Богдан Хмельницький в останні роки часто занепадав на здоровлю; відбивалися на ньому далекі воєнні походи і велика організаційна праця. Почуваючи близький кінець життя, наклонив він старшину обрати своїм наступником молодшого сина Юрія; козацька рада вволила волю старого гетьмана і у квітні 1657 р. віддала булаву Юрасеві. Невдача Ракоція і бунт, що тоді почався у війську Ждановича, спричинили кінець гетьмана. Богдан Хмельницький умер у Чигирині 6 серпня 1657 р., а похоронено його в його родинному Суботові.
По Хмельницькім залишилася його родина. Гетьман був подружений тричі. Першою його жінкою була сестра пізнішого наказного гетьмана Сомка. Другу жінку звали Чаплинською; Богдан перед повстанням хотів з нею женитися, але забрав її насильно ворог його Чаплинський і аж пізніше вона взяла розвід і подружилася з гетьманом; в 1651 р. Богдан покарав її смертю за невірність. Третя жінка звалася Анна, була вдовою по полковнику Филипі, незнаного прізвища. Гетьмана пережили, окрім Юрія, дві доньки: Олена, подружена з Данилом Виговським і Степанида, жінка Івана Нечая.
Характеристика Богдана Хмельницького
Венецький посол Віміна, що гостював у Хмельницького в Чигирині 1650 р., так описує гетьмана: «На зріст скорше високий, як середній, широкий в костях, сильної будови. Мова його і правління показують зрілий суд і тонкий розум. Хоч трапляється йому погуляти, але справ він не залишає; тому здається, ніби у ньому міститься два єства: одно діяльне, тверде, віддане правлінню, інше сонне, утомлене мрійливе. У поведенню ласкавий, простий і тим зискує любов вояків, але з другого боку тримає їх у карности тяжкими карами».
Акад. Михайло Грушівський на основі інших характеристик і згадок доповняє цей духовий образ гетьмана. Хмельницький звичайно представлявся добродушним, скромним, без претенсій. Говорив радо і багато. Любив дотепкувати, вразити слухача несподіванкою. Але теж легко запалювався, уносився безпосередніми почуваннями — радістю, гнівом, шалом, або фантастичними образами, які снувала перед ним жива уява і тоді доходив до крайности; «кидався з лавки, волосся рвав на собі, ногами бив землю». «Взагалі бачимо мішанину щирої безпосередности з східнім лукавством і вирахованим акторством, де часто не можна відрізнити щирого пориву від зручно уданої сцени безмірного гніву, роздраження, жалю; і це сполучення дрібношляхетської низькопоклонности, прищіпленої вихованням і теж часами утримуваної умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в своє щастя і провіденціяльне призначення, розвиненого великими подіями, які йому прийшлося пережити — роблять дивне вражіння. Глубокі потрясення, які впали на Богдана, очевидно в сильній мірі захитали його духову рівновагу. Правдоподібно в період своєї афери, серед тих бід, які спали на його, став він більше ніж колинебудь шукати в гульні забуття, визволення з страшного нервового напруження. Але з другого боку тяжкі удари і зміна долі, ці нечувані напруження всіх сил, які йому прийшлося перенести — видобули з нього незвичайні таланти, незрівнану побудливість енергії, дивну меткість, організаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітнього сотника чигиринського поставила в ряді найвизначніших героїв історії».
Значіння Хмельницького як організатора козацької держави високо цінять навіть чужинці. Польський історик Людвик Кубаля пише так: «Була то людина з кожного погляду незвичайних розмірів, настільки переростала людей навіть високо здібних, що переходила межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що вродився на володаря: умів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався — скрізь сильна воля і залізна рука»...
«Територія його влади майже звідусіль мала відкриті границі — не розпоряджав він, як Кромвель, вишколеною інтелігенцією і засобами старої і сильної держави; війна, фінанси, державне господарство, адміністрація, Зносини з сусідніми державами — все треба було створити і все лежало на його голові. Мусів добирати і вчити людей, вглядати у найдрібніші подробиці. А коли його військо не вмирало з голоду, коли мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних агентів, коли не бракувало йому ніколи грошей — то це була його особиста заслуга»...
Для України гетьманство Хмельницького відкрило нову добу історії. Своєю залізною енергією він створив нову Українську Державу. Козацьке, запоріжське військо, що до того часу славилося тільки буйністю і своєволею, він зумів перетворити в дисципліновану національну армію, що на своїх прапорах несла клич державности. Він зумів зужити, для будови держави останки української шляхти, підняв з занепаду міщанство, перед селянством відкрив надії нового життя, невиробленим дотепер масам вказав ідеал власної держави. По довгих століттях забуття він знову зробив Україну голосною і славною, — увів її на широкі хвилі міжнародньої політики, зручно змагався з могутніми сусідами, та увійшов у зносини майже з усіми державами Европи. Хоч багато його зусиль показалося невдачними, все таки в його часи український нарід знову зажив повним національним життям, освідомив собі свої завдання, почув себе нацією. Тому Хмельниччину уважаємо одною з найважніших епох нашої історії.
ВИГОВСЬКИЙ І ЮРАСЬ ХМЕЛЬНИЧЕНКО
Богдан Хмельницький, на кілька місяців перед смертю, перевів на козацькій раді вибір сина Юрася гетьманом. Бажав він тим способом залишити гетьманську владу у своїм роді, а тим самим забезпечити Україну перед елєкційною системою, якої погубні наслідки бачив у Польщі. А що Хмельниченко був молодий і до влади незрілий, старий гетьман, на смертному ложі, віддав його в опіку свому вірному помічникові й дорадникові, Іванові Виговському; генеральний писар мав вести немов регенцію в імени молодого гетьманича. Але ця комбінація не вдержалася. Запорожське військо здавна привикло до сильної влади в одних руках, — поділ управи був рівнозначний зі знищенням авторитету влади. До тогож козацька старшина неохотно відносилася до дідичного гетьманства, бо гетьман незалежний від виборів міг відсунути її від впливів у державі. Щоби уникнути майбутніх небезпек, порішено усунути Юрася Хмельниченка від гетьманства, а на його місце обрати гетьманом генерального писаря Івана Виговського.
Іван Виговський
Іван Виговський був шляхетського роду, гербу Абданк; його батько Остафій був власником Гоголева в Київщині. Замолоду Виговський вчився в київській академії, — згадував її пізніше з вдячністю, згодом вступив до квартяного війська і дослужився ступня поручника; дальше пішов до уряду, — був намісником луцького підстароства в 1629-1636 рр. У битві на Жовтих Водах був ранений і попав у татарський полон. Хмельницький викупив його з неволі і доручив йому вести писарство. Виговський зорганізував велику канцелярію, дібрав ряд талановитих співробітників і виховав ціле покоління урядовців і дипльоматів. Незначний давніше уряд писаря став найважнішим урядом у державі; Виговський держав у своїх руках всі нитки внутрішньої і заграничної політики. При боці Богдана Хмельницького відбув він майже всі походи і переговори: в 1648 р. був у Галичині й їздив до Семигороду, 1649 р. укладав зборівську умову, 1653 р. трактував під Жванцем, 1655 р. під Львовом, — вів усі пересправи з Москвою, шведами, Кримом та іншими державами. Він був правою рукою, дорадником і заступником гетьмана. Мав він сильний вплив на Хмельницького, та нераз міркував його надто гострі виступи. Козацька старшина шукала у Виговськім посередника до старого гетьмана, тільки через нього могла перевести свої змагання. При генеральнім писарі утворилася його партія, звязана з ним становими інтересами і політичною ідеольогією, — вона підняла його на становище гетьмана.
Виговський, як описує сучасник, був високого росту, з великим носом і ясною бородою (на портреті у літописі Величка він без бороди); був спокійної вдачі, умів здержувати і закривати свої пляни, — але в рішаючій хвилі виказував незвичайну енергію і силу.
Внутрішня політика
Іван Виговський, від самого початку гетьманування, виступав з суцільною, твердою програмою. За час довгої праці на уряді генерального писаря він мав нагоду розслідити глибше всі державні справи, пізнав усі недостачі устрою молодої держави, обдумав потрібні реформи.
Основами, на яких мала опиратися будова держави, він уважав три стани: козацьку старшину, шляхту і вище духовенство. Ці три стани були наближені до себе економічним становищем, соціяльними інтересами і культурою, зливалися чимраз більше в одно громадянство. Козацька старшина вже стала відмежовуватися від загалу козаків в окрему верству. Генеральна, полкова і сотенна старшина, що діставала на утримання державні маєтности і сама збирала податки, могла розводити широке хазяйство, набувати нові землі й зростати в земельну аристократію. Урядова влада давала їй ще й політичну перевагу над «черню». Виговський не спиняв зросту старшини, як це робив Хмельницький, а навпаки старався скріпити її й через нові надання збільшити її владу. Останки української шляхти вже майже вповні зіллялися з козацькою старшиною і нарівні з нею мали доступ до урядів і маєтностей. На Україну верталася навіть шляхта, що перше емігрувала на захід; гетьман не ставив перепон у цьому, а ще намагався збільшити шляхетський елємент.
Великий вплив на Виговського мав Юрій Немирич, одна з найбільш освічених одиниць між шляхтою, що науку добув в Голяндії, Оксфорді, Кембрідж і Парижі, пробував сил в літературі і віддався дипльоматії; спершу аріянин пізніше вернувся до православної віри своїх батьків, приїхав до Чигирина і став дорадником гетьмана. З поміж духовенства найближче до Виговського стояв новий митрополит Діонізій Балабан, вибраний і висвячений проти бажань Московщини.
Виговський старався добути у вищих станах противагу проти «черни» й при їх допомозі думав утримати гетьманську владу на тім рівні, на якім поставив її Хмельницький. Вже при виборі, приймаючи до рук булаву він сказав: «Ця булава буде доброму на ласку, злому на кару; нікому у війську підлещуватися я не буду; військо запорожське не може бути без страху». Ці слова справді переводив він у життя, не оглядаючися нінакого, ішов шляхом, який уважав за найкращий.
Загранична політика
Політичним ідеалом Виговського була самостійна незалежна українська держава, — так, як він це висловив у переговорах зі Швецією: «признати й оголосити запорожське військо з підвладними йому провінціями за вольний і нікому не підданий нарід». До козацької держави бажав він прилучити всі українські землі аж до Висли і границь Прусії; проєктував також злучити з Україною близькі культурно білоруські землі. Але щоби осягнути незалежність, треба було звільнити Україну від звязку, що від 1654 р. лучив її з Московщиною.
Виговський шукав опертя проти Московщини в інших державах. І так 16 жовтня 1657 р. в Корсуні він підписав давно підготовлюваний союз зі Швецією. Союз був дефензивний: обі сторони забезпечували собі поміч на випадок ворожого нападу, мали повідомляти себе про пляни ворогів і обовязувалися приступати до мира тільки за спільним порозумінням. Дальше українці ставили такі жадання: Швеція мала признати Україну вільною державою і боронити її свободи; українська держава крім українських земель до Висли, мала обіймати теж білоруські землі від Березини до границь Прусії; обі сторони мають право до свобідної торговлі через Прусію; Україна могла добути дозвіл затягати військо і офіцирів у шведських провінціях, спроваджувати ремісників і механіків, добувати зброю й амуніцію.
В томуж часі Виговський відновив союз з Кримом, що був зірваний від 1654 р.; татари протягом цілого гетьманства Виговського (1657—59) лишилися його союзниками. Також війну з Польщею покінчено перемирям: обі сторони відділилися нейтральною полосою, що займала край між Случею і Гориню.
Відносини до Москви
Ці переговори скріпили становище України на міжнародньому полі і дозволили уложити відносини до Московщини. Виговський дуже прикро відчував тягар злуки з Москвою, але не почувався приготованим до повного розриву і пробував ще переговорів з царем, щоби добути корисніші умови. Змаганням його було на місце дотеперішньої васальної залежности України від Московщини перевести союз рівного з рівним. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною, — ми є військо непереможне», сказав він московському послові, як той розвивав теорію, що Україна це «гилля відломане від природного коріння Великоросії». Виговський жадав, щоби Москва не мішалася у внутрішні справи України, щоби полишено без зміни військо, скарб, суспільний устрій, щоби обмежено владу московських воєвод у городах. Він домагався, щоби в Москві шанували гетьмана, як одинокого репрезентанта держави, щоби всі справи переходили через його руки, щоби московський уряд не вів за його плечима переговорів зі старшинами, духовенством чи Запоріжжям.
Але в Москві вже на передодні смерти Богдана Хмельницького постановлено остріший курс щодо України; колиж Виговський став гетьманом, порішено використати його слабе становище для переведення цих плянів. Цар жадав наперід, щоби московських воєводів і залоги допущено крім Києва також до Чернигова, Ніжина, Переяслава й інших міст; щоби вони побудували там замки; щоби людність осіла при замках підлягала воєвідському присудові; щоби доходи з подимного й аренд по містах ішли на удержання московського війська. Друге домагання було, щоби козацькі війська залишили Старий Бихів і Чавси на Білій Руси. Врешті цар жадав, щоби гетьман у своїх письмах не називався «вільним підданим» а «вірним». Щоби вимогти ці уступки, вислано з Московщини на Україну, у вересні, військо під проводом кн. Григорія Ромодановського. Ці надмірні жадання знеохотили гетьмана і старшину до союзу з Московщиною; остаточний розрив привело вмішання москалів у домашню війну на Україні.
Бунт Пушкаря
Виговський у внутрішній політиці легковажив вповні сили нижчих кляс, не старався вглянути в їхні змагання і потреби. Тимчасом ривалізація між черню і вищими верствами привела до вибуху народнього руху на соціяльно-політичному тлі. Територією цього руху були полки Полтавщини; Полтавщина була найліпше загосподарена і найзаможніша серед земель України, користала з родючої землі і довголітнього спокою, бо навіть війни Хмельниччини її не займали. На полудні ішла буйна кольонізація, що поширювала культурні области далеко в степи і до московської границі. Нарід почувався тут свобідний, незалежний. Але з початком гетьманства Виговського прийшли зміни, козацька старшина і шляхта, на основі гетьманських надань, стала займати ці простори, накладала на «поспільство» великі данини й повинности, змагала до заведення кріпацтва; особливо важка мала бути управа урядників Юрія Немирича на Ворсклі й самого гетьмана в Гадяччині. Чернь, що вже відвикла від залежности, зараз піднялася проти нових панів. Почалися напади на панські двори, на міщан, грабування купців, — рух спалахнув у соціяльне повстання. Кличі, які підняли повстанці, були: привернення черні т. зв. козацьких вольностей, свобідне варення горівки, вільні лови, рибальство, перехід на Запоріжжя, дальше вибір гетьмана «Чорною Радою».
На чолі руху станув Мартин Пушкар, полтавський полковник з часів Хмельницького, кандидат на гетьманську булаву, людина з невеликою освітою, але дуже амбітна. Разом з ним ішов кошовий з Січі, Дмитро Барабаш. Сили Пушкаря доходили до 40.000; це були козаки з полтавського й лубенського полку, дещо з сусідніх і кількасот запорожців. Особливий розголос добули собі селянські ватаги «дейнеків» (дейнека — дрючок), слабо озброєні, але дуже завзяті.
Виговський спершу думав спинити цей рух мирним способом, шукав порозуміння з Пушкарем і з запорожцями. Але згодом мусів вжити гострих мір. Полтавщину і Запоріжжя окружив бльокадою із вірних військ, щоби недопустити туди зброї і харчів та не дати поширитися бунтам в інші частини України. З початком лютого 1658 р. Виговський вислав на Полтаву два полки, але Пушкар відпер їх зі значними втратами. У травні, на зазив гетьмана, прийшли на Лівобережжя татари; разом з ними Виговський повів свої війська на Пушкаря. Головні бої велися коло самої Полтави, що боронилася дуже завзято два тижні. Дня 11 червня пушкарівці пробували випасти з міста на облягаючу армію; але тут їх окружили і розбили так страшно, що 15.000 лягло на полі бою. Поляг і сам Пушкар. Щоби знищити бунт до коріння гетьман дозволив татарам зруйнувати Полтаву і взяти ясир з цілого полку. Ця домашня війна коштувала Україну до 50.000 жертв у людях.
Розрив з Московщиною
Московщина старалася використати народній рух для своїх цілей. Московські агенти, найбільше зпоміж духовенства, ширили кличі, що треба обмежити владу і права гетьмана та старшини, завести по містах московські залоги, та піддати Україну прямо під царську руку. Московський уряд вів потаємні переговори з Пушкарем і Барабашем, царські воєводи, яких наслано на Україну, нищили прихильників Виговського. Перемога під Полтавою підняла авторитет гетьмана. Оден з воєводів князь Ромодановський зараз уступив з України на московську територію, до Білгорода, другий Шереметєв замкнувся в київській фортеці. Виговський почувся на силах збройною рукою виступити проти Московщини і виконати давній плян визволення України.
Гетьман видав універсали до народу і маніфест до сусідніх держав про причини війни: «Ми, все військо запоріжське» — писано в маніфесті — «заявляємо і свідчимо перед Богом і усім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідівської свободи, якої любовю ми держимося... Приватні наші справи в порівнянні до публичних і божих держали ми завсігди далеко... І длятого союзів уложених з татарами, з королевою шведською, а потім з найяснішим королем Густавом, ми завсігди дотримували, заховували ненарушеними і додержували їм усе вірности. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини нарушити пактів; усім дотримували ми свято вірности, умов і союзів. І не з інших причин приняли ми протекторат великого князя московського, як щоби нашу свободу, добуту за божою поміччю і проливом крови освячену, могти заховати, а по смерти передати нашим нащадкам». Цар одначе завів надії України, не давав їй помочі проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, казав ставити твердиню в Києві, щоби удержати в ярмі українців; царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, піддержували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про Україну. «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо — насамперед домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинности, а тепер примушені підняти законну оборону та удатися до сусідів з проханням про поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цеї війни, що розгорілася»...
Переговори з Польщею
Успішна війна з Московщиною була неможлива без попереднього порозуміння з Польщею. Виговський мав надію, що зможе договоритися з поляками, бо Польща, окружена з усіх сторін ворогами, потребувала мира хоч на одному фронті. Згода з Україною знаходила своїх прихильників не тільки в урядових колах, але й серед шляхти, особливо на Волині й Поділлі, що за всяку ціну бажала спокою. Щодо самого замирення, поляки доходили вже до пересвідчення, що треба зробити українцям широкі уступки. «Що згода з козаками не сталася до тепер» — писав один польський політик — «то таки в тім не їх вина, але наша, бо ми їх трактували не як людей. І за це покарав нас Бог, видвигнувши їх невинність — і в очах наших і чужих показав Бог, що вони такіж люди як і другі, і покарав нашу гордість, і ми, як думаю, покутуємо більше як вони... І ми мусіли впасти, бо вони боролися за свободу, а ми за безмежне панування... Справді треба їх признати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликуймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один нарід над другим немає ніяких окремих прав, бо тільки через законно унормовані відносини держаться держави, а через вивищення одного народу над другим приходить розладдя»...
Виговський знав ці настрої і почав переговори. Українськими представниками були переяславський полковник Павло Тетеря і львівський міщанин Теодосій Томкевич; польську сторону заступав волинський каштелян Станислав Казимир Бєнєвський; Дня 16 вересня 1658 р. на раді під Гадячем підписано основні точки умови. Потім велися ще переговори щодо поодиноких пунктів, а в березні 1659 р. польський сойм прийняв умову до своїх конституцій; заприсяг її король Ян Казимир, а таксамо склали присягу й козацькі посли.
Гадяцька умова
Зміст гадяцького договору був такий:
Воєвідство. київське, браславське і чернигівське мали творити одну цілість, що входила у склад литовсько-польської держави, але з ширшою автономією.
Начальну владу на Україні мав гетьман; до нього належала, як і давніше, управа козаками і командування всіми воєнними силами; він мав також держати уряд київського воєводи і бути першим сенатором на Україні; до гетьманської булави належало чигиринське староство. Дальше утворено для України нові уряди канцлера, маршалка і підскарбія, що вели верховну адміністрацію. Канцлер мав видавати через свою канцелярію всі надання світські і духовні та приймати відклики у цих справах. Маршалок вів судівництво; утворено вищий трибунал для України. Підскарбій заряджував українським скарбом. У Києві або в іншому українському місті мали утворити окрему карбівню для вибивання грошей. Обновлено уряди воєводів і каштелянів; всі сенаторські уряди в київському воєвідстві мала дістати сама шляхта грецького обряду, в двох інших воєвідствах на переміну православні й католики.
Українське військо мало складатися з 30.000 козаків і 10.000 наємних вояків; на утримання війська призначено доходи з королівських і духовних маєтностей та податки з України. Польські і шляхетські війська не могли входити на Україну; колиж вони являлися як підмога, мали стояти під владою українського гетьмана.
Щодо найвищої законодатної влади, не означено ближче її організації; правдоподібно мала лишитися давня козацька рада, але зреорганізована і скріплена представниками інших станів. Вибір кандидатів на гетьмана мали переводити спільно всі стани (козаки, шляхта, духовенство).
Козакам забезпечено давні права, а саме свободу від усяких податків і тягарів (навіть від мита і цла), свободу варення напитків, свобідні лови і рибальство, козацький присуд. Дозволено на нобілітацію визначніших козаків; на пропозицію гетьмана з кожного полку могло дістати шляхоцтво 100 козаків. Проголошено загальну амнестію для всіх учасників війни, знесено всі засуди і конфіскати, що запали з цього приводу. Шляхта і духовенство, що вийшли з України, дістали дозвіл вертатися за універсалом гетьмана.
Привернено всі права православної віри, не тільки в Наддніпрянщині, але всюди, «як далеко мова українського народу сягає», — а саме публичне виконування обрядів, основування нових церков, зворот забраних. Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, не урядовцям або панам. Грецька віра не мала бути перешкодою для отримання урядів по містах. — Уніятська церква лишалася, але не вільно було поширювати її на нові місця. Римська віра мала на Україні рівноправність..
Київська академія дістала такі права, як мала краківська академія, але з застереженням, щоби не було там професорів ані студентів аріян, кальвіністів і лютеран. Друга академія мала заснуватися в другому ще місті на Україні. В місці осідку академії не могли існувати інші (себто польські) школи. Гімназії, колегії, школи і друкарні можна було основувати всюди, без перешкоди.
Не всі домагання українців принято в умові. Українські делегати домагалися, щоби утворено окреме Велике Князівство Руське на зразок Литовського Вел. Князівства; щоби у склад його входили, поруч з Придніпрянщиною, також західні українські землі — воєвідства волинське, подільське, руське і белзьке, та пинський і мстиславський повіти; щоби урядовцями були тільки православні; щоби козацького війська було 60.000.
Одначе цих домагань не повелося перевести в цілости: Україна дістала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею і ця автономія мала розтягатися тільки на Придніпрянщину, не на всі українські землі. Головні ідеї, за які ведено змагання, — зєдинення всеї території й державна самостійність, осталися нездійснені. Гадяцький трактат в самому заложенні був скривлений; без основних точок, він міг бути тільки хвилевою комбінацією, не міг числити на довговічність.
Конотопська перемога
Переговори з Польщею, крім загального значіння, мали і спеціяльну мету — запевнити Україні безпеченство на західній границі в часі війни з Московщиною. Кампанія почалася, в половині серпня 1658 р. Виговський, крім козацьких і наємних сил мав значну підмогу татар під проводом Карач-бея і невеликий помічний відділ поляків. Військо поділено на дві части.
Один корпус, зложений з 5 полків, коло 20.000 війська, під проводом Данила Виговського, пішов на Київ, щоби виперти звідтам московську залогу; з облягаючими військами мав співділати з самого міста київський полковник Павло Яненко Хмельницький зі своїм полком. Але воєвода Шереметєв в час дізнався про напад, вийшов проти козаків і розгромив їх під Києвом 2 і 3 вересня 1658 р.
Сам Виговський з головними козацькими силами і татарами перейшов на Лівобережжя і йшов у напрямі на московську границю, де зібралося царське військо, під проводом князя Ромодановського. Москалі налякалися приготовлення Виговського і пробували переговорів. Царська влада порішила зробити українцям як найбільші уступки: забрати з українських городів московські залоги, признати Україну на умовах гадяцького трактату, затвердити Виговського на гетьманстві, віддати йому уряд київського воєводи, а старшині запевнити маєтности і всякі свободи.
Але рівночасно вислано на Україну нове військо під князем Трубецьким. Трубецький зібрав до себе всі сили і приступив під Конотоп. Українська залога під рукою ніжинського полковника Григорія Гуляницького не піддалася і незвичайно хоробро боронилася через 70 днів, від 29 квітня до 7 липня 1659 р. Виговський з своїми військами прийшов на відсіч, ударив на облягаючих, перебив їх і відігнав від міста, а сам почав вертатися назад. Московські воєводи не доцінювали українських сил і пустилися в погоню. Під Конотопом, над річкою Соснівкою прийшло 8 липня 1659 р. до великої битви, що покінчилася повною поражкою москалів. Кілька тисяч московського трупу вкрило конотопські поля, кілька тисяч пішло в неволю, між ними два воєводи, князі Пожарський і Львов. Москалі втратили артилєрію і прапори.
«Квіт московської кінноти», пише московський історик Соловйов, «що довершив щасливих походів 1654-1655 рр., погиб в один день... Ніколи опісля московський цар не був уже в можности вивести в поле такого сильного війська. У жалібному вбранні вийшов Олексій Михайлович до народу; тривога впала на Москву. Удар був тим тяжчий, що несподіваний; прийшов він по таких блискучих успіхах! Ще недавно Долгорукий привів до Москви полоненого литовського гетьмана, недавно гомоніли радісні розмови про перемоги Хованського; а тепер Трубецький, на котрого була надія більш усіх, «мужъ благоговЪйный и изящный, вь воинствЪ счастливый и недругамъ страшный», погубив таке велике військо! По добутті столичних міст, по добутті литовської столиці, царський город задрожав за свою власну шкуру: в серпні, на приказ царя, люди всіх чинів спішили на земляні роботи, для укріплення Москви. Сам цар з боярами часто був присутний при роботах; сусідні мешканці з родинами, майном наповняли Москву, ішли чутки, що цар виїзджає за Волгу, за Ярославль». Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: «Ваш цар хоче запанувати над запорожськими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав: те саме буде і з московським царством, буде знищене з причини козаків».
Уступлення Виговського
Незвичайний успіх, що осягнув Виговський під Конотопом, здавалося, рішив кампанію на користь України. Але скоро прийшли події, що основне змінили воєнне і політичне положення. На Лівобережжі піднялася опозиція під проводом полковника Івана Безпалого, якому поміч дали московські воєводи. Безпалий вислав на Запоріжжя зазив вести боротьбу проти гетьмана, що «йде з поляками», та проти його союзників, татар. Кошовий Іван Сірко, завзятий ворог бісурман, уладив несподіваний напад на кочовище ногайських татар і згодом рушив з своїми січовиками на Чигирин. Набіг Сірка викликав велике обурення серед татар, що були при Виговськім, — більша часть татарських сил лишила табор і, грабуючи оселі по дорозі, вернулася до дому. Виговський облягав Гадяч, але на вістку, що запорожці йдуть на Чигирин, він мусів лишити Лівобережжя і перейти на правий бік Дніпра. Тоді в лівобережніх полках знову піднявся народній рух, ворожий Виговському. Наємні частини, що тут лишилися, своїм грабуванням все більше розярювали людей; зокрема ненависть зверталася проти поляків, що поводилися найбільше безоглядно. У Переяславі, Ніжині, Чернигові й інших городах винищено чужі залоги безпощадно. Як жертва народнього повстання упав теж Юрій Немирич — його убили селяни під Биковом (коло Ніжина).
Безпалий і його прихильники стали займати лівобережні полки, почалася жорстока громадянська війна. «Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина; страшне тут твориться вавилонське замішання» — писав очевидець. Використали це москалі. Трубецький зібрав знову свої сили і рушив на Лівобережжя. Всі міста по дорозі здавалися без боротьби москалям і складали присягу на вірність цареві.
Виговський пробував утвердитися на Правобережжі, але й тут прокинувся ворожий йому рух. Він хотів вияснити козакам своє становище і скликав раду під Германівкою (коло Білої Церкви) 21 вересня 1659 р. Тут боронив він своєї політики і старався виказати користи гадяцької умови. Але на раді опозиція взяла верх, а козаки так вороже віднеслися до гетьмана, що він мусів покинути раду під охороною наємного, польського війська. На р. Узені (коло Білої Церкви) зібралася друга рада і візвала Виговського уступити з гетьманства. Також дорадники і співробітники гетьмана бачили, що дальше неможливо удержати дотеперішньої політики і намовили його виконати зазив ради; Виговський зрікся гетьманства в жовтні 1659 р.
Кінець Виговського
По цій резигнації Виговський уступив з відділом наємних військ на Котельню до Хмільника, але звідтам, під напором московських військ, мусів повернути на Дубно. Невдовзі Юрась Хмельниченко добув Чигирин. З тої пори Виговський втратив усі точки опертя на Україні. Від польського короля він дістав уряд київського воєводи і звязану з ним сенаторську гідність. Він лишився дальше прихильником союзу з Польщею і намовив Юрася Хмельниченка відновити гадяцьку умову. Дуже рішучо він обороняв автономію України і старався поширити її межі. Але його заходи викликали невдоволення серед поляків і підозріння, що він знов хоче захопити булаву в свої руки. Як у 1664 р. на Правобережжі піднялося повстання проти Польщі, Виговського обвинувачено, що він мав у тім участь і що змагав до злуки з Московщиною. Польський полковник Себастіян Маховський арештував Виговського за порозумінням з Тетерею, і не вважаючи на це, що він є воєводою й сенатором, віддав його під воєнний суд і засудив на смерть. Засуд виконано 19 березня 1664 р. в Корсуні. Тіло нещасного гетьмана перевезла його жінка до Галичини і похоронила в Манявському Скиті.
Юрась Хмельниченко
На місце Виговського козацька рада на ріці Узені обрала гетьманом знову Юрася Хмельниченка, — «щоби була тая слава, що Хмельницький гетьманом». Молодший син великого гетьмана не мав ще тоді 20 років. «Чорнявий, маломовний, середньої освіти, гладкий у поведенні, людина здержлива, що чимнебудь вдоволяється» — пише про нього сучасник. Батько старався дати йому вищу освіту, — Юрій вчився у Києві під проводом одного з визначніших письменників, Йоанікія Галятовського. Юрась був слабовитий (терпів на «кадук і руптуру»), хиткої, нерішучої вдачі; але у деяких моментах показував упір і хоробливе завзяття. Головним йоро дорадником був генеральний осаул Іван Ковалевський, давній управитель Богданового двора; близько молодого гетьмана стояли також прилуцький полковник Петро Дорошенко і запорожський кошовий Іван Сірко. Всі вони старалися продовжати політику Богдана Хмельницького, як у внутрішніх так і заграничних справах.
Переяславський договір 1659 р.
У заграничній політиці важко було вдержати одну лінію. З одної сторони українська старшина була до краю зневірена в Московщину, з другої бачила також, що неможливе є співжиття з Польщею. Україна мусіла лявірувати між цими обома сусідами і йти на уступки в різних справах. «У них це є найвища державна рація, не бути ані під королем, ані під царем; сподіються добути це, зводячи і лякаючи короля царем, царя королем» — писав сучасний поляк. По невдачі Виговського українські політики, хоч і неохотно, звернулися знов до Московщини. Вони стояли дальше на основах договору Богдана Хмельницького, але бажали перевести ревізію його й усунути все, що показалося некорисне для України. І так старалися забезпечити ненарушимість території козацької держави: з повним зрозумінням боронили приналежности до України пограничних повітів Чернигівщини та білоруських повітів, що бажали лишитися при Україні. Дальше застерігали повну свободу уладження внутрішних відносин; домагалися свободи дипльоматичних зносин з іншими державами, участи України в мирових конференціях, зменшення числа воєводів і обмеження їх влади; врешті жадали, щоби цар і бояри гарантували договір з Україною своєю присягою.
Рішитися на переговори з Московщиною була річ конечна, бо воєвода Трубецький зі значними московськими силами в кожній хвилі міг перейти на Правобережжя. Козацькі посли подали царському воєводі основні домагання українського уряду, але Трубецький жадав особистих переговорів з Хмельниченком. По довгих ваганнях Юрась згодився на це й приїхав зі старшиною до Переяслава. Це рішення привело катастрофу. Москалі, як дістали в свої руки гетьмана і найвизначніших діячів, не думали вже робити ніяких уступок, а постановили безоглядно перевести давні московські змагання на Україні. Московським воєводам повелося приєднати собі менше вироблену лівобічну старшину, а потім, при її допомозі і під напором черні, стероризували гетьмана, що залишив всі свої домагання. «Я дві неділі був у Москви вязнем, — що хотіли, те й робили зі мною, не мав я до кого вдатися» — розказував відтак Юрась Хмельниченко.
Договір, прийнятий під терором московських військ у Переяславі 27 жовтня 1659 р. затвердив наперед переяславські статті Богдана Хмельницького, але на основі тексту, який самовільно змінили бояри. І так московський воєвода мав бути не тільки у Києві, але й у Переяславі; гетьман мав обовязок скласти цареві поклін у Москві; не вільно було йому вести дипльоматичних зносин з іншими державами; київський митрополит мав признати зверхність московського патріярха. Дальше установлено нові статті. Скріплено гетьманську владу тим, що рада не могла усувати гетьмана, без дозволу царя. Але гетьманові не вільно було назначати ані звільняти полковників без згоди ради. Гетьманові не вільно підіймати ніякого походу без дозволу царя. На царський наказ гетьман мав іти з цілим військом, куди йому скажуть. Козацькі залоги мали вступитися з Білої Руси. Хмельниченко, старшина і все військо мусіли заприсягти договір присягою.
Московське засилля
Переяславська умова дала доказ українцям, що Московщина безумовно хоче знищити українську державність. Всі проєкти козацької старшини, що змагали до скріплення України, були відкинені, натомість присилувано козаків прийняти такі точки, що мусіли в корені підірвати державу. Вже скоро по підписанню умови дали відчутися важкі її наслідки й почало зростати невдоволення проти Москви. З усіх сторін почали приходити жалі на грабування, розбої і всякі насильства московських салдатів. Загальне нарікання викликало це, що москалі всякими способами почали стягати з України срібло, а закидали край лихою, мідяною монетою. Московський уряд з явним легковаженням відносився до української влади. В Москві приймали, без порозуміння з гетьманом, посольства від різних старшин, від міст, від духовенства та від окремих осіб; роздавали публичні маєтности, звільняли від податків і тягарів, не питаючися згоди українського уряду. Навіть про особу гетьмана московські воєводи публично висловлювалися з найвищою погордою й ніяких його бажань не сповняли.
Чуднівський похід і занепад Хмельниченка
Московщина бачила хвилювання України й розуміла, що її влада не буде тривка, поки українці матимуть надію на піддержку в сусідніх держав. Тому в Москві постановили напружити всі сили і в остаточній оружній розправі вирішити довголітню боротьбу за українські землі. Літом 1660 р. московська армія під проводом воєводи Шереметєва рушила на поляків, а разом з нею йшли лівобічні козаки під проводом наказного гетьмана Цюцюри. Юрась Хмельниченко, з правобічними полками, зразу пильнував південньої границі від татар, потім пішов на підмогу Шереметєву, але поволі й неохотно. Поляки не дали йому получитися з москалями, а заскочили окремо Шереметєва під Чудновом на Волині, а Хмельниченка під Слободищем. Хмельниченко був примушений увійти в переговори з поляками і згодитися на мир, на основі гадяцької умови. Шереметєв піддався полякам під дуже некорисними умовами: мусів видати всю артилєрію і зброю, та зі старшиною залишитися у польській неволі. Козаків, що були при Шереметєві й не хотіли вертатися під польську владу, віддано у полон татарам. Це рішення зробило страшне вражіння на козаках; в ночі з 3 на 4 листопада 1660 р. понад тисячу козаків убило себе взаїмно, щоби не йти в ганебну неволю...
Загальний жах і обурення викликала мученича смерть полковника Данила Виговського; він попав у московський полон і везено його до Москви, але по дорозі коло Калуги серед мук його замордовано 10 грудня 1660 р. «Тіло в штуки від кнутів порізане; очі вилуплені й сріблом залиті; пальці поперерізувані, лидки у ніг в штуки по жилі розібрані, — взагалі нечувана жорстокість» — описував очевидець, що бачив тіло в Чигирині. «Данилова жінка сама як припала до тіла, так об домовину вдарилася, що голову собі страшно розтяла. Прибіг Хмельниченко ранком, а як побачив тіло, ревно заплакав. Великий з цеї причини розрух серед козаків, як глядять на таке жорстоке поведення». Також на Лівобережжі прийшов роздор серед козаків.
«Сама тільки голота та дейнеки сприяють цареві».
Юрій Хмельниченко війшов у згоду з поляками в надії, що поведеться йому під своєю булавою зєдинити цілу Україну. Але лівобережні полки не хотіли признати злуки з Польщею і знову признали московську владу. Почалася братовбійча війна між правобічними та лівобічними полками, при співучасти поляків, татар та москалів. Під Бужином на Дніпрі 13 серпня 1661 р. Хмельницький розбив московське військо, — до 10 тисяч москалів лягло на місці, в руки переможців дісталася вся артилєрія й обози. Але рівночасно татари, що прийшли на підмогу козакам, кинулись по Придніпрянщині брати ясир. У Крим пішло до 200 тисяч людей! Це остаточно знищило і так невелике значіння Юрася. «Гетьман втратив довіря до війська, військо до гетьмана» — писав сучасник. Хмельниченко, хорий і знеохочений, 15 січня 1663 р. зрікся гетьманства і постригся в черці.
ПЕТРО ДОРОШЕНКО
З першим гетьманством Юрася Хмельниченка почалася найсумніша доба в історії козаччини — Руїна. Згідне й однопільне дотепер запоріжське військо розбилося на два ворожі табори, що завзято себе поборювали. Не було одної влади, — на Правобережжі правив один гетьман, на Лівобережжі другий. Ідея самостійної Української Держави занепадала все більше, сусіди господарили на Україні, як у себе дома, а самі українці накликували на себе ворогів... Багата, цвитуча, вільна країна занепала до краю; на місці великих осель сіріли руїни, на місці родючих піль появився дикий степ.
Павло Тетеря
На місце Юрася Хмельниченка правобічні козаки обрали гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 р.). Павло Тетеря-Моржковський походив із київської шляхти, вчився у василіянських школах, під кермою пізнішого холмського єпископа й історика Якова Суші; в 1647 р. був реєнтом гродської канцелярії у Володимирі на Волині. З вибухом повстання перейшов на сторону Хмельницького й дійшов до уряду переяславського полковника. З доручення старого гетьмана їздив двічі послом до Москви, раз у 1654 р. укладати перший договір з Московщиною, вдруге 1657 р. ладнати напружені відносини з царським урядом. В 1661 р. став генеральним писарем при Юрасю Хмельниченку, на бажання поляків. Був він жонатий, вперше з сестрою Якима Сомка, вдруге з Оленою Хмельницькою, дочкою Богдана, вдовою по Данилі Виговськім. Це близьке посвоячення з родом Хмельницьких, як і польська протекція, дали йому гетьманську булаву.
Тетеря, хоч довгі часи був співробітником двох найвизначніших гетьманів, не зумів перейнятися щиро їхніми змаганнями. Він не розумів потреби і значіння Української Держави, його бажання і змагання все були звязані з Польщею, уважав себе немов польським урядовцем, в своїх письмах він не вагався звати України польською «провінцією» а короля її «природним і власним паном». Не тільки не вмів утримати української держави на рівні, на якому поставили її Богдан Хмельницький і Виговський, але навіть не зумів оборонити автономії запоріжського війська. Все лиш закликав короля, щоби присилав як найбільше війська на Україну; поляки радо йшли на ці заклики і на Правобережжі рядив не гетьман, а польські команданти.
Іван Брюховецький
На Лівобережжі, що було під впливами Московщини, зразу наказним гетьманом був Яким Сомко, шурин Хмельницького, уроженець Переяслава, з багатого міщанського роду. Він був представником козацької старшини, що бажала відокремитися від «черні» й утворити вищий, упривилейований стан. Він дораджував московському урядові списати козаків у військовий реєстр, а селян переписати окремо, не дозволити зватися козаками та присилувати їх платити податки. Супірником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко, людина без вищої освіти, але амбітний і багатий; а дорадника мав ніжинського протопопа Максима Филимоновича, визначного письменника і промовця, що був прихильником тісної злуки України з Московщиною. Але ні Золотаренко ні Сомко не змогли добути булави, — випередив їх запорожський кошовий Іван Брюховецький.
Іван Брюховецький був родом «полулях», мав бути зразу латинського обряду, але потім прийняв православну віру; на дворі Богдана Хмельницького був «старшим слугою», опісля поїхав на Запоріжжя з доручення Юрася Хмельниченка, осів на Січі і тут вибрали його кошовим 1660 р. Вищої освіти він не мав, але на гетьманському дворі набрався загального знання й оглади, а решту дав йому вроджений талант. Брюховецький був людиною вимовною, говорив гарною народньою мовою, писав образовим стилем і тим єднав собі людей. На Запоріжжі здобув собі перше місце через те, що голосив популярні кличі: виступав проти збагаченої старшини, заступався за бідний нарід і домагався широких прав для черні. «Вони» — писав він про старшину — «хочуть бути гетьманами над запоріжським військом і завидують нашій луговій саламасі, — ми з ними заміняємося на їхню городову, нехай посмакують, яка солодка лугова саламаха»... Політичні погляди Брюховецького були неширокі. Не міг він зжитися з поглядами таких самостійників, як Виговський і Дорошенко; існування України він уявляв собі тільки під пануванням одної з сусідних держав. Був він рішучим ворогом Польщі. Цю нехіть виніс він мабуть з двора Хмельницького і згодом утвердив її під впливом своїх дорадників. Одиноким правним володарем і дідичем України, Брюховецький вважав московського царя, а всі його змагання ішли в цьому напрямі, щоби звязки України з Московщиною зробити як найтіснішими.
В боротьбі з іншими кандидатами до булави, Брюховецький мав цю перевагу, що і чернь підпирала його, і московський уряд волів мати його гетьманом, як котрого із старшин-самостійників. На славній «чорній раді» в Ніжині 27—28 червня 1663 р., де козаки і посполиті рівний мали голос, гетьманом вибрано Брюховецького; Сомка і Золотаренка, без всякої вини, засуджено на смерть.
Польський похід на Лівоберіжжя
Таким способом рівночасно обрано двох гетьманів: на лівобічній Україні Брюховецького, на правобічній Тетерю. Ні одна, ні друга сторона не хотіла уступити і боротьба тривала дальше. Тетеря, що був гарячим прихильником польської влади, намовив короля Яна Казимира, аби він виправився на Лівоберіжжя і добув землі, що перед Хмельниччиною належали до Польщі. Король виправився з військом і перейшов Дніпро в осені 1663 р. Але польські війська не змогли здобути ані Києва, ані Переяслава, а також інші городи боронилися завзято. Врешті довга й безуспішна облога Глухова так знеохотила Яна Казимира, що наказав відворот на Правоберіжжя. Жертвою невдачі польського війська упав полковник Іван Богун.
Іван Богун походив із київської шляхти. З початком Хмельниччини був він подільським полковником, пізніше кальницьким, врешті паволоцьким. Брав він участь у всіх війнах Хмельниччини і пізніших. Під Збаражем 1649 р. підчас наступу був тяжко ранений. В 1651 р. вславився обороною Винниці, де присилував ворожі війська до соромної втечі. Під Берестечком вибрано його наказним гетьманом, — тут він врятував військо від крайного розгрому. В 1653 р. бився з Чарнецьким під Монастирищами, був теж під Жванцем. В 1654 р. належав до противників союзу з Московщиною і не зложив присяги цареві; так само не підписав переяславської умови Юрася Хмельниченка. Але з другого боку Богун не приступав теж до умов з Польщею, хоч обіцювали йому маєтности й уряди. Через те поляки увязнили його і заслали до кріпости у Мальборзі. Увільнений звідтам, з наказу Тетері, пішов зі своїм полком на Лівоберіжжя і своїми впливами приєднав для Тетері деякі городи. Але тут впало на нього підозріння, що веде переговори з Брюховецьким і з москалями. Поляки арештували його і розстріляли під Новгородом Сіверським 27 лютого 1664 р. Так погиб один з найгарніших козацьких діячів, людина чиста, несплямлена ніколи чужою ласкою, найвірніший оборонець самостійности України.
Правобічне повстання
По відвороті Яна Казимира, також Тетеря залишив Лівоберіжжя і перенісся на правий бік Дніпра. Але тут, у ріжних місцях рівночасно, вибухло повстання проти Польщі 1665 р. Поворот польської влади і шляхетського панування викликав відразу глухе невдоволення між народом; колиж королівський похід покінчився невдачею, козацькі старшини дали гасло до повстання. Одним з перших, організаторів руху був запоріжський кошовий Іван Сірко, що вславився своїми очайдушними походами на татар і турків; тепер він звернувся проти поляків і підняв південні полки. Появилося багато нових ватажків: «що козак, то полковник, що сотник, то гетьман», — така була приповідка. Над Дністром виступав Василь Дрозд, давний сотник з полку Нечая на Білій Руси; при його боці почали військову карієру серб Дмитрашко Райча, згодом переяславський полковник і грек Константан Мигалевський. В Умані старшував Іван Сербин, колишній сербський капітан, що ще за Богдана Хмельницького вступив до козацького війська; у боротьбі з поляками він поляг лицарською смертю у квітні 1665 р. До повстанців пристав також подільський полковник Остап Гоголь і давний галицький повстанець Семен Височан. У повстанні поляг також, розстріляний без суду, гетьман Іван Виговський.
Тетеря не був у силі стримати народнього руху, що піднявся з усіх сторін; зненавиджений усіми, склав він булаву в червні 1665 р. і виїхав до Польщі. Там він прийняв латинський обряд і дістав уряд старости на Волині. Вивіз з собою козацький архів і скарбницю, а загарбані гроші давав на ріжні католицькі фондації, нпр. на варшавських єзуїтів. Але й у Польщі не утримався довго; виїхав до Туреччини, де умер в Адріянополі 1671 р.
