Лекции.Орг


Поиск:




Типи політичної суб’єктності




Політологія звертає пильну увагу на суб’єкти політичного життя у зв’язку з тією роллю, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. Насамперед, вони є рушієм суспільно-політичних змін, які відбуваються в суспільстві. Без їх активності і взаємодії неможливі жодні прогресивні перетворення. По-друге, від характеру соціальних суб'єктів і якості функціонування інституціональних суб’єктів залежить загальний стан об’єкта політики – суспільства, й таких його сутнісних характеристик як: а) тип суспільства; б) його суспільно-політичний та державний устрій; в) стан функціонування соціальних інститутів (сім'ї, школи, поліції, армії, охорони здоров’я тощо).

Типи суб’єктності задіяного у політичному житті соціального актора визначається за різними критеріями. Найпоширенішим з них є рівень свідомої участі у політиці. Г.Алмонд за цим критерієм виділяє три типи суб’єктності.

1. Паройкіальний тип (від грецьких „пара” – навколо і „ойкос” – дім, господарство; синонімічні назви: парфіальний; патріархальний). Носій такого типу суб’єктності турбується інтересами найближчого оточення, максимум інтересами своєї громади. Він не усвідомлює потреби у політичній системі. Нічого від неї не вимагає, а її дії стосовно себе розглядає як тиск, необхідне зло, з яким доводиться миритися.

2. Підданський тип. Його носії чітко усвідомлюють значення політичної системи, її окремих складових. Вони самі можуть ставати активними учасниками політичної системи, але виключно в якості виконавців політичної волі легітимних володарів, керівників, лідерів. Вони визнають законність, доцільність вимог системи, її окремих інституцій стосовно себе, але зі свого боку, нічого не вимагають від системи. Вони не усвідомлюють, що самі можуть бути активними учасниками прийняття рішення, визначення засад функціонування системи.

3. Активістський або партисипативний тип (від франц. partisіpant – учасник). Такий усвідомлює необхідність політичної системи, усвідомлює справедливість її вимог і сам ставить в вимоги до неї як свідомий і активний учасник політичного життя.

За характером і місцем, яке суб’єкти політики займають у суспільній структурі виокремлюють такі групи суб’єктів:

I. Соціальні. Вони сформувалися історично, об’єктивно на основі збігу соціальних інтересів. Саме ці суб’єкти через власні соціальні інтереси визначають зміст і напрями як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Тому їх ще називають первинними суб’єктами. До соціальних суб’єктів належить насамперед а) індивідууми у якості: громадян, громадсько-політичних активістів, політичних діячів, політичних лідерів. Кооперуючи свої зусилля, індивідууми об’єднуються у соціальні спільноти, у ряду яких розрізняють: соціально-класові (робітники, селяни, інтелігенція, буржуазія), соціально-етнічні (нації, етноси; корінні, прибулі), соціально-демографічні (молодь, ветерани, підлітки; чоловіки, жінки; мігранти), соціально-професійні (учителі, лікарі, військові), соціально-територіальні (мешканці міста, села, населення історичних земель, регіонів). Розрізняють також мікро-спільноти: сім’ї, театральні трупи, екіпажі і т.п., а також макро-спільності: громадянське суспільство, страти, класи, народ. Коли заходить мова про первинного суб’єкта політики, то насамперед, згадують про нього. Роль народу як суб’єкта проявляється у референдумах та виборах, тобто у делегуванні своєї суспільної ролі суб’єкта політики депутатам різних рівнів, президенту.

Іноді, у перехідних суспільствах, народ не усвідомлюючи наслідків своєї політичної активності, відчужений від влади, та власності, на фоні масового незадоволення своїм становищем, може реалізувати роль первинного суб’єкта політики у формі громадсько-політичного руху. На жаль, така форма, як засвідчила Помаранчева революція, може бути яскравим, але тимчасовим та недієвим проявом суб’єктності. У таких суспільствах, як наше, на цьому первинна суб’єктність і вичерпується. У демократичних суспільствах роль народу проявляється також у контролі за владою, що здійснюється за допомогою механізмів громадянського суспільства.

Особливої уваги політологи надають соціально-класовим суб‘єктам. Традиційно тут виокремлюють класи економічні (за К.Марксом), враховуючи їх відношення до засобів виробництва і класи ринкові (за М.Вебером) зважаючи на місце, зайняте ними у ринкових відносинах.

Сучасні західні політологи насамперед беруть до уваги поділ суспільства на страти (від англ. strat – верства). Стратифікація – це процес, внаслідок якого сім’ї та індивідууми виявляються нерівними один одному і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю і владою.

Як видно з визначення, соціальна стратифікація означає не просто різне становище в суспільстві окремих індивідуумів, сімей, цілих стратів, а саме нерівне їх становище. Функціональна теорія соціальної стратифікації (засновник Т.Парсонс) пояснює виникнення соціальної нерівності наступним чином. Щоб суспільство могло успішно функціонувати, необхідно, щоб у ньому виконувалася вся сукупність життєво важливих для суспільства функцій. Серед них можна виділити важливі, другорядні, менш важливі, незначні тощо. З іншого боку індивідууми теж різні за своїми природними задатками, рівнем освіти, життєвим досвідом.

Для суспільства ідеальним є той варіант, коли найвагоміші функції виконують найдосконаліші індивідууми, функції другого, третього і т.д. порядку виконують індивідууми відповідного рівня. Щоб забезпечити цю відповідність, людство за всю свою писану історію розробили лише один механізм: чим відповідальніша виконувана функція, тим ширшим у її виконавця є доступ до споживчих вартостей, які особливо цінують, які наявні в обмеженій кількості, які мають найвищу якість.

Тому індивідууми, які прагнуть вищої якості життя, претендують на виконання все відповідальніших функцій, а суспільство отримує можливість відбирати для цього найдосконаліших індивідуумів.

У державно організованому суспільстві виконання функцій пов’язане з посадами. Їх можна здобути двома шляхами. Перший називають шляхом досягнень індивідуума. Працюючи над розвитком природних задатків, навчаючись, здобуваючи життєвий досвід, індивідуум досягає такого рівня, коли здатний виконувати складнішу й вагомішу ніж раніше функцію.

Інший шлях – аскрипція. Ідучи ним, індивідуум здобуває посаду за рахунок зовнішніх, неконтрольованих особистістю характеристик: віку, статі, партійної належності, родинних зв’язків, взаємин з клієнтами тощо. Зрозуміло, що в абсолютній більшості випадків цей шлях дозволяє здобувати високі посади тим індивідуумам, які неспроможні виконувати відповідні функції. Що, звичайно, лише шкодить суспільному поступу.

Підсумовуючи сказане підкреслимо, що теорія стратифікації розглядає соціальну нерівність як суспільно необхідну, а з іншого боку вимагає від суспільства створення сприятливих умов для задоволення прагнень індивідуума до самовдосконалення і самореалізації.

М.Вебер, один із засновників теорії стратифікації, вважав, що класи-страти визначаються становищем схожістю „класової ситуації” індивідуумів стосовно ринку, який є формою боротьби інтересів. Сучасні політологи пропонують й інші категорії стратифікації: рівень освіти, престиж професії, права і привілеї, обов’язки і відповідальність, власність і рівень прибутків, владу і вплив.

Відповідно до дії названих чинників суспільство соціально структурується. Найпоширенішою на заході є семистратна схема соціальної структури: 1) страт професіоналів управління, адміністрування; 2) спеціалісти, що виконують інші важливі функції: юристи, науковці, лікарі, викладачі, інженери, одним словом віртуози „вільних професій” або, як назвав їх М. Джілас „новий середній клас”, представники якого не володіючи, не розпоряджаючись власністю на виробничі фонди, отримують прибутки за рахунок використання одержаних знань, професіональної майстерності, творчих здібностей; 3) комерц клас; 4) дрібна буржуазія – працюючі власники або старий середній клас; 5) техніки та робітники на керівних посадах; 6) кваліфіковані робітники; 7) некваліфіковані робітники. Поза стратами ще виділяють паріїв, пауперів, люмпенів, які випали з соціальної структури і уже не прагнуть до повернення хоча б найнижчого соціального статусу, опустившись до рівня біологічного існування.

Після соціальних суб’єктів політики, політологи пострадянського простору виділяють інституціональні суб’єкти. Вони виникли внаслідок свідомих, цілеспрямованих зусиль первинних суб’єктів політики, тому їх ще називають вторинними суб’єктами. До їх числа належать: держава загалом, органи державної влади, партії, органи місцевого самоврядування.

У третю групу об’єднуються функціональні суб’єкти. Вони не є постійними, а лише ситуативними суб’єктами політики. Вони не борються за владу. Але за певних умов вступають у взаємодію з політичними інститутами, відстоюючи власні інтереси при здійсненні політики. До них належать: армія, церква, громадські організації, промислові і торгівельні асоціації, профспілки, культурологічні товариства, ЗМІ.

Слід пам’ятати, що запропоноване розмежування суб’єктів політики не є абсолютним. Вони можуть змінювати свій статус, мінятися місцями.

Крім первинних і вторинних суб’єктів політики, доцільно виділити тих, хто бере безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. До таких безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, партійні лідери, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери. Саме на цьому рівні виникає і функціонує політична еліта. (Див. окрему лекцію)

Суб’єкти політики можуть мати як відкриті соціально значущі, так і приховані асоціальні групові інтереси. Останні характерні для таких груп як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.

Кліка – це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо – партійний лідер і його найближче оточення.

Мафія – строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, що намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. На відміну від просто організованої злочинності мафія завжди пов’язана з неолітичними інституціями, функціонерами.

Родинно-земляцькі угруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують контакти з вищими політичними колами. Такі зв’язки можуть відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади. Особливо в умовах затяжної політичної кризи та політико-правового нігілізму. За таких обставин політичний лідер, угруповання все менше можуть покладатися на правові норми, політичні угоди і все активніше оточують себе особами відданими особисто. Гарантією ж відданості вбачають родинні зв’язки, земляцькі прив’язаності і т. п.

ТИПИ І ВИДИ ПОЛІТИКИ

До цього моменту ми аналізували політику у самих загальних рисах, абстрагуючись від її конкретних проявів та форм. Проте у поточному житті суспільства „політики взагалі” не існує. Вона завжди набуває конкретних форм, які групують у окремі типи і види, використовуючи для цього різноманітні критерії. Так, за критерієм геополітичного спрямування розрізняють внутрішню і зовнішню. За масштабами: світову, міжнародну двосторонню чи багато сторонню, регіональну, локальну, врешті політику окремої самоврядної громади. За суб’єктами прийняття рішень розрізняють політику міжнародного співтовариства, союзу держав, окремої держави, партії, блоку, коаліції, суспільно-політичних сил, окремого лідера.

За термінами розрізняють коротко-, середньо-, довгострокову політику.

За ефективністю – суспільнокорисну, половинчату, недолугу, злочинну.

Уже названі типи і види політики дозволяють зробити висновки про всеосяжну роль політики у суспільному житті. Така роль насамперед забезпечується такими фундаментальними властивостями політики як:

– універсальність – всеосяжність здатність впливати на будь-який прояв суспільного життя, включаючи індивідуальні характеристики особистості;

– інклюзивність (від. лат. includere – включати) – здатність проникати в усі сфери суспільного життя;

– атрибутивність – здатність поєднуватися з усіма сферами суспільного життя, включаючи й неполітичні феномени, відносини й сфери.

Дані властивості дозволяють виділити цілий ряд різновидів політики відповідно до сфер суспільного життя: економічна, правова, культурна, демографічна, національна, науково-технічна, освітня і т. д.

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-23; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 669 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Победа - это еще не все, все - это постоянное желание побеждать. © Винс Ломбарди
==> читать все изречения...

587 - | 599 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.