Геополітична теорія і колапс Совєтського Союзу

Передбачення у макросоціології. Випадок совєтського колапсу

Рендал Колінз

Макроісторичні передбачення можливі, якщо вони забезпечені як теорією, так і емпіричною інформацією. У цій статті соціологічне передбачення обговорюється на прикладі успішного передбачення геополітичної теорії розпаду Совєтського Союзу. Инші передбачення та пояснення совєтського розпаду переважно слабують на недостатню теоретичну обґрунтованість. Точність макрополітичних прогнозів обмежується рамками десятиліть, але розпад держави і революція відбуваються за більш короткий період. Зміна влади відбувається при масовій мобілізації, котра продовжується кілька днів, створюючи ілюзію, що макрополітичну зміну викликає спонтанна народна воля, і маскуючи ті структурні зрушення, котрі дійсно роблять можливою таку зміну.

Геополітична теорія і колапс Совєтського Союзу

Особиста історія теоретично обґрунтованого передбачення

У 1978 р. я опублікував теорію [Collins, 1978], яка пояснює зміни у територіальній владі держав. Розсуваючи рамки теорії конфлікту, я вирішив серйозно використати дане Максом Вебером визначення держави як монополізації законної (legitimate) сили на території. Перетворення цього визначення в пояснювальну теорію означало, що кожен елемент у ній належить трактувати як змінну; а результатом стала теорія умов, котрі визначають геополітичні злети і падіння в територіальній владі разом з наслідками, що випливають з цих змін влади. Висновок (corollary) з цієї теорії полягає в тому, що легітимність правителів змінюється разом із зовнішнім престижем могутности (power prestige) їхньої держави; врешті цей висновок потягнув за собою пояснення еволюції як втрати легітимности і контролю над засобами примусу. Таким чином, геополітична теорія стикується у трактуванні революції з теорією розпаду державних ресурсів, водночас опублікованою Скочпол [Skocpol, 1979]; поєднання цих двох теорій здалося мені додатковим свідченням того, що дана модель була на правильному шляху.

У 1980-му – році президентських виборів – головною темою кампанії Рональда Рейгана було так зване «вікно уразливости»: заява, що Сполучені Штати небезпечно відстали від Совєтського Союзу в ядерному озброєнні та потребують масового виробництва озброєння, щоби догнати його. Початок 1980-х років був піком періоду ядерного жаху, коли мобілізувався рух проти ядерного озброєння під гаслом: «П’ять хвилин до півночі». Я вирішив використати свою геополітичну теорію, щоби застосувати її до сучасної ситуації. У мене, слово чести, не було попереднього прогнозу щодо отриманих результатів.

Геополітична теорія включає в себе п’ять засад причинних процесів, зв’язаних динамікою накопичення. На моє здивування, всі п’ять головних засад теорії показали, що Совєтський Союз уже пройшов пік своєї могутности, і передбачали його майбутній занепад. Результат не був симетричним: більшість цих засад віщували, що могутність Сполучених Штатів залишиться відносно стабільною. І тільки одна з п’яти засад допускала можливість того, що Сполучені Штати також занепадуть, оскільки ядерна війна входить до одного з більш загальних розрядів подій, які нищать могутність держави. Моя оптимістична оцінка полягала в тому, що решта чотири засади спрацюють швидше, ніж п’ята, і що Совєтський Союз розпадеться швидше, ніж почнеться ядерна війна. Висновок для політичної стратегії полягав у тому, що гонка ядерних озброєнь може бути безболісно згорнута без підриву відносної могутности Сполучених Штатів.

Навесні 1980 р. я представив цей аналіз у кількох місцях, включно з Єльським і Колумбійським університетами. Реакція була незмінно негативною. Спеціалісти з питань Росії, присутні на деяких обговореннях, переважно були консервативно налаштовані емігрантами, в почуттях яких переважала ненависть до совєтської влади і страх перед нею, а також образ жахаюче могутнього Совєтського Союзу, котрому повинні протистояти такі ж могутні Сполучені Штати. Така позиція не є дивною з точки зору зимеліанської теорії конфлікту, згідно з якою зовнішня загроза приводить до ідеологічної поляризації та циклу ескалації і контрескалації. Реакція лібералів була дещо дивнішою. Деякі члени руху за ядерне роззброєння реагували вороже: на одній з бесід якийсь активіст звинуватив мене в тому, що я говорю, як «Об’єднаний комітет начальників штабів», очевидно маючи на увазі, що роззброєння повинно бути обґрунтоване як моральний хрестовий похід, а не застосування реальної політики (Realpolitik). Можливо, більш слушною була точка зору лібералів, що світ стоїть перед взаємогарантованим руйнуванням, виходячи з посилки, що Сполучені Штати та Совєтський Союз рівною мірою могутні і рівною мірою потребують деескалації.

Врешті, я опублікував статтю під назвою «Майбутній занепад Російської імперії» у збірнику своїх нарисів «Веберіанська соціологічна теорія» [Collins, 1986], і вміщене в ній передбачення залишалося на полиці. У будь-якому випадку, я не був здивований ні коли напруга Афганської війни привела до ганьби військової фракції в Совєтському Союзі і заміні її реформаторським рухом Горбачова, ні коли ці реформи виявилися слизьким схилом до дезінтеграції імперії.

Цей конкретний випадок піднімає ряд загальних питань. Наскільки є можливим соціологічне передбачення? Як ми можемо відрізнити дійсно обґрунтовані передбачення від щасливих здогадок і доказів, які наводяться post factum? Наскільки точним може бути передбачення і чи має воно свої внутрішні межі? Які перешкоди заважають нам робити передбачення на підставі наявних інтелектуальних ресурсів і які майбутні перспективи передбачення як інструмента прикладної соціології? Оскільки ключ до оцінки передбачувальної цінности теорії полягає в її узгодженості з широкою пояснювальною основою досліджень, я розгляну, як геополітична теорія розвивалася і як вона стикується з тенденцією до моделі макрополітичних змін, центрованої на державі та орієнтованої на військові ресурси.

Розвиток геополітичної теорії державної могутности

Зародження геополітичної теорії пов’язане з періодом, коли в Німеччині на рубежі ХХ ст. виник своєрідний напрямок теорій конфлікту. Ратценгофер (Ratzenhofer) і Ґумпловіч (Gumplowicz) підкреслювали воєнні джерела походження держави; в політичній географії Ратцеля (Ratzel) розглядалася схильність великих держав до розширення і перетворення на континентальні імперії. У такому контексті було сформульоване веберівське трактування розвитку держави; для Вебера [Weber, 1922/1968, pp. 901-926] динаміка легітимности, як і формування етнічної самосвідомости і націоналізму, пов’язані з воєнною боротьбою держав і з організаційним способом, котрим змінювані частини населення мобілізуються і споряджаються для ведення боїв. Упродовж десятиліть цей аспект теорії Вебера залишався непотрібним, в той час як акцент був перекинутий на функціоналістські та культурні інтерпретації Вебера. Геополітична думка мала поганий політичний запах, асоціюючись з мілітаристською національною політикою, яку захищали перші представники цього напрямку думки: Маккіндер (Mackinder) в Англії, Механ (Mahan) у Сполучених Штатах і Гаусгофер (Haushofer) у Німеччині.

З відродженням теорії конфлікту в 1960-х роках почалося поширення порівняльно-історичних досліджень і знову з’явився інтерес до автономної динаміки держави. Геополітика була знову відкрита, очищена від партикуляристських¹ формулювань та отримала продовження у більш аналітичному виді (див. огляд літератури в [Enggass, 1986] [Hepple, 1986]). У політичній науці класична геополітична теорія в загальному оцінюється як представниця реалістичної школи міжнародних відносин. Давайте розглянемо різні вклади в сучасну соціологічну політичну теорію, оскільки вони входять у кінцеву модель, котру я збудував у 1978 р. [Collins, 1978]². Засади формулюються термінами умов розширення і скорочення територіальної могутности держав³.

ЗАСАДА 1. Перевага у розмірах і ресурсах сприяє територіальній експансії; при приблизно рівному співвідношенні инших факторів більш великі, більш населені і більш багаті ресурсами держави розширяються військовим шляхом за рахунок менших і бідніших держав.

Ця засада часто формулюється в літературі про перемогу і поразку у війні [Liddell-Hart, 1970; Andreski, 1971; Gilpin, 1981; Modelski and Thompson, 1988; Thompson, 1988]. Сінґер [Singer, 1979] та Сінґер і Діл [Singer and Diehl, 1990] вважають, що це перевага відносно мала, але з часом вона накопичується, оскільки з плином часу держави, які домінують щодо ресурсів, поповняються ресурсами за рахунок своїх жертв, в той час як останні поступово слабшають⁴. Така експансія може відбуватися шляхом безпосереднього набуття та адміністративного підпорядкування території. Держави, які домінують за ресурсами, розширяються також і мирними чи квазімирними засобами: через вимагання від менших держав-клієнтів виконувати поставки чи надавати війська спільним союзам під центральним керівництвом і через розповсюдження юрисдикції на зовнішні, а деколи і внутрішні відносини слабших держав. З допомогою цих механізмів розширення військового контролю над територією de facto і часто de jure має тенденцію до зростання.

ЗАСАДА 2. Геопозиційна чи «окраїнна» (marchland) перевага сприяє територіальній експансії; держави, які мають ворогів на меншій кількості фронтів, розширяються за рахунок держав, які мають ворогів на більшій кількості кордонів.

Тут вплив географії відбувається двома шляхами: природні перепони у вигляді гір, широких морів та незаселених територій дають деяким державам («окраїнам») «тилову стіну», яка дозволяє їм зосередити свої сили на меншій кількості напрямків. З иншого боку, величезні території без природних бар’єрів можуть забезпечувати існування багатьох держав, особливо якщо це родючі сільськогосподарські землі, здатні прогодувати великі популяції. Історики (найбільш широко – [McNeill, 1963]) часто зауважують, що окраїнні завойовники приходять з периферії великих населених областей. Значна частина держав, які вели широкомасштабні завоювання, з’явилися на окраїнній позиції; всі сім об’єднувачів Китаю (після періодів державної роздроблености) вийшли з тих окраїн північних районів, де ресурси населення були відносно більшими у порівнянні з иншими окраїнами. Ці випадки вказують на взаємодію між перевагами в українності та в ресурсах. Якщо є багато потенційних суперників, що знаходяться на окраїнних позиціях, найдалі просунеться той, хто стартує з великою перевагою в місцевих ресурсах та перетворить це поєднання в накопичувальний ріст ресурсів по мірі наступу на ворогів, що знаходяться в центрі.

ЗАСАДА 3. Держави, які перебувають у центрі географічного реґіону, мають тенденцію з плином часу дробитися (fragment) на менші одиниці.

Ця засада є розвитком попередньої. Перша причина розширення «окраїнних» держав полягає в тому, що упродовж довшого часу у внутрішніх державах блокується кумулятивний ріст їх ресурсної основи. Внутрішні держави мають потенційних ворогів і союзників на багатьох фронтах; ці ситуації сприяють дипломатії балансу сил, у котрій формується оборонна коаліція проти домінуючої держави [Morgenthau, 1948; Gilpin, 1981]. Контакти між внутрішніми державами мають тенденцію опинятися в патовій ситуації і таким чином з’їдати воєнні ресурси без продуктивної віддачі. Оскільки такі внутрішні держави часто розміщаються на родючих землях, вони добре забезпечені воєнними ресурсами, але вони блоковані структурно, тому що можливості їх експансії врівноважені через випадкові коливання (randomized), тоді як тільки окраїнні держави можуть здійснювати довготермінову кумулятивну експансію. У минулому історики-компаративісти неправильно пояснювали причини цієї стійкої емпіричної структури (патерна), пояснюючи її великою рішучістю та енергією варварів із периферії на противагу розміщенню розвинутих цивілізацій. Однак, коли геополітичні переваги відсутні, цивілізовані держави з більшими ресурсами незмінно отримують перемогу над найближчими «варварськими» чи племінним областями з меншими ресурсами. Перевага периферії – не культурна, а структурна.

Далі, в історичних атласах проглядається патерн, що не вкладається в рамки простої переваги окраїни над центром. З плином часу при відсутності окраїнного завоювання внутрішні області мають тенденцію дробитися на все зростаючу кількість держав: цей патерн виявляється у Китаї упродовж кількох міждинастичних періодів, у Київській Русі, на Балканах після занепаду Оттоманської та Австрійської імперії і в роздробленні Священної Римської імперії на Kleinstaaterei Німеччини та Італії. Роздроблення (фрагментація) відбувається, тому що внутрішні держави слабнуть у військовому відношенні і не здатні контролювати відділення [провінцій]. Нестійкі та такі, що перекривають одне одного, патерни завоювань і альянсів дроблять адміністративну владу і роблять культуру політичної самосвідомости все більше локалістською.

Засада 4. Кумулятивні процеси приводять до періодичного тривалого спрощення з масивними гонками озброєнь та вирішальними війнами (showdown wars) між небагатьма супротивниками.

Засади 1–3 кумулятивні. Великі держави проковтують менші або примусово втягують їх у союзи, а окраїнні держави розширяються за рахунок роздробленої середини. У результаті тривалих часових періодів (кількох століть) геополітична ситуація переживає радикальне спрощення.

Спрощення може відбуватися різними шляхами. Перший історичний патерн полягає в рості одного окраїнного завойовника, котрий проходить через фазу пришвидшеного завоювання внутрішніх держав. Ця модель характерна для географічно простих реґіонів з єдиною основною населеною зоною, таких як Китай чи Месопотамія в період, коли вони були ізольованими сільськогосподарськими реґіонами. Другий патерн, більш характерний для географічно диференційованої західної Евразії після поширення сільськогосподарських суспільств – це ріст двох окраїнних держав-суперників, що вкорінюються в центральний реґіон, який переживає патову ситуацію. Третій варіант – це поділ на два величезні блоки могутности, один з яких більше периферійний, ніж инший⁵.

Усі ці ситуації створюють період високої геополітичної напруги: як мінімум інтенсивну гонку озброєнь і дипломатичну поляризацію, що часто досягає піку у вирішальній війні (в термінології міжнародних відносин – війні за гегемонію, див.: [Gilpin, 1981, p. 186–200]). У першому підтипі, згаданому вище, одна велика держава шляхом пришвидшеної експансії ефективно завойовує реґіон. Коли відбувається вирішальна війна між двома великими державами чи блоками, то з їхнього конфлікту випливають великі можливості. Одна держава може зруйнувати иншу, прокладаючи собі дорогу до завоювання «світу» в масштабах регіону (протиставлення Риму і Карфагена в Західному Середземномор’ї, яке відкрило переможцеві шлях до легкої експансії). Історична загальна альтернатива – це патова ситуація між двома суперниками, котра веде до дезінтеґрації обох; така дезінтеґрація може статися через великі матеріальні втрати з обох сторін у війні або через напругу з ресурсами у тривалій гонці озброєнь. У такому випадку держава-спостерігач має можливість швидкої експансії у простір утвореного вакууму могутности⁶.

Короларій 4а – Вирішальні війни породжують надзвичайно високий рівень жорстокости.

Війни, що велися у той час, коли завоювання реґіонального «світу» висіло на волоску, були найбільш жорстокими, зі знищенням цілих армій, полонених і цивільного населення. Високий рівень спланованого знищення відмічений у випадках [імперії] Цінь (першого об’єднувача Китаю після довготривалого періоду Воюючих Держав), асирійців (перших об’єднувачів Месопотамії), римлян у їхній війні з Карфагеном і монголів (які перші намагалися завоювати всю евразійську територію); аналоги цього є в різкій ескалації втрат цивільного населення у світових війнах ХХ ст. Ґілпін [Gilpin, 1981, p. 200-201] відмічає посилення жорстокости під час воєн за гегемонію в Европі з XVII ст. Навпаки, періоди дипломатії балансу сил в регіонах геополітичної роздроблености переважно характеризувалися кодексами чести, що послаблювали сутичку і обмежували її руйнівні наслідки. Механізмом, який пов’язує геополітичні умови з інтенсивністю насильства, є високий рівень емоційної та ідеологічної поляризації в ситуаціях, коли кардинальні структурні наслідки залежать від результату битви; і навпаки, коли вплив окремих воєнних наслідків на роздроблену структуру невеликий і переговори на основі балансу сил ведуть до частого переукладання союзів, емоційна поляризація низька⁷.

Засада 5. Надмірне розширення приводить до ресурсного напруження і державної дезінтеґрації.

Чим далі певна військова держава виходить за межі своєї «початкової бази», тим вищі витрати. У стосунках, що піддаються вимірюванню, більшість ресурсів тратиться на покриття цих витрат; результатами будуть зростаюча напруженість з ресурсами в тилу та уразливість до військового нападу, які підвищують вірогідність швидкого розповзання військової могутности.

Засада надмірного розширення з точки зору навантаження, пов’язаного з пересуванням та забезпеченням військ (logistical loads), широко представлена в теоретичній та емпіричній літературі. Стінчкомб [Stinchcomb, 1968, рр. 218-230] і Боулдінґ [Boulding, 1962, pp. 227-276] вибудували формальні моделі скорочення військових ресурсів, які поставляються на все більші відстані. Колінз [Collіns, 1978] виявив, що фактично у кожному випадку централізованих китайських династій занепад був викликаний напруженою ситуацією з забезпеченням і відповідними поразками на окремих кордонах. Люттвак [Luttwak, 1976] показав послідовне скорочення військових ресурсів, яке супроводжує воєнні кампанії римлян на окремих кордонах. Кенеді [Kennedy, 1987] документально підтвердив напруження від надмірного розширення при занепаді головних европейських імперій з XV до XX ст. Вивчення цих випадків також показує, що негативні ефекти надмірного розширення діють набагато швидше, ніж процеси кумулятивного приросту ресурсів, котрі живили експансію; імперії, що досягають точки надмірного розширення, мають тенденцію втрачати контроль над військовою організацією і політичним керівництвом упродовж кількох років, що приводить до падіння режиму або роздроблення держави.

Чисельні (але не всі) докази динаміки надмірного розширення були засновані на історичних порівняннях аграрних держав; це ж підтверджується і засадами 1–4. Щоби відкинути заперечення, що засади, які мають за основу аналіз цих історичних періодів, виявляться застарілими в умовах сучасних військової та транспортної технологій, я вивчив геополітичну стабільність сучасних морських імперій та військову ефективність повітряної могутности [Collіns, 1981]. Витрати забезпечення (logistical costs) і вразливість цих технологій зводять нанівець гіпотетичне зростання їхнього радіусу дії⁸ – відповідно основні геополітичні засади залишаються в силі.

Вищенаведене власне є тією теоретичною базою, на котрій ґрунтувалися мої передбачення про майбутнє російської державної влади (схематичний опис цієї геополітичної моделі див. на рис. 1). В емпіричній і теоретичній літературі засади ресурсної переваги, окраїнної переваги та надмірного розширення добре підтверджені документально. Був наявний багатий історичний матеріал про вирішальні війни, але не було жодного теоретичного формулювання. Була зауважена кумулятивна природа деяких із цих процесів. Теоретичний вклад роботи [Collins, 1978] полягав в уточненні формулювання дроблення центру (як зворотної сторони окраїнної переваги) і пов’язуванні цілого набору засад як динаміки взаємопідсилюючих процесів, що періодично приводять до тривалих геополітичних спрощень і поворотних пунктів⁹.

Рис. 1. Геополітична модель

Зв’язок геополітичної теорії з загальною теорією утворення і розпаду держав

Геополітична теорія довгий час була незначним питанням у соціології; її важливість виросла у зв’язку з тим, що більш центральне місце зайняла теорія держави. Один із напрямків макросоціології з 1960-х років сконцентрувався на зовнішніх стосунках між (центральними?) одиницями. Світосистемна (world-system) теорія [Wallerstein, 1974-1989; Chase-Dunn, 1989] зосередилася на динаміці між зонами світової економіки. Оскільки гегемонія у світовій системі (world-system) заснована на взаємно зміцнюваному економічному та військовому пануванні, автономні геополітичні умови повинні бути включені у світосистемну модель, щоби пояснити зрушення гегемонії, підйоми та падіння держав у світовій системі. У рамках другого, орієнтованого назовні, підходу Бендікс [Bendix, 1967] представив модернізацію не як паралельні та спричинені зсередини процеси розвитку, але як ланцюг наслідування між державами-«маклерами» і державами-«послідовниками». У моделі Бендікса відчувається певний веберіанський вплив, бо в основі суперництва лежить престиж могутности (power-prestige) держав на міждержавній арені, а цей престиж могутности може тлумачитися як, головним чином, геополітичне панування. Зовнішня відправна точка Бендікса для внутрішніх державних змін була прийнята і розширена [Skocpol, 1979] в її теорії революцій, ініційованих військовими витратами.

У 1980-х роках мав місце повномасштабний рух за «повернення держави» [Evans, Rueschemeyer and Scocpol, 1985]. На порядку денному було формулювання теорії автономної динаміки держави, котра може, звичайно, взаємодіяти з економічною, культурною та иншими динаміками, але не зводиться до них. Загальна проблема може бути представлена як формулювання динаміки, котра детермінує ріст і занепад держави. Кожен із цих напрямків змін містить у собі підрядні виміри. Держави ростуть інтенсивно (в масштабах своєї внутрішньої організації і здатности до контролю) і екстенсивно (в теорії); вони приходять до стану кризи чи розпадаються різноманітними шляхами (знову організаційний розпад і втрата спроможности отримання ресурсів, з одного боку, як і скорочення території та дезінтеґрація – з иншого). Теорія революції – тема, котра привертає найбільшу увагу. Слід мати на увазі, що революція – це один із сегментів континууму державного розпаду, а розпад, у свою чергу, – це зворотний бік більш загального питання формування держави. В охопленій перспективі те, що ми розглядаємо, – це умови, що рухають державу в різних напрямках цими континуумами.

Тілі [Tilly, 1990] недавно представив огляд висхідних траєкторій формування держави. Ядром держави є військова організація разом з адміністративним апаратом для отримання економічних ресурсів, що підтримують її. Як тільки цей апарат почав існувати, він міг використовуватися також для иншої мети (включно з економічним регулюванням та інфраструктурою, добробутом і поширенням культури); ця частина державної організації стала відносно великою у більшості випадків тільки зовсім недавно, настроюючись на ядро організації, що обслуговує військову силу. Упродовж великої частини історії державні витрати були пов’язані, передовсім, з утриманням наявних збройних сил плюс з боргами, які дісталися від попередньої війни [Mann, 1986, p. 416-446]. «Військова революція» 1500-1800 років [Parker, 1988] збільшила кількість збройних сил одночасно з вартістю їх оснащення, їх постійним характером і централізацією управління. До цього часу саме військова динаміка рухає з плином часу інтенсивний ріст внутрішньої державної організації.

Тілі [Tilly, 1990] показує, що відмінності у формах державної організації пояснюються умовами, що визначають види ресурсів, котрі держави можуть здобувати, щоби підтримати цю військову експансію. Залежно від того, чи сконцентровані джерела капіталу (головним чином, міські торговельні економіки), чи розкидані економічні ресурси (сільськогосподарська земля) були відносно більш доступні на їхній територіях, держави рухалися різними траєкторіями організаційного та військового росту. Однією крайністю було найм правителями тимчасового війська у співпраці з капіталістами, що сприяло розподілові влади в міських олігархіях і федераціях, закладаючи структурну основу для республік. Другою крайністю було екстенсивне завоювання земель – шлях росту держав, що управлялися військовими аристократіями. Тілі вважає, що змішана форма, в котрій поєднуються обидві ресурсні бази, була шляхом до централізованої національної держави (nation-state), котра, в кінцевому рахунку, змушувала альтернативні державні структури наслідувати її через її переважаючу здатність до її військової мобілізації та інтенсивності адміністративного контролю. Важливий різновид державної структури виявлений Доунінґом [Downing, 1993], котрий аналізує вплив військової революції на демократію. Колегіальні структури розподілу влади в середньовічних державах розмивалися внаслідок росту централізованого постачання армій; держави, найбільш уразливі до цієї ерозії, ставали автократіями, в той час як держави, які найбільшою мірою відтермінували впровадження адміністративних структур військової революції, розвинули найбільш сильні парламентсько-представницькі інститути.

Механізми державного розпаду

Схематично структура військових ресурсів стала ключем до внутрішніх форм державної організації. Пов’язування таких ресурсів з геополітичною теорією є петлею зворотного зв’язку між цим двома сферами. Геополітична могутність є частково результатом здобуття внутрішніх ресурсів (через засаду 1); у свою чергу, підйом чи падіння загальної геополітичної позиції (як результат дії всіх п’яти засад) впливає на загальну кількість доступних територіальних ресурсів, а також на швидкість поглинання цих ресурсів у ході військових приготувань і насильницького знищення (див. рис. 2).

Рис. 2. Модель державного зростання: Тілі

Розглянемо тепер негативну сторону процесу створення держави. В останні десятиліття державно-центровані моделі почали переважати в теорії державного розпаду і революції. Ключем є вразливість держав та їхній правителів до криз добування ресурсів, при чому стосовно до державних витрат. Першочергове формулювання Скочпол [Skochpol, 1979] могло би бути назване матеріальною економікою держави; держава сама по собі є економічною цілісністю, котра формує самостійний класовий інтерес. Першим представником таких груп інтересів є державний адміністративний клас, чиї як економічні, так і владні престижні інтереси, сприяють збільшенню здатности здобування [ресурсів].

Основний клас супротивників – майнова еліта (в аграрних суспільства – землевласницька знать), чиї інтереси полягають у відхиленні від здобуття їхніх власних ресурсів. Оскільки ці два класи соціяльно і політично переплітаються, в умовах державної бюджетної кризи конфлікти розпалюються всередині еліти. Ці конфлікти разом з фінансовим аспектом самої кризи, яка паралізує або відчужує військові сили, досягають вищої точки у повномасштабному розпаді вершини держави. Цей розпад розкриває дорогу революційним силам знизу¹⁰.

Чудова перевірка і теоретичне опрацювання моделі державного розпаду подані в роботі Ґольдстоуна [Goldstone, 1991]; у ній вибудувані довгі часові ряди емпіричних значень кількох аспектів напруженого стану держави, які показують, що зведений індекс напружень для кризи відповідає історичним злетам і падінням державної кризи. І у Скочпол, і в Ґольдстоуна розпад держави є результатом поєднання а) державного фіскального напруження, б) внутрішньо елітного напруження, котре паралізує уряд, і в) народного повстання. Скочпол наголошує на військовому напруженні як на першочерговому джерелі державної фіскальної та адміністративної кризи; джерела таких військових напружень далі за причинним ланцюгом специфікуються геополітичною теорією. Ґольдстоун додає причинні ланцюжки до всіх трьох аспектів державної кризи, фокусуючи увагу на шляхах, через котрі демографічний тиск, опосередкований цінами, інфляцією та податками, впливає на умови а–в. Ґольдстоун заперечує проти акцентування Тедою Скочпол на військові джерела державного фіскального напруження, але ці два причинні ланцюги не виключають взаємно один одного; у його власній моделі ключем до державного розпаду є не демографічний тиск сам по собі, а відносний загальний баланс між державними зобов’язаннями та державними ресурсами (див. рис. 3 і 4)¹¹. У випадках, коли військові видатки і минулий військовий борг складають основну частину державного бюджету, геополітичне напруження повинно породжувати сильні імпульси чи тиск (pressures), які ведуть до державного розпаду, є це чи ні головним джерелом такого тиску. У найбільш крайніх випадках державний розпад випливав безпосередньо з дезінтеґрації військового апарату під час війни.

Рис. 3. Модель розпаду держави: Скочпол

Рис. 4. Модель розпаду держави: Ґольдстоун

Суперечки з приводу акцентів на окремі ланки причинного зв’язку не повинні затьмарювати накопичені дослідження цієї серії досліджень. У нас є добре свідоцтво на користь «центральної моделі державного розпаду – фіскальне адміністративне напруження, конфлікт (всередині) еліти, народне повстання плюс набір шляхів до кризових умов у цих факторах. Ріст населення може деколи відігравати дуже велику роль у виникненні кризи; в инших випадках переважно впливають геополітичні умови. У багатьох випадках населення і геополітика взаємодіють» [Collins, 1993, p. 121]. Для користи теорії ми не хотіли би звужувати застосування центральної моделі до історичних періодів, коли ріст населення був головною рушійною силою серед фонових змінних. Прогрес теорії – це саме такий розвиток центральної моделі разом з допоміжними моделями, котрі роблять її можливою до застосування в різноманітних історичних умовах.

Тепер співвідношення між державним розпадом і революційною теорією є зрозумілішим (див. рис. 5). Як показує Ґольдстоун, не за всіма випадками державного розпаду наступають революції у специфічному сенсі повномасштабної трансформації правлячої еліти, що супроводжується політичною та економічною перебудовою. Потрібні більш специфічні теорії революції (та инших шляхів наслідків розпаду), якщо нам треба зрозуміти і передбачити ці види наслідків. Треба зазначити, що мій аналіз совєтського занепаду передбачав [тільки] розпад; він не пропонував теоретичної основи для передбачення того, яким буде наступний режим. Так у 1994 р. (час, коли була написана стаття. – Прим. ред.) залишається невирішеним, чи дійсно колишній Совєтський Союз переживає революцію у повному сенсі цього терміну.

Рис. 5. Розпад держави і революція

Легітимність як змінна, що визначається геополітичним престижем могутности

У моїй особистій версії зв’язку між геополітичними засадами та державним розпадом наголос робиться на механізм легітимности. І це не для того, щоби послабити модель адміністративної кризи за Скочпол – Ґольдстоуном через фіскальне напруження, внутрішньоелітний конфлікт і масове инакомислення (dissidence), але щоби додати до них процесуальну динаміку, котра прямо стосується емоційного рівня політичного маневрування. Треба підкреслити, що легітимність не є чимось, що треба розглядати як абстрактну і постійну приналежність політичної системи. На мікро- і мезорівні соціяльної взаємодії легітимність прямо пов’язана з солідарністю та лояльністю серед політичних груп, а також ентузіазмом чи покірністю мас; навпаки, де легітимація – це емоційна і пізнавальна умова, котра переважає, коли діячі політичної еліти розділені та нерішучі, тоді як маси переходять від відчуженого незадоволення та нелояльности до опозиційних дій. Законність (legacy) за Вебером запровадила нас тут в оману; так багато уваги було приділено типології традиційної, раціонально-правової та харизматичної легітимности як статичного класифікуючого засобу, що процесуальні аспекти легітимації виявилися знехтуваними.

Легітимність є перемінною на двох рівнях. Існує континуум популярности окремих політичних лідерів. Є переконливі дані – із сучасних опитувань громадської думки та з історичних аналізів ранніх періодів, – що на популярність політичних лідерів найбільше впливають періоди військових конфліктів [Ostrum and Simon, 1985; Norpoth, 1987; Bueno de Mesquite, Siverson and Woller, 1992; Опитування Соціс-Геллап, які цитуються в роботі Hanneman, Collins and Mordt, 1995]. На цьому рівні у нас є дані про зв’язок між престижем військової могутности держави та легітимністю її правителів. Успішні у військовому сенсі правителі, котрим сприяють геополітичні обставини, створюють свою власну легітимність, коли нав’язують свою владу у своїй країні, навіть якщо вони, можливо, починали з насильства як незаконні узурпатори. Переможені у війні лідери, якими б законними вони не були, піддаються зростаючому ризикові бути скинутими. Більше того, геополітичні умови детермінують не тільки ступінь особистої легітимности правителів у цій частині континууму; надзвичайні геополітичні кризи є першочерговою причиною делегітимації всього інституціонального порядку. Емпірично континуум простягається від того чи иншого ступеня особистої популярности до легітимації чи делегітимації політичної структури. Це справедливо в будь-якому кінці континууму: надзвичайно популярні індивіди (котрих назвали би харизматичними) можуть розповсюджувати ауру емоційної мобілізації до легітимації абсолютно нового виду держави; на нижньому полюсі континууму після вкрай негативних рівнів особистої популярности правителів настає делегітимація всього суспільства¹².

Цей аргумент не зводиться до популярности окремих правителів як такої (хоча така популярність є зручним джерелом доказу зв’язку між легітимністю та геополітикою). Індивіди виявляються втягнутими у більш складні процеси. Коливання престижу могутности держав швидше, ніж инші фактори, викликає зрушення в легітимності правителів. Більше того, геополітично викликана умова державної адміністративної кризи – разом з внутрішньо елітним конфліктом – має тенденцію приводити до швидкої заміни лідерів, що перебувають при владі; якщо це досягає досить високого рівня внутрішніх чвар і хаотичного перевороту, то не тільки окремі лідери втрачають повагу, але й сам інститут лідерства виявляється неефективним. Саме через ці канали макропроцеси геополітики переходять у специфічні події та динаміку персоналій в ситуаціях державної кризи і розпаду.

Передбачення геополітичною теорією розпаду Російської імперії

Розглянемо тепер специфічні фактори, на підставі яких був передбачений Совєтський колапс і те, як вони реально діяли.

Перевага у розмірах та ресурсах поступово нарощувалася з часів експансії маленької держави Московія 1390-х років; до кінця 1700 років Росія могла виставити найбільші в Европі армії¹³. До середини ХХ ст. ця перевага зникла і навіть зазнала інверсії; Росію та її союзників випередили їхні вороги за загальною кількістю населення у співвідношенні 3,5:1, а за загальними економічними ресурсами – приблизно 4,6:1. За чисельністю військ ці два блоки були набагато ближчі: супротивники Росії переважали у співвідношенні 1,7:1 щодо діючих військ і тільки 1,1:1 із врахуванням підключення резервів. Таким чином, рівень мобілізації військ Совєтського блоку щодо населення був у 3,5 рази вищий, ніж рівень мобілізації його противників. Відповідно Совєтський Союз тратив непропорційно багато на свій військовий бюджет (біля 20% валового національного продукту) на шкоду видаткам на цивільні потреби. Саме до цього напруження звернувся Горбачов на початку свого періоду реформ, з 1985 р. і далі проголошуючи та певною мірою виконуючи плани скорочення збройних сил і конверсії до цивільного виробництва [Becker, 1986, 1987; Bernstein, 1989; Gelman, 1989].

Окраїнна перевага та роздробленість внутрішнього простору працювали на перевагу Росії в період її експансії. Московія з самого початку розширювалася від «тилової стіни» рідкозаселеної північної лісової зони, розповсюджуючись на роздроблені держави центральних російських рівнин та ведучи до дезінтеграції Монгольської імперії. Фрагментація Польщі як внутрішньої держави, що піддавалася атакам з трьох сторін, привела Росію до стійкого переділу Европи, до того часу, поки поразка Німецької центральної держави у Другій світовій війні – иншій війні на декілька фронтів – не посприяла подальшій експансії російського територіального контролю у формі імперської влади над сателітами Східної Европи. Російська експансія у Сибір у 1600-х роках стикалася лише з розрізненими спільнотами; в південній і центральній Азії та на Кавказі до кінця 1800-х років продовжувалася експансія проти дрібних держав, що залишилися після розпаду імперій, заснованих в Анатолії (Туреччині) або Ірані (Персії). Після 1900 р. ці геополітичні умови ставали все більше антагоністичними (контури негативного зворотного зв’язку на рис. 1 тепер почали переважати над позитивними контурами). Експансія на Далекий Схід зіткнула Росію з Японією і привела до поразки у війні 1904-1905 рр. (і внаслідок цього – до невдалої революції всередині країни); із возз’єднанням Китайської держави після 1949 р. відбулося нове зіткнення з Китаєм у 1969 р. (після зіткнень у 1929 і 1945 роках), і на цих кордонах збереглися великі військові сили. На півдні та на заході були поглинуті колишні буферні зони малих держав, і російські війська були розміщені на передових позиціях, у безпосередньому протистоянні силам блоку НАТО. На поч. 50-х років Російська імперія захищала свої сухопутні кордони довжиною 58 000 кілометрів.

Моє передбачення полягало в тому, що співпадіння криз на кількох кордонах відразу привело б до розповзання імперії. Ця логіка подібна на ту, котру Пероу [Perrow, 1984] визначив як «нормальні випадковості» [«normal accidents»] у складних організаційних системах; у таких структурах місцеві поломки, котрі можна виправити локально, переростають у суспільну кризу, якщо стаються одночасно. Такі події відбуваються на імовірнісній основі, наростаючи з кількістю компонентів. Росія зіткнулася з серією повстань у своїх східноевропейських сателітах (у 1953, 1956 і 1968 роках), котрі вона придушила з допомогою відданих військ Варшавського пакту. Але здатність забезпечувати лояльність залежить від усвідомлення спільної примусової здатности і, таким чином, підкоряється «пусковому» (tipping) феномену [Schelling, 1962, p. 51-118], коли атмосфера кризи робить санкції за невиконання малоймовірними. Мій прогноз полягав у тому, що взаємодія сприятливого геополітичного розташування з надмірним розширенням і перевагою противників у місцевих ресурсах приведе до поєднання невдач у великих регіонах (таких, як військові інтервенції для підтримки держав-клієнтів, скажімо, Афганістану) і в кінцевому рахунку досягне спускової точки (tipping point)¹⁴.

Фактично склалася патова ситуація і зростаюче внутрішнє роздратування з приводу інтервенції в Афганістан, яка почалася в 1979 р. і привела до виводу совєтських військ у 1988 р. Військово-експансіоністський режим, котрий переважав аж до смерти Брежнєва у 1982 р. та при його наступниках Андропові та Чєрнєнкові, був замінений у 1985 р. реформаторською фракцією Горбачова (колишнього протеже Андропова). У Совєтському Союзі одразу, з 1986 р. й надалі почалися націоналістичні заворушення. У зовнішніх периферійних районах Кавказьких і Центрально-азійських республік (включно з Узбекистаном, по сусідству з яким точилася афганська партизанська війна) у 1988 і 1989 роках вибухнуло міжетнічне насильство. Тим часом мобілізація дисидентського руху в західній частині [імперії] раптом пройшла не зауваженою. Дисидентство, що базувалося на профспілковій організації, розвинулося в Польщі в 1980 р. і аналогічно з попередньою схемою повстань і поразок у східних сателітах було придушене запровадженням військового стану в кінці того ж року. Однак, у контексті геополітичної кризи, що розгорталася в 1988 р., офіційні особи Балтійських республік Совєтського Союзу підтримали пропозицію про повну автономію. У Польщі страйки спілки «Солідарність» привели до поступок на користь реформ у 1988 р. та до вільних виборів у 1989 р.; кандидати «Солідарности», котрі перемогли, були запрошені в серпні комуністичним режимом для формування коаліційного уряду. Одночасно в Угорщині розкол всередині правлячої Комуністичної партії трансформував об’єднану автократію у спільне правління в липні 1989 р.

Переміщення етнічного населення через кордони було ініційоване при Горбачові політикою дозволу еміграції євреїв до Ізраїлю; почавшись з невеликої кількости у 1986 р., ця еміграція виросла до 20 000 осіб. у 1988 р. і 60 000 у 1989 р. Епоха відкритости послабила стримування етнічних міграцій в цілому Совєтському блоці. У самій Російській Федерації люди, переселені у сталінські роки, тепер прагнули повернутися на етнічну батьківщину. У 1987р. Угорщина почала надавати притулок етнічним угорцям – біженцям з Румунії, в результаті Румунія тимчасово закрила кордон, а потім знову відкрила під тиском у 1989 р. Того ж року Туреччина закрила свій кордон з Болгарією, щоби затримати приплив 300 000 болгар до Туреччини. Ці процеси надихнули подібний рух східних німців на виїзні візи через Угорщину до Західної Европи наприкінці літа та восени 1989 р. Саме цей рух виявився вихідною точкою, коли чехословацькі кордони під тиском масового заворушення знову були відкриті 1 листопада 1989 р., потік біженців перетворився на відкриту опозицію режимові, котра вчинила атаку на символічний кордон – Берлінську стіну.

За два тижні, 9-24 листопада1989 р., протидія силам режиму у Східній Німеччині та Чехословаччині несподівано закінчилася поступками, коли Горбачов відмовився ввести совєтські війська [як основу] Варшавського пакту, щоби утримати під контролем опозицію, по суті відкинувши використання репресивних сил. Взаємна загроза, на котрій трималася дисципліна у східноевропейських збройних силах, тепер зникла: за її зникненням швидко, через два місяці, відбулися повстання та перехід влади у цілому Східноевропейському блоці. Ці події на найбільш віддаленій периферії держав-сателітів пришвидшили дезінтеграцію наступного шару Російської імперії. У березні 1991 р. тлом для планів Горбачова щодо лібералізації Совєтського Союзу у більш вільну федерацію був вихід з СССР шести республік західної периферії (балтійські республіки плюс Молдавія, Вірменія і Грузія). Слідом за розпадом влади у серпні 1991 р. і невдалої спроби перевороту, вчиненої антигорбачовським угрупуванням, увесь Совєтський Союз формально розпався. Патерном цього процесу, як і передбачалося, були співпадіння криз на багатьох фронтах, які взаємодіяли і пришвидшували проходження через спускову точку до загального розпаду територіальної влади.

Відкрите протистояння (showdown) через масову гонку озброєнь і війни та атмосфера воєнної жорстокости були очевидністю, починаючи з середини ХХ століття. Світова геополітична ситуація радикально спрощувалася упродовж цього століття. Нацистська імперія і коаліція, що їй протистояла, зазначили одну форму до всезагальної конфронтації протилежних блоків; совєтсько-натівська конфронтація проковтнула і розділила ресурси переможеної сторони. В цьому сенсі гонка ядерних озброєнь з їхньою здатністю до наймасовішого у світовій історії знищення цивільного населення не здається вже такою аномалією. Вона відповідає патернові найвищого рівня військової жорстокости, котра супроводжує вирішальні війни, коли накопичення геополітичних ресурсів досягає точки максимального спрощення і поляризації. Ця частина геополітичної теорії також підтверджувала передбачення про втрату Російської могутности, хоч вона залишає два шляхи: 1) взаємне виснаження ресурсів у гонці озброєнь або 2) відкриту війну¹⁵.

Історичний кінець полягає у тому, що Горбачов як реформатор, незабаром після приходу до влади, почав в односторонньому порядку скорочувати ядерні озброєння і після зустрічі на найвищому рівні Горбачова з президентом Рейганом у 1987 р. вести перемовини про двосторонні скорочення. З точки зору геополітичного передбачення почалося ресурсне виснаження у вирішальній конфронтації. Ріст видатків на гонку озброєнь різко пришвидшився на початку 1980-х років. Безпосередньою причиною було нарощування озброєнь у Сполучених Штатах при адміністрації Рейгана. З точки зору теорії конфлікту ця ескалація в емоційному тоні конфронтації випливала з серії взаємних погроз між Сполученими Штатами та Совєтським Союзом з кінця 1940-х років. У якийсь момент взаємна ескалація мала привести в результаті до атомної війни або до виснаження і деескалації. Видатки на ядерні озброєння в поєднанні з иншими військовими затратами Росії викликали ресурсну кризу 1980-х років, котра привела до влади фракцію Горбачова. Горбачов набув свою початкову харизму, втримавши ядерну ескалацію; у період 1986-1988 років він мав величезний престиж завдяки цій політиці, особливо у Західній Европі. Ця популярність Горбачова сприяла поширенню його авторитету як ліберального реформатора, а його закордонні поїздки в інтересах деескалації надихнули східноевропейських дисидентів.

Тут ми також знаходимо взаємодію декількох процесів. Загроза негайного використання атомної зброї з боку НАТО була політикою, прийнятою, щоби врівноважити загрозу з боку сил Варшавського пакту, які були розташовані близько від центрів Західної Европи; натомість совєтським оправданням збереження цих сил у Східній Европі було стримування ядерного удару. Водночас присутність сил Варшавського пакту служило для укріплення сателітних режимів. Тому початок ядерного роззброєння потягнув за собою очікування на вивід військ, а це очікування, у свою чергу, підірвало взаємно контролюючі примусові коаліції, котрі конституювали владу сателітних режимів.

Надмірне розширення згубно діяло на російське геополітичне становище у Східній Азії від початку ХХ ст. На заході утримання імперської влади над сателітами після 1945 р. доповнило надмірне розширення в иншому напрямку, як і інтервенція до Афганістану на центрально-азійському кордоні. Є два аспекти надмірного розширення: а) витрати забезпечення (logistical costs), коли видатки на транспортування поглинають все більшу долю військових ресурсів, і б) ідеологічний або культурний опір, котрий проявляється в етнічній ворожості. Надмірне розширення перевезень і постачання потягло за собою цілий ряд військових зобов’язань на далеких територіях: [охорона] кордону самого Совєтського Союзу, додаткова спроба перетворення у світову державу, котра досягла вершини у 1980-х роках зі створенням великого флоту авіа- та ракетоносців для портів Тихого океану, Арктики і північної Атлантики, Чорного та Середземного морів, плюс військова допомога, яка транспортувалася союзникам на Кубі, у В’єтнамі, на Близькому Сході та в Африці.

Другий аспект надмірного розширення пов’язаний з тим, що результатом широкомасштабних завоювань є утворення поліетнічних імперій. У цілій низці історичних прикладів [Collins, 1978] етнічна ворожість до иноземного правління мобілізувалася і росла, коли імперія контролювала два чи більше шарів етнічно різних територій за межами етнічного центру своєї країни (heartland – внутрішньої зони відносно етнічної однорідности). У цьому сенсі російське надмірне розширення досягло вкрай небезпечних рівнів після 1945 р. У сателітній зоні Східної Европи совєтські війська підтримували владу на територіях двох чи трьох етнічних шарів, за межами власне російської землі (Russian Homeland). А в Афганістані та на Кавказі, де російські війська були розміщені проти турецьких та іранських сил, [військова] могутність поширювалася за межі ряду російських етнічних територій. Дисидентство, яке в цих регіонах мобілізувалося як у період 1953-1968 рр., так і зі ще більшим ефектом під час розпаду 1988-1991 рр., черпало енергію в першу чергу з росту етнічної самосвідомости та ворожости до розміщеного в цих місцях російського персоналу.

Далі я розгляну, якою мірою етнічна самосвідомість несла відповідальність за розвал Совєтського Союзу. Тут я хочу підкреслити, що етнічна ворожість мобілізується по-різному і проявляється передовсім і найбільш інтенсивно в регіонах, котрі геополітично вразливі з точки зору відокремлення. Зовнішній шар Російської імперії – держави-сателіти – був слабше організаційно інтегрований; там залишалися національні урядові структури разом з пануванням місцевої мови. Рухи, мобілізовані, щоби отримати вигоду з російської геополітичної слабкости, підірвали місцеву комуністичну владу, орієнтовану на союз із Росією; як наслідок, відділення сателітів вело до революцій проти режимів. Всередині самого Совєтського Союзу рухи, котрі вели до формального розпаду, мобілізувалися ще легше, тому що союзні республіки були вже організовані як номінально суверенні етнічні групи [Waller, 1992]. Ця організація була наслідком того, що Російська імперія та її спадкоємець Совєтський Союз в результаті завоювань були поліетнічними державами. Чисельні етнічні групи входили у цю структуру упродовж фаз як її росту, так і занепаду; таким чином, етнічний фактор не може розглядатися як першочергова причина розпаду Совєтського Союзу, радше він є організаційним посередником (medium), через котрий відбувається дія геополітичного надмірного розширення.

Державний розпад та пришвидшена криза легітимности розгорталися відповідно до геополітичної теорії. Накопичення геополітичної напруги привело Совєтський Союз в середині 1980-х років до точки державної фіскальної кризи. Політичний розпад спочатку проявився у внутрішньому конфлікті. Владний престиж військово-експансіоністської фракції впав у зв’язку з розгромом в Афганістані і невдалою спробою триматися на рівні США за озброєнням. Реформаторська фракція Горбачова прийшла до влади і вступила в конфлікт з фракцією, що базувалася на совєтському військово-промисловому комплексі. Цей розрив структурно аналогічний з фракціонуванням еліти, описаним у моделі Скочпол–Ґольдстоуна: фракція, зацікавлена у фіскальному здоров’ї держави (чистий інтерес державного класу) проти фракції «аристократів», чия матеріальна власність захищається державою, і хто перекладає тягар отримання [ресурсів] на инші класи. Горбачов спробував скоротити субсидії для військово-промислового сектора, який до цього часу був найсильнішою частиною совєтської економіки. Результат був рівнозначний аристократичному «податковому повстанню»: військово-промисловий сектор саботував економічні реформи в напрямку конверсії до цивільної економіки. І як наступний результат, період реформ став періодом посилення економічної кризи. Горбачов опинився у важкому становищі на слизькому схилі реформи в умовах початку розпаду, подібному до становища кабінету міністрів Некера у Франції в 1780-х роках. Геополітична, економічна і політична ситуації погіршувалися та поглиблювали одна одну. Реформаторська фракція Горбачова була нездатна зібрати ресурси, щоби підтримати свою власну владу. Врешті внутрішньо елітний конфлікт, який продовжувався і досяг кульмінації у спробі перевороту, здійсненого військово-промисловою фракцією у 1991 р., зруйнував державну владу і відкрив шлях революції у формі, аналогічній до аристократичного заколоту, котрий пришвидшив падіння французької монархії в 1789 р.¹⁶

Третій компонент моделі державного розпаду – це мобілізація опозиційних класових сил знизу (народне повстання). Найбільше варіацій у загальній теорії є на цьому рівні. Замість селянських повстань у випадку, коли модель застосовується до аграрно-капіталістичних суспільств, ми знаходимо групи дисидентів, які від початку концентрувалися в номінально етнічних організаціях у периферійних республіках та об’єдналися у розпал заворушень населення в головних міських центрах [Bessinger, 1990; Sedaitis and Butterfield, 1991; Roeder, 1991]. Тут знову відбулося накопичення та пришвидшення умов розпаду, мобілізація дисидентського руху.

Фракція Горбачова в її спробах забезпечити собі підтримку у внутрішньому елітному конфлікті проти військово-промислової фракції провела ряд актів політичної лібералізації. Її ранні маневри мали за мету підірвати владу чиновників Брежнєвської епохи шляхом нападок на державну бюрократію та на саму Компартію через заклики до самоуправління та пришвидшеного економічного розвитку. Ідея перебудови («перестройки») оприлюднена у квітні 1986 р., може бути інтерпретована як спроба розширити основу підтримки Горбачова для переорієнтації державної діяльности з військової мобілізації на економічний розвиток. У 1986 і 1987 роках політичні дисиденти були звільнені з тюрем або повернуті з внутрішнього заслання; були скликані народні з’їзди, щоби підірвати існуючу організацію Комуністичної партії. Серія виборчих реформ, які почалися у 1988 р., привела до [росту] відкритости в союзних республіках, кульмінацією чого став перший З’їзд справді обраних народних депутатів СССР у 1989 р. Ріст цих альтернативних структур – те, що Троцький у своїй теорії революції називав «подвійним суверенітетом», – забезпечив організаційну основу, яка могла поставити під сумнів легітимність усього інституціонального порядку. Від самого початку масова мобілізація, натхненником якої був Горбачов, служила тому, щоби перетворити його в харизматичну фігуру – оратора серед захоплених натовпів, – зміщуючи легітимність саме на нього. Але особиста легітимність є двостороннім мечем, – особливо в ситуації непостійности ресурсних основ. З поглибленням структурної кризи і поразкою Горбачова у внутрішньо елітному конфлікті він був несподівано делегітимізований; у свою чергу, його особисте падіння делегітимізувало весь режим.