Тема: Пізнавальна діяльність як предмет

Тема свободи

Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів

Тема дружби

Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник.

Ставлення до життя

Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. Cам Сковорода виявляє неабияку обізнаність з медичними теоріями античних лікарів.Сковорода конкретизує зв'язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м'ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше».

Визначення:

1. Стара́ грома́да — організація української інтелігенції у Києві, займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю, діяла з 1859 до 1876, коли була заборонена Емським указом.

2. Двонатурність світу -Основні положення філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

3. Кеносис- сходження потойбічного у поцейбічне.

4. Національна іде́я — акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, національної само суверенізації.

5. “ Нерівна рівність ” – визнання тільки однієї неминучої нерівності – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності.

6. Три світи-за вченням Г. Сковороди про 3 світи, існує три сфери, що обумовлюють мислення і поведінку людини:Всесвіт - великий світ ”;Людина - мікрокосм, малий світ ”;Світ символів, або Біблія, що зв’язує макрокосм із світом людини.

Самостійна робота №9

Тема:Філософське розуміння світу.

1.Що таке,,світ,,?

У широкому розумінні — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відомай ще невідома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем іпроцесів з усіма їхніми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ —це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має своє буття).Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос. У понятті "космос" виокремлюють таку ознаку світу, як його системність,структурність і закономірність. У реальному світі є й природнавпорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природнахаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність,переходять одна в іншу: впорядкованість — у хаотичність і навпаки. Рівнозначним (чи майже таким) поняттю "космос" є поняття "Всесвіт", хочакожне з них має свій смисловий відтінок.

 

2.Поняття,,руху,,?!

Рух - поняття, що охоплює в найзагальнішому вигляді всяка зміна і перетворення; в механіці - зміна положення в часі і в просторі.

Визначення

У європейській традиції поняття руху семантично диференційовано: воно може бути "рухом взагалі", стоячи в ряду з такими поняттями, як " простір "," час"або" енергія ", механічним переміщенням, у нього може бути спрямованість, воно може відображати якісна зміна, розвиток (прогрес, регрес) і т. д.У діалектичному матеріалізмі рух - об'єктивний спосіб існування матерії, її абсолютний невід'ємний атрибут, без якого вона не може існувати і який не може існувати без неї; згідно з цим світоглядом рух абсолютно, а спокій відносний, тому що є рухом у рівновазі.

2) Види і форми

форми руху:

· механічна

· фізична (теплова, електромагнітна, гравітаційна, атомна і ядерна);

· хімічна

· біологічна

· соціальна

· географічна

3.Фізичний простір.

Про́стір — протяжність, вмістилище, в якому розташовані предмети і відбуваються події. У філософії тривають дискусії щодо того, чи є простір окремюю сутністю чи лише формою існування матерії. Простір характеризує співіснування об'єктів, їх протяжність і структурність, взаємне розташування.

Доступний нашим відчуттям простір є тривимірним. Взаємне розташування предметів у ньому характеризується віддаллю і напрямком. У фізиціпростір об'єднується з часом у єдиний простір-час.

Дебати щодо природи й сутності простору почалися ще в античності. Платон означав простір (хору) як вмістилище або проміжок, Аристотель як місце. Арабський мислитель Альхазен намагався визначити простір через ррзширення. Нове переформулюавння поняття простору відбулося в 17 ст., що стало століттям становлення класичної механіки. Її творець, Ісаак Ньютон розглядав простір як абсолютний, тобто такий, що існує незалежно від того, чи є в ньому фізичні тіла^[1]. На відміну від нього Лейбніц характеризув простір тільки через відношення між тілами: віддаль та напрямок. У 18 ст. аналіз сутності простору здійснив Іммануїл Кант, якого цікавило передусім питання про те, чи можна пізнати простір тільки емпірично, черездосвід. Кант прийшов до висновку, що простір є чисто апріорним поняттям, що означає, що людина не може сприймати світ по-іншому, як через простір.

У 19 та 20 ст. розуміння простору в фізиці змінилося. З побудовою теорії відносності простір став розглядатися невід'ємно від часу як простір-час.Геометрія простру неевклідова, зокрема він може викривлятися поблизу від масивних тіл. Розвиток квантової механіки та квантової теорії поляпідняв питання про природу вакууму, тобто простору, в якому немає ні полів, ні частинок. Однак, чимало суттєвих питань, пов'язаних із вакуумом, зокрема питання про енергію вакууму, залишаються досі нерозв'язаними.

Визначення:

1. Космос — Всесвіт як єдине ціле. У загальному значенні Космос - це над скупчення галактик, які розкидані у просторі та у часі на величезні відстані.

2. Матерія — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення.

3. Онтологія) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого

4. Рух — поняття, яке використовується для позначення будь-яких змін, які відбуваються у Всесвіті.

5. Розвиток — необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів.

6. Світ — назва планети Земля з людської точки зору, як місце заселене людськими істотами.

7. Час — одне з основних понять фізики і філософії, одна з координат простору-часу, вздовж якої протягнуті світові лінії фізичних (матеріальних) тіл.

 

Самостійна робота №11

Тема: проблема свідомості у філософській інтерпретації.

1.Свідомість.

Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

2.Ознаки свідомості.

Свідомість створює світ. Свідомість живе у своєму світі. Свідомість здатна уяснити істину і своє місце у Всесвіті. Свідомість спроможна змінювати свій світ.
Де є потенціал (потенція) матерії, там обов’язково має бути потенціал (потенція) свідомості. Його (її) слід лише зауважити. Віднайшовши свідомість не можливо не побачити матерію.
Ми ніколи не пізнаємо абсолютну величину істини хоча б через те, що ми ніколи повністю не дослідимо Всесвіт. Його не можливо пізнати. Він нескінченний. Він неохватний.
Свідомість не можливо критично обдурити (ввести в оману). Свідомість не може довго простувати хибним шляхом. Свідомість аналізує, прогнозує, спів ставляє, допускає і кінець-кінцем робить вірні висновки. Свідомість не була б вічною, якби саме такою не була.
Законів розвитку свідомості існує багато. За їх недосконалості свідомість не могла б впевнено й настирно йти шляхом еволюції. Факт еволюції не наважиться заперечити жодна тверезомисляча людина.
Не дивлячись на неосяжність, Всесвіт повністю уяснений для конкретної свідомості. Наскільки б неозорою й різнобарвною не була б матерія, проте через конкретну автентичність з місцевими формами вона піддається пізнанню у широкому масштабі. Вивчивши достовірне на місці ”, конкретна свідомість може претендувати на більш ширше пізнання. Це її право. Зрозумівши основи і не загрожуючи своїм вторгненням гармонії, конкретна свідомість розширює масштаб підконтрольної матерії.
У різних частинах Всесвіту потенціал матерії та потенціал свідомості поєднується та протистоїть по-різному. Там, де існують газові консистенції і в певному середовищі понадшвидкісно летять протони, - є один стан буття, десь інший, ще десь більш впорядкований і всі вони формують Всезагальне Буття. Воно є абсолютним за нескінченною величиною і мінливим у безліччі поєднаних станів. Велич Всесвіту в “різноманітності на місцях”, переходу кількості в якість, у багаточисельності варіантів буття й поєднаного протистояння “свідомість/матерія”. Цих поєднань і варіантів є багаточисельний ряд.

Свідомість існує за своїми законами. Вона розвивається, стверджується у періоді становлення, старіє і за неможливості осягнути вічність породжує нову свідомість. У цьому матерія служить зв”язуючим компонентом. Матерія використовується свідомістю і свідомість використовується матерією. Це поєднання, у якому вони оберігають та культивують не лише свої структури, а й взаємопов”язані. Приклад – людина як цілісність. Її організм (тіло) – це матерія, її суб”єктивізм (мислення і ширше в релігійному контексті та поза рамками цього суб”єктивізму – дух, душа) – це свідомість. Матеріально людина пов”язується з іншими матеріями, свідомо (духовно) – з іншими свідомостями. Для перших взаємозв”язків слугують закони матерії, для других – закони свідомості (сучасні методи спілкування). Вже на рівні людини можна константувати єдність та певне протистояння матерії й свідомості.

3.Самосвідомість.

Самосвідо́мість — рефлекторна (відображувана) свідомість, за допомогою якої особа конкретно усвідомлює себе у своїх власних розумових діях і станах; самоусвідомлення. Самосвідомість є усвідомленням особою самої себе на відміну від інших - інших суб'єктів і світу взагалі.

В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт (дія) рефлексії усвідомлення себе і як результат такої рефлексії — знання себе. Самосвідомість є умовою того, що свідомість зберігає себе в часі — утримує себе як одна і теж свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність самосвідомості є умовою всякої єдності у світі (див. Кант). В суто філософському значенні свідомість є завжди - вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова констатації світу, як сам спосіб буття і даності світу. Відповідно цьому самосвідомість розуміється як єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості.

Визначення:

1. Ідеальне — філософська категорія, протилежність матеріального, реального. Ідеальне в ідеалістичної традиції розуміється як самостійне нематеріальне начало, що існує поза простором і часом (дух, ідеї).

2. Ми́слення — це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, коли людина перебуває у певному соціокультурному середовищі і вступає в багатогранні відносини з природним і соціальним світом, що її оточує.

3. Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення;правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

4. Морáль — система неформалізованих у вигляді правових приписів поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві, практична реалізація положень котрої забезпечується громадським осудом та іманентним імперативом соціалізованого індивіда.

5. Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

Самостійна робота№12

Тема: Пізнавальна діяльність як предмет

Філософського аналізу.

Гносеологія.

Гносеологія — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм

Поняття і питання гносеології

§ Поняття:

§ пізнання

§ свідомість

§ відчуття

§ розум

§ істина

§ Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?

Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях.

§ Принцип об'єктивності

§ Принцип пізнаванності

§ Принцип активного творчого відображення

§ Принцип діалектики

§ Принцип практики

§ Принцип історизму

§ Принцип конкретності істини

Визначення:

1. Агностицизм — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичнихтверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.

2. Аксіома — це твердження, заперечення якого заперечує основи логічного мислення.

3. Знання — форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини.

4.У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

(принципову) обмеженість знання,

отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,

брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).

4. Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття,інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо).

 

Самостійна робота №13

Тема: Пізнання як складний і суперечливий процес відображення.

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу.

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення(сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

Існує декілька типів пізнання:

§ міфологічне

тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя). Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.

§ релігійне

об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.

У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в «заповідях блаженства»:

«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.» (Мф.,5,8)

§ філософське

філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.
В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал.

§ чуттєве

для характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».

§ наукове

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Визначення:

1. Відчуття́ — психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу.

2. 2.Інтуї́ція — багатозначний термін, який, в залежності від контексту, може означати:

§ Здатність людини у деяких випадках несвідомо, чуттям уловлювати істину, передбачати, вгадувати щось, спираючись на попередній досвід, знання і т. ін.; чуття, проникливість,здогад, передчуття, шосте чуття.

§ У філософії — безпосереднє осягнення істини без досвіду і логічних умовиводів.

3. І́стина — одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.

4. Пра́вда — відповідність між розумом та річчю, фактом чи реальністю. Стан чи характер бути правдивим у стосунку до буття, знання чи мовлення.

Самостійна робота №14

Тема: Логіка та методологія наукового пізнання.

 

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Головними етапами наукового дослідження є:

§ виникнення ідеї, формулювання теми;

§ формування мети та завдань дослідження;

§ висунення гіпотези, теоретичні дослідження;

§ проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів;

§ аналіз та оформлення наукових досліджень;

впровадження та визначення ефективності наукових досліджень.

Визначення:

1. Аналіз — розчленування предмету пізнання, абстрагування його окремих сторін.

2. Гіпо́теза — наукове припущення, що висувається для пояснення будь-якого явища і потребує перевірки на досліді та теоретичного обґрунтування, для того щоб стати достовірною науковою теорією

3. Деду́кція — процес виведення висновку, що гарантовано слідує, якщо вихідні припущення істинні то висновок на їх підставі є чинним (див. Правильність).

4. Діале́ктика — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

5. Тео́рія — сукупність виводів та висновків, що відображає об'єктивно існуючі відносини і зв'язки між явищами об'єктивної реальності.

 

Самостійна робота № 15

Тема: Суспільство як об’єкт філософського осмислення.

Суспільство — об'єкт вивчення багатьох гуманітарних і соціальних галузей знання: історії, економічної теорії, демографії, соціології тощо. Ближче за всіх до філософії у вивченні суспільних процесів — соціологія. Протягом тривалого періоду соціологічні знання про суспільство накопичувалися у надрах філософії. Але навіть після того, як соціологія проголосила незалежність від філософії як справжня наука про суспільство, філософія продовжувала й продовжує відігравати помітну роль у дослідженні суспільного життя. Предметна сфера філософських міркувань - дослідження суспільного життя з позицій проблем світогляду. Центральне місце займають питання аналізу сенсу, змісту та мети існування суспільства, його походження, доль та перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Суттєве значення у філософському знанні про суспільство має осмислення якісної своєрідності суспільства, його відмінності від природи.

Важливий напрямок у підході до вивчення суспільних процесів — ідеалістична концепція суспільства. Ідеалізм на відміну від натуралістичних концепцій занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Таке розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора у людському бутті. Практично це

означає дотримуватись просвітницького принципу: думка владарює світом. Зрозуміло, ідеалізм у принципі не заперечує об'єктивний фактор в історії. Але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства повністю визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку, соціального першоруху виконує або світовий Розум (об'єктивний ідеалізм), або не визначена нічим людська, насамперед, духовно-вольова активність (суб'єктивний ідеалізм). Світовим Розумом у філософію привноситься фаталізм (що має місце і в натуралістичному матеріалізмі); духовно-вольова активність обґрунтовується суто суб'єктивістським розумінням історичного ходу.

Вчення Карла Маркса про матеріалістичне розуміння розвитку суспільства — одне з найаргументованіших. Основні положення складають базу сучасної концепції суспільства. Але її історичні межі, догматизація вчення його послідовниками, в тому числі й сповзання до економічного матеріалізму, ігнорує суб'єктивний фактор в історії; абсолютизація виробничих відносин, матеріального виробництва і приниження ролі духовного виробництва; перебільшення ролі суспільства у розвитку окремого індивіда, яке веде до філософського обмеження і виправдання тоталітарного суспільства; нігілістичне, а часто й вороже ставлення до немарксистських концепцій теорії суспільства — все це справедливо піддається критичному аналізу. У XX ст. проблема науково-технічної революції, її впливу на соціальні структури та роль у розвитку сучасного світу привела до формування технократичних моделей історії. Серед них найвідоміші: концепції постіндустріального, технотронного, інформаційного суспільства. 

Визначення:

1. Суспі́льство — організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку.

2. Соціалізація - комплексний процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей і/або інтеграція до певної соціальної групи.

Самостійна робота № 16

Тема: Філософія культури

Філософія культури (культурфілософія) - область філософського знання, головною метою якого є пояснення суті, специфіки культури, її взаємовідносин із природою йсуспільством; система метафізичних тверджень про суть, генезис та найзагальніші закони культури, що прямо не спираються на емпіричні факти. Термін було введено в науковий обіг в рамках філософії Просвітництва німецьким романтиком А. Мюллером (1779-1829).