Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана

Період домінату – необмеженої монархії.

Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою. Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу вищу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чиновників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання відкупників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась.

Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням. Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми. Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали. Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств. До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням.

Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст.Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з італіків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії.

Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів.

Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор.

Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення. Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рішення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відпові-дальність за охорону громадського порядку в столиці. У про-вінціях служба безпеки та охорони громадського порядку була в руках легата.

Заворушення рабів та інших пригноблених верств населення придушувались за допомогою зброї преторіанських когорт. Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії. Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь.

За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імпе-рії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі кон-силіум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна. Імперська влада вживала більш жорстких заходів з прикріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.

На межі тисячоліть формується Римська імперія, яка вже є тепер не лише європейською державою, а й африкан­ською та азійською. Середземне море стає внутрішнім: на йо­го берегах розкинулися володіння Рима.

Діючи за принципом «поділяй і володарюй», сенат вста­новлює неоднаковий статус для різних територій Риму: особли­вий статус мають міста, що здалися на милість переможців, ко­лонії римських громадян у провінціях, міста-союзники, що зберегли первісну систему управління тощо.

Така диференціація, встановлення відчутних пільг для римських громадян призвели до парадоксальної ситуації: в І ст. до н. е. союзники оголосили Риму війну за право стати римськими громадянами. Громадянська війна закінчилася пе­ремогою Риму, однак вимоги союзників було задоволено. З цього часу вже говорять про «римську» Італію.

У 212 р. едиктом імператора Каракали всім вільним підда­ним держави надано римське громадянство. Це ще більше по­легшує торговий обіг, внаслідок того, що усувається дифе­ренціація правосуб'єктності жителів Риму залежно від їхніх взаємин з державою, що мала місце до цього.

У результаті провінції розвиваються більш чи менш гармо­нійно, спілкуючись і обмінюючись товарами одна з одною, і всі разом (або принаймні, у більшості) наслідуючи Рим в ор­ганізації міської інфраструктури, системи управління, сіль­ськогосподарського виробництва тощо. Формується не лише регіональна або місцева, а також єдина загальнодержавна економіка.

За часів розквіту імперія була подібною до федерації, в якій міста-держави та інші державні утворення об'єднані під егідою Риму, однак загалом є досить незалежними суб'єкта­ми. Кожен з них був цілком самостійним і міг користуватися благами Римського Світу. На цьому підґрун­ті переможці-римляни зуміли об'єднати переможені народи, перетворивши їх з підкорених підданих на своїх громадян.

2. Соціально-економічна структура Риму (внутрішня історія)

Після спалаху протистояння між патриціями і плебеями в 494 р. до н. є. патри­ції змушені, хоч і зі значними обмеженнями, дозволити плебе­ям брати участь у політичному житті міста.

Після цього республіканські інститути Риму формують­ся на принципах розподілу влади і контролю органів управ­ління одне за одним: куріатні коміції обирають магістратів, приймають закони; виконавчу владу здійснюють магістрати, що обираються на рік і не підлягають переобран­ню на повторний термін; один з видів магістратів — прето­ри — наділяється кримінальною, адміністративною та цивіль­ною юрисдикцією і, таким чином, разом з суддями-непрофе-сіоналами складає судову владу; сенат, що складається з ко­лишніх магістратів, затверджує закони і результати виборів, контролює діяльність магістратів і дає їм настанови, вирішує питання зовнішньої політики, веде нагляд за фінансами і до­держанням священних ритуалів — фактично здійснює керів­ництво державою.

Важлива роль відводиться народним трибунам, що оби­раються тільки з числа плебеїв: вони мають право вето на рі­шення магістратів і користуються імунітетом.

У ранньому Римі переважало натуральне господарство. Основною соціальною та економічною ланкою суспільства були: сукупність людей — як вільних, так і ра­бів, — що перебувають під владою одного (батька родини).

Спочатку земля належала римській громаді в цілому. Окремі громадяни могли отримати її лише у колективне (пасовища, луки, ліси) або у індивідуальне користування і володіння (по­сідання).

Дрібні землеволодільці складали основну масу виробників матеріальних благ. Рабів у період ранньої республіки було небагато, а ставлення до них — доволі ліберальне, оскільки перші війни йшли між ближніми сусідами, до того ж з пере­мінним успіхом, що не виключало можливості й римлянину побувати у полоні. З цих причин значення рабської праці в суспільному виробництві було невеликим.

Однак у міру зростання Риму, перетворення його з міста-держави на світову державу відбуваються істотні зміни в економіці, суспільстві, політичних інститутах, самому характері давньоримського побуту, ментальності його гро­мадян. З часом дрібне селянське господарство зникає.

Утворюється клас торговців і фінан­систів, роль якого все більше зростає відповідно до зростан­ня ролі рухомого майна в житті суспільства.

Раби, кількість яких тепер становить десятки і сотні тисяч, являють собою не тільки масу дармових працівників, а й сер­йозну соціальну силу, що є загрозою для основ держави.

У підсумку поступово формується принципат, який харак­теризують як «римський варіант монархії елліністичного типу».

Першим принцепсом стає внучатий племінник Гая Юлія Цезаря — Октавіан,

З принципатом починається нова доба — пізній Рим (імпе­рія). Порівняно з неспокійними останніми роками республіки вона здається «золотим віком».

Скорочуються, а потім припиняються завойовницькі війни. Всередині імперії, в цілому, також встановлюється мир. Цьому сприяє те, що влада принцепса не передається у спа­док. Замість цього при Антонінах було встановлено, що на­ступником принцепса є особа, всиновлена ним зі згоди Сенату.

Слід зазначити існування суперечливих тенденцій розвит­ку римського суспільства і держави. З одного боку, триває згортання демократичних республіканських інститутів. На­приклад, магістрати втрачають своє значення — їх замінюють префекти, чиновники, що призначаються імператором. Відбу­вається зростання бюрократичного апарату, на чолі окремих ланок якого все частіше стають відпущені на волю колишні раби грецького походження. Канцелярія імператора стає централізованим адміністративним органом, а її структурні підрозділи нагадують своїми функціями і характером сучасні міністерства і відомства. З іншого боку, відбуваються пози­тивні зміни в соціальному житті суспільства. Зокрема, вжива­ються заходи до зменшення попиту на рабів на ринку.

Проте «золотий вік» тривав недовго. Наприкінці II ст. починається період внутрішніх і зовнішніх потрясінь Риму, причиною яких були:

• велике переселення народів Євразії, що виливається для Риму в нашестя германців;

• економічні та соціальні труднощі;

• виникнення християнства, що руйнує систему традиційних римських цінностей;

Спробу вирішити ці проблеми зробив Діоклетіан, що став імператором у 284 р.

Реформи стосу­вались державного устрою, адміністративної сфери, податко­вої, грошової системи та ін. Імперію було поділено на чотири частини, на чолі яких були поставлені два августи і два цеза­ря. Рим перестав бути столицею

Нею стало грецьке місто Візантій, що дістало найменування Кон­стантинополь і неофіційний титул «Новий Рим».

Аналізуючи реформи Діоклетіана і Костянтина, варто звернути увагу на дві, можливо, найваж­ливіші обставини.

Перша з них полягає в тому, що з реформами почалась ос­тання фаза існування Римської держави. Іронія долі поляга­ла в тому, що Рим, який обрав рес­публіку, в пошуках порятунку прийшов до домінату — мо­нархії, але вже не етруського, а східного типу. Як засвідчив подальший розвиток подій, це був не вихід, а тільки відкла­дення кінця.

Друга обставина почасти пов'язана з першою. Домінат, по­при зовнішню його ефективність, від початку був недостат­ньо життєздатним. Реформи часто-густо давали негативний результат.

Наприклад, збільшення числа провінцій від сорока до ста, що мало на меті наближення правителів міст до їхніх воло­дінь, потягло значне збільшення бюрократичного апарату; створення діоцезів і префектур з метою посилити централізо­ване управління призвело до сепаратизму.

Бажаючи підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, держава прикріплює до землі того, хто на ній працює, заохочуючи колонат, але колони, наближені за реальним станом до рабів, працюють вже майже так само не­ефективно, як і останні.

З метою підвищення рівня життя держава вводить жорстке регулювання цін на продукти, однак це веде лише до сплеску спекуляції.

Самостійна робота

Форми(джерела) ПРАВА

Звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Додержання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає формою права з виникненням держави.

Аналіз тексту Законів XII таблиць (свою наз­ву закони дістали тому, що були викарбувані на дванадцяти мідних дошках) підтверджує, що це санк­ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовано пережитки первісного ладу, а також результати боротьби плебеїв з патриціями.

Пов'язаний з родовим ладом звичай заміню­ється писаним правом, що закріплює приватну власність, ра­бовласництво та нерівноправність станів. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регу­лювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування.

З'явилися судові звичаї, судова практика. У період імперії звичаї стали засобом скасування застарілих норм цивільного і квіритського права, розчищаючи місце для нових норм пра­ва. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Закон - акт найвищої юридичної сили, як форма права, зазнало за час існування римського права істотних трансформацій. Закони у Римі мають кілька різно­видів. Головни­ми різновидами законів є: 1) сенатус-консульти; 2) постанови народних зборів; 3) конституції імператорів. Розглянемо їх дещо докладніше.