Умовно історія культурфілософії поділяється на три етапи:
1). Від античності до XVIII ст. - зародження філософії культури - культура ще не усвідомлюється як цілісне явище, проблеми культури розробляються в проблемному полі онтології, теології й епістемології. Людське мислення на цьому етапі характеризується «суммативним характером» (сукупністю, поєднанням знань про світ);
2). XVIII ст. - поч. XIX ст. - пошуки надсуммативних законів функціонування культури - Дж. Віко, Й. Г. Гердер, І. Кант, Ф. В. Шеллінг, О. Конт;
3). Від XIX ст. - існування філософії культури як окремої дисципліни - культура як феномен стає об'єктом самостійного філософського аналізу.
Античність
В давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.
Аналоги слова «культура» існували в багатьох мовах: китайською мовою — «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про«дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого).
Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософІбн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває «переможеною» іншою, сильнішою культурою (частіше за все - культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву «культурного натуралізму». Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури.
Формуються наступні поняття:
§ Пайдейя - вихованість, освіта, що спирається на традиції;
§ Техне - майстерність, практична діяльність, спрямована на покращення навколишнього світу;
§ Етос (VI - V ст. до н.е. в філософії піфагорійців, Сократа й Аристофана) - «людина вихована», що відповідає прекрасному складові космосу, є вірним громадянином, займає своє місце у світі.
Римський державний діяч, письменник Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н.е.) написав трактат про «агрикультуру» - догляд за ділянкою землі, що передбачає також душевне ставлення до землі. Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) під словом "культура" розумів покращення духовності людини. Він заклав основи концепції humanitas - "людське достоїнство", характерна риса римського етосу, досягти яку можливо тільки після тривалої праці, представляє собою сукупність таких рис, як політична зрілість, почуття обов'язку, ораторське мистецтво, розвинутий художній смак і творчі здібності.
Середньовіччя
В середньовічній Європі утверджується християнство - монотеїстична релігія (монотеїзм - віра в одного бога). Воно об'єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Значно змінюється розуміння культури. Визнається, що світ створений єдиним Богом (ідея креаціонізму). Окрім тілесного, земного світа існує також небесний, духовний, де людина знаходить повноту своєї сутності. У світі діють закони, непідвладні людському розумінню - вищий Розум та Справедливість. Особливого значення набуло поняття "культ" - здатність людини розкрити свій творчий потенціал в любові до Бога. На відміну від античності, де під "культурою" розуміли дотримання та виховання гармонії й порядку, а подоланням обмеженості людської натури, постійне духовне покращення людини.
Особливого значення набуває книга, головним чином Біблія.
Для Августина Блаженного «без віри немає знання, немає істини». Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. «Гріховному» світському граду він протиставляє «град божий», утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.
Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії - гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. В розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.
Якщо в попередню епоху під культурою розумілося виховання міри, гармонії й порядку, тепер - подолання обмеженості, гріховності людини, постійне духовне вдосконалення. Потреба обмислення власної суті, свого місця в оточуючому світі набуває форму індивідуальної сповіді (наприклад - «Сповідь» Августина Аврелія).
Тома Аквінський у своєму вченні поєднує античну філософію (концепцію Арістотеля) й християнське світосприйняття (ідеї Августина Аврелія). Він обґрунтував нове поняття художньої краси: матеріально гарна форма є вираженням духовних переваг.
Епоха Відродження
Відбувається перехід від традиціоналізму як фундаментального принципу існування попереднього типу культури, що було засновано на міфологічній свідомості, до персоналістичному типу. Праця художника ототожнюється з творчою силою Бога.
Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Іннокентія III,Джованні Піко делла Мірандола створює “Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.
Епоха Просвітництва
Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло.
ХХ - ХХІ століття
Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому (Гуревич, 1991; Парахонський, 1995).
Визначення:
1. Цивіліза́ція — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності таідеали, ментальність (світогляд).
2. Духо́вна культу́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.
3. Матеріальна культура) — сукупність усіх матеріальних цінностей створених певною культурою, її уречевлена складова. Оскільки для різних суспільств характерні різні культури то відповідно до рівня узагальнення розглядають матеріальну культуру людства, окремого народу чи окремого…
