Особливості правового статусу Президента як публічної особи

4. Особливості правового статусу членів королівської сім'ї як публічних осіб5. Особливості правового статусу Суддівського службовця

Питання ефективної співпраці судів та журналістів пов’язані з забезпеченням дотримання двох конституційних цінностей – вільної преси та справедливого суду. З одного боку – журналіст не тільки має право, але й зобов’язаний висвітлювати важливу для суспільства інформацію, зокрема пов’язану з діяльністю суду чи з розглядом конкретної справи. З іншого, висвітлення інформації може порушувати права чи інтереси людини – учасника процесу, членів його родини, або його друзів. Навіть, належним чином підготовлений журналістський матеріал може розцінюватись як тиск на суд, або створити загрозу порушення не менш вагомих принципів права, таких як неупередженість, всебічність та об’єктивність розгляду справи. В тім, необхідність дієвої співпраці між судами та журналістами має бути налагоджена, попри потенційну небезпеку створення нового ланцюгу судових процедур, пов’язаних зі збереженням балансу між обома конституційними цінностями. Умови, за яких цей баланс буде дотриманий, вимагають наявності кваліфікованих кадрів як серед журналістів, так і серед працівників суду.

Спільні відносини між ЗМІ та судами можна назвати «трохи занадто напруженими», проте вони неминучі. Так чому б не зняти напруженість та не створити необхідні умови для плідної співпраці?

Правова обізнаність, яка допоможе журналісту при створенні ним сюжету чи репортажу, істотно покращить якість подання інформації та мінімізує можливе втручання в право учасника процесу на справедливий суд. Наявність прес-служб в судах та ефективна їх робота не на громадських засадах, а на бюджетній основі, могла би стати тією необхідною ланкою між журналістом та судом.

Слід зазначити, що висвітлення інформації, яка виходить з залу суду має бути ретельнішим чином зважена. Я вважаю, що такого роду репортажі, після їх монтажу, тобто кінцевий матеріал, має обов’язково погоджуватись з усіма особами, що опинились в кадрі.

Конституційний принцип гласності, який також знайшов своє відображення в Законі України «Про судоустрій» та загальній частині цивільно-процесуального законодавства допускає проведення відео зйомки та транслювання судового засідання, але з дозволу суду (на підставі ухвали) та за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Зауважу, що навіть при наявності згоди учасників процесу на проведення відео зйомки, суддя має дискреційне право приймати рішення. Але тут, як завжди, є дещо цікаве. Відмова від проведення відео зйомки має бути вмотивована. Проте цей маленький нюанс аж ніяк не впливає на внутрішнє переконання судді, який навіть і виносить ухвалу про відео зйомку, як правило, не мотивує своє рішення.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що прямий контакт між журналістом та суддею приречений на провал. Тому, належна та взаємно корисна співпраця має бути опосередкованою. Саме створення прес-служб з кваліфікованими прес-секретарями при судах може вирішити проблеми вакууму між ЗМІ та судовою гілкою влади. [1]

Останні події нашої новітньої історії продемонстрували неперехідне явище: Україна отримала унікальний шанс поставити владу на службу кожному громадянину, збудувати справедливу та цивілізовану європейську державу, яку шанують і цінують її власні громадяни і до якої з повагою ставляться у світі. Щоб це стало реальністю, а не черговими красивими гаслами, новий уряд розробив політику, яка будується на зрозумілих усім принципах: чесності, відкритості, патріотизмі, професійності та ефективності. Основний її пріоритет – вільна людина у справедливій державі. Найвищі цінності – людський розвиток і гідність, духовність і свобода, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демократія, єдність і правова держава, міжнаціональна і міжконфесійна злагода, взаємна повага і толерантність, справедливість і добро.

Відповідно до цих принципів та політики нового уряду необхідна тісна взаємодія та взаєморозуміння всіх трьох гілок влади та такого потужного соціального інституту демократичного суспільства, як засоби масової інформації, або четверта влада.

Основними напрямами нової інформаційної політики повинні бути: неухильне забезпечення принципів свободи слова, висловлення поглядів, безперешкодний доступ громадян до інформації, політичний плюралізм, недопущення будь-яких рецидивів політичної цензури та перешкоджання професійній діяльності журналістів, входження суб'єктів інформаційного простору України до світової системи інформаційного обігу та створення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту. Для досягнення цього забезпечуватиметься:

1) оптимізація державного управління інформаційною сферою в контексті європейських демократичних стандартів; 2) недопущення концентрації та монополізму національних суб'єктів інформаційного простору; 3) створення суспільного мовлення як невід'ємної складової існування громадянського суспільства; 4) реалізація програми роздержавлення ЗМІ та створення відповідної законодавчої бази з урахуванням дотримання прав та соціальних гарантій працівників інформаційної сфери; 5) створення законодавчої бази в частині встановлення відповідальності за намагання здійснення протизаконного контролю, встановлення цензури у ЗМІ; 6) сприяння впровадженню у діяльність ЗМІ принципів системи саморегуляції та прозорої редакційної політики; 7) забезпечення ефективного захисту інтелектуальної власності та авторських прав.

Тобто йдеться про нові підходи у взаєминах з журналістами та ЗМІ сьогоднішньої влади. І вони принципово інші, як заявив, зокрема віце-прем'єр-міністр України Микола Томенко на одній з останніх зустрічей з представниками мас-медіа [1]. За його словами, якщо колишня влада опозиційних та критично налаштованих до неї журналістів позбавляла права на професію, а інколи навіть вбивала, то нинішня їх уклінно просить дотримуватися основних принципів журналістики – бути чесними, об'єктивними та незаангажованими. Журналісти під час критики нової влади також не повинні забувати надавати слово і її представникам для пояснення своєї позиції.

На VII Європейській міністерській конференції «Інтеграція та різноманіття: нові рубежі європейської політики у сфері засобів масової інформації та комунікації», яка проходила у Києві 10–11 березня 2005 року, Президент України Віктор Ющенко наголосив: «Ми готові розв'язувати проблеми інформаційного простору України, який має бути відкритим. Люди хочуть знати правду. Ми представимо нову інформаційну політику – незалежну і конкурентну. Влада не переслідуватиме українських журналістів, а журналісти мають писати правду» [2]. На цій конференції була ухвалена Політична декларація, три резолюції – «Свобода слова та інформації у кризовий час», «Культурне розмаїття і плюралізм мас-медіа за умов глобалізації», «Права людини і врегулювання у сфері ЗМІ», а також «План дій на майбутнє». Була прийнята також Резолюція щодо активізації співробітництва між Україною та Радою Європи у галузі мас-медіа.

План дій щодо ЗМІ в Україні передбачає приведення українських законів у відповідність до критеріїв Ради Європи, ратифікацію Україною Євроконвенції з прикордонного телебачення, забезпечення прозорості та незалежності роботи Нацради з питань телебачення і радіомовлення, наближення видавничої діяльності державних ЗМІ до стандартів роботи незалежних мас-медіа, розвиток приватних ЗМІ в Україні, а також співробітництво з українськими неурядовими організаціями, що працюють у галузі мас-медіа.

Під час «круглого столу» «Європейські журналістські стандарти: які уроки для України» голова Комітету Ради Європи з питань медіа Кароль Якубович ще раз наголосив на важливості для українських ЗМІ європейських норм права щодо діяльності журналістів, права на інформацію, свободу слова, гармонізації українського законодавства з нормами Ради Європи, Євроконвенції, діяльності Євросуду [3].

У цьому контексті надзвичайно важливими бачаться партнерські взаємостосунки вітчизняної судової гілки влади та засобів масової інформації щодо права на інформацію. Адже в контексті важливих завдань, передбачених новим урядом щодо діяльності ЗМІ, не менш кардинальні проблеми були поставлені й перед судовою гілкою влади. Зокрема, в частині Програми уряду «Судова реформа» підкреслюється, що незалежна та ефективна судова влада є однією з найфундаментальніших складових кожної демократичної держави.

Основним гарантом верховенства права є об'єктивний, неупереджений та незалежний суд.

Незважаючи на певний поступ, судова реформа проводилася повільно та непослідовно, оскільки не була розроблена концепція та не визначені системні підходи. Відсутність досконалої та справедливої судової системи в Україні унеможливлює досягнення правової визначеності у соціальних та економічних взаємовідносинах.

Уряд докладе всіх зусиль для того, щоб сприяти прискоренню побудови в Україні нової системи судочинства.

Для цього необхідно:

– створити чітку систему судової юрисдикції; – з метою забезпечення захисту прав людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування створити систему ефективного адміністративного судочинства; – ширше застосовувати принципи спеціалізації та територіальності судочинства; – ініціювати не обговорення питання доцільності існування військових судів; – затвердити нові процесуальні норми судочинства, які забезпечили б прозорість, неупередженість та всебічність судового процесу, незалежність судді у прийнятті рішення; – забезпечити належне фінансування судової влади; – з метою підвищення загальної кваліфікованості суддівського корпусу, а також престижності самої посади судді створити комплексну систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів; – запровадити відповідно до закону прозору процедуру добору суддів на конкурсній основі; – удосконалити систему дисциплінарної відповідальності суддів; – з метою звільнення судів від надмірної завантаженості спростити процедуру розв'язання деяких спорів та розгляду незначних правопорушень; – затвердити чіткі процесуальні правила, які б надавали громадянам можливість оскаржувати бездіяльність суддів, зокрема у випадках, коли незаконно приховуються заяви до суду, затягуються розгляд справи чи підготовка судового рішення; – обмежити адміністративні повноваження голови суду; – розмежувати функції здійснення правосуддя від організаційного та матеріально-технічного забезпечення судового процесу; – запровадити надання безплатної правової допомоги людям з низьким рівнем достатку; – забезпечити прозорість судових рішень шляхом запровадження механізму оприлюднення судових рішень через інтернет та іншими засобами з дотриманням при цьому вимог ст. 32 Конституції України; – зобов'язати Державну судову адміністрацію запровадити реєстр судових рішень із створенням відповідної бази даних та забезпеченням у встановленому законом порядку доступу до неї; – удосконалити систему виконання судових рішень.

Верховна Рада України 17 липня 1997 року ратифікувала приєднання України до Європейської конвенції з прав людини (Конвенцію про захист прав людини і основних свобод), а 2 вересня отримала ратифікаційні грамоти Ради Європи. З цього часу цей важливий документ (він був підписаний державами-членами Ради Європи ще 4 листопада 1950 р., а з 3 вересня 1953 р. вступив у дію) став частиною законодавства України, а всі владні структури мають дотримуватися у своїй діяльності норм цієї конвенції та тих протоколів до неї, які Україна теж підписала та ратифікувала.

Засобам масової комунікації присвячена насамперед ст. 10 Євроконвенції:

1. Кожен має право на свободу висловлювання своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вводити ліцензування радіомовних, телевізійних чи кінематографічних підприємств. 2. Здійснення цих свобод, яке накладає обов'язки та відповідальність, може бути пов'язано з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом та необхідні у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безладу та злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя.

Як бачимо, ця стаття має дуальний характер: з одного боку, проголошується низка журналістських свобод, які уряди країн, що підписали конвенцію, мають дотримуватися, з іншого – перелічуються випадки, коли владні структури мають право втручатися в діяльність засобів масової комунікації. По-перше, дається тлумачення права на свободу думки. За текстом ст. 10, це право включає не тільки свободу дотримуватися своєї думки, тобто не переслідуватися за свої переконання, але також можливість вільно отримувати і поширювати інформацію та ідеї. Останнє положення захищає як права журналіста на безперешкодне отримування та поширення інформації, так і права аудиторії. Причому важливий і принциповий момент полягає в тому, що, по-перше, державні органи не мають права перешкоджати цій діяльності, а по-друге, вона може мати транскордонний характер. При цьому автори конвенції не встановлюють жодних умов щодо того, хто саме може брати участь у поширенні інформації. Отже, це може бути пересічний громадянин країни, що бере участь у конвенції. Таке положення повністю виключає можливість дозволяючого режиму в журналістиці. Справді, за буквою і духом Євроконвенції з прав людини для занять журналістикою відсутні обмеження щодо здобуття спеціальної освіти та щодо надання будь-яких посвідчень або дозволів на цю діяльність.

Але дуальний характер ст. 10 виявляється в тому, що в ній також перелічується низка конкретних випадків, коли втручання держави в журналістську діяльність цілком виправдано. Перший такий випадок міститься у ч. 1 ст. 10 конвенції. Він дозволяє (саме дозволяє, а не примушує) вводити державне ліцензування діяльності підприємств у галузі радіомовлення, телебачення та кінематографії. Отже, хоча цим вводяться певні обмеження на поширення інформації, але для друкованих ЗМІ тут міститься позитивний момент. А саме: для початку видання друкованої продукції необхідно пройти не ліцензування, яке має дозволяючий характер, а лише зареєструвати його. Причому жодних обмежень під час реєстрації щодо тематики видання чи інших моментів, які не підпадають під загальні обмеження ст. 10, не повинно бути.

Частина 2 ст. 10 повністю присвячена викладу різних обов'язків, умов і обмежень, які можуть бути покарані. Причому в тексті ч. 2 міститься лише один спосіб покарання: штрафні санкції. Тобто ст. 10 всебічно розглядає процес масової комунікації і поряд зі свободами мас-медіа передбачає їх відповідальність перед окремими особами і суспільством у цілому. Проте обмеження свободи діяльності медіа можуть бути пов'язані лише з шістьма моментами, а саме:

1) захист інтересів національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою; 2) запобігання злочинності; 3) захист здоров'я та моральності; 4) захист репутації чи прав інших осіб; 5) запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно; 6) забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя.

Важливо наголосити, шо запроваджувати ці обмеження можна лише за двох додаткових умов: 1) вони повинні бути передбачені національним законодавством; 2) бути необхідними в демократичному суспільстві.

Звичайно, все це було б красивими словами та гаслами, якщо б не існувало конкретного механізму щодо дотримання Євроконвенції. І такий механізм є і він постійно діє. Мається на увазі діяльність Єврокомісії та Європейського суду з прав людини. Їхні рішення мають обов'язковий характер для всіх країн, які ратифікували конвенцію, а отже, і для України. Причому Євросуд організовує свою практику на підставі прецеденту, тобто якщо вже було рішення за аналогічною справою прийнято Європейським судом, то національні суди мають ним керуватися. На жаль, на практиці в нашому судочинстві це не завжди відбувається. Українські судді побічно ознайомлені з рішеннями Євросуду і не часто застосовують їх у своїй практиці. Тож можна стверджувати, що в нашій державі відбуваються порушення Європейської конвенції з прав людини.

У цьому контексті цікаво і важливо зазначити, що на ст. 10 посилаються навіть суди тих країн, де Європейська конвенція не є частиною національного законодавства. Так, суддя Апеляційного суду Великої Британії під час розгляду справи «Рада графства Дербішир» наголосив: «Стаття 10 не включена до англійського внутрішнього права. Проте вона може бути застосована, щоб допомогти розв'язати деякі невизначеності нашого права... Навіть, якщо загальне право є визначеним, суди повинні, де це є необхідним, розглядати, чи не порушує Велика Британія статтю 10» [4].

У цьому контексті важливо нагадати, що аналогічні положення ст. 10 є і в інших міжнародно-правових документах і, таким чином, діють у демократичних країнах світу. Так, у ст. 19 Загальної декларації прав людини (проголошена резолюцією Генасамблеї 10 грудня 1948 р.) зазначено, що «кожна людина має право на свободу переконань і вільне їх вираження; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» [5, 17]. Частини 2 та 3 ст. 19 цієї Декларації вказують на деякі обмеження використання цього права: 2) при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може підлягати лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення безпеки, незалежного визнання та поваги прав і свобод інших людей та задоволення вимог моралі, громадського порядку та громадського благоустрою в демократичному суспільстві; 3) здійснення цих прав і свобод у жодному випадку не заперечує цілям та принципам ООН.

У ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований резолюцією Генасамблеї ООН від 16 грудня 1966 р., вступив у дію 23 березня 1976 р.) наголошено:

1. Кожна людини має право безперешкодно дотримуватися своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне висловлення своєї думки; це право включає свободу шукати, отримувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів усно, письмово чи у пресі, а також за посередництва художніх форм вираження чи іншими способами за своїм вибором.

3. Користування передбаченими у частині цієї статті правилами накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Тому воно може бути пов'язано з деякими обмеженнями, які, проте, мають бути встановлені законом і бути необхідними: а) для поваги прав чи репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення» [5, 28].

Повертаючись до діяльності Євросуду, зауважимо, що суд під час винесення рішення керується не лише положеннями ст. 10, а й іншими нормами Євроконвенції. Зокрема, такі статті, як 8–11, 15–17 також стосуються діяльності преси. Так, суд змушений знаходити баланс між положеннями ст. 8, що гарантує право на недоторканність приватного життя (це питання сьогодні особливо актуальне в Європі, зважаючи на загибель принцеси Діани), і ст. 10, що гарантує право на вільне отримання і поширення інформації. Причому суд, як, до речі, й американські суди, розрізняє втручання в приватне життя та критику посадових діячів і приватних осіб. Для посадових осіб межі подібного втручання преси в їх життя та критики (часто навіть такої, що не ґрунтується на фактах) набагато ширше, бо вважається, що, погодившись на високі посади, вони добровільно дають згоду на те, щоб їх слова і вчинки підлягали ретельному розслідуванню з боку ЗМІ. Суд, як це було неодноразово підкреслено в його рішеннях, вважає, що політики мають достатньо способів впливати на відповідальність мас-медіа і доведення до громадськості своєї точки зору, крім судового втручання і тому здебільшого під час конфліктів між ЗМІ та політиками суд стає на бік перших. Інакше – може порушитися право громадськості контролювати уряди своїх країн. А це право більш вагоме, ніж право окремих урядовців на недоторканність свого приватного життя чи захист від несправедливої критики. Отже, ті судові санкції національних судів щодо захисту посадових осіб від критики мас-медіа приречені на скасування в Європейському суді, а країни – на осуд за порушення ст. 10 Євроконвенції.

Євросуд у своїх численних рішеннях констатував: «видатну роль, яку преса відіграє у правовій державі» («Кастеллс проти Іспанії», вирок від 23 квітня 1992 р.; «Торгейрсон проти Ісландії», вирок від 25 червня 1992 р.) [4, 182]. Суд вважає, що ця подвійна роль «постачальника інформації та громадського охоронця» («Лінгенс проти Австрії», вирок від 8 липня 1986 р.; «Обсервер» і «Гардіан» проти Об'єднаного Королівства» (справа про книгу «Ловець шпигунів»), вирок від 26 листопада 1991 р.) [4, 170–171] потребує особливих привілеїв та особливих обов'язків ЗМІ перед суспільством. Обов'язок преси полягає у поширенні інформації та ідей, які становлять громадський інтерес («Санді Таймс» проти Об'єднаного Королівства», вирок від 26 квітня 1979 р.; «Обсервер» і «Гардіан» проти Об'єднаного Королівства», вирок від 26 листопада 1991 р.). Тобто завдання преси поширювати таку інформацію, а право громадськості отримувати її. Причому, при розгляді концепції роботи преси суд категорично заперечив положення про те, що завдання медіа – давати інформацію, а інтерпретувати її повинен читач, відхиливши американську модель журналістики, ставши на бік європейської моделі. Якщо інформація стосується питань, що мають громадський інтерес чи пов'язані з якимось політичним діячем, то вона має особливий захист («Лінгенс проти Австрії», вирок від 8 липня 1986 р.; «Обершпік проти Австрії», вирок від 23 травня 1991 р.). Тобто Євросуд вважає, що «свобода преси надає громадськості один з найбільш ефективних засобів формування щодо ідей та поведінки її політичних лідерів. Зокрема, мас-медіа надають можливість політикам прокоментувати інформацію, яка цікавить громадську думку, а також спонукають кожного брати участь у вільних політичних дебатах, що є однією з основ концепції розвитку демократичного суспільства» («Кастеллс проти Іспанії», вирок від 23 квітня 1992 р.). Обмеження прав преси в цих випадках не повинно бути, оскільки це може «заважати журналістам здійснити свій внесок у загальне обговорення питань щодо життя суспільства» [4, 179].

Важливо також зауважити, що Європейський суд неодноразово наголошував, що «стаття 10 Конвенції захищає публікацію інформації та ідеї, які є протиправними та шокуючими». Свобода самовираження, як зазначено в ч. 1 ст. 10, є однією з основ демократичного суспільства і однією з невід'ємних умов його розвитку. Згідно з ч. 2 це стосується не лише інформації чи ідей, які доброзичливо сприймаються і ввжаються необразливими чи нейтральними, а й образливих, шокуючих, провокаційних. Так і плюралізму, терпимості, широти поглядів, без яких не існує демократичне суспільство («Хендісайд проти Об'єднаного Королівства», вирок від 7 грудня 1976 р.; «Лінгенс проти Австрії», вирок від 8 липня 1986 р.) [4, 139]. У контексті партнерських та прозорих взаємостосунків засобів масової інформації та судової гілки влади важливо підкреслити, що в рішеннях Євросуду існують особливі вимоги до інформації щодо судових справ та судових слухань. Вони регулюються вимогами ч. 2 ст. 10 Конвенції про «захист репутації чи прав інших осіб» та забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя». Захист прав інших осіб регулює ст. 6 цього документа, яка передбачає право людини, що звинувачується у злочині чи бере участь у судовому процесі, на визнання його прав «у справедливому і гласному процесі незалежним і неупередженим судом у розумний термін». У ст. 6 також зазначено, що «у демократичній державі преса і громадськість можуть бути недопущені до будь-якої частини судового процесу в інтересах захисту моральності. Громадського порядку чи національної безпеки, коли це вимагається в інтересах неповнолітніх чи для захисту приватного життя сторін, а також під час тих обставин, коли упередження громадськості може завадити правосуддю». Проте, як неодноразово наголошували і Єврокомісія, і Європейський суд, судочинство має бути гласним. Це необхідно, бо «гласність процесів сприяє захисту сторін від необ'єктивності суддів» («Справа Аксена», звіт від 14 грудня 1981 р.), крім того, «у поєднанні з ним оголошенням вироку гласність судочинства дозволяє інформувати громадськість, зокрема через пресу» [14, 19]. Хоча в окремих випадках суд виступив за проведення закритих слухань, коли сторони були згодні з цим, а зацікавленість громадськості була не дуже високою.

У цьому контексті варто наголосити ще на одному надзвичайно важливому рішенні Євросуду, яке було зроблено в 1979 році («Санді Таймс» проти Об'єднаного Королівства», вирок від 26 квітня 1970 р.). Зокрема, зазначено: «Той факт, що суди не можуть функціонувати у вакуумі, є загальновизнаним. Вони є форумом для вирішення спорів, однак це не означає, що не можна попередньо обговорювати спірні питання будь-де ще, чи то у спеціалізованому журналі, пресі взагалі чи просто у суспільстві. Більше того, оскільки медіа не повинні переступати межі, встановленої задля незалежного відправлення правосуддя, їх обов'язок давати інформацію про питання, які розглядалися судом, таким чином, як і про інші сфери життя суспільства. До функцій засобів масової інформації надавати інформацію додається також право громадськості на отримання цієї інформації» [4, 103]. Саме у цій справі Євросуд зазначив, що при вирішенні питання щодо надання можливості пресі висвітлювати судові процеси, необхідно співвідносити ст. 10 і ст. 6 Євроконвенції. Як уже було підкреслено, ст. 6 гарантує особам, притягнутим до судової відповідальності, дотримання їх громадських прав та обов'язків, «право на справедливий та відкритий розгляд у межах розумного терміну, незалежним та неупередженим судом, створеним відповідно до закону... Преса та відвідувачі (аудиторія) можуть не допускатися до зали засідань протягом усього періоду розгляду справи або якоїсь його частини з метою збереження моральних засад, громадського порядку або державної безпеки у демократичному суспільстві, якщо цього вимагають інтереси малолітніх або захист конфіденційності особистого життя, або коли, на думку суду, розголос справи може зашкодити неупередженості правосуддя» [4, 58].

Короткий огляд деяких справ Європейського суду щодо діяльності ЗМІ, взаємостосунків преси та судової гілки влади дає підстави стверджувати, що Суд у своїй практиці постійно підкреслює роль мас-медіа як охоронця громадських інтересів у демократичній державі. Тож завдання ЗМІ полягає в інформуванні аудиторії про все те, що викликає громадський інтерес. Суд неодноразово наголошував, що журналісти не зобов'язані доводити істинність та правдивість своїх оцінних суджень, що представники влади будь-якого рангу повинні цілком нормально сприймати критичні виступи преси на свою адресу, вони повинні бути більш відкритими щодо критики ЗМІ, аніж пересічні громадяни, що не можна забороняти друкувати інформацію, яка вже була оголошена чи надрукована, навіть якщо вона порушує національну безпеку, що право на інформацію має пріоритет над правом збереження таємниці судочинства, що журналіст має право не розкривати джерела своєї інформації, що людина має право отримувати будь-яку інформацію тощо.

На думку Євросуду (а ці положення є також обов'язковими для національних судів країн – членів Ради Європи), важлива місія ЗМІ щодо інформування аудиторії з питань, що викликають інтерес у суспільстві, вимагає свободи преси та вільної журналістської діяльності. Це положення також уповні стосується і опозиції. Межі допустимої критики політичних діячів та уряду набагато ширші, ніж пересічних громадян. Проте представники судової влади більш захищені від критики ЗМІ, ніж державні чиновники. Від відповідача не можна вимагати, щоб він доводив правдивість оцінних суджень, заяв тощо, які відображають громадську думку чи ґрунтуються на чутках. При розгляді справ про наклеп необхідно звертати увагу на те, чи не викликана наклепницька заява провокаційною заявою позивача.

І це є необхідними умовами дотримання свободи слова в Україні. Особливо до недавнього часу, коли ця проблема в нашій державі набула гостроти, коли порушувалися права журналістів, була запроваджена політична цензура, здійснювалися замахи на життя представників ЗМІ. У лютому 2001 року Європейський Союз виступив із заявою про ситуацію щодо свободи слова в Україні, де наголосив, що треба гарантувати журналістам можливість працювати в безпечних, захищених і вільних від залякування умовах.

На жаль, необхідно визнати, що вітчизняні суди не завжди застосовують у своїй діяльності норми Євроконвенції з прав людини, зокрема рішення Європейського суду. Проте вже є випадки, коли деякі суди почали керуватися окремими нормами конвенції і використовувати рішення Євросуду. Зокрема, справа «Лінгенс проти Австрії» була застосована колегією в цивільних справах Миколаївського облсуду при розгляді касаційної скарги на рішення Первомайського міського суду від 8 травня 2000 року в цивільній справі за позовом П. до К. та редакції газети «Заповіт Леніна» про захист честі, гідності та ділової репутації.

Стаття 10 Євроконвенції була також застосована Шевченківським райсудом м. Києва при розгляді справи за позовом ДАТ «Чорноморнафтогаз» до редакції «Української інвестиційної газети» про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди (від 20 листопада 2000 р.); Радянським районним судом м. Києва 25 жовтня 2000 року в справі ОП «Азовське морське пароплавство» проти редакції газети «Зеркало недели». Аналіз цих справ – у щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, присвяченій дотриманню прав і свобод наших громадян за 2001 рік.

Тож посилання на те, що в українській судовій системі немає прецеденту (тобто не можна використовувати рішення Євросуду) не є правомірним. Так, починаючи з 1999 року, керівники Верховного суду України неодноразово заявляли під час своїх інтерв'ю та на нарадах, що в Україні прецедент вже є, він діє, особливо в адміністративному праві, та й інших галузях права теж.

У форматі вищесказаного йдеться не лише про знання та застосування представниками судової гілки влади норм та стандартів Європейської конвенції та Європейського суду, а також й про певну поведінку та роботу вітчизняних журналістів під час судових процесів. Ще раз наголосимо, що гласність судового процесу – одна з конституційних засад здійснення правосуддя. Це є правовою підставою для того, щоб судові процеси, як правило, були відкриті для преси і громадськості. Виняток можуть становити лише справи, де судові засідання в інтересах неповнолітніх чи з передбачених у законі інших причин, проводяться в закритому режимі, про що суддя попередньо ухвалює своє рішення. Однак рішення чи вирок у справі, що слухалася в закритому процесі, суддя оголошує но.

Дуже важливим є забезпечення гласності й широкого інформування громадян про хід кримінальних процесів, коли держава формулює й підтримує звинувачення проти фізичних осіб.

Цікавим є досвід й інших країн зі сталою демократією, де саме до кримінальних процесів преса виявляє більше прискіпливості з метою гарантувати належну поінформованість суспільства про те, що відбувається в залі суду, коли однією із сторін виступає держава.

І навпаки, цивільні справи визнаються більш приватними, особливо в частині дозволу на здійснення фото-відео-телезнімань і від сторін залежить, чи хочуть вони пустити телекамери в зал під час розгляду їх справи, хоч подані до суду документи – позови тощо – вважаються ними. За традицією, у країнах англосаксонського права не застосовуються технічні засоби фіксації зображень учасників кримінального процесу (лише малюнки).

Українське право не містить у собі заборони на поширення об'єктивної інформації загального характеру про факт судового процесу. Однак для детального оприлюднення події, процесу чи фіксації відео/кіно технічними засобами ходу чи фрагментів ходу судового процесу необхідна згода всіх учасників процесу. Тож питання про можливість застосування кіно- та відеоапаратури в ході судового розгляду справи суддя вирішує під час засідання за клопотанням сторін чи інших учасників процесу і з урахуванням їх ставлення.

Така згода не вимагається для здійснення аудіозапису в залі суду.

Слід пам'ятати, що судовий процес (цивільний чи кримінальний), з одного боку, – чітко врегульована законом процедура, з іншого – інтенсивна інтелектуальна праця учасників процесу (судді, адвоката, прокурора). Тож хаотичне пересування в залі суду представників ЗМІ, використання ними різної техніки заважає, відволікає і, зрештою, може вплинути на якість судочинства.

Стосовно конкретизації подій, доказів, їх оцінки по конкретних кримінальних чи цивільних справах на сторінках преси чи по каналах мовлення діють загальні заборонні положення, суть яких у цілому зводиться до того, що надмірна деталізація або упереджені суб'єктивні коментарі на сторінках преси чи в телерадіоефірі можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам осіб (фізичних чи юридичних), порушити презумпцію невинності, у той чи інший спосіб вплинути на суддів і через них на суть рішення/вироку, що має бути ухваленим.

Журналісти, що працюють у жанрі судового репортажу, мають добре усвідомлювати головні правові ризики, які існують і про які слід пам'ятати, аби уникнути власних судових проблем. Це можливі порушення:

– презумпції невинності особи; – права особи на справедливий і об'єктивний суд; – недоторканності приватного життя.

Чимало репортерів, які працюють над висвітленням ходу судових процесів, часом забувають, що і для чого вони роблять. Замість того, щоб об'єктивно і професійно поінформувати про все, що відбувається в залі суду і залишити на розсуд читачів/глядачів робити свої висновки, дозволяють собі коментарі та оцінку подій і поведінку учасників процесу в залі суду, передаючи замість інформації про конкретні факти/подію свої враження від них. Крім того, що це непрофесійно, воно ще несе в собі ризик позовів з приводу тих оцінок.

Деякі друковані засоби масової інформації, перебуваючи стороною цивільного процесу (як правило, відповідачем) за позовами до них з передбачених у законі підстав, інформують своїх читачів про факт заявленого до них позову, не надто переймаючись тим, наскільки це читачам цікаво.

Правова проблема може виникнути, коли одночасно з таким інформуванням чи замість нього, газета на своїх сторінках вдається до нових нападів на позивача, користуючись своєю перевагою засобу масової інформації, наївно сподіваючись, у такий спосіб захистити себе чи залякати іншу сторону.

Без наміру заперечити взагалі право газети на таку тактику з урахуванням в кожному разі конкретних обставин, хотілося би викласти кілька загального характеру застережень. [2]