Характеристика Сагайдачного 3 страница

Грамота, підписана таким авторітетом у справах культури й політики, як Острожський, зробила своє. Піднявся загальний ропіт, що злякав деяких владик-уніятів. Перший покинув задумане діло сам його ініціятор Гедеон Балабан, його слідами пішов і перемиський владика Копистинський. А коли замішання в царгородському патріярхаті по смерти Єремії (1594) не подавало православним надії на поміч з цього боку, вони звернули свої погляди на — козаків. Вони то, як ми вже знаємо, погромили маєтности владики Терлецького на Волині й взагалі заявляли готовість кожної хвилі озброєною рукою «захищати святу церкву православну». Правда, саме в той трівожний час, козаки переживали важку скруту, по перемогах Жолкевського над ними, але це не виключало їх допомоги православним у найблизшій будучности. Покищо король уступив і на день 6 жовтня 1596 р. назначив собор духовенства й шляхти в Берестю.

 

Берестейський собор

 

Скликано собор не на те, щоби на ньому розважити питання приняття унії, але щоб на ньому проголосити унію, як доконаний факт. Такий недипльоматичний підхід був черговою помилкою прихильників і покровителів унії. Зїхалися до Берестя не тільки світські уніяти й духовні, але й православні єрархи, духовенство, магнати, шляхта та депутати міських громад і брацтв. На чолі православних станув князь Василь-Константин Острожський і одинокий його православний син Олександер. Але до спільних нарад не прийшло. Уніяти зібралися в місцевій катедрі, православні у приватній господі. А хоч поміж обома партіями три дні кружляли листи й посередники, до згоди не прийшло. Розїхалися з Берестя з тим, з чим приїхали. Уніятські владики проголосили унію, а всіх її противників викляли. Те саме зробили православні у відношенні до уніятів. Одні й другі вислали до короля просьби допомогти їм у боротьбі з противниками. Очевидно, король як прихильник унії, знехтував голос православних і рішив підпомагати уніятів.

Почалася боротьба. Зразу словом і письмом. В повені полемічної літератури, що спливала бистрими потоками з обох сторін, траплялися речі гідні уваги. Такою була «Апокрізіс» Філялєта (Бронського) такими були повні палкого вогню й переконуючі силою вислову писання Івана з Вишні.

Але проти слова й письма православних стануло не тільки слово й письмо уніятів; за ними була влада, був король і католицька єрархія. А кого вони не могли переконати, того могли примусити до мовчанки силою. Почалося насильне відбирання владичих катедр і церков від православних, почалися переслідування ворожих унії священиків і мирян. А коли, по смерти Рагози (1599) став київським митрополитом Іпатій Потій, становище православних перейшло в нестерпну скруту. Питання унії й православя, перестало вже бути питанням богословської догматики. Навпаки, воно перемінилося в сутополітичну проблему й стало зародком непередбачених у наслідках зударів і конфліктів. Лави оборонців православя слабли щодо суспільної якости, але могутніли щодо скількости. Покидали їх, вимираючи, або ополячуючись магнати, шляхта, але залишалося тверде в своїх переконаннях міщанство, козацтво й жмінка малоземельної шляхти.

«Справді, щирого поваження варті були ці шляхотські недобитки — пише Грушівський — що махнувши рукою на ласку королівську й усіх можних сього світу, боронили завзято, своєї справи церковної, що в їх поняттях була національною справою, бо православна церква вважалася підставою цілого національного життя і здавалося, що з упадком православної церкви впаде до решти все національне життя».

Відданість справі й подивугідна завзятість православних робила своє. В 1607 р.вони вимогли на уряді закон, що згідно з ним, на будуче всі духовні посади православних будуть віддаватися тільки православним. Але цей закон не увійшов у життя. Прихильний унії король Жигмонт далі роздавав православні катедри й парохії виключно уніятам. Доходило навіть до того, що коли король звелів перебрати Печерську Лавру від православного архимандрита Федора Тура, то він, маючи за собою київського воєводу князя Василя-Константина Острожського, спротивився королівському наказові й відборонив манастир від уніятів збройною рукою. Подібно оборонився й Жидичинський манастир на Волині. В Галичині було покищо пів біди. Тут на обох владицтвах — львівському й перемиському сиділи православні, алеж вони не були вічні й треба було думати про те, що станеться з галицькими єпархіями, по смерти православних владик.

А тимчасом верхи українського громадянства чим далі, тим більше рідли. Мелетій Смотрицький в свойому «Треносі» (1610) або «Плачі східньої церкви» даремне бідкається над втратами через окатоличення магнатів і шляхти. Вірне своїй церкві й народности громадянство, не бачучи підпори ні допомоги, попадає в одчай, з якого рятує його — козаччина.

Коли Потій, розгромивши православних у Вильні, попробував зробити це саме в Києві, козацький гетьман Тискиневич післав йому осторогу, щоби не важився цього робити, бо він уже дав наказ козакам збройною рукою протиставитися його замірам. Під опікунчими крилами козаччини почалося в Києві нове культурно-національне життя. І тут, подібно, як у Львові, започатковує його міщанство. Воно залякане перемогою унії, старається задержати за православними бодай їх сильно обкроєний стан посідання.

 

Манастирі, церкви і школи

 

По смерти архимандрита Нікифора Тура обрано на його місце Єлисея Плетенецького, що першим з печерських наставників припинив сите чернецьке життя й почав обертати великі манастирські доходи на культурно-національні потреби.

Він то закупив стрятинську друкарню Балабанів й около 1615 р. започаткував працю славної лаврської друкарні, довкола якої громадиться цілий гурт учених, письменників і богословів; при піддержці козацького гетьмана Сагайдачного, починають вони широко закроєну, культурну й організаційну роботу. Рівночасно з духовим підйомом у печерському манастирі повстає в Києві на Подолі брацтво, що йому записала своє майно жінка мозирського маршала Стефана Лозки, Гальшка Гулевичівна. До брацтва записалося не тільки все українське міщанство Києва, але й дооколична шляхта та козаки, з гетьманом Сагайдачним на чолі. Спираючись на таку силу як козаччина, київське громадянство могло спокійно віддатися праці над піднесенням рідної культури й церкви з хвилевого упадку.

На грунті, записанім Гулевичівною, будує брацтво великий Богоявленський манастир а при ньому закладає школу, на зразок львівської. Колиж у Галичині померли православні владики — Балабан (1607) і Копистинський (1610), а на цілу Україну залишився тільки один одинокий православний владика — Тисаровський у Львові, київські громадяни переймили єрусалимського патріярха Теофана, підчас його повороту з Москви, й заставили його відновити їм українську, православну єрархію.

Прошення київської громади підтримав своєю повагою гетьман Сагайдачний й це переконало патріярха. Протягом осени й зими 1620 р. він висвятив православним митрополита й пятьох владик; зробив це в тайні перед польською владою й уніятською єрархією й тому потайки перебрався поза границі Польщі. На перемиського владику висвячено тоді ігумена київського, брацького манастиря Ісаю Копинського, вслід за тим настановлено київським митрополитом Йова Борецького, на полоцького владику посвячено Мелетія Смотрицького, на володимирського владику посвячено трехтемирівського ігумена Єзикиїла Курцевича, на луцьке владицтво Ісаака Борисковича нарешті на холмське владицтво Паісія Іполитовича. Українська православна єрархія, з митрополитом на чолі, була обновлена, алеж переведена потайки, революційним шляхом, не найшла апробати в уряді. Православні єрархи так і залишилися титулярними й не могучи обняти своїх єпархій, залишилися в Києві, під охороною «христолюбивого війська запорозького». Формального затвердження обновленої, православної єрархії добилося українське громадянство куди пізніше, щойно по смерти творця й покровителя берестейської унії короля Жигмонта.

Розгром військ і смерть Жолкевського під Цецорою (1620), де забракло українських козаків, поставив Польщу в трудне положення. Українське громадянство бачучи, що Польща без козаків не обійдеться, рішило скористати з нагоди й вимогти на ній уступки в користь православної церкви.

Справу порушено на варшавському сіймі 1621 р. Та даремне висилював свою красномовність і аргументацію голова українських парляментаристів Лаврентій Древинський, що, малюючи безпримірні утиски православних, казав:

«Король жадатиме чи не більшої половини війська від українського народу, але як цей нарід заступатиме своїми грудьми державу, коли він не буде заспокоєний у своїх домаганнях? Як можемо заходитися коло спокою від сусідів, коли не маємо внутрішнього спокою, в себе в дома?»

Король не поступився. Знав, що без козаків не обійдеться, але новопоставлених владик звелів арештувати, як тількиб вони пробували обняти свої єпархії, а хто їм у цьому помагатиме, звелів карати на горло. Для позискання козаків дав тільки голословні обіцянки, що їх не думав дотримати й не дотримав. Козаки з Сагайдачним на чолі повірили королівському слову й під Хотином спинили загрозливу турецьку навалу. Про польську «заплату» козакам за хотинську кампанію ми вже говорили. Сагайдачний вмірав огірчений на польську невдячність, а його наслідники й усе українське громадянство зрозуміло, що мирним шляхом не здобудуть від Польщі нічого. Українці пригадали собі «одновірну» Московщину. Ігумен густинського манастиря біля Прилук, основаного Раїною Могилянкою Вишневецькою (матірю ославленого Яреми), зорганізував акцію втягнення Москви в справи української православної церкви. Літом 1624 р. поїхав до Москви один з українських владик з пропозицією цареві — приняти козацьке військо й всю Україну під свою протекцію... Москва, ослаблена недавною «смутою», не мала відваги послухати українських пропозицій, але її апетити на Україну загострилися, шлях на північ протерто... Тимчасом козаччина кривавилася в непосильних повстаннях проти Польщі, а громадянство терпіло й дожидало переміни умов свого незавидного життя. Остаточно діждалося. Принесла її смерть короля Жигмонта (1632).

На так зв. конвокаційному соймі, українські депутати — Древинський з Волині, Кропивницький з Поділля й Кисіль з Київщини, підтримувані представниками козаччини, поставили рішуче домагання заспокоєння потреб православної церкви. Рівночасно козацький гетьман Кулага посунув з військом на Волинь. Але українські справи не мали успіху на конвокаційному соймі. Не маючи сміливости відмовити, поляки відложили їх до елєкційного сойму, скликаного на осінь 1632 р. Тут, при особистій інтервенції королевича Володислава, що готовився до війни з Москвою й потребував козацької допомоги, прийшло до компромісу. Порішено створити дві митрополії — православну й уніятську, а владицтва розділити в той спосіб, що львівське, перемиське й луцьке припалоби православним, а володимирське, холмське й турівське малиб дістатися уніятам. Осібні королівські комісарі мали переводити розподіл церков та парохій. Рівночасно обіцяно видати закон про повну рівноправність православних по містах. Домагання козаків, щоб їм забезпечити право участи в виборі короля, нарівні з шляхтою, відкинуто, так само, як не признано владик обраних і посвячених тому двацять літ без відома й проти волі польського уряду.

 

Петро Могила

 

Хоч які були скромні й здебільша, формальні уступки польської влади в користь українського громадянства й православної церкви, українці мусіли задоволитися ними, хочби тільки тимчасово. Вони зразу взялися до вибору митрополита й встановлення православної єрархії.

Митрополитом обрано печерського архимандрита Петра Могилу (1633 р.). В порівнанні з своїм невизнаним попередником Ісаєю Копинським, що як непохитний оборонець православя, був виразником орієнтації на Москву, Могила був більш здержливих, так би сказати, опортуністичних поглядів. Посвоячений й заприязнений з польськими панами він уже як архимандрит, (від 1627 р.) співчував компроміс овому полагодженню справи поміж православними й уніятами. Тому маючи симпатії на польському боці, він мусів щойно перебороти недовіря українського громадянства й підзорливість козаків. Заснована ним, при печерському манастирі школа з латинською, викладовою мовою, викликала вражіння небажаної конкуренції брацькій школі й до тогож дух у ній був для прихильників православя підозрілий. Остаточно він мусів зрезигнувати з власної школи й злучити її з брацькою, але зате він зреформував її й підняв до рівня тогочасних, єзуїтських колегій. Цей крок як і велика праця та запопадливість на культурному полі, привернули йому симпатії громадянства та промостили шлях до митрополії. Сівши на митрополичому престолі, Могила задержав у своїх руках пребагаті манастирі Печерський та Пустинно-Миколаївський, не випускаючи зпід свого впливу й Михайлівського манастиря, як теж залишився братчиком і керівником Богоявленського брацтва на Київо-Подолі.

Зєднавши в своїх руках усі установи православного Київа, він умів використати велитенські доходи з манастирських маєтностей і власну повагу на велику культурну працю. Опанувавши стихію анархії, що запанувала в православній церкві, направивши її устрій, він підняв високо рівень брацької колегії, зорганізував письменників і вчених та почав широко закроєну, видавничу діяльність.

Крім зреформованої, брацької школи в Києві, що її відтак названо «могилянською», оснував ще Могила школи в Винниці (1634) та в Кремянці (1636). В лаврській друкарні надрукував м. і. славний «Требник», рід енцикльопедії, що водностайнила церковну практику й обряди, «Антологіон», та цілу низку проповідий і передмов до лаврських видань. Могилі приписують теж авторство, а бодай співпрацю в «Літописі», одному з найвидатніших, полемічних творів того часу.

«В його особі — каже Грушівський — святкувало українське громадянство свою першу національну перемогу по стільки літах смутку, неволі й пониження».

 

 

ХМЕЛЬНИЧЧИНА

 

З повстанням Богдана Хмельницького починається нова епоха історії України — доба відродження української державности. Приспана цілими віками лихоліття ідея державної самостійности, пробудилася серед релігійної боротьби і козацьких повстань першої половини XVII ст. Але весь політичний і національний рух, що тоді так широко розвинувся, був тільки приготовленням до того, що мало прийти пізніше, це були немов вступні маневри перед великою воєнною кампанією. Народні сили поволі збиралися й організувалися до спільного діла, серед труднощів і перешкод пробивалися уперед. Але аж у Хмельниччині виявилася у повнім виді могутність маси, її елєментарна сила, організаційні здібности, культура й громадська зрілість. Серед великого народнього зриву виявилося, що таке український нарід і що він може осягнути. Україна, що довгі часи була невідомою, забутою закутиною на краю світа, знову стала центром уваги цілої Европи, добула собі значіння і пошану, вернувши між інші народи і держави як повноправний громадянин. З печаттю Хмельниччини український нарід пішов у дальшу свою історію.

 

Причини Хмельниччини

Цей великий народній рух був вислідом різнородних причин, яких коріння сягало у далеке минуле. Народня маса найбільше відчувала соціяльне поневолення. На західній Україні панська влада осягнула вже верх своєї сили так, що селянинові не залишилися ніякі людські права. На сході, у Придніпрянщині, селянин мав ще деяку свободу, але пани намагаються відібрати йому ці останки волі. Нарід боронився, але доля його ставала все більше важка. Це признавали самі поляки. Польський історик Коховський пише: «Що з українським народом поступали без деякої несправедливости, не можу заперечити. Все залежало від суворої або мягкої вдачі старост і панів тамошніх та від вдачі самого народу — покірного супроти влади чи бунтівничого. Брали десятину зі стад кінських, податок від худоби, десятину з пасік і інші підданські повинности, які здавна відбувалися і зносилися. Але коли для збільшення доходів повинаходжено ще нові податки — шкіру за право ловити звіря, небувалі податки від риболовлі, коли збільшено панщину, всякі вини, кари і інші такі речі, — на них селяни нарікали і жалувалися як на незносні тягарі, тим більше, чим сильніше наставали збірщики та немилосердно виконували панські накази. А найбільше обвинувачувано настирливість жидів, що з кривдою людности вишукували різні доходи, або брали на себе горівчану аренду»... Другий польський історик Грондський зображує справу так: «Нарід український тим способом утіснявся: синів змушували пани до всяких служб, а від батьків звичайним способом вимагали роботи і чиншів. У кого було більше синів, то лишали батькові одного, щоби з ним відбував звичайні повинности на пана, а з усіх інших жонатих синів брали на тиждень одну монету, звану «дудком»; жиди цей податок збирали і виплачували. Крім того, коли родилася дитина, особливо хлопець, — не дозволяли хрестити, поки такоїж монети не заплатять. Також коли дівчина віддавалася заміж, не можна було побратися, не заплативши наперед того дудка панові. І це на перший погляд здавалося легке, але потім через жидівську хитрість виросло у важкий тягар. Також інші селянські повинности зростали з дня на день, по більшій части тому, що віддавалися в аренду жидам, а ті не тільки видумували різні доходи, з великою кривдою селян, але й суди над ними собі присвоювали». Навіть сам жидівський письменник Натан Гановер признає, що селяни були дуже обтяжені: «Решта бідного українського народу робила панщину у магнатів і шляхти, а ці обложили його тяжкою працею, дома і на полі. Шляхта накладала на нього великі тягарі, а декотрі шляхтичі страшними способами силували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всі народи, а навіть і той нарід із усіх найбідніший — жидівський — теж панував над ним!» Французький інженер Боплян, будівничий Кодаку, писав просто: «Шляхта живе як у раю, а селяни як у чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти у неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників»...

Положення міщан було краще як селян, бо міста мали яку-таку самоуправу; але пани, у погоні за зиском, почали вимагати і від міщан чимраз більших данин і повинностей. Ненаситність магнатів дала відчуватися навіть дрібній шляхті; малий шляхтич-хлібороб мусів у всьому іти за паном, а як відважився спротивитися, вельможа міг знайти тисячу способів, щоби його знищити, відібрати йому майно і самого прогнати з батьківщини. Над усіми тяжіла рука могутніх «короленят».

Неменше як соціяльна справа було напружене релігійне питання. Хоч у 1632 р. доведено до релігійного компромісу, то далеко ще було до того, щоби настала повна релігійна толєранція. З тодішніх відносин могли бути вдоволені верхи православної єрархії, яким забезпечено духовні уряди і маєтности і які до влади ставилися льояльно і послушно. Поміркований курс увів уже Петро Могила, а його наступник Сильвестер Косів (1648-1657) у політиці лояльности йшов так далеко, що зірвав цілком зносини з революційною козаччиною, не вважаючи на те, що саме козацтву православна єрархія завдячувала своє обновлення... Але нижче духовенство, особливо дуже чисельне чернецтво, стояло близько народу, прихильно дивилося на козацькі рухи і релігійним «заспокоєнням» цілком не було захоплене. А це заспокоєння ішло дуже поволі і серед різних перепон. Хоч і центральна влада наказувала мир, нижча адміністрація відносилася до наказів неохотно і, де могла, дошкулювала православним. Релігійна боротьба невгавала, усобливо у західніх землях. Сокаль, Белз, Красностав, Грубешів, Ковель, Бересть, Люблин, Більськ, Кобрин, все були ареною взаїмних нападів уніятів і православних, а у Перемищині боротьба перенеслася і на села. Заїзди, напади, відбирання церков, повторялися з року на рік. Відгомони цього ішли по цілій Україні, ворушили уми, викликали фермент невдоволення.

Та найбільше невдоволення було поміж козаками.

 

Почини повстання

Польська влада на Україні дуже суворо пильнувала постанов ординації 1638 р. і щоби забезпечитися перед новими козацькими рухами, перевела низку гострих мілітарних заряджень. Відбудовано твердиню Кодак, що мала перепинити перехід козаків з волости на Низ. Запоріжжя очищено від повстанчих елєментів. На Січі осаджено залогу з реєстрових козаків під командуванням польських офіцерів. Реєстрових козаків уведено у строгу дисципліну. На спорожнені місця до реєстру приймалися тільки люди певні і віддані Польщі. Козацькі вольности обмежувалися чимраз більше. Місцеві уряди не шанували козацького присуду і намагалися підчинити козаків під свою владу, силували їх до всяких робіт і данин. Козаки ніде не могли добитися справедливости. Комісар запорожського війська Шемберк, що з уряду мав доглядати козаків, пригнітав їх таксамо, як інші урядовці. Коронний гетьман Станислав Конецпольський був здавна ворогом козаччини і старався знищити її в самому корені; гетьманський син Олександер Конецпольський вславився як найбільший гнобитель козаків. Протягом сімох років реєстрові козаки жили у великому ярмі нової ординації.

Аж в 1646 році прийшли для козаччини деякі полекпгі. Король Володислав IV, в останні роки свого панування, став гарячим поклонником христіянської ліги проти турків. Під впливом папи і за намовами Венеції він рішився підняти великий похід на Туреччину двома дорогами, через наддунайські краї і Чорним Морем. До цього походу він задумав ужити і козацькі сили. На королівське візвання в квітні 1646 р. до Варшави приїхали відпоручники реєстрових козаків, військові осаули Іван Барабаш та Ілаш Караімович, а з низової старшини Максим Нестеренко і Богдан Хмельницький. Король прийняв їх на приватній авдієнції, втаємничив у справу війни з Туреччиною, дав доручення збирати військо і обіцяв привернути давні вольности. Як посли вернулися з Варшави, серед козаків почалися оживлені приготування до війни, — козаччина мала надію добути собі наново давнє становище.

Але пляни короля були побудовані на слабих основах, — чужі держави не дали відповідник підмог, польський сойм рішуче відкинув проєкт війни з Туреччиною. На домагання шляхти треба було стримати також козацькі воєнні заходи. Місцеві уряди використали цю зміну, щоби наново почати утиски козаків. Запоріжське військо віднеслося з своїми жалями до Володислава, але король був безсильний супроти шляхти. «Шаблями добувайте ваших вольностей», таку раду короля переказувала козацька традиція.

Козаки заведені у своїх надіях на поправу долі, розярені шляхетським гнетом, кинулися до нового повстання. Осередком організації стали реєстрові полки, що найбільше відчували на собі чужу владу. Від них повстанчі кличі перейшли до козаків, що були виписані з реєстру, — і до всього народу. Зброї поширено так багато, що князь Ярема Вишневецький у своїх підданих на Лівобережжі відібрав кількадесяти тисяч рушниць. Приєдналися до руху також деякі частини польського війська, в яких служили українці, нпр. драгони, що були «з роду українці, з віри греки, з убрання німці». Для агітації послужила легенда про це, що король прийде з підмогою козакам проти шляхти і що він своїми листами заохочує їх до повстання. Під кінець 1647 р. приготування були покінчені; 500 довірених від усіх полків виїхало потайки на Запоріжжя, — на їх чолі Богдан Хмельницький.

 

Богдан Хмельницький

 

Богдан Зеновій Хмельницький походив з дрібного шляхетського роду, гербу Абданк. Його батько, Михайло, був дворянином у Жолкевських і Даниловичів, жив зразу в Жовкві й Олеську, потім переселився у Придніпрянщину, заложив на краю степів містечко Чигирин і був там підстаростою. 1620 р. ходив проти турків під Цецору на чолі відділу охотників і там поляг лицарською смертю. Богдан уродився біля 1595 р., учився в якійсь українській школі і потім у єзуїтських колегіях у Львові і Ярославі та добув собі середню шляхетську освіту. Як двацятилітній парубок був теж у бою під Цецорою і попав там у татарський полон. У неволі перебув два роки, в околицях Константинополя. Козаки викупили його і він пристав до запоріжського війська. Тримався з реєстровими козаками і у повстаннях не брав участи: волів спокійне життя; оженився, господарив і побільшував батьківський хутір Суботів під Чигирином. 1638 р. був козацьким писарем і при тодішній ординації дістав уряд чигиринського сотника. 1646 р. їздив до Варшави для переговорів з королем.

Майже до старости, «до сивих літ», як сам казав, Хмельницький був незамітною людиною, нічим не визначався, нічим не звертав на себе уваги. Великі цінности, заховані у глибині його душі, може й ніколи не проявилисяб назверх, може бувби покінчив життя як маловідомий чигиринський сотник. Аж особисті кривди, яких він дізнав, так сильно потрясли тим чоловіком, що нараз з спокійного господаря і льояльного реєстрового козака став проводирем збунтованих мас, славним полководцем, великим організатором та творцем нової Української Держави.

Справа Хмельницького була така сама, як багато інших козаків. Чигиринський підстароста Чаплінський, протегований Конецпольського, почав дошкуляти Богданові; забрав йому воли, забрав улюбленого коня, яким він їздив у дикі поля, побив малого синка, так що той умер; потім оклеветав його перед владою, що він безправно держить хутір, дістав дозвіл відібрати Богданові грунти, уладив збройний напад на його дім, забрав збіжжя і всяке добро. Хмельницький шукав справедливости у суді, в соймі, навіть у короля, але нічого не міг добути. Тоді зійшовся з іншими покривдженими козаками і спільно став готовити повстання. Молодий Конецпольський дізнався про ці пляни і наказав Хмельницького увязнити. За порукою полковника Кричевського його звільнено; але Хмельницький не чекав, що дальше буде, а з іншими змовниками виїхав на Запоріжжя.

 

Союз з Кримом

 

На Низу, по Дніпрових островах і в захисних місцях у степу проживало багато козаків — випищиків, що воліли небезпечне життя на безлюдді, як панську владу. Хмельницький почав їх збирати і при їх допомозі добув Січ, на Микитинім Розі, де стояла залога з реєстрових козаків. Добуття Січі мало велике значіння, бо Січ здавна уважалася серцем і столицею Запоріжжя: тут стояла ко зацька гармата, тут був військовий скарб, тут переховувалися військові клейноти. Хмельницький, якого обрано тут гетьманом, міг рахувати на признання серед всього козацтва. Стали до нього напливати все більші відділи охотників, всякі «пластуни, луковники, лисичники».

Хмельницький рівночасно вів переговори з татарами. Козацькі сили, зібрані на Запоріжжі, були за малі до війни з поляками, потрібна була чужа поміч. Козаки вже ранше (1645-1647) порозумівалися з Кримом, хотіли запевити собі невтральність татар на випадок війни. Тепер справа пішла дальше. У посольстві до хана поїхав козак Книш і з ним старший син Хмельницького, Тиміш. В Бахчисараї зустріли послів прихильно; посередником був, як казали, один татарський мурза, котрому Хмельницький відіслав сина, захопленого у полон. Татари були розізлені на поляків, що не діставали на час умовленого гарачу, та що поляки нападали на їх оселі й забирали худобу. Хан Іслам Гірей дав дозвіл одному з мурзів Тугай-беєві іти на підмогу козакам. Ця поміч була для Хмельницького дуже цінна. Козацьке військо мало добрих піхотинців, але неставало йому кінноти, що швидкими рухами моглаб заскочити ворога, — легка татарська їзда якраз добре надавалася до цього. Притім повстанці мали забезпечену південну границю від несподіваного набігу татар. Обі сторони заприсягли союз, а татари дали притім обітницю, що не будуть брати у полон українського населення.

 

Жовті Води

 

Вчасною весною 1648 р. почалася війна. Польський коронний гетьман Микола Потоцький мав плян кинути значне військо на Запоріжжя, щоби не дати повстанцям перейти на «волость» і тут побільшити свої сили. Один відділ під проводом зненавидженого козацького комісаря Шемберка і молодого Степана Потоцького вислано суходолом здовж Дніпра у степи. Реєстрові козаки, під командою осавулів Ілаша Караїмовича і Барабаша, поплили човнами Дніпром. Обі частини мали зустрітися біля Кодака і звідтам разом ударити на повстанців. Але Хмельницький випередив ці пляни. Він рушив з Запоріжжя швидким походом, не дав обом відділам злучитися й окружив військо Шемберка над річкою Жовті Води. Не почав відразу наступу, а наперед порозумівся з реєстровими козаками, то плили Дніпром. Біля Камяного Затону серед реєстровців счинився розрух; вони убили Ілаша і Барабаша й під проводом Джелалія пішли на стрічу Хмельницькому.

Тепер повстанці з усіх сторін ударили на поляків. Шемберк пробував відступати під заслоною табору, але на урочищі Княжі Байраки 16 травня 1648 року запорожці разом з татарами розірвали табор і почали громити польське військо. Польські полководці попали у полон. Шемберка, за його жорстокість, козаки убили на місці, Степан Потоцький умер від ран.

 

Корсунь

 

Микола Потоцький разом з польним гетьманом Калиновським пішли на поміч обложеному війську, але на вістку про бунт реєстрового війська і безвихідне положення Шемберка рішили уступати на північ, у безпечне місце. Хмельницький дізнався про польський відворот і вислав попереду поляків козацьку і татарську кінноту. Недалеко Корсуня під Гороховою Дібровою козаки зробили засідку. У болотнистому ярі, між двома горами, перекопали дорогу, насипали з боків шанці і чекали поляків. Дня 26 травня 1648 р. прийшло до бою. Як тільки польський табор увійшов у яр, козаки почали стріляти з переду і з боків, а з заду ударили татари. Польське військо у тісному місці не могло рушитися ні в одну ні в другу сторону. Прийшло до страшного погрому. Багато поляків лягло на місці, багато пішло у полон. Козацькими бранцями стали також оба гетьмани Потоцький і Калиновський; їх віддано татарам.