Періодизація історії дитячої літератури.

Першу спробу розглянути дитячу літературу як підсумок майже тисячолітнього розвитку у 1990 р. здійснив літературознавець, фахівець з російської дитячої літератури, методики викладання національних литератур Ф. І. Сетін у підручнику «История русской детской литературы: конец Х – первая половина ХІХ века». Він поділив її на такі періоди:

1. Давньоруська література для дітей IX–XVII століть.

2. Дитяча література XVIII століття.

3. Дитяча література XIX століття.

4. Дитяча література кінця XIX–початку XX століть [55, с. 36].

Беручи за основу періодизацію Ф. І. Сетіна, спробуємо коротко охарактеризувати розвиток читання дітей у кожний з визначених відомим літературознавцем, фахівцем з російської дитячої літератури періодів.

Періодизація української дитячої літератури ХХ століття. І-й період – 1917 – 1934 рр. – період становлення і утвердження української дитячої літератури ХХ століття; ІІ-й період – 1935 – 1956 рр. та IІІ-й період – 1957 – 1990 рр. – періоди розвитку української дитячої літератури; ІУ-й період – з 1990 року – розвиток української дитячої літератури на сучасному етапі.

Вагомий вклад у розвиток дитячої літератури.

Спочатку дитяча література ототожнювалась з навчальною, тобто підручниками. Не зразу відбувався процес перетворення її на самостійну галузь мистецтва, поступово осмислювались її органічні зв’язки з усією художньою літературою. Проблеми дитячої літератури вивчали багато науковців, революціонери-демократи, такі як В.Г.Бєлінський, М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, вони заклали основи наукового вивчення дитячої літератури, її критики і теорії, розробили методику її дослідження, основні принципи якої залишаються прийнятними для науки.

За розвитком дитячої літератури уважно стежив К.Д.Ушинський він послідовно проводив думку, що головним завданням дитячої книги є прагнення викликати емоційне ставлення до знань, інтересів до пізнання світу, прищеплення навичок самостійного мислення.

Помітний вклад у розвиток дитячої літератури і її наукове вивчення зробив А.М.Толстой, який любив і дітей і педагогіку. Він відстоював право дитячої літератури на реалістичне зображення дійсності, різноманітність тем, ставив питання про зв’язок дитячої літератури з педагогікою, вказував на необхідність тісних зв’язків етичного з естетичним у творах для дітей. Також визначним критиком і теоретиком дитячої літератури виступає І.Я.Франко. Важко переоцінити його роль в розвитку критики дитячої літератури, розробці її теорії.

Відомо, якої великої ваги надавав художній літературі у вихованні громадянина видатний педагог В.О.Сухомлинський. Його праці „Серце віддаю дітям”, „Листи до сина” піднімають проблему ролі книги у формуванні особистості, містять списки рекомендованої літератури, що її обов’язково слід прочитати дитині, підліткові, юнакові. В них багато роздумів про те, якою повинна бути книга для дітей. В.О.Сухомлинського не турбує проблема створення дитячої літератури – така література вже створена зусиллями талановитих письменників, а турбує, чи залишає вона „глибокий слід у дітей”, чи стає „школою емоційно-морального виховання”.

Дитяча література на сучасному етапі досягла такого високого розвитку, що виникає необхідність в узагальненні значного історико-літературного матеріалу – написання монографії про творчий шлях письменників, які зробили значний вклад у дитячу літературу, праць синтетичного характеру про шляхи і етапи, які пройшла література для дітей та юнацтва. Увага до проблем дитячої критики – запорука її дальшого розвитку на шляху зближення літератури з життям, читача з адресованою до нього книгою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дзюбишина-Мельник Н. Фольклор і сучасна дитина. К., 1992. – 68 с.

2. Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993. – 215 с.

3. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К.: Обереги,

1992.