Тема: Розділ 2. Основи вчення про конституцію

1. Функції конституції.

функції конституції – різні прояви її призначення. Вони відображають роль основного закону в політиці, житті суспільства та громадян, реалізації завдань держави. Будь-якій конституції – незалежно від соціальної системи – властиві слідуючі функції:

- установча,

- організаторська,

- зовнішньополітична,

- ідеологічна,

- юридична.

Установча функція

Суть цієї функції полягає в тому, що конституція, з'являючись у результаті корінних змін у житті суспільства, стає політико-правовою основою його розвитку на наступному історичному етапі. Слово "установча" необхідно розуміти в тім змісті, що конституція або закріплює те, що вже існує як результат діянь людей, або створює передумови для зовсім нових суспільних відносин, що дозріли в суспільстві, але не здатних виникати, поки не буде для них необхідної правової бази, що із прийняттям конституції і засновується. Таким чином, установчі початки конституцій можуть виявлятися і стосовно суспільного (політичної) системі в цілому, і стосовно конкретних державно-правових інститутів і установ.

Сказане переконливо підтверджує досвід власної історії. Кожна конституція знаменувала новий етап у соціально-політичному розвитку і виконувала установчу функцію, природно, з позицій тих, хто в той час здійснював владу.

Організаторська функція

Дана функція конституції полягає в тім, що вона не тільки оформляє досягнуте і ставить нові задачі перед суспільством і державою, але й стимулює політичну активність, націлює державні органи і суспільні об'єднання, усіх громадян на діяльність у дусі нового основного закону. Інакше кажучи, після прийняття конституції не повинне бути такого положення, що про неї відразу забули, а люди жили б і діяли в колишньому стилі, начебто б її і не було. Конституцію треба виконувати, і відповідні орієнтування, а також механізми повинні утримуватися в самій конституції.

Важливе організуюче значення має сам факт прийняття нової конституції. Здавалося б, багато чого з того, що вона відображає, вже існує в житті, закріплювалося попередніми нормативними актами, у тому числі і внесенням виправлень у раніше діяв основний закон. І все-таки поява нової конституції є чинником мобілізуючого значення для суспільства, державних органів.

Крім того, слід враховувати й те, що конституція є документом прямої дії - це найчастіше підкреслюється в самому її тексті. І її організуючий початок полягає в тому, що багато суспільних відносин можуть виникати безпосередньо на базі конституції.

Зовнішньополітична функція

Зовнішньополітична функція конституції полягає в тому, що основний закон звернений не тільки до внутрішнього життя країни, воно одночасно є фундаментом зовнішньополітичної діяльності держави. Це може бути виражено включенням у конституцію спеціальних глав про зовнішню політику й оборону. Але в принципі наявність таких глав зовсім не обов'язково - їх не було, приміром, Конституції СРСР 1936 р. Немає подібної глави й у Конституції України 1996 р., у більшості закордонних конституцій. Суть в іншому, і це головне: наша Конституція не просто виходить з миролюбної зовнішньої політики держави, прагнення до співробітництва і добросусідства, але й проголошує загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України складовою частиною її правової системи.

Крім того, зовнішньополітична функція Конституції нашої країни складається також в тім, що за межами держави вона служить і як важливе інформаційне джерело. Конституція дає уявлення людям інших країн, а також державам і міжнародним організаціям про наш суспільно-політичний лад, структуру держави, конституційних основах регіональної і національної політики, статусі особистості в Україні і т.д. Ознайомившись з тим, які параметри соціально-економічної і політичної системи закладені в нашій Конституції, закордонний світ отримує уявлення про можливі перспективи розвитку країни. Не будемо закривати очі на те, що конституційні декларації і реальні кроки - не завжди те саме. І проте, зрозуміти без Конституції сутність держави неможливо.

Ідеологічна функція

І хоча ідеологічна функція конституції може полягати в закріпленні постулатів якогось політичного навчання в якості пануючих, така функція також властива для нашої Конституції. Такими були всі попередні радянські конституції. Так, не просто правовим актом, але і типовим документом наукового комунізму була Конституція СРСР 1977 р. Вона виходила з побудови всього життя в країні на постулатах теорії і практики соціалістичного і комуністичного будівництва, а в преамбулі Конституції утримувалася характеристика існуючої в країні суспільної системи як розвитого соціалізму. От такий варіант ідеологічного призначення конституції і виключає тепер наш Основний Закон 1996 р.

Однак в іншому плані конституція просто не може не бути ідеологічним - у змісті світоглядним - документом. Адже практично кожне її слово, усі закріплені в конституції інститути виражають бачення бажаної соціально-політичної системи країни. Хіба не очевидні одна ідеологія в категоричному запереченні приватної власності (це робили радянські конституції), і зовсім протилежна в конституційному закріпленні приватної власності і взагалі різноманіття форм власності в країні (Конституція України 1996 р.)!

Або, приміром, закріплення в Конституції СРСР 1977 р. однопартійної системи з керівною роллю КПРС і, навпаки, політичного плюралізму в Конституції України 1996 р. і рівності всіх суспільних об'єднань перед законом. Адже тут теж видні не тільки політико-організаційні, але й ідейні основи суспільно-державного життя.

Перелік прикладів можна було б продовжити, але висновок очевидний: кожна конституція закріплює свою систему суспільних цінностей (якою мірою вони відбивають загальнолюдські ідеали - це інше питання) і націлене на те, щоб на її основі формувалися відповідні погляди кожного члена суспільства.

Юридична функція

Суть цієї функції конституції полягає в тім, що вона:

- стає основою нових правовий системи і правопорядку в країні (або нового етапу в їхньому розвитку, якщо вони існують і в принципі зберігаються);

- сама регулює суспільні відносини і як документ прямої дії може бути вихідним ґрунтом для їхнього виникнення;

- дає імпульс розвиткові законодавства і прийняттю великого масиву нових нормативних юридичних актів, що втілюють загальні ідеї й окремі положення конституції.

Сказане повною мірою відноситься до діючої Конституції України. Вона є "заголовним" документом створюваної в Україні правової системи, для деталізації Конституції потрібні близько 600 нормативних актів, частково прийнятих, але у своїй більшості все-таки поки підготовлюваних.

2. Види конституції

Підстави класифікації конституцій: форма конституції, термін дії конституції, спосіб прийняття конституції, порядок зміни, внесення поправок і доповнень, інші підстави класифікації конституцій.

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо.

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили відносно до інших законів.

а терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади1. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії I960 p.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

- дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції; •.

-менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та рес­публіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

3. Порядок прийняття конституції. Особливий суб’єкт права прийняття конституції.

3 метою забезпечення стабільності конституційного устрою Конституція мо-же бути змінена лише в особливому, за-кріпленому нею порядку, що відрізняється від внесення змін до поточного законодав-ства.

Стаття 154 Конституції визначає коло суб'єктів конституційної ініціативи, яким надана можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. Це Президент України і не менш як третина народних депутатів України від консти-туційного складу Верховної Ради України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розг-ляд Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що саме ці суб'єкти безпосе-редньо представляють український народ. Нагадаю, що для внесення звичайного за-конопроекту на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачене набагато ширше коло суб'єктів, яке включає Президента України, народних депу-татів України, Кабінет Міністрів та Національний банк України.

Конституційна ініціатива про внесен-ня змін до Конституції України оформлюється у вигляді законопроекту. Законопроект має бути поданим у відповідності з Регламентом Верховної Ради України в письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обгрунтування необхідності розробки та прийняття закону, а також, у необхідних випадках, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з прийняттям і впровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказані вимоги не вико-нані, законопроект може бути поверненим Верховною Радою його ініціаторові.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціативи з питань внесення змін до Конституції України, надання цього права тільки Президентові й не менш ніж третині конституційного складу Верховної Ради, а також передбачення певної чіткої проце-дури здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією стабільності Конституції й обгрунтованості вимог внесення змін до неї.

Конституція України встановлює, що Законопроект про внесення змін до Конституції має бути обов'язково попередньо схвалений більшістю конституційного складу Верховної Ради. Отже, для схвалення законопроекту необхідна більшість го-лосів загальної кількості народних депутатів, тобто кількості депутатів, обраних до Верховної Ради. Із цієї кількості виключаються депутати, повноваження яких при-пинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що вибули зі складу Вер-ховної Ради на момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради за нього проголосувало не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради.

Усе сказане стосується розділів II «Пра-ва, свободи та обов'язки людини і грома-дянина», IV «Верховна Рада України», V «Президент України», VI «Кабінет Мі-ністрів України. Інші органи виконавчої влади», VII «Прокуратура», VIII «Право-суддя», IX «Територіальний устрій України», Х «Автономна Республіка Крим», XI «Місцеве самоврядування», XII «Конституційний Суд України», XIV «Прикін-цеві положення», XV «Перехідні положення».

Після внесення до Верховної Ради зако-нопроекту про зміни норм цих розділів про-цес його розгляду і прийняття можна умов-но поділити на два етапи. На першому за-конопроект обговорюється і схвалюється більшістю конституційного складу Верхов-ної Ради, а на другому вже схвалений зако-нопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголосу-вало не менш як дві третини конститу-ційного складу Верховної Ради. Нагадаю лише, що чергові сесії Верховної Ради Ук-раїни відбуваються двічі на рік.

Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Кон-ституції України, який розглядався Вер-ховною Радою і щодо якого закон так і не був прийнятий, може бути поданий до Вер-ховної Ради повторно не раніше ніж че-рез рік із дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Таким чином Кон-ституція забороняє повторне подання до Верховної Ради одного й того самого зако-нопроекту про внесення змін до неї, якщо він уже розглядався Верховною Радою і був відхилений, раніше ніж через рік із дня прийняття рішення щодо цього законопро-екту.

Конституцією України також передбаче-но, що Верховна Рада протягом усього строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Кон-ституції України, тобто протягом чотирьох років роботи Верховної Ради можлива тіль-ки одноразова зміна тієї чи іншої статті Конституції, окремого її положення.

Із цього загального порядку внесення змін до Конституції України є винят-ки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів І «Загальні засади», ІІІ «Вибори. Референдум» та XIII «Внесення змін до Конституції України». По-перше, суб'єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України зако-нопроектів про внесення змін до цих роз-ділів є Президент України або не менш як дві третини конституційного складу Вер-ховної Ради України. По-друге, законопро-ект про внесення змін у ці розділи Кон-ституції України подається до Верховної Ради України і приймається не менш як двома третинами її конституційного скла-ду. І, по-третє, він затверджується всеукра-їнським референдумом, який призначаєть-ся Президентом України, і тільки після цього вводиться в дію. Таким чином, Кон-ституція України передбачає ускладнений порядок для внесення змін у ті розділи, що становлять її фундаментальну основу.

Конституція України встановлює та-кож, що повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII з одного й того самого питання можливе ли-ше до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо ці зміни:

1) передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Це положення підкреслює те значення, яке на-дається правам і свободам людини й грома-дянина в правовій державі;

2) спрямовані на ліквідацію незалежності України. Такі зміни суперечили б за-гальним засадам Конституції України, ст. 1 якої проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою;

3) спрямовані на порушення територіаль-ної цілісності України. Такі зміни супере-чать ст. 2 Конституції України, за якою територія України в межах існуючого кор-дону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Надзвичайний стан - це особливий правовий режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов'язки. Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян при стихійних лихах, аваріях і катастрофах, епідеміях і епізоотіях, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масо-вих порушеннях правопорядку, що створю-ють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України.

Останній повинен сформулювати мотивований висновок щодо конституційності змісту законопроекту та можливості його розгляду Верховною Радою.

Висновок Конституційного Суду є важливою юридичною гарантією проти мож-ливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може при-йняти законопроект до свого розгляду.

Розробка і прийняття нової Конститу-ції України спричинені якісними змі-нами, що сталися в державному й суспіль-ному житті нашої країни. Зрозуміло, що введення Конституції в дію ще не вирішує проблеми втілення в життя всього того нового, що вона проголошує і закріплює. Але як Основний Закон нашої держави Конституція є тим орієнтиром, у відповідності з яким мають ухвалюватися інші нормативно-правові акти, загалом функціонувати правова система країни (нагадаю, що правова система охоплює сукуп-ність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів та органі-зацій, діяльність яких пов'язана зі створенням, реалізацією і охороною права).

Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто для їхнього фактичного втілення в поведінці будь-яких суб'єктів не потрібні їх дублювання і кон-кретизація іншими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовува-тись усіма, а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

З усього сказаного й випливає значення регламентації порядку введення Конститу-ції в дію. Саме з моменту набуття Консти-туцією чинності вона стає Основним Законом держави й суспільства, саме з цього моменту виникають конституційні (найголовніші) права, свободи та обов'язки тощо.

Конституція України набуває чиннос-ті з дня її прийняття (ст. 160 Конституції). Це практично означає, що набуття Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 p. Доцільно зразу ж зазначити, що порядок набрання чинності Кон-ституцією є дещо специфічним порівняно з введенням у дію інших законів. Так, ст. 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра-ніше дня його опублікування. Конституція ж незалежної України, з огляду на над-звичайну важливість цього акта, була вве-дена в дію до її офіційного оприлюднен-ня, в порядку, що передбачений Конституцією України.

Зволікання з офіційним опублікуван-ням Конституції України, яке відбулося через певний час після її прийняття і на-брання чинності, було викликане необхідністю відпрацювання чіткої конституцій-ної мови, правопису й лексики, юридичної термінології, внесення редакційних та ін-ших технічних змін і доповнень за цілковитої незмінності юридичного змісту, прийнятого 28 червня 1996 p.

Текст Конституції України був офіційно оприлюднений у відповідності з Законом України «Про прийняття Конституції Ук-раїни і введення її в дію». Його головними положеннями є: ствердження факту прий-няття Конституції України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 p. з наступними змінами й доповнен-нями; визнання таким, що втратив чин-ність, Конституційного Договору між Вер-ховною Радою України та Президентом Ук-раїни «Про основні засади організації та функціонування державної влади та міс-цевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

Стаття 161 Конституції проголо-шує, що день прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України. Це зумовлено вели-чезним історичним значенням Конституції України для українського державотворен-ня і для здійснення на цій основі укра-їнським народом права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, громадської злагоди й безпеки, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зобов'язує державу офіційно визнавати цей день як визначну подію в житті українського народу і щорічно вживати відповідних заходів щодо організації святкування.

Питання для самоперевірки:

1. Які вам відомі функції Конституції.

2. Які ви знаєте види конституції.

3. В чому суть юридичної властивості конституції.

4. Який порядок внесення змін до Конституції

Самостійна робота №6