,3% становили українці. Українці становили також більшість населення західноукраїнських земель (з 6,4 млн. — 4,6 були українці).
У повітах, де українців було більше 90% населення, офіційною мовою була лише польська. Першу українську гімназію удалося відкрити у Львові в 1867 р. і за 40 наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищі навчальних за клади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.
За ліквідацію феодальних повинностей поміщики в 1851 р. отримали певну суму 5% облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селяни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для галичан був уп'ятеро більшим, ніж для німецьких селян.
Розширювалася і зміцнювалася приватна власність на землю, зменшувалося поміщицьке землеволодіння, зростала ціна на землю як товару. Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. У 1900 р, 42,6% селянських господарств мали менше ніж 2 га, а наступні 37,5% від 2 до 5 га землі. Промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії, занепадали. Але розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини (нафтова, лісообробна). Промисловість мала дрібний, кустарно-ремісничий характер, була маломеханізованою. Почалося будівництво залізниць. У 1864 р. залізнична колія була проведена з Кракова до Львова.
У суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінували дві течії: москвофільська і народовська.
Москвофільство — мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтованої на Москву. Вони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм жодних привілеїв і споді валися одержати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканність існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який уже проявив себе в Західній Європі.
Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У своїх виданнях вони використовували так зване язичіє, що було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їх лідером був Д. Зубрицький. Під їх впливом знаходилась низка культурно-освітніх товариств і часописів.
Народовці — політична течія ліберального спрямування, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого у 1861 р. гру пою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція в суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напряму. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.
Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн. 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліотеки. До неї входили 197 тис. осіб. «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антинікотинову пропаганду.
Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення у 1892 р. наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка (НТІП), яке фактично стало Українською Академією наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна комісія. НТШ мало й свій музей. Де який час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. Товариство видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.
У середині 70-х років у Галичині розгортається радикальний революційно-демократичний рух на чолі з І. Франком та М. Пав ликом. У 1890 р. засновується Русько-Українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі-максимум РУРП висувалася вимога здобуття політичної, економічної та культурної само стійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. У 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, узагалі передумовою самої можливості її існування. У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується в Східну Га личину («Український П'ємонт»). У 1899 р. була створена Українська національно-демократична партія — УНДП і Українська соціал-демократична партія, а у 1896 р. — Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДП стояли на тих же позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на Буковині. З виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.
Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно до Америки. Першими українськими переселенцями до США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада в СІЛА налічувала більше 200 тис. осіб. Переселялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початку XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій внесок у розвиток цих країн.
20. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)
Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та великій буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у масштабному наступі реакції. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.
Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за пері°Д 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.
Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.
Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу вчителям дозволялось «використовувати малоросійську мову для роз´яснення того, що учні не розуміють». Натомість з´явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.
Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».
Столипін Петро Аркадійович (1862—1911) — російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем´єр-міністром. З ім´ям Столипіна пов´язані активна протидія революції 1905—1907 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. і вересня 1911 року під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.
Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, відверта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це складові одного плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в стратегічних розрахунках прем´єр-міністра займала аграрна реформа.
Революція 1905—1907 pp. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала свою нездатність не лише ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще в ході революції прем´єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектору. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 року, був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.
Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно розв´язати низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва і товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою вороже. Характерно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянство імперії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Тут свою роль відіграв комплекс чинників: Природний консерватизм селян, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і зневіра у власних силах.
Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 pp. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.
Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк робилися владою досить енергійно. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. Наднові землі протягом 1906—1912 pp. з України виїхало майже 1 млн. осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише 1911 р. повернулося додому 68,5% переселенців.
Отже, після поразки революції 1905—1907 pp. розпочався широкомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого були запровадження на значній території України стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо.
Через певні причини (протидія селян, недостатнє фінансування та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та рушія реформ П. Столипіна та ін.) аграрні реформи початку XX ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети. Водночас, відкривши шлях до приватного селянського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на особисту ініціативу та конкуренцію, вони прискорили процес переходу українського села на індустріальну основу.
23. Західноукраї́нська Наро́дна Респу́бліка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Республика [1][2], ЗУНР, опісля теж Галицька Реcпублика чи Держава) — українська держава, що фактично існувала протягом 1918-19 рр., формально ж і до 1923 р. на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. 19 жовтня 1918оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», нова держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою Республікою. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції.
Історія
Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.
Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Центральний Військовий Комітет (за іншими даними, Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК)), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.
18 жовтня 1918 р. у Львові розпочалась конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства (близько 500 осіб[3]) і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу вАвстро-Угорській імперії[4].
19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу — початково в складі трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй Австрійської імперії — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття (буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче). Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президентаУкраїнської Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.
Та 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові 23 послами райхсрату), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відповів категоричною відмовою делегації в складі: Кость Левицький, Іван Кивелюк, о. Олександр Стефанович, Сидір Голубович, Лонгин Цегельський, Степан Баран.[7] Тоді на вечірньому засіданні УГВК (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.
Листопадовий чин[ред. • ред. код]
В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані полковником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті (крімзалізничного вокзалу, що стало однією з помилок і причиною втрати Львова). Формальне перебрання влади відбулось після полудня; зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав всю владу заступнику Володимиру Децикевичу, той — на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. — Українській Національній Раді.
9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, якого 13 листопада 1918 р. було перетворено на уряд — Державний Секретаріат ЗУНР-ЗО УНР.
13 листопада 1918 р. УНРадою було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км², населення — 6 млн осіб. Затверджено герб держави — золотий Лев на синьому тлі, та прапор — синьо-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населен
Поштова марка ЗУНР (травень 1919)
Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).
Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді,США, Бразилії, Італії та ін.
Українсько-польська війна
Старий Тернопіль. Майдан біля театру. Позаду — будівля держсекретаріату ЗУНР
До нової Української держави єврейське, німецькомовне та частина польського населення поставились лояльно, інша частина поляків за підтримки Польщі розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.
21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів (біля м. Перемишля не змогли зруйнувати мости і польські війська приїхали на залізничний вокзал у Львові). Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, з 2 січня 1919 р. УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С. Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича.
1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 року.
21 січня 1919 р. представники Всекарпатського конгресу Степан Клочурак і Дмитро Климпуш передали уряду ЗУНР у Станіславі рішення населення краю про приєднання до України закарпатських земель.
22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР). Пізніше (4 грудня 1919 р.), тобто ще до підписання Варшавського договору 1920 року між УНР та Польщею, а надто після неї, цей Акт Злуки було денонсовано владою ЗУНР-ЗО УНР як протест проти неузгодженості дій зі сторони С.Петлюри і повідомлено про це представника дипмісії УНР у Варшаві та уряд Польщі[11]. Відтоді і, формально, до 1923 р. західно-українська держава існувала окремішно.
У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.
У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А. Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицькийнафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.
13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Луїс Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.
В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (в планах Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків. В кінці травня уряд починає переїзд зі Станіславова через Бучач, Чортків до Заліщиків.
На початку червня 1919 року польські війська (в тому числі армія генерала Галлера, організована при сприянні Антанти) захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. 2 червня вмонастирі василіян (Бучач) було проведено нараду.[12] У зв'язку з надзвичайно критичним становищем ЗО УНР, коли наступ переважаючих польських військ загрозив існуванню самої галицької держави, 9 червня1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є. Петрушевичу, який отримав посаду (титул) диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є. Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем УГА було призначено генерала Олександра Греківа.
7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Греківа провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була зачищена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.
16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська. З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗО УНР був Кам'янець-Подільський. 12 листопада 1919 в Кам'янці-Подільському відбулась остання спільна нарада урядів ЗУНР та УНР, на якій Е. Петрушевич запропонував усунути С. Петлюру від керівництва як «нефахівця від оперативних справ». Вранці 17 листопада1919 р. частини Добрармії захопили Кам'янець-Подільський.[13].
Початки дипломатії
1 листопада 1918 р. УНРада ЗУНР розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Виявилося це непростою справою, оскільки засоби зв'язку західних держав відмовились вступати в будь-які контакти з урядом «неіснуючої» держави. Допоміг вирішити це питання шведський уряд і його посольства, які передали державам світу ноти президента Е. Петрушевича. 26 листопада 1918 р. було надіслано дипломатичну ноту президенту США Вудро Вілсону. Для протидії польській шовіністичній інформації наприкінці 1918 р. у «Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба, яка невдовзі стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком у Європі. До червня 1919 р. його утримувало посольство ЗУНР, потім перебувало під опікою віденського посольства УНР (до осені 1920 р.).
