Меценатство Данила й Володимира Васильковича 5 страница

Її основоположником був один з намісників західньої орди, Хаджі-Гірей (1450), що обороняючи свою самостійність від Золотої Орди, найшов собі опору в литовсько-польскому союзі. Колиж Казимир Ягайлович, воюючи з Москвою, заприязнився з Золотою Ордою, тогочасний хан Кримської Орди Менглі-Гірей (1467-1515) порозумівся з московським князем Іваном III (1474). В 1480 р. скинула Московщина татарську зверхність, а в 1502 р. розпалася Золота Орда, під ударами Івана III й Менглі-Гірея, остаточно.

Її місце зайняли три самостійні орди — Казанська, Астраханська й Кримська. Перші дві недовго раділи своєю самостійністю. В 1552 р. піддається московському князеві Іванові IV Казань, а в 1556 р. Астрахань, і тільки татарський Крим могутніє та на цілі століття стає зморою України. Помагає йому в цьому «самодержець всея Руси» в Москві й нова східньо-европейська потуга — Туреччина.

 

Турки

 

Рівночасно з литовським напором на українські землі, зявляються в Европі перші загони малоазійських турків-османів. В 1354 р. паде Галіполі, в 1361 р. Адріянопіль. В 1388 р., в кривавій боротьбі на Косовому полі, паде самостійність Сербії. В 1396 р. розгромили турки хрестоносців під Нікополем, в 1444 р. гине під Варною Володислав Ягайлович, а в 1453 р. опановують турки Царгород. Рік згодом зявляється турецька фльота під генуезькою торговельною кольонією на Криму, Кафою (давн. Теодозією); турки входять у тісний союз з кримським ханом Хаджі-Гіреєм. В 1466 р. завойовують вони, остаточно, Малу Азію й придунайські краї, в 1475 р. нищать Кафу й приводять у васальну залежність Кримський Ханат.

Тепер то Кримська Орда, узалежнена від Туреччини, але оперта на її світову могутність, стає кількасотлїтньрю загрозою України.

В 1480 р. пустошить Менглі-Гірей Поділля. В 1482 р. руйнує Київ, а золоту чашу й дискос з Софійської катедри, посилає... московському князеві. В 1485-1487 рр. знову горить і отікає кровю Поділля, а по ньому Київщина (1488-1489), Волинь і Холмщина (1490). Далі уже що року, а то й кілька разів на рік впадають татарські загони на Україну — від Карпат по Нарву й Десну, нищать, палять, граблять, мордують і тисячі ясиру виводять з нашого краю. В 1480 р. починається в нас оте — окроплене сльозами, полите кровю й оспіване в геройських думах і невільницьких піснях, жахливе татарське лихоліття...

 

Повстання Глинського

Зимою 1508 р. знялося останнє з повстань аристократичної верхівки «руського» живла у Великому Литовському Князівстві. Героєм руху був князь Михайло Львович з Глинська над р. Ворсклою, в Переяславщині. Молодим виїхав він закордон на науку. Довший час пробув на дворі цісаря Максиміліяна, а потім саксонського курфірста Альбрехта. З військом курфірста побував Глинський у Фризії, а крім цього проїхав Італію та Еспанію. Як знавець західньо-европейського, воєнного мистецтва й дипльоматії того часу, вернув Глинський на двір великого князя Олександра, та вже в 1500 р. став маршалом двора; користаючи з своїх впливів, почав протегувати свояків та українську й білоруську шляхту, що бачить у ньому мужа провидіння в своїй скруті та пониженню від литовського, окатоличеного панства. Колиж великий князь захворів і вмер, зависники карієри Глинського пустили чутку, начебто він отруїв Олександра, щоби самому стати великим князем. Повірив у цю сплетню наслідник Олександра Жигмонт; він відібрав Глинському маршалківство й цілу низку земель, що він їх тримав у державі, а разом з тим почав відбирати землі й уряди його своякам. Даремне Глинський домагався суду, даремне викликав зависників на двобої; не помогли вставлення за ним у Жигмонта татарського хана Менглі-Гірея й угорського короля Володислава. Обурений несправедливістю великого князя й нікчемністю своїх ворогів, Глинський поїхав у свої турівські маєтности й тут, увійшовши в порозуміння з Москвою й Кримом, почав організувати повстання.

З тогочасної переписки великого, московського князя довідуємося, що в червні 1507 р. присилав до нього, «бити чолом», Глинський, а багато князів та людей «грецької віри», просило оборони перед насиллям латинників. Мотив оборони «грецької віри» підіймав Глинський і на потайних сходинах та нарадах своїх однодумців. В Новгородку «зібравши багато людей», переконував їх Глинський, що на найблизшому соймі в Вильні, будуть українців і білорусинів силоміць перехрещувати на латинство, а непослушних карати смертю.

Загальне негодування на литовсько-польську політику й агітація Глинського, зробили своє. В лютому 1508 р. почалося повстання української й білоруської шляхти, з походу на Мозир, що піддався Глинському без бою. Місцеве населення, як оповідає хроніст Валєвський, віддавало Глинському «божеські почести, наче володареві; православне духовенство й монахи вийшли йому назустріч, з святощами». З черги пішов Глинський на Слуцьк і Минськ, але здобути їхніх замків йому не вдалося. Його сили вистарчали на покорення кількох поменчих міст Білої Руси. Рівночасно брат Глинського, новгородський староста Василь, оперував на Київщині, де обляг Житомир і Овруч. Він, по словам хроніста Стрийковського, «намовляв українську шляхту й бояр, добровільно приступати до повстання, щоби, при божій помочі, відібрати велике князівство з рук Литви й вернути Україні, як передтим бувало споконвіку, та відновити Київську Державу». Тими обіцянками підняв він чимало шляхти на повстання й привів до присяги на вірність князеві Михайлові Глинському.

Але сили повстанців були заслабі для більших воєнних успіхів. Крім цього, великий московський князь, що спочував повстанню, бо сподівався спекти собі печеню при вогні революції, підпомагав Глинського доволі слабо й нерішуче. Диверзія московських військ, в напрямі Смоленська й Полоцька, не відповідала воєнним плянам Глинського, а татарський хан Менглі-Гірей крутив; хоч і готувався до походу на Україну, але готов був помагати тій з обох сторін, що... братиме верх.

Весною 1508 р. рушив проти Глинського великий князь Жигмонт з 5000 кінноти й двірським полком. В Новгородку приєдналося до нього литовське військо, під проводом гетьмана Константина Острожського й це вирішило долю повстання. По кількох невдачах, Глинський відступив за Дніпро, а відтак подався в Москву; за ним пішли скомпромітовані в повстанню його свояки та однодумці — Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі й інші.

В жовтні 1508 р. уложила Литва «вічну згоду» з Москвою й почала нагінку на учасників повстання. Тодіто попала під арешт ціла низка українсько-білоруських вельмож, як новгородський воєвода Ольбрахт Гаштовт, великокняжий конюший Мартин Хребтович, маршал Олександер Ходкевич та інші.

«Вічна згода» Москви з Литвою не потривала довго. Вже в 1511 р. почалася, з намови Глинського, велика московсько-литовська війна; а хоч в 1514 р. князь Константин Острожський розгромив московське військо над Оршею, то Москва зайняла й успіла вдержати Смоленськ, що його великий московський князь Василь обіцяв віддати Глинському.

Князь Василь не дотримав слова і Глинський почав переговори з Жигмонтом. Конспірація виявилася, Глинського арештували й засудили на смерть, але подружжя великого князя Василя з братаницею Глинського, врятувало йому життя... Колиж великий князь Василь помер (1530 р.) Глинський, при боці своєї братаниці-регентки, добився найбільш впливового становища в Московщині. Але тут повторилося те саме, що підняло його на повстання проти Литви й примусило шукати захисту в Московщині. Зависники закинули йому, що він... отруїв великого князя Василя (як колись литовського, великого князя Олександра). Наклеп зробив своє. Глинського арештували, а по кількох тижнях він таки й помер у тюрмі (15 вересня 1534 р.).

Повстанчий зрив, викликаний Глинським, заломився без успіхів, як останнє зусилля української й білоруської, аристократичної верхівки до відзискання належного їй становища в Великому Литовському Князівстві. А хоч у Глинського була на устах справа «грецької віри», а може й снилася йому корона Київської Держави, то сили, що він ними орудував, були заслабі, не тільки своєю чисельністю. Українська родова аристократія почала вже примирюватися з положенням. Хто з неї не вспів іще перемінити прадідної віри й національности, був на дорозі в той бік, а навіть такі оборонці віри й національности, як князь Константан Острожський, були переконаними литовсько-польськими патріотами. Вони то й перехилили перемогу, над повстанням Глинського, в бік литовсько-польської держави.

«Українську національну справу, в польсько-литовській державі, мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тоді, коли догоряла українська, аристократична фронда, про них ще не було й передчуття» (М. Грушівський).

 

Доля Галичини

 

В пору, як аристократична верхівка українських земель Великого Литовського Князівства, змагаючи до рівноправности з литовсько-польським елєментом, нерідко оглядалася на одновірну Москву, Галичина, бажаючи поправити своє положення під Польщею, найшла собі союзника в сусідній Молдавії. Зорганізувалася вона в самостійне «господарство» в XIV ст. на території поміж Карпатами й Дністром, кольонізованій виходцями з Волощини, а в XV ст. за воєводи Степана Великого (1457-1504), дійшла до політичної сили й незалежности.

Молдавани, перемішані з українським, місцевим населенням, подібно як литовці, пройнялися українською культурою. «Грецька» віра, церковно-словянська книжність, мова державних актів і письменства, побут і мистецтво, були в них спільні з українськими. Крім того, захопивши частину суто-української, етнографічної території над Прутом (нинішна Буковина), вони змагали до окупації сусіднього, галицького Покуття, в чому находили підтримку й симпатії галицького громадянства. Виявилися ці симпатії в повстанчих, галицьких рухах, кінця XV ст.

 

Повстання Мухи

 

В 1490 р. зявляється на галицькому Покуттю провідник великої повстанчої ватаги Муха. Тогочасний, перемиський біскуп Ян з Торговиська, пише: «Якийсь Муха з Волощини, в короткому часі, зібрав 9000 війська з селян, впав у ту частину Руси, де лежить Снятин, узяв його й пограбив, потім нападав на ріжні міста й села, а інші підбив собі, аж до Галича».

Наскільки ситуація, викликана повстанчим зривом Мухи, була грізна, свідчить факт, що король не тільки скликав усю шляхту в похід, але попросив помочі в прусаків. Видно, що повстання обняло велику територію, а його сили були куди більші, як це їх означує перемиський біскуп. По йогож таки словам, небезпека, що загрозила Польщі з боку Мухи, була усунута «більше божою, аніж людською поміччю». Муха перейшов Дністер і станув під Рогатином, але, мабуть, ішов незабезпеченим маршем. Тут його перестріло польське військо й розбило. Багато повстанців лягло в бою, багато потонуло в Дністрі, решта розбіглася, а сам Муха ледви з душею втік до Молдавії.

Тенденційні, тогочасні чутки оповідали, нібито молдавський воєвода Степан приняв собі на службу українця, іменем Муху, чоловіка до зброї й бою завзятого й він, при допомозі татар, попусто-шив цілу Галичину й Поділля, забираючи відтіля рік-річно багато добра так, що воєвода міг платити ним дань татарам...

Тим, що поширювали такі чутки про Муху, залежало на підірванню його симпатій в населення, представляючи його як молдавського наємника й татарського спільника. В дійсности, силою Мухи були ватаги селянських повстанців, що може й організувалися на Волощині, але збігалися туди, з Галичини, зпід руки своїх, чим далі тим більше безоглядних панів-дідичів.

По рогатинському розгромі Муха не зник з овиду. Він далі гуртував повстанців і трівожив Покуття, але звела його зі світу... жінка. Зрадлива любовниця, видала його в руки поляків, що посадили його в краківську тюрму; там він і помер.

Повстанчий рух Мухи, при свойому суспільному характері, мав теж у собі релігійно-національні, а навіть політичні елєменти. Під тим оглядом було в ньому багато спільного з селянським рухом в Галичині з часів Хмельниччини. Поза Мухою були ще інші повстанчі провідники, що турбували південньо-східні землі Галичини й не давали закріпитися тут польській владі. Про одного з них, знаємо, що він подавав себе за правного володаря України й підняв повстання, під гаслом відлучення Галичини від Польщі, при допомозі турецького султана. Цього ватажка унешкідливили поляки, ще занім він успів зорганізувати повстання.

Молдавсько-польські війни

В 1497 р. розгромили молдавани велитенське військо польського короля Яна Ольбрахта, в буковинських лісах, а рік згодом молдавський воєвода Степан, станув під мурами Львова. Він то, власною рукою, висадив у повітря галицьку браму Львова й, не могучи здобути міста, попустошив його оба передмістя, галицьке і краківське. В 1509 р. станув під Львовом син Степана — Богдан. Разом з ним було багато української шляхти і селян, що по невдачі виправи, мусіли емігрувати на Молдавщину. Сили молдавських воєводів виявилися заслабі, щоби підтримати визвольні змагання галицького громадянства...

 

Люблинська унія

 

Від часу першої, польсько-литовської умови в Креві (1385), Польща спрямувала всі свої сили й заходи на те, щоби підчинити собі велитенські простори Великого Литовського Князівства. Вона не переставала думати про обєднання з собою Литви «в одно тіло, один народ, одну націю». А хоч литовські вельможі були проти унії, лякаючись утрати своїх привілеїв і державно-правної окремішности Литви, хоча проти унії з католицькою Польщею змагало всіми силами українське й білоруське панство, Польща не спочила, поки не досягла свого. Сталося це на многоважному соймі польсько-литовських «станів» у Люблині, в 1569 р.

Польський король Жигмонт І, мало цікавився питанням польсько-литовської унії, подібно, як і його син Жигмонт Август (1548-1572), поки надіявся потомства. Оба придержувалися династичної політики Ягайловичів, що бачили в Литовсько-Українській Державі, свою «отчину» й тому не прикладали рук до цілковитого її втілення в польський, державний організм. Та коли стало ясно, що в Жигмонта-Августа не буде потомства й не буде кому передати польської корони, разом з великокняжою, литовською мітрою, король почав заходи над унією. Підштовхувала його до того рада польських вельмож, помагала дрібна, литовська шляхта, що сподівалася від унії зрівнання з польською шляхтою й визволення зпід влади всемогучих, литовських вельмож.

Литовські можновладці бачили добре, що державна незалежність Литви загрожена, й устами князя Радивила (1564) висловлювали переконання, що литовській самостійности погрожує, з боку Польщі, така сама небезпека, як з боку Москви. Ріжниця тільки в засобах її приборкання. Москва змагає до цього силою, Польща «лестю».

Сеймові розмови над унією почалися, зразу, з обопільного глузування. Коли поляки запрезентували литовським магнатам давні, унійні умови, литовці пробували їх злегковажити, мовляв, «пролежали вони довго по скринях, тай потухли»... Поляки теж не дуже настоювали на важности «потухлих» документів, зате рішили вже раз добити торгу й зробити польсько-литовську унію дійсною. Литовські пани перестали глузувати й побачивши, що не зможуть протиставитися полякам ані волі короля, покинули сойм. Використали це прихильники унії й почали працю без участи литовських магнатів.

Поки прийшла на чергу справа самої унії, піднесено проект втілення до Польщі Волині й Підляшша. Не було кому протестувати проти того, король підписав акт «інкорпорації», а волинські посли поставили тільки застереження, щоби по урядах і судах, прилучених земель, залишилася українська мова, як урядова, та щоби в тій мові зверталася до них королівська канцелярія. В парі з тим домагалися волинські посли рівноправности для «грецької віри» та допущення православних до всіх урядів у Польщі, з сенаторськими включно. Посади по волинських, світських і духовних урядах застерегли тільки місцевій шляхті. На тому й погодилися. Представники Підляшша не поставили й таких, розмірно скромних, застережень.

Литовські вельможі, побачивши, що на люблинському соймі вирішуються їхні справи без них, покинули опозицію й вернули на сойм у момент, коли обмірковувалася справа додання до Волині й Підляшша ще й Браславщини (східнього Поділля) та Київщини... Поляки, осмілені легкістю, з якою здобули Волинь і Підляшша, видвигали «аргументи», як ті, що Браславщина це частина Поділля, що вже належить до Польщі, а Київщина колись також належала до Польщі... Остаточно, ще перед унією, вилучено з Великого Литовського Князівства майже всі українські землі й, без забезпечення їхньої автономії, прилучено до Польщі. Литовсько-Українська Держава перестала істнувати.

Литовські магнати слухали польських «аргументів» і дивилися на анексію українських земель ледви не мовчки. Проти них була перевага Польщі, поваги короля й опінія дрібної шляхти українських земель.

Подібно як шляхта давно вже «інкорпорованої» Галичини, вона бачила ідеал в повному зрівнанні українських земель з польськими під оглядом права, устрою й суспільних умов життя. Правно-політичних і суспільних окремішностей, що залишилися в Галичині, як спадщина по Українській Державности, тамошня шляхта, без огляду на віру й національність, не доцінювала. Сама вона домагалася й добилася переведення інституцій «руського права» на польське й німецьке (1434); тому то так легко пішла Польщі справа з прилученням Волині й Підляшша, а відтак Поділля й Київщини. Представники східньо-українських земель самі заявили охоту бути разом з західньо-українськими землями під Польщею... «В тодішній, політичній ситуації, була певна користь у тому, що всі майже українські землі опинилися в одних політичних, господарських і культурних умовах життя. Був це, від часів Романа й Данила, дальший етап у витворюванні української, національно-політичної індивідуальности, що, не вважаючи на тяжкі обставини й великі небезпеки, поклав основу новій добі в історії України». (С. Томашівський).

Дня 29 червня 1569 р. закінчено переговори, а день опісля заприсяжено умови польсько-литовської унії в Люблині. Стануло на тому, що Корона (Польща) і Велике Литовське Князівство, без Волині, Підляшша, Поділля й Київщини, утворюють одну й нероздільну Річпосполиту. Сойми будуть від тепер спільні для обох держав, обі вибіратимуть короля, що буде рівночасно й великим литовським князем. Литовсько-польську, внутрішню межу, зачеркнуто від Прусії, поміж Підляшшем (колишньою Дорогичинською землею) й Берестейщиною, а відтіля відхилено на схід, південною границею колишнього Турово-Пинського князівства, здебільша правим берегом Припяті (на верхівях і при устю — лівим), до Дніпра, Десни й Сейму. З українських земель залишилося під Литвою берестейське Побужжа та Пинщина, що з них утворено окреме Берестейське воєвідство, з берестейським і пинським повітом.

Такто люблинський сойм, що на ньому зєдинено остаточно Литву з Польщею, позначився рівночасно актом (незалежної від унії) «інкорпорації» українських земель до Польщі. По Рюриковичах і Гедиміновичах, перейняла тепер місію «збірання українських земель» — Польща.

 

Устрій і побут українських земель під Литвою

 

Люблинська унія, попереджена анектуванням ледви не всіх, українських земель Польщею, була смертним ударом для дальшого життя й розвитку державно-політичного організму, що офіціяльно називався Великим Литовським Князівством, а на ділі був Литовсько-Українською Державою.

Литовською була ця держава більше по формі, аніж по суті. Створювала цю форму литовська династія, але її зміст був український, а почасти білоруський; українські й білоруські землі придавлювали литовські своїми велетенськими просторами таксамо, як українсько-білоруська культура покрила собою литовський, культурний недорозвій. Обєднання українських і білоруських земель під литовською династією не було актом заборчого насильства. Навпаки, нащадки Гедиміна, вважаючи себе правними спадкоємцями Рюриковичів, ішли на Україну, як її визвольники зпід татарського ярма й усмирителі анархії, що виникла з княжих міжусобиць та боярських «крамол». Такими вважали вони себе самі й за таких уходили в опінії громадянства, зацікавленого політичними справами.

Підтримував цей погляд, у першу чергу, суспільно-громадський устрій Литовсько-Української Держави, що був дальшим, розвоєвим ступнем устрою Великої Київської й Галицько-Володимирської Держави.

 

Стани

 

Поки великий князь Витовт не поскидав своєї «братії» з удільних престолів й не позаміняв їх своїми намісниками-урядовцями, Литовсько-Українська Держава була чимсь у роді федерації рівнорядних князівств, репрезентованих назверх великим, виленським князем і зобовязаних йому військом та даниною. Від Витовта починаючи, Литовсько-Українська Держава перемінилася в сильно сцентралізовану монархію, з широкою автономією її складових частин-областей. Суспільні кляси (бояри, княжі люди, городяни, смерди й церковні люди), що творили громадянство Української Держави, не зникли під владою литовських князів, а тільки розвинулися й оформили, в стисло означені стани.

На самому вершку громадянства, поблизу великокняжої влади, станули пани-аристократи (вельможі, магнати), нащадки з старих князівських родів. Вони замкнулися в свойому, невеликому крузі й, спіраючись на родовій традиції та велитенських маєтностях і привілеях, скупчили в своїх руках найвисші військові й адміністраційні уряди й титули. Особливим привілеєм аристократії було право виставляти власні, військові відділи під власними, гербовими хоругвами. Вісім селянських дворів («служб») виставляло одного їздця й по скількости тих їздців можна було обчислити скількість загосподарених маєтностей поодиноких вельмож. По перепису з 1528 р. князі Слуцькі виставляли відділ в 433 коні, Острожські 426, Радивили 628, Сапіги 153, Вишневецькі 98 і т. д. Уряди — гетьманів, канцлерів, сеймових маршалів, підскарбіїв, воєводів, каштелянів, старостів, не виходили з рук аристократії, що більше, утримувалися в поодиноких родах, своєрідним правом наслідства. В привілеях, що їх забезпечили собі вельможі, грамотами з 1492 і 1506 рр. було сказано, що вони, вільні від судів провінціональної адміністрації, відповідали тільки перед судом великого князя або Панів-Ради, перед який треба їх було кликати на цілих чотири тижні до речинця росправи. Все те давало аристократії безспірну перевагу над іншими станами й залишало широке поле для зловживань.

Найбільше княжих і боярських родів загніздилося на Волині. Острожські, Сангушки, Чорторийські, Збаражські, Вишневецькі, Любецькі, Ружинські, Добровицькі, оце були ті магнатські роди, що виводили свою генеальогію від Рюриковичів тоді, як Боговитини, Монтовти, Загоровські, Семашки, Гулевичі, Чапличі, Козинські й інші виводилися з українських та білоруських бояр. На перших порах литовсько-української федерації, вони грали першу скрипку в політиці, згодом витиснули їх з передових становищ, окатоличені, литовські магнати, поки вони самі не роздумалися й не... зрадили предківської віри й нації. Всежтаки деякі з них, як Острожські, Сапіги, Сангушки, Ходкевичі, заслужилися для української культури, напередодні нашого культурно-національного відродження XVI—XVII сторіч.

На щабель нижче від княжої аристократії, стояли земські бояри (земляни), що будуючи свою карієру на військовій службі, створили згодом шляхотський стан. Крім бідніших земських бояр, влилися в цей стан панські воєнні слуги («панцирні товариші») а навіть міщани й селяни, що затягнені у військові ряди, визначилися хоробрістю й були нобілітовані. Зразу цей стан був пливкий і легко доступний для посторонніх людей, але з кінця XIV ст. він консолідується й, подібно як магнатська верхівка, змагає до родової виключности й упривілеювання. Привілеї Ягайла (1387) і Витовта (1413) пробували замкнути доступ до шляхотського стану православним українцям і білорусинам, але вже Жигмонт (в 1432 і 1434 рр.) був примушений піти назустріч претенсіям до нобілітації некатолицького, воєнного живла. Захопивши монополь на воєнну службу, широко розроджена шляхетська верства, вже в межах литовсько-української федерації здобула собі виїмково упривілейоване становище, що скріпилося ще більше від моменту литовсько-польської унії.

Подібно, як магнати, виставляли шляхтичі-дідичі по одному їздцеві з кожних 8 дворів своїх маєтностей й самі ставилися під хоругвою свого повіту. Крім шляхти-дідичів, що нерідко рівнялися своїми «фортунами» (маєтками) з магнатами, була ще вбога, загородна («околична») шляхта, що не маючи з чого поповняти військових рядів, була обтяжена деякими повинностями, що їх не знала посідаюча шляхта (служба на замку, погранична сторожа, пошта й т. п.). Ця шляхта, жила по селах й там остаточно «хлопіла», хоч і задержувала особисту свободу, або примазувалася до шляхти-багатіїв та магнатів і на їхніх дворах шукала собі прожитку й карієри в т. вз. «рукодайній» службі. Вона голосувала за своїми хлібодавцями на соймиках і соймах, або вибивалася в їх військових відділах. Особиста свобода й можливість вибитися наверх, витворила в тій верстві характеристичну самопевність, мовляв, «шляхтич на загороді, рівний воєводі»...

З розростом сил родової аристократії й шляхти, опинилося на сірому кінці суспільної драбини міщанство. В Українській Державі, населення міст, тобто «гражане» не творили окремого стану в відношенні до населення «землі». Торговля й промисл не були нічиїм монополем й управлялися князями й боярами нарівні з «простим», вільним людом. Але вже в Галицько-Володимирській Державі помічується занепад міських центрів у користь великої, земельної власноти, а впарі з тим бачимо перші спроби піднесення міської торговлі й промислу силами західньо-европейських, головнож німецьких кольоністів. Знаємо про сильну німецьку кольонію в Галичі, Холмі, Львові, Володимирі Волинському, Сяноку, де кольоністи здобувають широку, внутрішню автономію й правляться законами німецького або магдебурського права.

Де далі тих автономічних, міських громад стая більше, а під литовською владою, міста з магдебурським устроєм стають правилом. Міста, наділені магдебурським правом, були ніби державами в державі. Вони дбали про безпеченство міста, для чого будували довкола нього укріплення й удержували власну, військову залогу для оборони. Міська рада, з бурмістром на чолі, завідувала фінансами міста тоді, як війт з лавниками сповняли суддівські функції. Все населення міст було поділене на цехові корпорації, що дбали про рівень торговлі, промислу й ремесла, та боронилися перед незорганізованою конкуренцією, т. зв. «партацтвом».

Правда, упривілеювання шляхти, що не платила ані податків, ані мита, до цьогож заспокоювала своє запотребування в товарах на власну руку, а для своїх потреб удержувала власних ремісників, дуже шкодило містам і недавало їм розвинутися. Всеж таки міська автономія створила зконсолідований міщанський стан, що в XVI ст. доходить до великої, матеріяльної сили та ставить чоло не тільки внутрішним, але й зовнішним ворогам. Тількиж магдебурське право, признаване містам на українських землях, мало в собі цілу низку клявзуль, що не допускали рівноправности для некатолицького міщанства. Терпіли на цьому православні українці, що всю свою енергію спрямовують на боротьбу з тими, ворожими для себе клявзулями. Покищо панами.положення, по українських містах, були німецькі та польські кольоністи, підпомагані вірменськими та жидівськими зайдами.

Староукраїнське селянство, що ділилося на вільних «смердів», на пів-вільних «закупів» та невільних «рабів», в дальшому свому розвитку затрачує цей правний розподіл; «раби» зчасом наближуються до становища «смердів», але селянство, як стан, попадає в підданчу залежність від шляхти й поволі знижується до незавидного становища колишніх «рабів». В литовську добу, невільницво, як правний стан, переводиться, а зате починається повільне закріпощення всього селянства.

Литовський Статут з 1588 р. знає вже тільки вільних селян, по ділених на: людей «тяглих або робітних», «данників» та «слуг путніх». Найбільше було по селах «людей тяглих або робітних». Живучи на панській землі, вони платили панам «оброк», в натурі й роботизні. Дуже рідко перемінювалася їх повинність супроти панів на гроші. На тих людях, перемінених згодом в панщизняків і кріпаків, спіралася вся вартість панських господарств.

Куди менче було «данників», тобто сільських промисловців, що від своїх «дворищ», на панській землі, платили чинш (дань) продуктами свого промислу. Належали сюди: бобровники, бортники, ловці, сокільники, свинухи, конюхи, рудники, риболови, дігтярі, млинарі й т. п.

Нарешті «слуги путні», це були сільські ремісники, як ковалі, бондарі, колосники й інші; відбуваючи свою повинність, вони «кіньми иа війну ходили», або служили при охороні замків та державних границь.

Зразу селянство було вільне, а його повинности в роботизні й чиншах були, розмірно, невеликі. Проти збільшення повинностей й обмеження свободи рухів, воно протестувало, а навіть, з успіхом, бунтувалося. Де далі селянські повинности росли, а з ними росла й селянська неволя. Одним з перших ступнів закріпощення селянства й привязання його до землі, була «Устава на волоки» з 1557 р. По переміренню скількости землі в селянському користуванню й заведенню т. зв. «волоки», (19 і пів десятини) як підставової міри господарств (служб, дворищ, хуторів, димів, як їх в різних місцях і різними часами називали) «устава» піддавала селянство під догляд адміністрації, ослаблювала вагу сільської громади й окреслювала панщизняні повинности. Покищо праця для пана не повинна була переступати двох днів, але ті два дні були вже справжньою неволею.