На національному рівні існують також дві основні форми політики держав у відношенні до міжнародної торгівлі освітніми послугами: фритредерство та протекціонізм.
Фритредерство - це політика держави, спрямована на утримання від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю, у тому числі експорт та імпорт освітніх послуг, складова роль основного регулятора за ринком.
Політику фритредерства щодо вільної міжнародної торгівлі освітніми послугами проводить незначна кількість країн, що мають слаборозвинені системи освіти і бажають розвивати їх за рахунок зарубіжного присутності.
Протекціонізм - це політика держави, спрямована на захист вітчизняних виробників, у тому числі державних систем вищої освіти, від іноземної конкуренції.
Політику протекціонізму використовує переважна більшість країн. Позиція таких країн досить переконлива, так як система освіти - один з найважливіших соціальних інститутів, вона забезпечує не тільки прилучення людини до навчання й формує його моральність, громадянськість, зберігає і передає при цьому національну культуру.
У політиці протекціонізму використовуються наступні методи та адміністративні бар'єри:
- пряма заборона на діяльність закордонних навчальних закладів на національному ринку освітніх послуг;
- введення спеціальних податків, що ставлять зарубіжних провайдерів у свідоме більш невигідне фінансування;
- економічне становище;
- використання обмежень і регламентацій, в тому числі і тарифів на використання різних засобів зв’язку. Наприклад, у Мексиці дозвіл на використання національної мережі супутникового зв'язку, необхідної для розвитку національної освіти, дається тільки вітчизняним компаніям.
- заборона державним організаціям та установам здійснювати прийом фахівців, які мають дипломи зарубіжних вузів. Наприклад, на Тайвані випускники, які мають диплом закордонного вузу незалежно від того, чи пройшли вони навчання на території іншої держави або в своїй країні, не зможуть працювати в державних установах.
- введення додаткових процедур обов'язкової акредитації, сертифікації або ліцензування, застосування завищених вимог до закордонних навчальних закладів. У Словаччині після введення поправок до Указу про вищу освіту закордонні провайдери повинні пройти сувору дозвільну процедуру. Після експертизи атестаційною комісією фінансового положення, навчальних програм, кваліфікаційного потенціалу провайдера він затверджується Указом словацького парламенту.
- введення обмежень на нострифікацію будь-яких сертифікатів, дипломів, кваліфікацій, ступенів. Греція на підставі членства в Європейському союзі зобов'язана була визнавати кваліфікації, видані вузами країн - членів ЄС. Але фактично нострифікувались тільки дипломи, отримані студентами за кордоном. Дипломи цих же ВНЗ, що працюють на території Греції по франчайзингу або коопераційним угодам не нострифікувались. Європейський суд з прав людини піддав Грецію безжальним фінансовим штрафам, після чого ситуація в 2000 році нормалізувалася.
висування додаткових вимог до закордонних провайдерів мовного, релігійного характеру. Наприклад, в Малайзії відповідно до закону про приватні вищі навчальні заклади від 1996 р. від всіх провайдерів потрібно, щоб навчання проводилося на малайзійському бахаза, національною мовою аборигенів (навчання англійською мовою можливе тільки з дозволу Міністра освіти), а також обов'язкового викладання курсів ісламу для мусульман і курсів «моральної освіти» для немусульман. На практиці уряди і вузівська громадськість більшості держав виступають за можливість безперешкодного експорту в інші країни і обмеженого імпорту освітніх послуг в свої країни.
