Сто двадцять сім років по тому 10 страница

- Довідався, що мають намір натравити тебе на мене. Не стану приховувати, я переполошився, бо дещо чув про відьмаків загалом, і про тебе зокрема. Чимдуж помчався до Ортолана, мовляв, рятуй мене, мій коханий учителю. Коханий учитель спершу дав мені прочухана і все докоряв, що, нібито, мордувати лісорубів – некрасиво, недобре і щоб таке неподобство було востаннє. Але згодом порадив, яким чином краще підібратись до тебе і заманити в пастку. Як упіймати за допомогою телепортаційної сігіли, яку кілька років тому власноруч витатуював на моєму мужньому торсі. Однак, заборонив тебе вбивати. Не думай, що то через доброту. Йому потрібні твої очі. А саме, його цікавить tapetum lucidum, -шар тканини, яка зсередини вистеляє твої очні яблука, тканини, яка посилює і відбиває світло, спрямоване на фоторецептори, завдяки чому ти наче кіт бачиш вночі й взагалі в темряві. Остання idée fixe Ортолана – це подарувати всьому людству можливість котячого зору. В межах підготовки до втілення цієї благородної місії, має намір приживити твій tapetum lucidum якійсь черговій мутації, над якою саме працює, а tapetum для пересадки потрібно взяти з живого донора.

Геральт обережно поворухнув пальцями і долонею.

- Ортолан, маг етичний і милосердний, тому після видалення твоїх очних яблук, своєю невичерпною добротою збирається подарувати тобі життя. Вважає, краще бути сліпцем, аніж небіжчиком. Аж здригається від самої думки, що може завдати болю твоїй коханці, Йеннефер з Венгербергу, до якої має сильну і дивну, як в його випадку, симпатію. А на додачу, він, Ортолан, вже за крок від створення магічної регенераційної формули. Через кілька років зможеш звернутись до нього і він тобі поверне очі. Радий? Ні? І правильно. Що? Хочеш щось сказати? Говори, я слухаю.

Геральт вдав, що з трудом ворушить губами. Зрештою, йому і не потрібно було вдавати, що робить це з трудом. Дегерлунд підвівся зі стільця, схилився над ним.

- Нічого не розберу, - скривився. – В принципі, мене мало обходить, що хочеш сказати. Маю ще дещо тобі повідомити. Знай, що серед моїх численних талантів є також і дар ясновидіння. А видно мені цілком ясно, що коли Ортолан тебе, осліпленого, відпустить, Буе і Банг вже чекатимуть на тебе. Цього разу потрапиш прямісінько в мою лабораторію, звідки вже не виберешся. Проводитиму над тобою вівісекцію. Переважно, заради власної втіхи, хоча, зізнаюсь, трохи цікаво, що там у тебе всередині. Насамкінець, завершу справу, як говорять м’ясники, обробкою туші. Буду твої рештки по шматочку надсилати в Ріссберг, в якості перестороги, най побачать, що чекає на моїх ворогів.

Геральт зібрався з силами. Сил було небагато.

- Щодо тієї Йеннефер, - чародій нахилився ще нижче, відьмак відчув його м’ятний подих, - то мене, на відміну від Ортолана, безмежно веселить сама думка про можливість завдати їй болю. Тож, відріжу той шматок, який в тобі найбільш цінувала і надішлю їй у Венгерб…

Геральт склав пальці в Знак і торкнувся обличчя чародія. Сорель Дегерлунд захлинувся повітрям і впав на стілець. Захропів. Його очі закотились кудись вглиб черепної коробки, голова обвисла на плечі. Ланцюжок медальйону вислизнув з його безвладних пальців.

Геральт зірвався з місця, точніше, спробував зірватись, бо єдине, що йому вдалось, - це впасти зі стільця на підлогу, головою просто до черевиків Дегерлунда. Перед носом побачив медальйон, що випав з руки чародія. На золотому овалі - блакитний емалевий дельфін nageant. Герб Керацка. Не було часу ні здивуватись, ні роздумувати. Дегерлунд почав голосно харчати, було помітно, що зараз прокинеться. Знак Сомн спрацював, але дія його виявилась слабкою і нетривалою, відьмак був надто ослаблений дією отрути.

Підвівся, тримаючись за стіл, скинувши на підлогу книги та сувої.

До кімнати ввалився Паштор. Геральт навіть не намагався скористатись Знаками. Схопив зі столу гримуар, оправлений в шкіру та латунь, угрів горбаня ним просто в горло. Паштор різко осів на підлогу, випустивши з рук арбалет. Відьмак угрів вдруге. І повторив би знов, але інкунабула вислизнула з його занімілих пальців. Схопив карафку, що стояла на стосі книг, і розбив її просто об голову Паштора. Горбань, хоч і був залитий кров'ю та червоним вином, не відступив. Рушив на Геральта, навіть не стряхнувши з повік крихт кришталю.

- Буеее! – заверещав, хапаючи відьмака за коліна. – Бааанг! До мене! До ме…

Геральт вхопив зі столу наступний гримуар, важкий, з оправою, інкрустованою фрагментами людського черепа. Гепнув ним об горбаня так, що аж навсібіч бризнули відламки костей.

Дегерлунд захарчав, намагаючись підвести руку. Геральт збагнув, що робить спробу кинути закляття. Звук гупотіння важких ніг, що наближувався з кожною секундою, свідчив про те, що Буе і Банг наближались. Паштор вовтузився по підлозі, мацав довкола руками, шукаючи самостріл.

Геральт побачив на столі свій меч, схопив його. Похитнувся, ледве не впав. Ухопив Дегерлунда за комір, приставивши лезо йому до горла.

- Твоя сігіла! – крикнув йому у вухо. – Телепортуй нас звідси!

Буе і Банг, озброєні шамширами, зіштовхнулись в дверях і застрягли, їх цілковито заклинило в дверному косяку. Жоден не подумав про те, щоби поступитись іншому. Одвірок затріщав.

- Телепортуй нас! – Геральт хватонув Дегерлунда за волосся, перегнувши його голову назад. – Зараз же! Або я переріжу тобі горлянку!

Буе і Банг вивалились з дверей разом із одвірком. Паштор відшукав арбалет і націлив його.

Дегерлунд тремтячою рукою розхристав сорочку, прокричав закляття, але ще до того, як їх огорнула темрява, вирвався, відштовхнувши відьмака. Геральт хапонув його за мереживну манжету, силуючись притягнути до себе, але в цю мить портал активізувався і всі відчуття, враховуючи дотик, зникли. Відчув, як його поглинає стихія, шарпає ним і крутить наче у вирі. Паралізуючий холод. Всього на одну мить. Одну з найдовших і найпаскудніших митей в його житті.

Звалився на землю, аж загуло. Горілиць.

Відкрив очі. Довкола панувала непроглядна темрява, абсолютний морок. Осліп, подумав. Втратив зір?

Не втратив. Просто надворі була дійсно глуха ніч. Його, як це по-науковому назвав Дегерлунд, tapetum lucidum запрацював, вловив все світло, яке можна було вловити за цих обставин. За хвилину вже міг розпізнати довкола обриси якихось пнів, чагарників або заростів.

А над головою, коли розійшлись хмари, побачив зорі.

 

 

Інтерлюдія

Наступного дня

Треба було віддати їм належне: будівельники з Фіндетана свою справу знали й не лінувались. Попри те, що сьогодні вже декілька разів бачив їх за роботою, Шевлов із зацікавленням споглядав на встановлення чергового копра. Три з’єднані між собою балки утворювали козли, на верхівці яких підвішувалось колесо. На колесо накидався трос, до якого кріпилась масивна, окута металом паля, яка професійною мовою зветься бабою. Ритмічно покрикуючи, будівельники тягнули трос, підносячи бабу під самий вершечок козлів, відтак швидко її відпускали. Баба всією вагою спадала на прилаштований внизу стовп, глибоко вбиваючи його в землю. Вистачало трьох, щонайбільше, чотирьох ударів бабою, аби стовп став наче вкопаний. Будівельники миттю демонтували копер і складали його частини на віз, тим часом один із робітників здирався на драбину і прибивав на стовпі емальовану табличку з гербом Реданії – срібним орлом на червоному полі.

Завдяки роботі Шевлова та його загону найманців, так само як завдяки роботі коперів із помічниками, провінція Приріччя, що входила до складу королівства Реданія, сьогодні збільшила свій ареал. І досить суттєво збільшила.

Підійшов майстер будівельників, витираючи чоло шапкою. Спітнів, хоча не робив нічого, якщо не враховувати матюкання та сипання чортами. Шевлов знав, яке питання поставить майстер, бо питання кожного разу було однаковим.

- Де наступний? Пане командуючий?

- Покажу. – Шевлов розвернув коня. – Вирушайте слідом.

Погоничі шмагнули волів, балагули будівельників мляво рушили вершиною узгір'я, по землі, розм’яклій від вчорашньої бурі. Скоро зупинились біля чергового стовпа, позначеного чорною табличкою, з намальованими на ній лініями. Стовп вже лежав, відтягнутий у кущі, загін Шевлова вже встиг про це подбати. Ось вона, переможна хода прогресу, подумав Шевлов, ось як тріумфально просувається технічна думка. Вкопані вручну темерські стовпи викорчовуються і ліквідуються в одну мить. Вбитий копром реданський стовп так легко із землі не витягнеш.

Махнув рукою, вказуючи будівельникам напрямок. Кілька стай на південь. Аж за селом.

Мешканців села, якщо декілька халуп і сараїв могли претендувати на таку назву, вершники з загону Шевлова зібрали на майдані, самі кружляли навколо, здіймаючи куряву, напираючи кіньми на юрбу селян. Ескерак, завжди імпульсивний, не шкодував батога. Решта ширяла поміж господами. Собаки брехали, баби голосили, ридали діти.

До Шевлова клусом під'їхали троє вершників. Худий як тріска Ян Малкін, на прізвисько Коцюба. Просперо Басті, більш відомий як Сперрі. Та Айлеах Мор-Ду, звана Дзиґа, на своїй кобилі.

- Зібрали, як ти звелів, - сказала Дзиґа, поправляючи на потилиці шапку з рисячого хутра. - Все село.

- Най вони вгамуються.

Селян вгамували не без допомоги нагайок і ціпків. Шевлов під'їхав ближче.

- Як називається ця діра?

- Воля.

- Знов Воля? Ні краплини фантазії у бидла. Проведи будівельників, Сперрі. Покажи, де мають встановити стовп, бо знов напартолять із місцем.

Сперрі свиснув, розвернув коня. Шевлов наблизився до селян. Дзиґа та Коцюба тримались по обидва боки від нього.

- Мешканці Волі! – Шевлов підвівся у стременах. – Увага, слухайте! Волею та указом Його Величності, милостиво правлячого короля Візіміра, доводжу до вашого відома, що віднині ця земля, аж до прикордонного стовпа, належить королівству Реданія, а Його Величність король Візімір є вашим господарем і монархом! Йому мусите вклонятись, його шанувати і йому платити данину. А з рентою та податками ви заборгували! Наказом короля мусите сплатити борг негайно. В казну присутнього тут судового пристава.

- Як же це? – зарепетував хтось із натовпу. – Як сплатити? Ми своє вже заплатили!

- Данину з нас вже здерли!

- З вас її здерли темерські пристави. Незаконно, бо тут не Темерія, а Реданія. Аж ген до тих стовпів.

- Але ще вчора, - заголосив хтось із поселенців, - тут була Темерія! Як же це? Заплатили, як нам звеліли…

- Не маєте права!

- Хто? – Заверещав Шевлов. – Хто це сказав? Я маю право! Маю королівський дозвіл! Ми - королівське військо! Я сказав, кожен, хто хоче тут господарювати й надалі, мусить сплатити данину всю до останнього гроша! Всі непокірні будуть вигнані за межі королівства! Заплатили Темерії? То, певно, маєте себе за темерійців? В такому разі, геть! Геть туди, за кордон! Але тільки з тим, що зможете винести в обох руках, адже майно та худоба належать Реданії!

- Розбій! Це розбій і насильство! – вигукнув, виступаючи з юрби, дужий хлоп із буйною чуприною. – І ви не королівське військо, ви розбійники! Не маєте пра…

Ескерак під'їхав і шмагонув горланя батогом. Горлань впав. Решту вгамували ратищами списів. Загін Шевлова вмів управлятись із селянами. Пересували кордони вже з тиждень і втихомирили вже не одне селище.

- Хтось над'їжджає, - вказала нагайкою Дзиґа. – Чи це часом не Фіш?

- Саме він, - Шевлов заслонив очі від сонця. – Накажи дістати химерницю з возу і притягти сюди. Сама ж візьми собі пару хлопців, роздивіться місцевість. Тут трапляються поодинокі господи по полянах і зрубах, треба їм також усвідомити, кому тепер мусять платити данину. А якщо хтось буде заперечувати, - самі знаєте, що робити.

Дзиґа хижо всміхнулась, блиснувши зубами. Шевлову стало шкода поселенців, яких вона відвідає. Хоча їх доля його мало бентежила.

Глянув на сонце. Треба поквапитись, подумав. До полудня варто було б ще кілька темерських стовпів звалити. І кілька наших встановити.

- Ти, Коцюбо, за мною. Виїдемо назустріч гостям.

Гостей було двоє. Перший носив на голові солом’яний бриль, а його важка щелепа, міцне підборіддя та й загалом все обличчя було чорним від кількаденної щетини. Другий був міцної статури, справжній богатир.

- Фіш.

- Пане сержанте.

Шевлова перекосило. Явіл Фіш не просто так нагадав про давнє знайомство, з часів їхньої служби в регулярному війську. Шевлов не любив згадувати ті часи. Не хотів пам’ятати ні про Фіша, ні про службу, ні про гівняну унтер-офіцерську платню.

- Загін найманців, - Фіш кивнув у бік села, звідки доносився вереск і плач, - за роботою, як бачу? Каральна експедиція, чи як? Будеш палити?

- Моя справа, що буду робити.

Не буду, подумав. З жалем, адже полюбляв палити села, його загін також полюбляв. Але заборонили. Наказали виправити кордони, зібрати данину з поселенців. Незадоволених – вигнати, але майно не чіпати. Воно стане в нагоді новим мешканцям, які прийдуть на місце вигнанців. Прийдуть із півночі, де тісно навіть у горах.

- Химерницю схопив, вона у мене, - повідомив. – Все як домовлялись. Зв'язана. Було це нелегкою справою, якби знав, запросив би більше. Але сторгувались за п’ятсот, тож най буде п’ятсот.

Фіш підізвав, богатир під’їхав, вручив Шевлову два кошелі. На передпліччі мав татуювання у вигляді змії, що літерою S звивалась навколо леза стилета. Шевлову це татуювання було знайоме.

- Це що таке? – Вказав Фіш. – Любий пане сержанте? П’ятсот новіградських корон за кота в мішку – це якось занадто.

- Мішок – у подарунок, - холодно відповів Шевлов. – Так само як і добра порада. Мішок не розв’язуй і всередину не заглядай.

- Бо?

- Бо небезпечно. Покусає. А може і зурочити.

Богатир закинув полонянку на луку сідла. До цих пір спокійна химерниця заборсалась, загатила ногами і заскавчала з-під мішка. Це було марно, мішок надійно стримував її.

- Звідкіля мені знати, - спитав Фіш, - що це саме те, за що плачу? А не якесь перше-ліпше дівча? Хоч би, он, з тутешнього села?

- Звинувачуєш мене у брехні?

- Звідки такі думки. – Фіш осікся, цьому посприяв вигляд Коцюби, який погладжував рукоять сокири, що висіла біля сідла. – Я вірю тобі, Шевлов. Знаю, що ти – людина слова. Знаємо одне одного, хіба ні? В давні-добрі часи…

- Я поспішаю, Фіш. Обов'язок кличе.

- Бувай, сержанте.

 

- Цікаво, - відізвався Коцюба, дивлячись їм вслід. – Цікаво, нащо вона їм здалась. Не спитав.

- Не спитав, - холодно підтвердив Шевлов. – Бо про таке не розпитують.

Шевлову стало трохи шкода химерницю. Її доля мало його бентежила. Але припустив, що доля їй випала нещаслива.

 

У світі, де смерть – мисливець, немає часу для сумнівів і жалкувань. Є час тільки для прийняття рішень. І неважливо, якими є ці рішення – ніщо не може бути більш або менш важливим, ніж будь-що інше. У світі, де на нас полює смерть, немає великих або маленьких рішень. Є лише рішення, які ми приймаємо, дивлячись в очі нашій неминучій смерті.

Карлос Кастанеда, Колесо часу

Переклад Армена А.

Розділ дванадцятий

На роздоріжжі стояв вказівник, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу.

 

*

Світанок застав його на тому місці, де він упав, викинутий крізь портал, на мокрій від роси траві, в заростях поруч із болотом чи озерцем, в якому роїлось птаство, чиє ґелґотіння та сокотіння і вирвало його з тяжкого й виснажливого сну. Вночі випив відьмацький еліксир, який завбачливо завжди мав при собі, в срібному флаконі, вшитому в схованку на поясі. Еліксир, званий Вивільга, вживався як панацея проти всілякого роду отруєнь, інфекцій та наслідків дії різних отрут і токсинів. Вивільга рятувала Геральта більше разів, ніж він міг собі пригадати, але ніколи дія еліксиру не призводила до таких наслідків, як сьогодні. За годину після того, як прийняв ліки, він боровся з судомами і неймовірно сильними блювотними позивами, усвідомлюючи, що нудоти допустити не може. Зрештою, хоча і взяв гору в цій боротьбі, знесилений впав у глибокий сон. Який, з іншого боку, міг бути результатом взаємодії отрути скорпіона, еліксиру й подорожі через телепорт.

Щодо самої подорожі, то не був до кінця впевненим, що трапилось, як і чому створений Дегерлундом портал викинув його саме тут, на це багнисте пустище. Сумнівався, що це була зумисна дія чаклуна, більше скидалось на те, що трапилась звичайна телепортаційна аварія, щось, чого він остерігався вже цілий тиждень. Те, про що багато чув, і свідком чого сам ставав декілька разів – як портал, замість того, щоб перемістити пасажира туди, куди повинен, висаджував його деінде, в місці абсолютно і цілковито випадковому.

Коли опритомнів, у правиці тримав меч, а в лівій руці стискав клапоть тканини, який вранці ідентифікував як манжету сорочки. Тканина була відсічена рівно, неначе ножем. Однак, на ній не було жодних слідів крові, тож телепорт відтяв не руку, а лише сорочку чародія. Геральт шкодував, що лише сорочку.

Свідком найжахливішої аварії порталу, яка назавжди викликала у нього відразу до телепортації, Геральт став ще на початку своєї відьмацької кар’єри. З-поміж нуворишів, заможних паничів і золотої молоді в той час панувала мода на пересилання з місця на місце, а деякі чародії за неймовірні суми надавали їм можливість такої забавки. Якось, Геральт саме був присутній при цьому, один любитель телепортів вивалився з порталу розрізаним рівнісінько навпіл уздовж всього тіла. Мав вигляд відкритого футляра для контрабаса. Затим все з нього вивалилось й вилилось. Захоплення телепортами відтоді помітно зменшилось.

У порівнянні з чимсь таким, подумав, приземлення на болоті – це справжня розкіш.

Ще досі повністю не відновив сили, бо ще досі відчував запаморочення й нудоту. Проте, не мав часу на відпочинок. Знав, що портали залишають по собі сліди, чародії мали змогу вислідити шлях телепорту. Якщо це був, як він підозрював, збій порталу, то відстеження шляху ставало майже неможливим. Попри це, надовго лишатись поряд із місцем приземлення було необачливо.

Вирушив швидким кроком, аби розігрітись та розім’ятись. Все почалось з мечів, подумав, хльопаючи крізь калюжі. Як говорив Лютик? Низка нещасливих випадків і прикрих інцидентів? Спершу втратив мечі. Не минуло і трьох тижнів, як втратив коня. Плотва залишилась у Сосниці, якщо хтось її не знайде і не привласнить, то її, скоріше за все, роздеруть вовки. Мечі, кінь. Що далі? Страшно подумати.

За годину дороги крізь болота, дістався на суху землю, а ще за годину вийшов на втоптаний гостинець. А ще за півгодини ходи гостинцем дістався до роздоріжжя.

 

*

 

На роздоріжжі стояв вказівник, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу. Всі чотири були обісрані перелітними птахами і густо всіяні отворами від болтів. Кожен подорожній, вочевидь, вважав своїм обов’язком вистрілити у вказівник із самострілу. Тож, щоб прочитати написи, треба було підійти майже впритул.

Відьмак підійшов. І зорієнтувався щодо напрямків. Дошка, яка вказувала на схід – згідно з розташуванням сонця – містила напис Хіппіра, протилежна вказувала на Тегмонд. Третя дошка скеровувала на шлях до Фіндетана, а четверта – бозна куди, бо напис був заквецяний смолою. Попри це, Геральт вже приблизно розумів, де знаходиться.

Телепорт викинув його на міжріччі, яке утворювали два рукави ріки Понтар. Південна віднога, зважаючи на її розміри, навіть отримала у картографів власну назву, і фігурувала на більшості мап як Ембла. Країна, а скоріше навіть країнка, що розташувалась між річковими розтоками, називалась Емблонія. Тобто, називалась так колись давно, багато років тому. І багато років тому так називатись перестала. Королівство Емблонія припинило своє існування приблизно півстоліття тому. І на це були свої причини.

Загалом, можна було визнати, що в більшості королівств, князівств та інших формах організацій влади та соціальних спільнот на землях, відомих Геральтові, справи просувались більш-менш добре. Система, щоправда, шкутильгала час від часу, але функціонувала. В переважній більшості соціальних спільнот правлячий клас правив, а не тільки займався розкраданням й азартними іграми упереміш із розпустою. Соціальна еліта лише частково складалась із людей, які вважали, що гігієна – це ім'я проститутки, а гонорея – це птах із родини жайворонкових. Робочий люд та селянство не були поголовно кретинами, які живуть виключно сьогоднішнім днем і сьогоднішньою горілкою, і які нездатні своїм обмеженим розумом осягнути таке неосяжне поняття як завтра й горілка завтрашня. Священики в більшості своїй не видурювали в людей гроші та не розбещували неповнолітніх, а жили в храмах, весь свій час присвячуючи спробам розгадати неосяжні таємниці віри. Психопати, диваки, маргінали та ідіоти не пхались у політику і не займали високих посад у раді та адміністрації, а були зайняті руйнацією лишень свого власного життя. Сільські дурники сиділи по селах та стодолах, не силуючись вдавати з себе народних трибунів. Так було в більшості країн.

Але королівство Емблонія до більшості не належало. Було меншістю за кожним наведеним вище пунктом. І за безліччю інших пунктів.

Тому занепало. А відтак зникло. Про це попіклувались могутні сусіди, Темерія і Реданія. Емблонія, хоч і була витвором політично невдалим, все-таки мала в своєму розпорядженні певні багатства. Розташовувалась в алювіальній долині ріки Понтар, яка століттями наносила сюди мул, що осідав тут із кожним водопіллям. З мулу утворились алювіальні ґрунти – надзвичайно родючі й сприятливі для сільського господарства. За часів головування правителів Емблонії ці ґрунти швидко почали перетворюватись на зарослі тугаями пустища, на яких мало що вдавалось висадити, ще менше – зібрати. Тим часом Темерія та Реданія відзначали значний приріст населення, тож сільськогосподарська продукція ставала нагальною справою. Плодючі ґрунти Емблонії вабили. Врешті-решт, два королівства, розділені рікою Понтар, без зайвого галасу поділили між собою Емблонію, стерши її назву з мап. Анексована Темерією частина дістала назву Понтарія, а частина, яка дісталась Темерії стала зватись Приріччям. На родючі землі підтяглись численні поселенці. Під пильним наглядом тямущих правителів, внаслідок розумної сівозміни й меліорації, цей край, хоч і малий, став справжнім сільськогосподарським рогом достатку.

Скоро почались також і конфлікти. Вони були тим запекліші, чим рясніший врожай збирався на понтарських плодючих землях. Договір, що встановлював кордон між Темерією і Реданією, містив пункти, які дозволяли розмаїту інтерпретацію домовленості, а додані до договору мапи були марними, оскільки картографи свою роботу виконали аби як. Сама ріка також внесла свій вклад – після тривалих дощів вона змінила своє русло, змістивши його на дві, а то й навіть три милі. Таким чином, ріг достатку перетворився на яблуко розбрату.

В хід пішли династичні шлюби й альянси, почались обміни дипломатичними нотами, митні війни й економічні санкції. Прикордонні конфлікти погіршувались і, здавалось, що кровопролиття уникнути вже не вдасться. Врешті-решт, дійшло й до нього. І відтоді доходило вже регулярно.

У своїх мандрах і пошуках роботи Геральт зазвичай уникав місцин, де справа часто доходила до збройних конфліктів, бо в таких землях було важко знайти роботу. Стикнувшись кілька разів із регулярним військом, найманцями або мародерами, селяни швидко розуміли, що вовкулака, який вештається околицею, упир, троль під мостом або гоблін з-під кургану – це, в принципі, невеликий клопіт і невелика загроза, через яку шкода витрачати гроші на відьмака. Що існують справи куди серйозніші, як хоча б, відбудова спаленої військом халупи та покупка нових курей замість тих, яких поцупили і з'їли вояки. З цієї причини Геральт не надто орієнтувався на землях Емблонії, або, як її називали новітні мапи, Понтарії та Приріччя. Взагалі не мав уявлення, який з перелічених на вказівнику населених пунктів був найближчим, і до якого мусив податись, щоб якнайскоріше вибратись із пустища і дістатись хоч якоїсь цивілізації.

Геральт вирішив обрати шлях до Фіндетана, на північ. Приблизно в тому напрямку знаходився Новіград, туди мусив потрапити, якщо хотів відшукати свої мечі, і мав туди дістатись конче до п’ятнадцятого липня.

Трохи менше, як за годину швидкої ходи він вляпався саме в те, чого так сильно прагнув уникнути.

 

*

 

Неподалік зрубу стояла селянська господа, покрита соломою хатина і кілька вольєрів. Той факт, що там щось коїться, підтверджувало гучне собаче гавкання та вереск домашнього птаства. Плач дитини й голосіння жінки. Лайка.

Наблизився, щодуху проклинаючи своє невезіння і свою вдачу.

В повітрі кружляло пір'я, один з озброєних людей приторочував до сідла впійману птицю. Інший озброєний періщив гарапником селянина, який корчився в пилюці. Ще один борсався з жінкою в подертому одязі, до спідниці якої чіплявся малюк.

Підійшов, мовчки перехопив піднесену руку, яка стискала гарапник, викрутив її. Озброєний завив. Геральт відштовхнув його на стіну курника. Вхопивши за комір, відтягнув наступного від жінки, відкинувши його на тин.

- Забирайтесь, - сказав коротко. – Негайно.

Швидко вихопив меч, на знак того, що до його слів слід поставитись відповідно до ситуації, яка склалась. І аби всі ясно давали собі раду щодо можливих наслідків поведінки невідповідної. Один із озброєних людей голосно розсміявся. Другий вторив йому, хапаючись за руків’я меча.

- Проти кого преш, волоцюго? Смерті своєї шукаєш?

- Забирайтесь звідси, я сказав.

Той з озброєних, котрий приторочував птицю, відвернувся від коня. І виявився жінкою. Привабливою, якщо не брати до уваги паскудно примружені очі.

- Жити набридло? – Уста, як виявилось, жінка вміла кривити не менш паскудно. – А, може, ти розумово відсталий? Може рахувати не вмієш? Я тобі допоможу. Ти один, а нас троє. Це означає, що нас більше. Означає, що тобі зараз слід розвернутись і здриснути звідси. Щосили і з прискоком. Поки ще можеш скакати.

- Геть. Не стану повторювати.

- Ага. Троє, виходить, для тебе дурниця. А дванадцятеро?

Довкола затупотіли кінські копита. Відьмак роззирнувся. Дюжина верхових і озброєних. Націлені на нього списи і рогатини.

- Ти! Лайдак! Меч на землю!

Не відреагував. Відступив до курника, аби хоч якось прикрити спину.

- Що тут діється, Дзиґа?

- Поселенець чинив опір, - фиркнула жінка, яку назвали Дзиґою. – Нібито, данину платити не збирається, бо вже раз заплатив і бла-бла-бла. Взялись учити його розуму, а тут мов нізвідкіля цей сивий намалювався. Як виявилось, стріли ми доблесного лицаря, оборонця бідних і покривджених. Сам один, а вистрибував тут перед нами наче герой.

- Аж такий стрибун? – Зареготав хтось із вершників, напираючи на Геральта конем і погрожуючи списом. – Побачимо, як він продірявлений пострибає!

- Кинь меч, - наказав вершник в береті з пір'ям, саме він скидався на командира. – Меч на землю!

- Продірявити його, Шевлов?

- Відставити, Сперрі.

Шевлов дивився на відьмака з висоти сідла.

- Меч не кинеш, так? – оцінив. – Такий собі зухвалець? Такий кремінь? Їж устриць із черепашками? І запиваєш скипидаром? Нікому не вклоняєшся? І нічим, крім невинно скривджених, не переймаєшся? Такий сприйнятливий до кривди? Перевіримо. Коцюба, Лігенза, Флокет!

Озброєні чоловіки с ходу зрозуміли ватажка, вочевидь, вже мали подібний досвід, вже практикували подібні номери. Зіскочили з коней. Один приставив селянинові ніж до горла, інший – шарпонув жінку за коси, третій схопив малого. Дитинча почало верещати.

- Меч на землю, - сказав Шевлов. – Негайно. Інакше… Лігенза! Ріж хлопу горлянку.

Геральт кинув меч. Одразу оточили його, притисли до дощок. Погрожуючи вістрями.

- Ага! – Шевлов спішився. – Спрацювало!

- Ну і вляпався ти, оборонцю селюків. – Додав сухо. – Перейшов дорогу і став на заваді роботі королівських службовців. А в мене є дозвіл арештовувати за такі дії та віддавати під суд.

- Арештовувати? – скривився названий Лігензою. – Нащо нам така морока? Зашморг на шию і на гілляку! Та й по всьому!

- Або зарубати на місці!

- А я, - промовив раптом хтось із вершників, - вже колись його бачив. Це відьмак.

- Хто?

- Відьмак. Чаклун, який заробляє на хліб тим, що вбиває монстрів за гроші.

- Чаклун? Тьху, тьху? Вбити його, аби нас не зурочив!

- Заткни пельку, Ескерак. Розповідай, Трент. Де ти його бачив і за яких обставин?

- Це сталось у Маріборі. У місцевого градоначальника, що винайняв його, аби забити якусь потвору. Не пригадаю, яку. Але цього ось запам’ятав через його біле волосся.

- Ха! Якщо він на нас накинувся, виходить, хтось його мусив для цього винайняти!

- Відьмаки полюють на монстрів. І людей від монстрів обороняють.

- Ага! – Дзиґа зсунула на потилицю рисячу шапку. – Казала ж! Оборонець! Побачив, як Лігенза хлопа батогом частує, а Флокет бабу збирається ґвалтувати…

- І він так вдало вас ідентифікував? – хмикнув Шевлов. – Як монстрів? В такому разі, вам пощастило. Жартую. Здається мені, що тут задачка на раз плюнути. Я, за часів служби у війську, дещо чув про цих відьмаків. Винаймали їх для всього, для шпигування, для охорони, навіть для таємних убивств. Називали їх Котами. Цього Трент вже бачив тут у Маріборі, в Темерії. Виходить, що він – темерський найманець, якого винайняли проти нас через ці прикордонні стовпи. В Фіндетані мене застерігали щодо темерських найманців, обіцяли нагороду, якщо таких вдасться впіймати. Тож, повеземо його в путах до Фіндетана, видамо комендантові і нагорода наша. Нуж-бо, зв’язати його. Чого стоїте? Боїтеся? Він не чинитиме опору. Розуміє, що ми вдіємо з селюком у такому разі.