Тема: Правовий статус людини і громадянина

1. Визнання та гарантованість прав і свобод людини, встановлених загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Відповідно до принципу суверенної рівності держави мають право на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність, вільний вибір та реалізацію політичних, соціальних, економічних та культурних інтересів, свободу у створенні національної системи законодавства, здійснення в рамках міжнародного права відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних договорах, нейтралітет. Більшість з цих прав є так званими правами, що випливають з державного суверенітету. Звичайно всі ці права обмежуються кордонами іншої суверенної держави, і тому реалізації цих прав має відповідати обов’язок держави поважати суверенні права інших суб’єктів міжнародного права. Окремо слід відзначити, що сучасна тенденція обмеження власного суверенітету шляхом передачі певних повноважень міжнародним організаціям у жодному разі не є порушенням принципу суверенної рівності держав, а, навпаки, — прикладом реалізації права держав на участь у міжнародних організаціях та укладання міжнародних договорів.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав визначав правила співіснування держав з давніх часів, але його закріплення відбулось лише в рамках Конвенції про права і обов’язки держав, прийняті на конференції американських держав 1933 р., Декларації американських принципів 1938 р. і, звичайно ж, Статуту ООН (п. 7 ст. 2). У 1965 р. було прийнято Декларацію ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету. Ця конвенція надала тлумачення цього принципу та певним чином розширила його дію. Так, складовими принципу невтручання є такі зобов’язання держав: прямо або опосередковано не втручатись як у внутрішні, так і у зовнішні справи; утримуватись від застосування сили; утримуватись від загрози застосування сили; утримуватись від підтримки держав-порушниць.

На відміну від попередніх принцип територіальної цілісності держав на міжнародному рівні закріплено лише в звичаєво-правовій формі. Але фактично можна сказати, що він реалізується через заборону застосування сили або загрози сили. Застосування цього принципу передбачає заборону дій, які порушують національну єдність і територіальну цілісність, що закріплено в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.; повагу територіальної цілісності держав та заборону окупації, що закріплено в Заключному акті НБСЄ.

Окремо слід відзначити, що цей принцип також створює обов’язок держав використовувати свої території таким чином, щоб це не завдавало шкоди території інших держав, що особливо важливо при постійно зростаючих випадках транскордонного забруднення.

Як уже зазначалось, принцип непорушності державних кордонів є регіональним, оскільки закріплений лише у Заключному акті НБСЄ 1975 р. і діє для країн Європи, а також у північноамериканському регіоні для США та Канади. Положення, які закріплюють цей принцип на регіональному рівні, були обумовлені свого часу також між СРСР та ФРН, НДР і Чехословаччиною. Цей принцип покладає на держави такі обов’язки: визнати існуючі кордони; визнати непорушність кордонів; відмовитись від зазіхань на територію інших країн; відмовитись від зазіхань на кордони; змінювати кордони лише на підставі добровільної згоди держав.

Зазначений принцип має багато спільного з принципом недоторканості державних кордонів. Різницею між ними є те, що останній передбачає право держави контролювати державний кордон та покладає обов’язок дотримуватись існуючої лінії кордону. При цьому слід відмітити, що принцип непорушності кордонів має й інші географічні рамки свого застосування, оскільки не обмежується регіональним рівнем.

Принцип мирного врегулювання спорів — чи не найстаріший серед усіх інших принципів. Він закріплений у величезній кількості міжнародно-правових документів. Зазначимо, що п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у спорі, зобов’язані насамперед спробувати розв’язати суперечку мирними засобами шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами. Сторони мають право самостійно обирати спосіб вирішення спору, але, як свідчить практика, найчастіше застосовуються дипломатичні переговори, які забезпечують рівність сторін і швидке вирішення спору. При цьому слід відмітити, що практично всі регіональні організації передбачили створення власного механізму врегулювання спорів.

Застосування цього принципу вимагає від сторін спору уникати ультимативності, враховувати інтереси противної сторони та виконувати прийняті рішення.

Принцип поваги прав і основних свобод людини є основою міжнародного права прав людини — галузі, що розвивається динамічно. Основи цього принципу було закладено ще в Конституції США та Франції. Як норми міжнародного права цей принцип закріплено в преамбулі Статуту ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права і Пакті про економічні, соціальні та культурні права. Реалізується цей принцип шляхом створення системи захисту інтересів осіб, чиї права порушуються. З цією метою створюються спеціальні органи та встановлюють відповідальність держав за порушення цього принципу. Прикладами таких спеціальних органів є Нюрнберзький трибунал, трибунали по Югославії та Руанді.

Принцип поваги прав і свобод людини покладає на суб’єктів міжнародного права обов’язок поважати права людини, незалежно від статі, раси, національної належності, мови, релігії; сприяти здійсненню прав і свобод людини; привести національне законодавство у відповідність з вимогами міжнародного права; забезпечити захист прав і свобод людини.

У загальних рисах принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею сформульовано в Статуті ООН. Але фактично до прийняття Пакту про громадянські та політичні права і Пакту про економічні, соціальні та культурні права цей принцип діяв лише в формі звичаю. З посиленням процесів деколонізації принцип рівноправ’я і права народів розпоряджатися власною долею набув юридичного закріплення. Так, у Заключному акті НБСЄ 1975 р. визначено, що всі народи мають право в умовах свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус і здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, як вони бажають.

Принцип передбачає, що суб’єкти міжнародного права мають такі права і обов’язки: поважати рівність народів і націй, поважати право народів і націй самостійно розпоряджатись власною долею, право жити в умовах свободи та самостійно здійснювати політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами.

Принцип співробітництва прийнято відносити до групи так званих функціональних принципів разом з принципами мирного вирішення спорів, суверенної рівності. Це зумовлено тим фактом, що зазначені принципи визначають умови співіснування суб’єктів міжнародного права. Принцип співробітництва встановлює спосіб реалізації всіх інших принципів і норм міжнародного права, що закріплено в преамбулі Статуту ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 р. Основним обов’язком суб’єктів міжнародного права за даним принципом є співробітництво на основі принципів і норм міжнародного права.

З найдавніших часів принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань дійшов до нас у вигляді звичаєвої норми — pacta sunt servanda, що означає «договори повинні виконуватись». На сучасному етапі розвитку міжнародного права цей принцип закріплено в Статуті ООН, Конвенції про право міжнародних договорів та інших міжнародно-правових документах. Причому цей принцип рівною мірою стосується зобов’язань, які випливають з писаних норм і норм-звичаїв.

Обов’язки держав за цим принципом полягають у визнанні примату міжнародного права над національним та вирішенні спорів, які виникають у процесі реалізації міжнародних договорів, мирними засобами. Саме реалізація на практиці цього принципу є запорукою стабільності світового правопорядку.

2. Принцип свободи людини.

Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби і інтереси, може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти, може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності. Але людина живе в суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а і суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно підкріплена гарантіями захищенності від зовнішнього неправомірного втручання.

Фактично право на свободу і право на особисту недоторканість — це два окремих права людини, що мають самостійні сфери регулювання і механізми реалізації. Але вони настільки тісно доповнюють одне одного. Об'єднала їх в одному положенні, проголосивши, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Як право на свободу, так і право на особисту недоторканність закріплені в ст. 29 Конституції в найбільш загальному вигляді, що складає основу для реалізації свободи людини в будь-яких площинах соціальної діяльності, у її політичному, соціальному, економічному, духовному та інших вимірах, та концентрує у собі весь комплекс різноманітних гарантій від неправомірного втручання у справи та життя людини.

Недоторканність житла — це майже абсолютна правова гарантія людини. Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніх випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна, наприклад, за умов пожежі, землетрусу, повені. А також коли проникнення обумовлено безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. В цих випадках допускається проникнення не тільки у те житло, де в небезпечному становищі перебувають люди чи майно, або сховався злочинець, але також і в інші, що розташовані поруч, але проникнення у них обумовлено обставинами рятувальних робіт або ж переслідування злочинця.

Також, як і своє життя, “людина має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати від протиправних втручань у своє житло та інше володіння”. "Мій дім — моя фортеця" — наголошує народна мудрість.

Важливу частину життя людини складає сфера її комунікативних зв'язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації. “Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень громадян, що передаються засобами зв'язку, карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом.”

Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вона вправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді, коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що конкретні особи під час листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень можуть передати інформацію щодо обставин злочину, по якому триває розслідування, або ж про підготовку до скоєння злочину, то вони вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, а також здійснити огляд телеграфних повідомлень, листів, бандеролей, посилок. “Але ці винятки можуть мати місце лише за обставин, коли органи розслідування доведуть суду, що іншими засобами одержати зазначену інформацію неможливо.”

Конституція оголошує недопустимим втручання в особисте і сімейне життя людини. “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, окрім випадків, передбачених Конституцією. Є не допустимим збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, окрім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.”

Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашій державі це право закріплене у ст. 27 Конституції України 1996 p., яка передбачає, що кожна людина має право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. На державу покладений обов'язок захищати права особи від протиправних посягань. Водночас частина третя ст. 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Після вступу України до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій на застосування смертної кари, згодом вона була скасована. Новий Кримінальний кодекс України, який вступив у дію 1 серпня 2001 р. не передбачає такого виду покарання, як смертна кара.

Право на повагу до гідності людини є невід'ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21 Конституції України закріплюється, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ст. 28 Основного Закону, встановлюючи повагу до людської гідності, закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої 1948 p., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є правовим обов'язком посадових осіб, усіх працівників державних структур. Але, як свідчить життя, ця конституційна норма часто порушується. Слід зазначити, що конституції багатьох країн світу закріплюють принцип гідності людини в тісному зв'язку з народним суверенітетом і основними обов'язками держави (наприклад, у Німеччині, Греції). Положення частини третьої ст. 28 Конституції України про неможливість піддавання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина велике значення має право на свободу та особисту недоторканність. Це право послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Згідно з цим правом ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Згідно з вимогами Конституції тримання під вартою може мати місце або як міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. У цих випадках необхідне вмотивоване судове рішення або обвинувальний вирок. Згідно з частиною третьою ст. 29 Конституції України тримання під вартою у разі нагальної необхідності може застосовуватися без попереднього вмотивованого рішення в суді. Але його обґрунтованість протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі незгоди суду із застосуванням тримання під вартою особа підлягає негайному звільненню. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов'язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також з його відповідними правами.

Право людини на недоторканність житла. Приватне життя складають і ті сторони особистого життя, у які людина не бажає втручання інших. Це як би своєрідний суверенітет особи. Тому значне місце в системі особистих прав посідає право людини на недоторканність житла.

Гарантія недоторканності житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів'я «Мій дім - - моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити в своєму домі те, що забажає.

У невідкладних випадках, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається і місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

У Конституції України вперше встановлюється право людини на захист своєї гідності і доброго імені. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ці обмеження цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційне гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Це має принципове значення для забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Уперше в Конституції України 1996 р. закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження в свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо).

Порядок в'їзду в Україну і виїзду за її межі регламентується окремим законом.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом. Підставами для цього є: а) інтереси національної безпеки, територіальна цілісність України; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема нормам Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 18— 19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження. У цьому аспекті суттєве значення має ст. 15 Конституції України, яка закріплює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності.

Право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 Конституції України, яке включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Згідно з частиною четвертою ст. 35 Конституції ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

3. Принцип не відчуження природних прав і свобод людини. Принцип рівності людей і громадян у своїй гідності та правах.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах закріплює одвічну повагу до гідності кожної людини незалежно від соціальних та родинних зв'язків, що її оточують. Така повага є невід'ємною від самої особи, її непорушним правом. Вона тісно пов'язана із здійсненням особою соціальне важливих і життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні відносини. Вона досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи виступає в якості найголовнішої умови на шляху досягнення людиною тієї чи іншої мети. Не тільки в загальній формі, але також і в конкретній нормі Конституція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом при будь-яких обставинах, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної відповідальності, або ж коли проти неї здійснюється кримінальне переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в різного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичному лікуванні. Тобто притягнення особи до відповідальності або ж обмеження її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи іншим поводженням, що принижує людську гідність. “Різні тортури, катування в будь-якому його вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський вид поводження з людиною не може мати місця, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції. При визначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.” “Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її залучення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримінальної справи, які пов'язані з оглядом, обшуком, відібранням зразків для проведення експертизи, допитом. Сама процедура їх проведення побудована з урахуванням необхідності шанобливого ставлення до осіб, що беруть в них участь, в тому числі і до особи підозрюваного або ж обвинуваченого. Окремі з них мають додаткові гарантії і проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статі та не можуть здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати гідність особи або складати небезпеку для її здоров'я” “При цьому з огляду на специфічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за застосування насильства або примушування особи давати свідчення при допиті”.

Питання для самоперевірки:

1. В чому суть принципу свободи людини.

2. Яким чином права та свободи гарантуються міжнародним законодавством.

3. В чому суть принципу не відчуження природних прав і свобод людини.

4. В чому суть принципу рівності людей і громадян у своїй гідності та правах.

 

Перелік навчально – методичної літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996.- №30.-Ст.141

2. Закони України:

- „Про вибори Президента України” від 5 березня 1999р.// Відомості Верховної Ради України. –1998.-№34.-Ст.466;

- „Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001р.// Відомості Верховної Ради України. –2001.-№51.-Ст.265;

- „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997р.// Відомості Верховної Ради України. – 1997.- №24.-Ст.170;

- Про визначення порядку обчислення скликань Верховної Ради України: Закон України від 1 лютого 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 8. - Ст. 52.

- Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 25. - Ст. 146.

- Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 3 липня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. -№33.-Ст. 443.

- Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 13. - Ст. 65.

- Про державні нагороди України: Закон України від 16 березня 2000 р. //Відомості Верховної Ради України.-2000.-21.-Ст. 162.

- Про Державний Гімн України: Закон України від 6 березня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 24. - Ст. 163.

- Про Державний реєстр виборців: Закон України від 22 лютого 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2007. - № 20. - Ст. 282.

- Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим: Закон України від 23 грудня 1998р. //Відомості Верховної Ради України. - 1999.-№5-6.-Ст. 43.

- Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

- Про імміграцію: Закон України від 7 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001.-№41.-Ст. 197.

- Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 16 травня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 25. - Ст. 241.

- Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 4 квітня 1995 р. //Відомості Верховної Ради України.-1995.-№ 19.-Ст. 134.

3. Бисага Ю. М., ГомонайВ. В., ЧечерськийВ. І. Конституційно-процесуальне право: Навч. посіб. - Ужгород: Наш рідний край. 2008.-256 с.

4. Виборче право України. Навч. посіб. / За заг ред. В. Ф. Погорілка. М. І. Ставнійчук. - К.: Парламентське вид-во, 2003. - 383 с.

5. Євграфов П. Б. Конституція України: коментар змін (2004-2007). Теоретичні та практичні аспекти: Наук.-практ посіб. - К.: Правова єдність, 2007. - 204 с.

6. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. -X.: Право, 2009.-416 с.

7. Конституційне право України: Підруч. для юрид. вузів / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. -2-ге вид., доп. і переопр. - К.: Наукова думка. 2000. - 732 с.

8. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. - К.: Ін Юре. 2002.-544 с.

9. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. - К.: Юридична думка, 2010. -Т. 2.-800 с.

10. Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. - К.: Юридична думка, 2008. - 252 с.

11. Конституционное право в Российской Федерации: Курс лекций в 9 т. - Основи теории конституционного права / М. П. Авдеенкова, Ю. А. Дмитриев. - М.: Весь мир, 2005. -Т. 1. -384 с.

12. Конституція незалежної України: Навч. посіб. / Кол. авт.; за ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. -К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Спілка юристів України. 2000. - 428 с.

13. Конституція України: Текст Основного Закону з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду. (Огляд і коментарі В. Ф. Погорілка та В. Л. Федоренка). -К.: Наукова думка, 2006. -210с.

14. Котляревский С. А. Конституционное государство. Юри-дические предпосьілки русских Основних Законов / Под ред. и с пред. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало. 2004. - 392 с.

15. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. - Вид. 6-те, випр. та доповн. - К.: Атіка, 2010. - 608 с.

16. Курс конституционного права Украиньї. Том 1. Общая часть: Основи теории конституционного права. Учебник / Под ред. М. А. Баймуратова и А. В. Батанова. -X.: Одиссей. 2008. - 672 с.

17. Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические шгетитутьі: Курс лекций. - М.: ГУ ВШЗ, 2002.-512 с.

18. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій для студ. юрид. вузів і ф-тів. -К.: Вентурі, 1995. -240 с.

19. Муніципальне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. -К.: Юрінком Інтер, 2006. -592 с.

20. Погорілко В. Ф., Фєдорєнко В. Л. Конституційне право України: Підруч. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. -К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. - 344 с.

21. Погорілко В. Ф., Фєдорєнко В. Л. Конституційне право України. Акад. курс: Підруч.: У 2 т. - Т. 1 / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Юридична думка, 2010. - 544 с.

22. Погорілко В. Ф, Федоренко В.Л. Референдне право України: Навч. посіб. - К.: Ліра-К, 2006. - 366 с.

23. Правова система України: історія, стан та перспективи: історія, стан та перспективи: У 5 т. / Т. 2: Конституційні засади правової системи України і проблеми її вдосконалення. -X.: Право, 2008. - 728 с.

24. Совгиря О. В., ШуклінаН. Г. Конституційне право України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 632 с.

25. Теліпко В, Е. Конституційне та конституційно-процесуальне право України: Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 568 с.

26. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: Учеб. пособ. -X.: Фолио. Рай-дер, 1998. - 292 с.

27. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. -3-тє вид. доп. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2006. -512 с.

28. Чушенко В. І., Заяць І. Я. Конституційне право України: Підруч. - К.: Ін Юре. 2007. - 488 с.

29. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс консти-туционализма) / Пер. с венг. -М.: Юристь, 2001. -292 с.

30. Шаповал В. Н. Сравнительное конституционное право. -К.: Княгиня Ольга, 2007. -416 с.

31. Шляхтун П. П. Конституційне право України: Підруч. - К.: Освіта України, 2008. - 592 с.