Меценатство Данила й Володимира Васильковича 8 страница

 

Становище української церкви

 

Україна перейняла христіянство з Царгороду. Царгородському патріярхатові підлягала митрополія «всеї Руси» в Києві. Царгород використовував своє становище в той спосіб, що накидав Україні митрополитів неукраїнського; переважно грецького походження, а це мало свій вплив не тільки на церковні, але й політичні справи України. Змагання князів Ярослава Мудрого, Ізяслава Мстиславича та Данила Романовича, до звільнення київської митрополії від царгородських ставлеників, були замало енергійні й несистематичні. Тимто, аж до упадку Української Держави, київська митрополія не переставала бути політичною амбасадою Царгороду на Україні. Рівночасно з занепадом Київа й першою татарською навалою, київська митрополія тратить свою повагу й виконавчу силу. Вже, поставлений королем Данилом, київський митрополит, поглядає тужним оком на Суздальщину, більше всього цікавиться північно-руськими єпархіями й тут, на Суздальщині, вмірає (1281 р.). Його слідами йде його наслідник грек Максим, що в 1299 р. таки переноситься до суздальського Володимира над Клязмою й резидує тут, не кидаючи титулу «київського» митрополита.

У відповідь на це створено українську митрополію в Галичі (1303), але по смерти першого галицького митрополита Ніфонта, його наслідник Петро Ратенський, як «митрополит всеї Руси» перенісся до Москви. Замісць нього обрано галицьким митрополитом грека Теогноста, але і цей не задоволився галицькою митрополією, а обеднавши в, своїх руках київську й московську, теж потягся на північ. В 1347 р. уже по розвалі Галицько-Володимирської Держави, Москва добилася формального скасування галицької митрополії. В 1371 р. відновив її польський король Казимир, але не на довго. Під кінець XIV ст. вона перестала існувати.

Не вдалося втримати окремої української митрополії і в Литовсько-Українській Державі. Ще великий князь Ольгерд виміг на царгородському патріярхові висвячення на київську митрополію болгарина Кипріяна Цамвлака, але й він, побувши якийсь час на Україні, переїхав до Москви, як тільки там спорожнів митрополичий престіл. За князя Витовта собор українських і білоруських владик, скликаний в 1415 р. до Новгородка, обрав українським митрополитом Григорія Цамвлака, але це не перешкодило московському митрополитові титулуватися митрополитом «всеї Руси» й встрявати в українсько-білоруські, церковні справи. Щойно, коли черговий київський митрополит Ізидор (1436-1458) перейшов на унію (1439) наступив розріз поміж київською та московською митрополією. В 1458 р. з висвяченням на київського митрополита грека Григорія, привернено київській митрополії давню незалежність від царгородського патріярха. З того теж часу дійсна залежність київської митрополії від царгородського патріярхату перемінюється у формальність. Патріярх тільки «благословить» митрополитів, що їх обірають «князі й пани грецького закону», а затверджує король. З XVI ст. починаючи, титулують себе українські митрополити, «київськими, галицькими й всеї Руси». Зразу резидують у Вільні й Києві напереміну, потім осідають у Києві.

Принявши христіянську віру з Царгороду, Україна, разом з царгородським патріярхом відділилася від західньої церкви, вслід за чим «грецька віра», тобто східній обряд, залишився ознакою культури, а подекуди й політики українського громадянства.

Протиставлючись католицизмові своїх західніх сусідів, Україна, поневолі наближувалася до «православної» Москви й цілими століттями підтримувала культурно-політичні звязки з «одновірною» Молдавією. Рівночасно, у себе дома, в літературі і образотворчому мистецтві, плекала Україна східні традиції, що набрали прикмет української, національно-політичної окремішности від польського, католицького елєменту. Станувши проти фронту воюючого й сильно зорганізованого, свідомого своєї політичної місії католицизму, Україна видвигнула гасло «віри й нації руської», що покривалися й взаїмно себе доповнювали. Зрада віри була рівночасно зрадою національности й навпаки.

В незалежній Українській Державі, східня віра й православна єрархія мали характер державної релігії й державної установи. Дуже різко змінилися умови життя української церкви й духовної єрархії з хвилиною втрати державної незалежности. В Литовсько-Українській Державі, поки литовські князі придержувалися поганства, було ще пів біди. Українська церква імпонувала литовцям своєю організацією й культурою, а христіянізація Литви почалася в напрямі православної церкви. Навіть пізніший польський король Ягайло охрестився зразу в православному обряді. Куди гірше повернулися справи, як польські впливи на Литву висловилися в змаганні до окатоличення верхів литовського громадянства. Вже умови т. зв. городельської унії (1413) започаткували пізнішу практику виключного користування правами, привілеями та державними становищами для католиків. А хоч у люблинській унії говорилося про повну рівноправність релігій та віроісповідань, то в практиці це виглядало зовсім не так. Східня церква й єрархія перейшла на задній плян, а нехтована й покидувана вельможами та шляхтою, дуже скоро перейшла на становище понижуваної, «хлопської» віри.

Рівночасно падала сила й повага православної єрархії. Митрополитові залишено тільки формальне «свячення» владик тоді, як владичі престоли, разом з маєтностями, роздавалися Панами-Радою, а затверджувалися великим князем чи королем. Подібно практикувалося і з посадами самих митрополитів. Зчасом у ряди церковної єрархії ввійшли люди, що дуже часто не мали ніякого відношення до церковних справ і, очевидно, ніяких кваліфікацій для будьяких церковних становищ. Перемінити шаблю на патерицю, жовнярський шелом на владичу мітру й «увійти в царські врата з острогами» починало, дедалі, ставати правилом. На цьому не зискувала церква, а тратила повага духовного стану.

Погано завелися справи на верхах церковної єрархії, не краще вони стояли і в «низах», де обовязувало право «патронату». Землевласники-дідичі, вважали себе власниками церков і манастирів, по своїх маєтностях і назначування для них духовників, вважали своїм природженим правом. Не питаючись владик, а часто проти їх волі, вони розпоряджалися парохіями й церквами, куди призначали й скидали священиків, не турбуючись їх кваліфікаціями. А коли зважимо, що до користолюбивости панів-дідичів, що просто торгували парохіями й церквами, приєднувалося звичайно ріжновірство «патрона» й парохій на його землях, то зможемо уявити собі те безладдя зловживань і переслідувань, у яких довелося жити й не розвиватися, а просто мучитися й загибати українській церкві. Роздумуючи про умови, що в них попала в ті часи українська церква, а разом з нею українська духова культура, можна тільки великим дивом дивуватися, що вона не пропала, а навпаки, найшла сили й спроможність піднятися з упадку й започаткувати національно-політичне відродження цілої України.

 

 

КОЗАЧЧИНА

«Цеж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодеревках (моноксілах), по морі й по суші плавало та Царгороду добувало. Цеж вони, за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Цеж їхні предки, разом з Володимиром, хрестилися, віру христіянску від царгородської церкви приймали»...

Так то писали про козаків українські церковні єрархи, в меморіялі до польської влади в 1621 р. І можна сказати, що в цій апотеозі козаччини не було перебільшення так само, як вірний був родовід цієї верстви українського громадянства, що в XVI—XVII ст. узяла на себе місію боротьби за релігійні, національні й державницькі ідеали України. Не інакше ставилася до козаччини сучасна її народня маса, в найбільш блискучих фарбах змальована козаччина в народній памяти й уяві — в історичній традиції й устній словесности народу.

«Козаччина, це не тільки найблискучіша, найефектовніша поява української історії; вона становить ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, суспільної та культурної творчости. В козаччині, український народ виділив зпоміж себе найкращий, найбільш активний елємент, утворив своєрідну аристократію, коли приймемо, що грецьке слово «арістос», значить — найкращий». (Д. Дорошенко).

Оспівала козаччину українська, народна пісня, звеличала українська романтична поезія, розяснила її вагу в історії українська й чужинецька історіографія.

Зародилася й змогутніла козаччина в особливих умовах нашого державно-політичного лихоліття, на спустошених татарвою «диких полях», у безпосередньому сусідстві й у безупинній боротьбі з кримськими хижаками. Повстає козаччина як стихія, як вона хаотична, без дальшої мети й глибшої політичної програми. Але обєднавшись з громадянством, призвавши на поміч своїй узброєній руці й очайдушному, лицарському серцю, розум нації, козаччина дуже скоро змінила свою ролю добичника й оборонця степових окраїн на ролю будівничого-творця відродженої Української Державности.

Браслав, Канів і Черкаси на правому, Остер, Чернигів і Путивль на лівому березі Дніпра були, по татарських погромах XV ст. найдалі висунутими, сторожовими баштами заселеного й загосподароваиого простору України. Поза ними простягалися вже «дикі поля»; дикі не так через своє запущення, як через небезпеку життя, що чаїлася тепер за кожним корчем, у кожній степовій балці.

Західня Україна, Волинь, Київщина, Поділля, хоча й щедро вивінувані природою, хоча ще далеко неперелюднені, чим далі тим дужче закріплюються за Польщею, за польськими порядками, та громадським устроєм, що його підставою було повне закріпощення селянства. А тут, обабіч Дніпра простяглися неміряні, кинуті облогом простори, що про них писали подорожники того часу:

«Україна, це все одно, що обітована земля, що її Господь Бог обіцяв жидівському народові; вона тече молоком і медом. Хто раз тільки побував на Україні, той уже не може розлучитися з нею, бо вона тягне кожну людину, як магнет залізо. Українське небо сміється й вабить людину до себе».

«Київщина — пише подорожник XVІ ст.— має такі родючі землі, що як виорати їх парою волів, тай то тільки один раз, то буде пребагатий врожай. Скрізь ростуть овочеві дерева, виноград, В старих дубах та буках рої пчіл і щільники, прегарної барви й запаху. Звіря по лісах і полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози бють селяни тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птацтва стільки, що весною набірають хлопці повні човни яєць диких качок і гусей, журавлів та лебедів. Собак годують мясом і рибою. На Поділлю доволі один раз зорати і кинути зерно — зародить і вдруге. Одного року буде другий і третій збір»...

Так було в Київщині й на Поділлю. Ще краща природа розгорталася на «диких полях», тих самих, що перед татарською навалою були землями найвищої, східньо-европейської культури й цивілізації. Тепер вони опустіли, лежали облогом і... манили до себе нащадків тих, що за Олега й Володимира, мечем і плугом вирубували й виорювали межі Великої, Київської Держави. Тяга до тої «обітуваної землі», давно-колись загосподареної предками, тяга до волі й незалежности зродила козаччину.

Почалося з «уходів». Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць, що то по словам люстратора з XVI ст. «рушниці мали й стріляти добре вміли», не сиділося поза окопами й частоколами городів. Призвичаївшися до безупинної татарської небезпеки, загартувавшись в оборонній боротьбі з татарами, вони перейшли з оборони до наступу. Більшими й меншими, але заєдно озброєними й готовими на все гуртами, вони запускаються в степи. Ідуть туди по рибу, ловлять звіря, вибирають мід, виправляються по сіль, коли треба відбороняються від татар, а коли можна, то нападають на них. Тількиж вертаючи з «уходів», мусять оплачуватися старостам, що хоч не зважувалися йти в степ, але вважали себе його «управителями».

Де далі й самі старости, помітивши дохідність «уходницького промислу», організують ватаги «уходників» і пробують з ними щастя в степу.

Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, вже в 1528 р. зібрав більш тисячі очайдухів, наскочив з ними на татарських чабЯнів і відібрав їм 500 коней та яких 30.000 овець. Успіхи «козацького промислу» почали заманювати в степи не самих тільки пограничних городян та селян, але й тогочасну аристократію. На чолі перших козацьких загонів бачимо таких вельмож, як Ілля та Константан Острожські, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі, магнатів, що їх тягла у степи не жадоба наживи, але туга лицарського серця за небезпеками воєнних пригод, за славою. Не саме добичництво, не сама охорона майна й життя пограничного населення зродили козаччину. Уже в її первопочинах приходять до слова ідеальні побуди, що то пізніше винесли козацтво на чоло української історії.