Предмет, методи, способи, засоби, типи, сфери, функції, напрями, межі та стадії правового регулювання

 

Правове регулювання характеризує спеціально-юридичний механізм впливу права на поведінку і діяльність його адресатів. В результаті правової регуляції формується юридична основа, встановлюються орієнтири для організації діяльності учасників відносин, що регулюються даною нормою і напрямів досягнень фактичних цілей права.

Правове регулювання – це здійснюване громадянським суспільством або державою за допомогою правових засобів встановлення, упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин.

Ознаки правового регулювання:

1) є різновидом соціального регулювання;

2) здійснюється громадянським суспільством або державою;

3) має нормативно-результативний характер – здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення необхідної мети (результату);

4) має організаційний характер – за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми (в юридичних нормах закріплюється міра можливої або належної поведінки)

5) має цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення прав, свобод, законних інтересів суб’єктів права;

6) має конкретний характер – завжди пов’язане з реальними (конкретними) відносинами.

Правове регулювання обумовлено наступними об’єктивними та суб’єктивними факторами:

- рівнем економічного розвитку суспільства;

- соціальним розшаруванням суспільства;

- рівнем розвитку суспільних відносин;

- рівнем правової культури громадян і посадових осіб;

- рівнем визначеності предмета, засобів та методів правового регулювання.

Правове регулювання охоплює:

1) специфічну діяльність держави (її нормотворчих органів) або громадянського суспільства, пов’язану з виробленням юридичних норм і з визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. У даному аспекті змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність нормотворчих органів держави, пов’язана з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, тобто формуванням того юридичного інструментарію, що об’єктивно необхідний у даних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації життєдіяльності людей на цивілізованих засадах;

2) діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, спрямовану на пошук і використання засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з правовими приписами (їх принципами, цілями, призначенням). Це обумовлює необхідність врахування специфіки духовно-культурної сфери, зокрема, національні та релігійні особливості учасників правовідносин.

Предмет правового регулювання – це конкретні вольові суспільні відносини, що регулюються правом чи об’єктивно потребують правового регулювання.

Властивості предмету правового регулювання:

- суспільні відносини мають вольовий характер, тобто право регламентує лише свідомі та вольові дії людей (психічно хворі, обмежені в дієздатності особи, люди під гіпнозом не можуть усвідомлювати свої дії, а тому їх поведінка не може регулюватись нормами права);

- право регулює лише ті суспільні відносини, що об’єктивно потребують регуляції та можуть бути об’єктом такого регулювання;

- право регулює найбільш важливі суспільні відносини, що мають значення для всіх суб’єктів правовідносин.

Метод правового регулювання – це сукупність способів та прийомів за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини визначеного виду.

Метод правового регулювання характеризується:

· колом суб’єктів, яких держава визнає правоздатними та дієздатними;

· співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку особи (дозволів, зобов’язань та заборон);

· змістом та обсягом правового статусу суб’єктів правових відносин;

· порядком формування, встановлення юридичних прав та обов’язків суб’єктів;

· ступенем визначеності змісту юридичних прав та обов’язків;

· порядком (процедурою) реалізації юридичних прав та обов’язків;

· способами примусового забезпечення прав та обов’язків.

В юридичній літературі, зазвичай, виділяють 2 методи правового регулювання:

а) централізоване регулювання (метод субординації або імперативний метод) – регулювання здійснюється зверху до низу на владно-імперативних засадах (найчастіше цей метод використовується в адміністративному праві). Засобами централізованого регулювання є нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативно-правові акти). Він передбачає заборони, обов’язки, покарання;

б) децентралізоване регулювання (метод координації або диспозитивний метод) – на хід та процес такого регулювання впливають учасники правових відносин шляхом укладання договорів, односторонніх правомірних юридичних дій (найчастіше цей метод використовується в цивільному праві). Головним засобом децентралізованого регулювання є індивідуальні акти.

Метод правового регулювання представляє собою відомий набір юридичного інструментарію, шляхом якого державна влада здійснює необхідний вплив на вольові суспільні відносини з метою надання їм бажаного розвитку. Виступаючи як реальні юридичні явища, методи правового регулювання можна класифікувати за такими підставами:

а) залежно від вихідних юридичних позицій прав суб’єктів поділяються на метод субординації та метод координації;

б) залежно від методу державного керівництва переконання та примус;

в) за специфікою юридичного змісту нормативних приписів на методи заборони, обмеження, приписів, дозволів, рекомендацій, заохочень тощо;

г) в залежності від видів правовідносин, що регулюютьс я на методи дозволів, координації, стимулювання, рекомендацій, примусу, превенції, юридичної відповідальності;

д) в залежності від галузевої приналежності методи конституційного, кримінально-правового, цивільно-правового, кримінально-процесуального, трудового тощо;

е) за функціями правового регулювання методи, що гарантують стійкість суспільних стосунків, методи стимулюючого призначення і методи примусового впливу;

є) за специфікою правовідносин: в регулятивних – дозвіл, координація, стимулювання, рекомендації; в охоронних – примус, що включає в себе – припинення, обмеження, право відновлення, превенції, юридичної відповідальності.

Юридична наука визначає необхідність “нетрадиційних” підходів до аналізу методів правового регулювання. Серед найбільш впливових правових інструментів можна назвати – покарання і заохочення, які здавна застосовує влада. Але покарання не є всесильним і придатним способом досягнення поставленої мети. Тому в умовах, коли українська правова система зазнає суттєвих змін, все більшої актуальності набуває проблема заохочення як методу правового регулювання. Варто наголосити, що без спеціального вивчення і вдосконалення цього до останнього часу малодослідженого юридичного засобу неможливо підвищити ефективність правового впливу на суспільні відносини. Наша юридична дійсність вимагає розроблення проблем заохочення як особливого способу впорядкування суспільних відносин, який покликаний створювати режим сприяння розвитку ініціативної діяльності суб’єктів (трудової, підприємницької), їх заінтересованості у здійснюваних реформах.

Незважаючи на те, що в українському законодавстві досить часто використовується поняття “заохочення”, в жодному нормативно-правовому акті не має визначення названої категорії. Саме відсутність формулювання дефініції заохочення, а також існуючий на даний момент широкий спектр наукових думок про сутність цього правового засобу дають змогу зробити висновок про те, що правове заохочення – це форма і міра юридичного схвалення добровільної поведінки, внаслідок чого суб’єкт отримує винагароду, для нього настають сприятливі наслідки. Соціальна природа правового заохочення полягає в тому, що воно спрямоване на підвищення у суб’єкта інтересу до вчинення позитивних вчинків і отримання матеріального і морального схвалення з боку суспільства.

Специфіка розвитку сучасних суспільних відносин зумовлює потребу зміни і вдосконалення методів правового регулювання. Адже значна перевага в правовому регулюванні імперативного методу над диспозитивним, регулятивного над заохочувальним характеризує низький рівень розвитку права як соціального регулятора. Протягом тривалого часу заохочувальний метод правового регулювання існував як додатковий метод впливу. Невикористання могутнього потенціалу заохочувального методу призвело до застою в окремих сферах суспільного розвитку, а інколи до повного зникнення нових суспільних відносин. Тому за теперішніх умов під час реформування соціально-економічного, політичного і правового простору України значна увага має бути приділена заохочувальному методу.

Способи або ж шляхи регулювання відносин державою розкривають специфіку методів регулювання в окремих галузях суспільних відносин і отримують свій особливий вираз в юридичних нормах. 3 види способів:

Способи правового регулювання:

дозвіл – це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб’єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозвіл превалює в основному в галузях, які належать до приватного права;

зобов’язання (веління) – покладання на особу обов’язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов’язок забезпечення обвинуваченому права на захист;

заборона – це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми особливої частини Кримінального кодексу України фактично і є заборонами, оскільки вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють.

Зобов’язання (веління) і заборони превалюють в основному в галузях, що належать до публічного права.

Всі способи правового регулювання взаємодіють між собою.

В правовому регулюванні використовуються різноманітні комбінації цих способів. На основі норм, що містять зобов’язання складаються правовідносини активного типу, а на основі норм, що містять заборону – правовідносини пасивного типу, а на підставі норм, що містять дозвіл – як активного, так і пасивного типу. При централізованому регулюванні привалюють заборона та зобов’язання, а при децентралізованому – дозвіл.

Усі способи правового регулювання пов’язані із суб’єктивними правами. При наданні дозволу суб’єктивне право визначає зміст даного способу правового регулювання. При зобов’язанні та забороні право вимоги належить іншим особам. Це дозволяє забезпечити виконання активного (зобов’язання) або пасивного (заборони) юридичного обов’язку.

Способи правового регулювання (дозвіл, зобов’язання, заборона) з більшою ефективністю досягають своєї мета лише в тісному взаємозв’язку один з одним. Надання особі дозволу щодо певної поведінки буде реальним за наявності обов’язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у цьому зв’язку в правомочної особи.

Трьом способам правового регулювання (дозволу, зобов’язанню, забороні) відповідають безпосередні форми реалізації норм права: використання, виконання, додержання.

Тип правового регулювання – це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів для задоволення інтересів суб’єкта права.

Види типів правового регулювання:

§ загальнодозвільний – ґрунтується на загальному дозволі, у рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі – дозволено все, що прямо не заборонено законом. В контексті цього типу виникають цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (особа має право укладати будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих заборон, що передбачені в законі);

§ загальнозабороняючий – ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Базується на принципі – заборонено все, що прямо не дозволено законом (дозволено все, що прямо передбачено законом). За цим типом встановлюються правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб тощо (суд по вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до її розгляду лише у випадках, прямо передбачених законом).

В теорії права під правовими засобами розуміють інституційні явища правової дійсності, які втілюють регулятивну силу права, його енергію, яким належить роль її активних центрів. В найзагальнішому вигляді правові засоби – це такі юридичні інструменти, за допомогою яких суб’єкти права можуть задовольнити свої інтереси, досягнути поставлених цілей. Ці цілі можуть бути різні, але в кінцевому рахунку вони зводяться до справедливої упорядкованості суспільних відносин.

В якості правових засобів виступають: норми права, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, заборони, юридичні факти, пільги, договори, заохочення, правозастосовчі акти, покарання і т. д.

Ознаки правових засобів:

- відображають юридичні способи забезпечення інтересів суб’єктів права;

- виступають основними “рушійними частинами” дії права, правового регулювання, правових режимів;

- мають юридичну силу і підтримуються державою.

За допомогою правових засобів стає можливим пізнання властивостей права, його потенціалу в регулюванні суспільних відносин, у задоволенні різного роду правомірних інтересів індивідуальних та колективних суб’єктів. Власне саме правові засоби і надають праву соціальної цінності.

Класифікація правових засобів:

1) за галузевою приналежністю: конституційними, адміністративними, кримінальні тощо;

2) за характером – матеріальні та процесуальні;

3) за інформаційно-психологічної спрямованістю (чиїм інтересам віддається перевага) – стимулюючі (заохочення, пільги, дозволи), обмежуючі (покарання, заборони, обов’язки).