Правопорушення – це суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння суб’єкта, за здійснення якого встановлена юридична відповідальність.
Правопорушення характеризується точно визначеними ознаками, які відрізняють його від порушень неправових правил поведінки (норм моралі, звичаїв, норм громадських організацій):
1. Правопорушення – це діяння суб’єкта, яке виражається у дії чи бездіяльності. Бездіяльність є правопорушенням у тому випадку, коли суб’єкт повинен був здійснити певні дії, передбачені нормою права, але не здійснив їх.
2. Правопорушення – це діяння суб’єкта, яке суперечить приписам норм права. Тому правопорушення можна назвати протиправним діянням, оскільки воно спрямоване супроти тих суспільних відносин, які регулюються та охороняються нормами права.
3. Правопорушенням визнається тільки винне діяння суб’єктів права. Протиправне діяння є правопорушенням тільки тоді, коли у діях чи бездіяльності правопорушника є вина, тому що особа усвідомлено вчинювала правопорушення, розумно керувала в той час своїми діями.
Вина – це психічне відношення правопорушника до своєї протиправної поведінки.
Розрізняють дві форми вини: умисел та необережність.
Умисел має місце тоді, коли особа, яка вчинює правопорушення, передбачає та бажає настання негативних наслідків свого вчинку (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел).
Необережність має два види:
– самовпевненість, коли особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути;
– недбалість, коли особа не передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але могла і повинна була передбачити.
4. Правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника засобів державного впливу.
Правопорушення кваліфікуються за:
1. Належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права (кримінальні, цивільні, адміністративні та ін.);
2. Колом осіб (особові і колективні);
3. Характером правових приписів (нормативно-правові та дисциплінарні);
4. За ступенем суспільної небезпечності усі правопорушення поділяються на два види: проступки та злочини.
Проступки – це такі правопорушення, які характеризуються меншим ступенем суспільної небезпечності порівняно із злочинами та посягають на окремі сторони правового порядку, існуючого в суспільстві. До них відносяться дисциплінарні, адміністративні, та цивільні правопорушення.
Розмежування проступків відбувається залежно від сфери тих суспільних відносин, яким заподіюється шкода внаслідок протиправної поведінки.
Дисциплінарні проступки – правопорушення, які здійснюються у сфері службових відносин і порушують порядок відносин підпорядкованості по службі.
Адміністративні проступки – правопорушення, які посягають на встановлений законом порядок, на відносини у галузі виконавчої та розпорядчої діяльності органів держави, не пов’язані з виконанням службових обов’язків.
Цивільні проступки – правопорушення, які здійснюються у галузі майнових і таких немайнових відносин, які мають для людини духовну цінність.
Найбільш небезпечним видом правопорушень є злочини. Вони відрізняються від проступків вищим ступенем суспільної небезпечності, та вчиняють більш тяжку шкоду особі, державі, суспільству. Злочини посягають на основи державного та суспільного ладу, політичну та економічну системи суспільства, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян та тягнуть за собою застосування мір кримінального покарання.
Юридичний склад правопорушення складається з об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін.
Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, які регулюються та охороняються нормами права.
Суб’єктом правопорушення можуть виступати окремі особи та організації, наділені деліктоздатністю. Деліктоздатність – це здатність суб’єкта правопорушення усвідомлювати значення своїх протиправних вчинків та нести юридичну відповідальність.
Об’єктивна сторона складу правопорушення містить протиправність та суспільну небезпечність поведінки суб’єкта.
Суб’єктивна сторона складу правопорушення передбачає відповідальність за протиправне діяння при наявності вини правопорушника. Вина, як необхідна суб’єктивна ознака правопорушення, повинна бути присутня у всіх правопорушеннях незалежно від того, вчинені вони фізичною, юридичною особою або іншим суб’єктом права.
