Сто двадцять сім років по тому 4 страница

- Я не стану викидати гроші на вітер. Навіть, якщо це твої гроші. То був мотлох, Лютику. Примітивні мечі масового випуску. І парадні мечики для придворних, які годяться лише для балу-маскараду, щоб убратись в костюм фехтувальника. А коштують стільки, що сміх і гріх.

- То знайдемо інший магазин! Або майстерню!

- Всюди буде те саме. В місцевому асортименті тільки дешева зброя, яка зможе витримати якнайбільше одну пристойну битву. І переможець скористуватись нею більше не зможе, адже після бою буде непридатна до подальшого використання. І ще тут багато виблискуючих іграшок, з якими можуть красуватись франти. І якими навіть ковбаси не наріжеш. Хіба, що паштетної.

- Перебільшуєш, як завжди!

- З твоїх уст це звучить як комплімент.

- Мимовільний! В такому випадку, розкажи мені, де взяти добрий меч? Не гірший за ті, що вкрадені? Або кращий?

- Звичайно, існують майстри в цій галузі. Можливо, і знайшовся б у їхніх сховищах якийсь пристойний клинок. Але я мушу здобути меч, допасований до моєї руки. Кутий і виконаний на замовлення. На це піде не один місяць, а можливо, навіть рік. Не маю стільки часу.

- Якийсь меч все одно маєш знайти, - тверезо зауважив бард. – І якнайшвидше, я вважаю. Що нам залишається? Може…

Стишив голос, озирнувся.

- Може… Може Каер Морхен? Там безсумнівно…

- Безсумнівно, - обірвав Геральт, стискаючи зуби. – А як же. Там і досі достатньо клинків на будь-який вибір, враховуючи срібні. Але це надто далеко, тепер нема ні дня без бурі та зливи. Ріки вийшли з берегів, дороги розмило. Подорож зайняла б приблизно з місяць. Поза тим…

Копнув зі злості покинутий кимось дірявий кошик.

- Дозволив себе обікрасти, Лютику, пошити в дурні й обікрасти, наче останній йолоп. Весемир підняв би мене на сміх, друзі, якби в цей час були у Фортеці, також отримали б можливість кепкувати з мене ще упродовж багатьох років. Ні. Чорт забирай, це не входить у мої плани. Мушу вирішити питання інакше. І сам.

Почули звуки флейти і барабанів. Вийшли на невелику площу, на якій розмістився овочевий ринок, і де саме зараз виступала група вагантів. Репертуар був передобідній, тобто примітивно тупий і взагалі несмішний. Лютик ступив поміж ятками, де, з вартим подиву і несподіваним для поета знанням справи, одразу ж вдався до торгування і дегустації огірків, буряків і яблук, що красувались на прилавках, кожного разу розводячи теревені та фліртуючи з торговками.

- Квашена капуста! – оголосив, набираючи її з бочки за допомогою дерев'яних щипців. – Спробуй, Геральт. Чудова, правда? Смачна і корисна річ, ця капуста. Взимку, коли вітамінів бракує, береже від цинги. Є довершеним засобом від депресії.

- Це як?

- З'їдаєш миску квашеної капусти, запиваєш горнятком кислого молока… і депресія миттю стає найменшим твоїм клопотом. Забудеш про депресію. Часом, надовго. На кого там дивишся? Що то за дівчина?

- Знайома. Зачекай тут. Я на кілька слів і повернусь.

Поміченою ним дівчиною виявилась Мозаїк, з якою познайомився у Літти Нейд. Сором'язлива, гладко прилизана учениця чародійки. В скромній, проте елегантній сукні кольору палісандру. І в черевичках на високій корковій підошві, в яких рухалась вельми граціозно, незважаючи на нерівну бруківку, слизьку від овочевих відходів.

Підійшов, заставши її за укладанням помідорів у кошик, який висів на згині ліктя.

- Привіт.

Побачивши його трохи зблідла, незважаючи на те, що і без того мала блідий колір шкіри. А, якби на прилавок, відсахнулась би на крок або два. Поворухнулась, так ніби хотіла сховати кошик за спиною. Ні, не кошик. Руку. Ховала зап'ястя і долонь, щільно обмотані шовковою хустиною.

Не пропустив сигналу, несвідомий імпульс наказав діяти. Вхопив дівчину за руку.

- Облиш, - шепнула, намагаючись вирватись.

- Покажи. Я наполягаю.

- Не тут.

Дозволила відвести її подалі від ринку, в місце, де могли залишитись хоч ненадовго самі. Розгорнув хустину. І не зміг стриматись. Вилаявся. Запекло і люто.

Ліва долоня дівчини була вивернута. Перекручена в зап’ястку. Великий палець стирчав вліво, сама ж долоня дивилась вниз. Внутрішня сторона долоні – вгору. Лінія життя була довга і чітка, помітив автоматично. Лінія серця виразна, але крапчаста і переривчаста.

- Хто це зробив? Вона?

- Ти.

- Що?

- Ти! – Вихопила долоню. – Використав мене, щоб дошкулити їй. Вона подібних витівок не прощає.

- Не міг…

- Передбачити? – дивилась йому в очі. Помилився, не була ані сором’язливою, ані заляканою. – Міг і повинен був. Але вирішив погратись із вогнем. Це хоча б було того варте? Отримав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитись приятелям у корчмі?

Не відповідав. Не міг знайти слів. А Мозаїк, на його подив, раптом усміхнулась.

- Я на тебе не тримаю зла, - сказала вільно. – Мене саму розвеселила твоя гра, якби не боялась так сильно, також би сміялась. Віддай кошик, я спішу. Мушу закінчити покупки. І встигнути на прийом до алхіміка…

- Зачекай. Це не можна так лишати.

- Будь-ласка, - голос Мозаїк трохи змінився. – Не втручайся. Зробиш тільки гірше… - А я, - додала за мить, - і так дешево відбулась. Обійшлась зі мною милосердно.

- Милосердно?

- Могла вивернути мені обидві долоні. Могла вивернути стопу, п’ятою вперед. Могла стопи поміняти місцями, ліву на праву і vice versa, бачила, як таке комусь зробила.

- Чи це..?

- Боляче? Недовго. Бо майже одразу втратила свідомість. Чого так дивишся? Так і було. Сподіваюсь, так і буде, коли повертатиме долоню на місце. Через кілька днів, коли насолодиться помстою.

- Піду до неї. Зараз же.

- Погана думка. Не можеш…

Швидким жестом перебив її. Почув, як юрба шумить, побачив, як розступається. Ваганти перестали грати. Помітив Лютика, який здалека подавав йому різкі відчайдушні знаки.

- Ти! Відьмацька заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

- Чорт забирай. Відійди, Мозаїк.

З натовпу вийшов низький і міцний тип в шкіряній масці та панцирі з cuir bouilli, зміцненої бичачої шкіри. Тип повів тризубом, який тримав у правиці, раптовим рухом лівої руки розіпнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею, розпростовуючи.

- Я Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій! Викликаю тебе на бій, відь…

Геральт підніс руку і вдарив його Знаком Аард, вкладаючи в нього всю енергію, на яку був здатен. Натовп закричав. Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій, злетів у повітря і, хвицаючи ногами, оплетеними власною сіткою, зніс собою ятку з рогаликами, важко гепнувся об землю і з гучним брязкотом вдарився головою об залізну фігуру гнома накарачках, яка бозна-чого стояла перед магазином кравецьких аксесуарів. Ваганти нагородили політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя подавав слабенькі. Геральт, не поспішаючи, підійшов і з розмаху копнув його в район печінки. Хтось смикнув його за рукав. Мозаїк.

- Ні. Прошу. Будь-ласка, ні. Так не можна.

Геральт надавав би ще копняків сіткарю, бо добре знав, що можна, що неможна, а що треба. І спуску в подібних справах не звик давати нікому. Особливо людям, яким ніколи не давали копняків.

- Прошу, - повторила Мозаїк. – Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за то, що сам втратив.

Послухав. Взяв її за плечі. Подивився в очі.

- Іду до твоєї учительки, - сказав жорстко.

- Недобре, - похитала головою. – Будуть наслідки.

- Для тебе?

- Ні. Не для мене.

 

Wild nights! Wild nights!

Were I with thee,

Wild nights should be

Our luxury!

Emily Dickinson

 

So daily I renew my idle duty

I touch her here and there - I know my place

I kiss her open mouth and

I praise her beauty

And people call me traitor to my face.

Leonard Cohen

Розділ сьомий

Стегно чародійки прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу.

Nil admirari, подумав відьмак. Nil admirari.

 

*

 

- Не вірю своїм очам, - промовила Літта Нейд.

У тому, що сталось, у тому, що вийшло так, як вийшло, винуватий був він сам, ніхто інший. По дорозі до вілли чародійки проходив повз сад, не зміг утриматись від спокуси і зірвав одну з фрезій, які цвіли на клумбі. Пам'ятав аромат, що домінував у її парфумах.

- Не вірю своїм очам, - повторила Літта, стоячи на порозі. Зустріла його сама, дебелого швейцара не було. Можливо, у нього був вихідний.

- Прийшов, я гадаю, аби посварити мене за руку Мозаїк. І приніс мені квітку. Білу фрезію. Заходь, а то дійде до сенсації і містом поширяться плітки. Чоловік на моєму порозі з квіткою! І старожили не пам'ятають чогось подібного.

Була одягнена в простору чорну сукню, з шовку і шифону, яка легенько коливалась від кожного поруху повітря. Відьмак стояв, дивився, все ще тримаючи фрезію у простягнутій руці, намагався посміхнутись і ніяк не міг. Nil admirari, повторив подумки сентенцію, яку пам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Сентенцію повторював подумки протягом всього шляху до вілли Літти.

- Не кричи на мене, - взяла фрезію з його пальців. – Вправлю дівчині руку, як тільки прийде. Безболісно. Можливо, навіть перепрошу. У тебе перепрошую. Тільки не кричи на мене.

Похитав головою, знову спробував усміхнутись. Не вийшло.

- Цікаво, - наблизила квітку до обличчя і уп'яла в нього свої нефритові очі, - чи знаєш символіку квітів? Їх таємну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія, й цілком свідомо передаєш мені її послання? А, може, ця квітка суто випадкова, а послання… підсвідоме?

Nil admirari.

- Але це не має значення, - підійшла до нього, дуже близько. – Може тому, що чітко, свідомо і розважливо сигналізуєш мені, чого прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую. І я тобі віддячу. Теж щось тобі презентую. Ось, ця тасьомка. Потягни за неї. Сміливіше.

Що я роблю, подумав, потягнувши. Плетена тасьомка легко висковзнула з обшитих вічок. До самого кінця. А потім шовково-шифонова сукня стекла з Літти наче вода, м’якенько укладаючись навколо щиколоток. На мить заплющив очі, її нагота вразила його як раптовий спалах світла. Що я роблю, подумав, обіймаючи її шию. Що я роблю, подумав, відчуваючи смак коралової помади на устах. Те, що роблю, цілком позбавлене сенсу, думав, делікатно скеровуючи її до комода у патіо і саджаючи на малахітовий стіл.

Пахла фрезією і абрикосом. І чимось ще. Може, мандарином. Може, ветивером.

Це тривало якийсь час, й під кінець комодка вже доволі сильно хиталась. Корал, хоч міцно обіймала його, проте ані на мить не випустила фрезії з рук. Аромат квітки не перебивав її аромату.

- Твій ентузіазм лестить мені, - відірвала уста від його уст і лише тепер відкрила очі. – І дуже тішить. Але я маю ліжко, знаєш?

 

*

Факт, мала ліжко. Величезне. Просторе, як палуба фрегату. Повела його туди, і він йшов за нею, не в змозі намилуватись. Не озиралась. Не мала жодних сумнівів, що слідує за нею. Що піде без вагань туди, куди його поведе. Не ладний відвести погляду.

Ліжко було велетенське, з балдахіном, постіль була шовкова, а простирадло -сатинове.

Використали ліжко, без перебільшення, цілком і повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь постелі. І кожну бганку простирадла.

 

*

 

- Літто...

- Можеш називати мене Корал. Але зараз не кажи нічого.

Nil admirari. Аромат фрезії і абрикосу. Руде волосся, розкидане по подушці.

 

*

 

- Літто...

- Можеш називати мене Корал. І можеш мені зробити це ще раз.

 

*

Стегно Літти прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу, що, завдячуючи великим плавцям, мала трикутну форму тіла. Таких риб, називались вони скаляріями, багачі та сноби-нувориші зазвичай тримали в акваріумах і басейнах. Риби ці завжди асоціювались у Геральта, і не лише у нього одного, зі снобізмом і претензійною пихатістю. Тому його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Подив тривав лише мить, все скоро стало на свої місця. Літта Нейд мала зовнішність і вигляд молодої, цілком молодої жінки. Але татуювання походило з років її справжньої молодості. З тих часів, коли привезені з-за моря риби скалярії були дійсно раритетною диковинкою, багатіїв було небагато, нувориші лишень починали наживати свої статки, і мало хто був у змозі дозволити собі акваріум. Її татуювання було свого роду метрикою, подумав Геральт, ніжно пестячи скалярію пучками пальців, здивований, що Літта й досі носить його, замість того, аби видалити магічним шляхом. Що ж, подумав, переносячи пестощі у відлеглі від риби райони, зрештою, це приємний спогад про молоді роки. Нелегко позбутись таких спогадів. Навіть, якщо вони вже віджили себе і є патетично банальними.

Обперся на лікоть і придивився уважніше, шукаючи на її тілі інших подібних ностальгічних пам’яток. Не знайшов. Не очікував їх знайти, хотів просто подивитись. Корал зітхнула. Знуджена, судячи з усього, абстрактними і несуттєвими блуканнями його долоні, вхопила руку Геральта, скерувала в місце цілком конкретне і, на її погляд, єдино слушне. Ну і добре, подумав Геральт, пригортаючи чародійку до себе і занурюючи обличчя в її волосся. Смугаста риба, теж мені диво. Ніби нема більш суттєвих речей, яким варто приділити увагу. Про які варто би подумати.

 

*

Можливо, і моделі кораблів, хаотично подумала Корал, насилу намагаючись опанувати подих, що виривався з грудей. Може, і фігурки солдатиків, може риболовля на штучну мушку. Але те, що має значення… Що дійсно має значення… Це те, як мене обіймає.

Геральт обійняв її. Так, ніби його руки були цілим світом.

 

*

Першої ночі спали небагато. Навіть коли Літта заснула, відьмак зі сном мав певний клопіт. Рукою обхопила його в талії так міцно, що дихав з трудом, а ногу закинула впоперек його стегон.

Другої ночі була менш пожадливою. Не тримала і не обіймала його так сильно, як напередодні. Ймовірно, вже не боялась, що над ранок втече.

 

*

- Замислився. Маєш сувору і похмуру міну. Причина?

- Думаю про… Хмм… Натуралізм наших відносин.

- І що з того?

- Відповів. Натуралізм.

- Вжив, здається, слово «відносини»? Справді, вражає значеннєвий обшир цього поняття. На тебе найшов, як чую, смуток посткоїтальний. Стан цілком природній, притаманний всім вищим істотам. У мене, відьмаче, також зараз аж сльоза в очах бринить… Не насуплюйся, розвеселись. Пожартувала.

- Привабила мене… Як самця.

- І що з того?

- Привабила мене. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

- Ти серйозно?

- Не злись. Прошу, Корал.

- Не злюсь. Навпаки. Подумала і мушу визнати, що ти маєш рацію. Так, це натуралізм у чистому вигляді. Тільки все навпаки. Це ти мене одурманив і звабив. З першого погляду. Натуралістично й анімалістично відтанцював переді мною шлюбний танець самця. Підскакував, тупотів ногами, розпускав хвіст…

- Неправда.

- …розпускав хвіст і тріпотів крилами як тетерів. Кукурікав і кудахкав…

- Не кудахкав.

- Кудахкав.

- Ні.

- Так. Обійми мене.

- Корал?

- Що?

- Літта Нейд… Це не справжнє твоє ім’я, правда?

- Моє справжнє було складним для вживання.

- Це як?

- А промов-но швидко: Астрід Літтнейд Асгейррфіннбйорнсдоттір.

- Розумію.

- Сумніваюсь.

 

*

- Корал?

- Угу?

- А Мозаїк? Звідки взялось її прізвисько?

- Знаєш, відьмак, чого не люблю? Питань про інших жінок. А особливо, коли такі питання задає той, хто лежить зі мною в ліжку. І випитує, замість того, аби зосередитись на тому, на чому власне лежить його долоня. Не наважився би на щось подібне у ліжку з Йеннефер.

- А я не люблю, коли називають певні імена. Особливо, коли…

- Мені перестати?

- Цього не говорив. – Корал поцілувала його в плече.

- Коли потрапила до школи, її звали Аїк, родового імені не пам’ятаю. Ніби не досить того, що ім’я чудернацьке, так ще страждала на порушення пігментації шкіри. Вся щока була поплямована світлими латками, фактично це скидалось на мозаїку. ЇЇ вилікували, ясна річ, вже після першого семестру, чародійка не може мати вад зовнішності. Але злосливе спочатку прізвисько залишилось. І швидко перестало бути злосливим. Вона сама його вподобала. Але годі про неї. Говори мені про мене. Ну, давай.

- Що, давай?

- Говори про мене. Яка я. Красива, правда? Ну, говори!

- Красива. Руда. І веснянкувата.

- Не веснянкувата. Видалила ластовиння за допомогою магії.

- Не все. Про деяке забула. І я його помітив.

- Де йо… Ах. Ну, так. Правда. Дійсно, веснянкувата. Яка я ще?

- Солодка.

- Тобто?

- Солодка. Як вафля з медом.

- Ти часом не жартуєш?

- Подивись на мене. В мої очі. Чи бачиш в них хоч тінь нещирості?

- Ні. І це мене найбільше непокоїть.

 

*

 

- Сядь на край ліжка.

- Нащо?

- Хочу тобі віддячити.

- За що?

- За веснянки, які помітив там, де їх помітив. За старанність і детальне… дослідження. Хочу тобі віддячити і відповісти взаємністю. Можу?

- Ну, звісно.

 

*

 

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Літта полюбляла просиджувати там годинами, розглядаючи судна на рейді, для чого їй служив чималих розмірів телескоп на штативі. Геральт скоріше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але йому подобалось складати їй компанію на терасі.

Сідав поряд, опліч неї, майже торкаючись обличчям її рудих локонів, насолоджуючись ароматом фрезії та абрикосу.

- Он той галеон, який кидає якір, подивись, - вказувала Корал. – На прапорі блакитний хрест, - то «Гордість Цинтри», певно, в рейсі до Ковіру. А отой когг – це «Алке» з Цидаріса, скоріше за все, везе шкіри. А там, о, це «Фетида» - великий транспортний корабель, місцевий, вантажопідйомністю двісті ластів, каботажний, курсує між Керацком і Настрогом. Там, дивись, саме заходить на рейд, новіградська шхуна «Пандора Парві», гарний, гарний корабель. Подивись у зорову трубу. Побачиш…

- Бачу без телескопа. Я – мутант.

- Ай, правда. Забула. О, там, це галера «Фуксія», тридцять два весла, може вміщувати до чотириста ластів. А отой вишуканий трищогловий галеон – це «Вертіго», приплив з Лан Ексетера. А там, подалі, з амарантовим прапором – то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів у довжину… Ох, там, дивись, дивись, підіймає вітрила і виходить в море поштовий кліпер «Луна», знаю капітана, частується у Равенги, коли пришвартовується тут. І там знов, дивись, під повними вітрилами, галеон з Повісс…

Відьмак відкинув волосся зі спини Літти. Поволі, однин за одним, розстібнув гачки, стягнув сукню з плечей чародійки. Затим його руки і вся увага повністю зосередились на парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних яким годі було шукати по всіх морських маршрутах, рейдах, портах і реєстрах адміралтейських.

Літта не протестувала. І не відводила очей від окуляру телескопа.

- Поводишся, - промовила за деякий час, - як п’ятнадцятирічний хлопчисько. Ніби вперше їх побачив.

- Для мене кожен раз ніби вперше, - неохоче зізнався. – А п’ятнадцятирічним хлопчиськом так насправді ніколи і не був.

 

*

 

- Я родом зі Скелліге, - розказала йому пізніше, вже у ліжку. – Море у мене в крові. Люблю його.

- Мрію колись, - продовжила, - вирушити у плавання. Тільки я одна. Підняти вітрило і вийти в море… Далеко, далеко, аж за обрій. Довкола тільки вода і небо. Мене обдає бризками солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, так, ніби це шорсткі чоловічі пестощі. А я одна, абсолютно одна, нескінченно самотня серед чужого і ворожого мені світу. Самотність серед моря відчуженості. Не мрієш про неї?

Ні, не мрію, подумав. Я маю її щодня.

 

*

 

 

Настав день літнього сонцестояння, а за ним – чарівна ніч, найкоротша ніч року, під час якої в лісах розквітав цвіт папороті, а намащені вужачкою нагі дівчата танцювали на мокрих від роси полянах. Ніч коротка, як мить. Ніч шалена і світла від сполохів.

 

*

 

Вранці по сонцестоянню прокинувся сам. В кухні на нього чекав сніданок. І не тільки.

- Добрий день, Мозаїк. Чудова погода, правда? Де Літта?

- Сьогодні у тебе вихідний, - відповіла, не дивлячись на нього.

- Моя незрівнянна учителька буде зайнята справами. Допізна. За весь час, який присвятила… приємнощам, вишикувалась черга пацієнток.

- Пацієнток?

- Лікує безпліддя. Та інші жіночі хвороби. Не знав? Ну, тепер вже знаєш. Бажаю доброго дня.

- Зачекай. Хотів би…

- Не знаю, що ти хотів би, - обірвала. – Але це погана думка. Краще, аби ти зі мною і не заговорював. Удавай, що мене взагалі не існує.

- Корал тебе більше не скривдить, обіцяю. Зрештою, її тут нема, вона нас не бачить.

- Вона бачить все, що хоче побачити, для цього їй вистачить пари заклять і артефакт. І не обманюй себе, вважаючи, що маєш на неї хоч якийсь вплив. Для цього треба щось більше, ніж… - кивнула у бік спальні. – Прошу тебе, не вимовляй при ній моє ім’я. Навіть мимоходом. Бо пригадає мені. Хоча б і через рік, але пригадає.

- Якщо так до тебе ставиться… Не можеш просто піти від неї?

- Куди? – насупилась. – До ткацької мануфактури? До кравецької майстерні? Чи одразу до борделю? У мене нікого нема. Я – ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я витерплю все… Але не додавай мені проблем, якщо твоя ласка.

- В місті, - глянула на нього за мить, - зустріла твого друга. Того поета, Лютика. Питався про тебе. Непокоївся.

- Ти його заспокоїла? Сказала, що я у безпеці? Що мені нічого не загрожує?

- Навіщо я мусила би брехати?

- Не розумію.

- Ти не є в безпеці. Ти тут, із нею, а тужиш за тією. Навіть коли поряд з нею, думаєш про ту, іншу. Вона про це знає. Але грається в цю забавку, бо це її веселить, а ти чудово підігруєш, ти до біса переконливий. Чи думав про те, що станеться, коли оступишся?

 

*

 

- Сьогодні знову ночуєш у неї?

- Знову, - підтвердив Геральт.

- Це вже буде тиждень, знаєш?

- Чотири дні.

Лютик провів пальцями по струнах лютні ефектне гліссандо. Кинув оком по господі. Сьорбнув із кухля, витер ніс від піни.

- Знаю, що це не моя справа, - промовив, нехарактерно як на нього твердо і впевнено. – Знаю, що не мушу втручатись. Знаю, що не любиш, коли хтось втручається. Але про певні речі, друже Геральте, краще не мовчати. Корал, якщо тобі цікаво знати мою думку, належить до того типу жінок, які постійно і на виду мусять носити на собі таблички із застереженням. Що повідомляють: «Дивитись, але не торкатись». Щось подібне в звіринцях вішають на тераріумах із гримучими зміями.

- Знаю.

- Вона грає з тобою і бавиться тобою.

- Знаю.

- Ти зараз якнайбанальнішим способом скидаєш стрес і забиваєш тугу за Йеннефер, яку не можеш забути.

- Знаю.

- Тоді нащо…

- Не знаю.

 

*

 

Вечорами виходили. Часом у парк, часом на припортове узгір’я, часом просто гуляли по Ринку Прянощів.

Разом відвідали остерію „Natura Rerum”. Не один раз. Фебус Равенга нарадітись не міг, за його наказом офіціанти догоджали їм, як могли. Геральт нарешті відвідав, яка на смак камбала в чорнилах каракатиці. А потім, гусячі стегенця в білому вині й теляча гомілка з овочами. Спочатку, але недовго, трохи заважала йому нав’язлива і постійна увага інших гостей в залі. Згодом, взяв приклад з Літти і почав її ігнорувати. Вино з місцевих погребів у цьому неабияк допомагало.

Пізніше вертались на віллу. Корал скидала сукню ще в передпокої, повністю оголена прямувала у спальню.

Йшов за нею. Дивився. Полюбляв дивитись на неї.

 

*

 

- Корал?

- Що?

- Ходять чутки, що ти завжди можеш бачити те, що забажаєш. Вистачить тобі для того пари заклять і артефакт.

- Цим чуткам, - обперлась на лікоть, глянувши йому в очі, - здається, треба буде знов якийсь суглоб вивернути. Це має чуткам відбити бажання молоти язиком.

- Я тебе дуже прошу…

- Пожартувала, - обірвала. В її голосі не було навіть тіні жартівливості.

- А що такого, - продовжила, - хотів би побачити? Або передбачити? Як довго житимеш? Коли і як помреш? Який кінь виграє Велику Третьогорську? Кого колегія виборців обере правителем Новіграду? З ким зараз Йеннефер?

- Літто.

- Про що йде мова, можу дізнатись?

Розповів їй про крадіжку мечів.

 

*

 

Спалах блискавки. За мить із гуркотом пролунав перекіт грому.

Вода у фонтані тихенько плюскотіла, басейн фонтану пах мокрим камінням. Мармурова дівчинка застигла у танці, мокра і блискуча.

- Статуя і фонтан, - поспішила пояснити Корал, - знаходяться тут ані заради моєї любові до претензійного кітчу, ані через данину снобістській моді. Служать конкретним цілям. Статуя символізує мене. В мініатюрі. Коли мені було дванадцять років.

- Хто б міг припустити, що так пречудово розвинешся.

- Це магічний артефакт, дуже сильно пов'язаний зі мною. Фонтан, а конкретніше вода у фонтані, служить мені для дивінації. Я сподіваюсь, знаєш, що це таки в чому полягає дивінація?

- В загальних рисах.

- Крадіжка твоєї зборі відбулась днів десять тому. Для відчитування і аналізу подій минулого, навіть недалекого, найкраще і найвірніше за все служить онейромантія, але для опанування нею потрібен доволі рідкісний талант сновидця, яким я не володію. Сортілегія, або клеромантія, нам тут не допоможе, подібно як і піромантія чи аеромантія, які здебільшого допомагають у передбаченні людської долі, в тому разі, якщо у тебе є якийсь предмет, що тій людині належав… волосся, нігті, клапоть одежі і тому подібне. До предметів, у нашому випадку мечів, це застосувати неможливо.

- А тому, - Літта відкинула з чола руде пасмо, - нам залишається вдатись до дивінації. Яка, маєш це знати, дозволяє бачити і передбачувати події майбутнього. Допоможуть нам у цьому стихії, адже зараз саме грозовий сезон. Поєднаємо дивінацію з цераноскопією. Підійди ближче. Візьми мене за руку і не відпускай. Схились і вдивляйся у воду, але в жодному разі не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно думай про них!

Чув, як скандує закляття. Вода в басейні реагувала, з кожним наступним словом магічної формули пінилась і хвилювалась все сильніше. З дна почали підійматись великі бульби.

Затим поверхня розгладилась і стала каламутною. А відтак повністю прояснилась.

З глибини дивились темні, фіалкові очі. Круті смоляно-чорні локони каскадом спадали на плечі, виблискували, відбиваючи світло наче пір'я павича, звивались і хвилювались при кожнім русі…

- Про мечі, - пригадала Корал тихо і їдко. – Ти мусив думати про мечі.

Вода завирувала, чорноволоса жінка з фіалковими очима розчинилась у тому вирі. Геральт тихо зітхнув.

- Про мечі, - просичала Літта. – Не про неї!

Проскандувала закляття під спалах чергової блискавки. Статуя в фонтані засвітилась молочним світлом, а вода знов угамувалась і роз’яснилась. І тоді побачив.

Свій меч. Рука, що торкається його. Персні на пальцях.

… з метеориту. Ідеально збалансований, вага леза чітко дорівнює вазі ефеса…

Другий меч. Срібний. Та сама долоня.

… сталеве осердя окуте сріблом… По всій довжині леза – рунічні символи…

- Бачу їх, - шепнув голосно, стискаючи руку Літти. – Бачу мої мечі… Дійсно…

- Мовчи, - відповіла сильнішим стисканням його руки. – Мовчи і концентруйся. Мечі зникли. Замість них побачив чорний ліс. Кам'янисту дорогу. Скелі. Одна зі скель, величезна, висока і струнка, підносилась над рештою… Викресана вітрами в чудернацьку форму…

Вода почала пінитись.

Сивуватий чоловік зі шляхетними рисами обличчя, в чорному оксамитовому каптані й обшитому золотом парчовому жилеті, спирається обома долонями на трибуну з червоного дерева. Лот номер десять, оголошує голосно. Абсолютний раритет, небувала знахідка, два відьмацьких меча…

Великий чорний кіт обертається, намагається дотягтись лапкою до медальйона на довгому ланцюжку, що колишеться над ним. На емалевому золотому полі овального медальйона зображений блакитний дельфін nageant.

Ріка розкинулась серед дерев, під балдахіном зеленіючих крон і звисаючих над водою гілок. На одній з гілляк непорушно стоїть жінка в довгій вузький сукні.

Вода на мить запінилась і одразу знову прояснилась.

Бачив море трави, безкрайньої, сягаючої горизонту. Бачив її згори, ніби птах… Або з висоти узгір’я. Узгір’я, збоку якого спускалась процесія невиразних постатей. Коли повертали голови, бачив нерухомі обличчя, змертвілі невидющі очі. Були мертві, збагнув раптово. Це була хода мерців…

Пальці Літти знов стиснули його долонь. Наче лещата.