Національні інституції зі стандартизації

Самостійна робота

З КДП

Студентки 4 курсу

Групи ДМ 20-к

Чайки Мирослави

Керування документацією (далі – КД) є невід’ємною частиною загальної системи керування підприємством, установою, організацією (далі – установою) і, зокрема, складовою інформаційного менеджменту. Інформація належить до основних ресурсів, які викори-стовує установа, поряд з людськими ресурсами, капіталом, матеріалами й технологією. В свою чергу до 85 відсотків інформаційних ресурсів установ складають службові документи, звідси і випливає значення КД для їх успішної діяльності. В усіх країнах з високим рівнем розвитку економіки із середини 1990-х рр. приділяється значна увага методам керування документованою інформацією з огляду на зростання її значущості як економічного чинника та засобу правового регулювання. Як наслідок, актуальними є дослідження вчених та експерименти практиків у сфері КД, спрямовані на перегляд технології традиційного діловодства і перехід до створення високоефективних систем керування всім комплексом документаційно-інформаційних ресурсів.

Вагомий внесок у розроблення проблем теорії і технологій КД здійснили вчені та практики США, Канади, Великої Британії, Австралії. На різних етапах розвитку та становлення КД пріоритетні напрями таких досліджень час від часу змінювалися. Впродовж 1950–1960-х рр. у центрі уваги були проблеми визначення критеріїв відбору документів для архівного зберігання та вилучення їх для знищення. Теоретичні засади здійснення цих процесів базувалися на працях англійського архівознавця Г. Дженкінсона та американського архівіста Т. Шеленберга. Їхні погляди на організацію експертизи цінності та відбір документів для архівного зберігання домінували в США, Канаді, Великій Британії, Австралії аж до середини 1990-х рр. Також у 1950–1960-х рр. у фахових виданнях та на наукових форумах активно обговорювалися питання взаємозв’язку між архівною справою й КД, зокрема, щодо взаємодії архівістів і працівників державних установ у роботі зі службовими документами, ролі архівістів у забезпеченні належного документування діяльності урядових установ та збереженні документів (Ф. Еванс, А. Рікс, У. Ламб та ін.). Питанням організації КД в установах присвячені праці М. Кука, Е. Ліхі, К. Камерона, М. Джонсона, Н. Келауса. Наприкінці 1960-х рр. починають розглядатися питання роботи з “машиночитаними” документами (Е. Олдрідж, М. Фішбейн, Л. Белл, Ч. Доллар, Г. Ноглер та ін.). З розвитком електронно-обчислювальної техніки та її впровадженням в службах діловодства й архівах для архівістів і службових осіб, що керують документацією, стають спільними проблеми її використання. 1970–1980-і рр. прикметні пошуком методики КД, яка б відповідала новим інформаційним технологіям (Ч. Доллар, Е. Джонсон, Б. Каннінг, Дж. Пенн, М. Хедстром). У роботах Д. Бірмана, Ч. Доллара, М. Саттона, М. Хедстром, опублікованих у 1990-х рр., було обгрунтовано комп-лекс нових підходів до організації електронного діловодства, зокрема, вирішення проблем організації КД в умовах електронного середовища, пов’язаних із визначенням автентичності та цілісності електронного документа, технологічною модернізацією апаратного та програмного забезпечення тощо.

Вирішенню проблем впровадження новітніх інформаційних технологій присвячено дослідження австралійських вчених з Університету Монаш (розроблення схеми метаданих службових документів та концепції континіуму, яка пропонується для заміни традиційного розуміння “життєвого циклу документа”, Б. Рід, Ф. Апворд, С. Маккеміш. Г. Екланд); Пітсбурзький проект (визначення функціональних вимог до свідчення у діловодстві й метаданих); проект “InterPares” Університету Британської Колумбії (визначення автентичності й достовірності електронних документів).

Питання теорії та практики КД постійно порушуються на сторінках фахових видань “American Archivist”, “Information Management”, “Records Management Quaterly. ARMA”, “Archives and Manuscripts”, “Records Management Journal” тощо.

Проблеми КД досліджуються Міжнародною радою архівів (МРА) та у межах Програми ЮНЕСКО з питань КД та архівної справ (RAMP). Тут також вагомим є внесок фахівців США, Канади, Великої Британії, Австралії. Зокрема, під егідою RAMP були опубліковані результати досліджень Дж. Роудса “Роль архівів та КД в національних інформаційних системах”, Г. Ноглера “Архівна експертиза цінності машиночитаних документів”, К. Гаврел “Концептувальні проблеми функціонування електронних документів”, Т. Кука “Архівна експертиза документів, що містять особисту інформацію” тощо. Практично на всіх форумах МРА розглядаються проблеми КД. Якщо на першому конгресі це були питання зберігання службових документів у центрах документації, то у подальшому, з поширенням новітніх інформаційних технологій, все частіше для обговорення пропонувалися проблеми електронних документів, їх правового статусу, експертизи цінності документів, визначення автентичності, організації довгострокового зберігання.

Значний досвід у сфері КД, нагромаджений країнами з високим рівнем розвитку економіки, не знайшов належного висвітлення у вітчизняних дослідженнях. У радянському документознавстві та архівознавстві вивчалися лише окремі питання, які стосувалися певних аспектів КД, насамперед, з точки зору взаємодії служби діловодства з державними архівами. У пострадянській
Україні ця тема представлена окремими статтями у фаховій періодиці.

Базове поняття “керування документацією” за кордоном трактовано як галузь керування, що відповідає за ефективний і систематичний контроль за створенням, прийманням, зберіганням, використанням, передаванням до архіву та вилученням для знищення службових документів, включаючи процеси відбору й зберігання в документальній формі свідчень і інформації про ділову діяльність. У національному стандарті України ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” КД визначено як комплекс заходів, спрямованих на здійснювання процесів створювання й функціонування службових документів. Таким чином, у вітчизняному національному стандарті не враховано управлінську функцію, яку виконує КД. Натомість близькими за змістом є визначення понять “службовий документ” та “електронний документ”, прийняті у зарубіжних і вітчизняних нормативних документах.

Відсутні у вітчизняній практиці діловодства такі поняття, як “документа-ційна система” та “метадані”. За визначенням ISO 15489 “документаційна система” – це інформаційна система, яка включає службові документи, керує ними та забезпечує доступ до них у часі. Компонентами системи виступають люди (як фахівці з документації, так і користувачі); процедури й процеси та комплекс нормативних документів, що їх регулюють (задокументована полі-тика, інструкції, настанови); безпосередньо службові документи та програмне, апаратне й інше забезпечення, канцелярське приладдя. Широко вживаний у міжнародній практиці термін “метадані” означає дані, які описують контекст, зміст і структуру службових документів та керування ними протягом певного часу.

Для сфери КД визначальним є поняття “підзвітності” або “відповідальності” (accountability). Це принцип, за яким окремі особи, установи та державні інституції відповідають за свої дії, та за яким від них можна вимагати пояснення їхніх дій. Для КД це означає обов’язковість фіксації певних дій кожної установи відповідно до законодавства, що регламентує її діяльність. Дотримання цього принципу означає створення відповідних службових документів та зберігання їх протягом строку, що забезпечує відповідність регламентувальним вимогам.

Специфічним для сфери КД є поняття “передавання”, що застосовують у двох значеннях: а) передавання службових документів як зміна права контролю й власності щодо них та відповідальності службових осіб стосовно дій з ними; б) передавання як фізичне переміщення службових документів з одного місця до іншого. Ці поняття доцільно унормувати у вітчизняній лексиці сфери створення та функціонування службових документів.

КД тривалий час було спрямовано тільки на традиційну документацію. Удосконалення прийомів роботи з електронними документами здійснювалося незалежно від КД і мало на меті тільки підвищення ефективності обробки даних в обчислювальних центрах. З початку 1980-х рр. порушувалися питання про інтеграцію у системи КД, що склалися, документів на нетрадиційних но-сіях, у тому числі електронних, для того, щоб об’єднати різні джерела документної інформації в єдину мережу, організувати документи з різними носіями на основі єдиної класифікаційної схеми, усунути дублювання документа-ційних потоків, уніфікувати прийоми роботи з документами. У 1980-і рр. було переглянуто концептуальні положення КД в установі на підставі осмислення можливостей нових інформаційних технологій, інформаційного менеджменту, керування інформаційними ресурсами, що об’єднує всі носії інформації. Уніфікація та стандартизація документальних форм трансформувалася в уніфі-кацію інформаційних параметрів, елементів даних.

На початку 1990-х рр. масштабна інформатизація суспільства, розвиток мережі Інтернет створили передумови для якісно нового характеру продукування та розповсюдження інформації і зумовили необхідність розроблення нових підходів до КД. З урахуванням новітніх технологій було внесено зміни до законодавчих актів, що регулють різні аспекти створення інформації, керування нею, використання та забезпечення збереженості, насамперед, про захист даних та захист інформації приватного характеру. Дослідження, ініціаторами яких виступили архівісти, сприяли впровадженню нових підходів у керування електронними документами. Насамперед це стосувалося розроблення документаційних систем (далі – ДС), впровадження стандартів оптимальної методики для здійснення електронного діловодства в державних установах, посилення ролі державних архівів. У 1996 р. в Австралії було розроблено і впроваджено перший у світі стандарт з КД, який став основою для підготовки міжнародного стандарту.

Прийняття у 2001 р. міжнародного стандарту ISO 15489 розпочало новий етап у розвитку КД. Це стало визнанням значущості документованої інформації як інформаційного ресурсу суспільства. Щодо змісту, то у стандарті викладено оптимальну методику КД, необхідну для застосування як у цій сфері діяльності, так і інших, насамперед, у галузі інформаційних технологій. Міжнародна організація стандартизації продовжує розробляти стандарти з питань організації роботи зі службовими документами, зосередивши увагу на процесах КД. Перший з цієї групи стандартів ІSО/TS 23081 “Інформація та документація – Процеси керування документацією – Метадані для службових документів” видано у 2004 р. Також для цього етапу характерне впровадження концепції “електронного уряду”, тобто переходу урядових установ до елек-тронного діловодства. Разом зі стійкою тенденцією розширення доступу до інформації державного сектора та прозорості дій урядових установ це зумовлює нові організаційні рішення керування інформацією як для використання у процесі основної діяльності, так і для архівного зберігання. Службові документи розглядаються як частина корпоративної інформаційної системи. На керівництво установ, фахівців з інформаційних технологій та КД покладається розроблення інформаційної політики установи, яка б передбачала включення до систем діяльності вимог щодо КД та забезпечення збереженості службових документів і таку автоматизацію процесів діловодства, яка б зумовлювала постійне і точне виконання цих вимог створювачами документів. Визначена роль архіву, яка полягає у підтримці цієї практики настановами та консульта-ціями, що містять оптимальну методику організації роботи зі створення та функціонування службових документів.

На всіх етапах розвитку КД проблемні питання цієї сфери діяльності вирішували національні та міжнародні фахові організації архівістів і спеціалістів з документації. У дисертаційній роботі проаналізовано їх внесок у нормативне, наукове та методичне забезпечення організації КД. Огляд сучасних нормативних та методичних документів з КД, чинних в Австралії, Великій Британії, Канаді та США. Як і у вітчизняній нормативній базі з організації діловодства, тут можна виокремити кілька груп. Першу групу складають закони, що регламентують загальні засади політики держави у сфері інформації. Обов’язковими для цієї групи є закони про свободу інформації та захист інформації приватного характеру. Крім цих актів різні аспекти функціонування службових документів у державних установах в Австралії, Великій Британії, Канаді та США регулює низка інших законів (про електронний уряд, про доступ до секретної інформації, про адміністративну процедуру, про захист даних, про електронну комерцію, про електронні угоди, про авторське право, про поширення інформації в межах країни та за кордоном, про окремі аспекти діяльності уряду, зокрема, про зменшення обсягів паперового документообігу, економію, про етику в уряді, про судочинство, про реформу керування інформаційною технологією, про готовність до надзвичайних ситуацій тощо).

Другу групу складають закони, що безпосередньо регламентують роботу зі службовими документами. Відповідальність за збереженість урядових документів покладається на уповноважену архівну установу загальнодержавного рівня – національний архів. У США порядок контролю за КД центральних урядових установ визначає “Акт про федеральні документи” (1950 р.); у Великій Британії – “Акт про державні документи” (1958 р.), “Акт про державні документи” Північної Ірландії (1923 р.), “Акт про державні реєстри та документи” Шотландії (1948 р.); в Канаді – “Акт про бібліотеку та архів Канади” (2004 р.); в Австралії – “Акт про Національний архів” (1983 р., із змінами 1996 р.). На місцевому рівні роботу зі службовими документами законодавчо унормовують у Великій Британії – “Акт про місцеве управління” (1962 р., із змінами, внесеними у 1972 р.), у США та Австралії – закони штатів, у Канаді – закони провінцій, а уповноваженими архівними установами є відповідні місцеві архіви. Наприкінці 1980-х рр. в Австралії на місцевому, а наприкінці 1990-х рр. – на федеральному рівнях відбулося розроблення і прийняття нового законодавства, потреба в якому зумовлена необхідністю врахування змін в інформаційних технологіях, адміністративних структурах та інформаційних потребах суспільства, а також результатів перевірки діяльності урядових установ, які засвідчили, що належна організація КД є важливою складовою високо-ефективного управління. Хоча в структурі та формулюванні норм нових законів в різних штатах Австралії є розбіжності, однак основні положення у них майже тотожні. Як правило, ці документи містять зобов’язання уповноваженої архівної установи видавати стандарти з питань діловодства, яких повинні дотримуватися державні установи, фіксацію прав уповноваженої архівної установи перевіряти стан роботи зі службовими документами державних установ та санкціонувати передавання службових документів до архіву або вилучення їх для знищення.

Законодавча регламентація роботи з документами приватних установ є значно меншою. Як правило, існують вимоги до зберігання певних видів документів, наприклад, фінансових. Проте останнім часом спостерігається тенденція збільшення уваги до документації недержавних структур. Часто це пов’язане із зростанням контролю суспільства за дотриманням норм екологічної та іншої безпеки. Так, існують підвищені вимоги до зберігання документів, що стосуються фармацевтичної галузі. Такі ж або подібні правові вимоги прийняті для хімічної, автомобільної та авіаційної промисловості.

Значну групу нормативних документів з інформації та документації у різних країнах складають загальнодержавні стандарти, зокрема національні аналоги ISO 15489. Так, у Великій Британії стандарти визначають умови зберігання, переміщення та експлуатації електронних носіїв, що використовують для оброблення даних і зберігання інформації; кодекс правил щодо забезпечення інформаційної безпеки; кодекс правил щодо правового статусу інформації, яка зберігається в електронних системах документації; принципи усталеної методики інформаційного менеджменту; настанови з практичного застосування “Акту про захист даних” 1998 р. Система стандартів різних рівнів діє в Австралії; всі вони сумісні між собою й узгоджені із загальнонаціональним стандартом з КД.

Найчисельнішою групою нормативних і методичних документів є настанови з різних аспектів КД, розроблені національними та місцевими архівами для державних установ. Ними користуються і в приватному секторі. Найбільш відомим є посібник Національного архіву Австралії з методики розроблення та впровадження ДС, який позначають абревіатурою “DIRКS” (від початкових літер англійською мовою слів Designing and Implementing Recordkeeping Systems).

Відповідно до стандарту ISO 15489 метою політики КД є створення та керування автентичними, достовірними та придатними для користування службовими документами, здатними забезпечувати виконання ділових функ-цій та діяльність в установі так довго, наскільки це потрібно. Політика приймається вищим керівництвом установи і поширюється на всю установу. Політику регулярно переглядають для того, щоб вона відображала чинні вимоги до ділової діяль-ності. У дисертації розглянуто принципи змістовного наповнення такого нормативного документа на прикладі політики керування інформаційними ресурсами, яку розробив для урядових установ Національний архів Канади.

Норми, зафіксовані в політиці КД, обов’язково враховують під час впровадження програми КД в установі. З метою конкретизації персональної відповідальності за створення й включення службових документів до ДС установа визна-ча-є та фіксує у посадових інструкціях і подібних до них службових документах обов’язки й повноваження у сфері КД для всього персоналу установи, в тому числі службових осіб, що керують документацією, фахівців із суміжних інформаційних сфер, керівництва всіх рівнів, системних адміністраторів та всіх, для кого створення службових документів є частиною їхньої роботи. Специфічні обов’язки з керування та підготовки звітності за КД покладають на особу з відповідними повноваженнями в установі. Проаналізовано зміст обов’язків у сфері КД різних категорій працівників установи.

Аналіз досвіду організації КД за кордоном свідчить, що керування ДС здійснюється відповідно до всіх вимог з організації поточної діяльності, законодавчих і регламентувальних вимог та очікувань суспільства щодо результатів функціонування тієї сфери, у межах якої діє установа. Відповідність ДС цим вимогам регулярно оцінюється, а документи про результати цих оцінок зберігають.

Національні інституції зі стандартизації

Технічне регулювання - це правове регулювання відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов'язкових вимог до продукції або пов'язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу та органів, а також перевірка їх дотримання шляхом оцінення відповідності та/або ринкового нагляду.

Система технічного регулювання містить такі важливі компоненти, як стандартизація, метрологія та процедури оцінення відповідності (сертифікація або декларація про відповідність). Інтегрування зусиль в цій сфері з міжнародним співтовариством стало наслідком глобалізації ринків, вимог екологічних факторів і гострої конкуренції.

Технічне регулювання відіграє першочергову роль у створенні раціональних передумов для розробки національних систем технічного регулювання, запровадження ефективних систем управління якістю продукції.

Стандартизація - це встановлення та запровадження стандартів (тобто нормативно-технічних документів, що встановлюють єдині обов'язкові вимоги щодо типів, розмірів, якості, норм та інших особливостей продукції та послуг), з метою упорядкування діяльності в певній галузі, економного використання ресурсів, дотримання техніки безпеки, підвищення якості продукції (процесів, робіт, послуг).

Стандартизація акумулює найновіші досягнення науки і техніки, органічно з'єднує фундаментальні та прикладні галузі науки, сприяє швидкому впровадженню наукових. досягнень в практику, допомагає визначити найбільш економічні та перспективні напрямки розвитку науково-технічного прогресу і народного господарства країни. Вона поєднує науку, техніку і виробництво, сприяє забезпеченню єдиної технічної політики в різних галузях народного господарства, технічному переозброєнню виробництва, широкому впровадженню сучасної техніки і технологій, інтенсифікації виробництва, механізації і автоматизації виробничих процесів, підвищенню якості товарів. Усе це сприяє розвитку економіки країни.

Стандартизація є незамінним і практично єдиним засобом забезпечення сумісності, взаємозамінності, уніфікації, типізації, надійності техніки та інформаційних мереж, норм безпеки та екологічних вимог, єдності характеристик і властивостей, якості продукції. Розвиток стандартизації нерозривно пов'язаний з удосконаленням управління якістю виробництва, зокрема, з впровадженням систем керування якістю, систем екологічного керування та інтегрованих систем.

Стандартизація виникла у глибокій давнині, розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному та економічному прогресу на усіх ступенях цивілізації. Письменність, система лічення, грошові одиниці, одиниці міри і ваги, архітектурні стилі, різні гіпотези та теорії, взагалі всі закони і моральні норми - все це прояви фактичної стандартизації. Ще на зорі свого розвитку суспільство зрозуміло переваги спрямованого обмеження, яке забезпечує єдність методів, і зручність виготовлення та використання виробів.

Роботи зі стандартизації аж до 1901 р. здійснювались в основному шляхом приватної ініціативи на території окремої країни, міста підприємства. Першу національну інституцію з стандартизації - Комітет технічної стандартизації (пізніше перетворений на Британську асоціацію стандартизації) - було організовано в 1901 р. у Великобританії. В інших промислово розвинених країнах національні структури з стандартизації загалом виникають під час Першої світової війни та перші післявоєнні роки. В 1886 р. у Дрездені (Німеччина) відбувся перший конгрес з стандартизації, який сприяв створенню Міжнародної асоціації з випробування матеріалів. Наступним кроком стало створення в 1926 р. у Нью-Йорку Міжнародної федерації національних асоціацій з стандартизації (ISA). Праобраз майбутньої ISO.

Сьогодні організаційно-методичну основу розробки стандартів як міжнародних, так і національних, створює Міжнародна організація з стандартизації (ISO, 1947р.). ISO - це 160 країн-учасниць, близько 3000 структурних підрозділів - 190 технічних комітетів; 650 підкомітетів; 2188 робочих груп; це - понад 15000 опублікованих стандартів.

Крім ISO, стандартизація впроваджується багатьма міжнародними і регіональними організаціями: Європейським комітетом з стандартизації (CEN), Міжнародною організацією з стандартизації тестування (ISTO), Міжнародною електротехнічною комісією (ІЕС), Міжнародною організацією законодавчої метрології (ОІМІ), Міжнародною спілкою електрозв'язку (ITU) та ін.

Стандарти розрізняють національні, міжнародні, регіональні та міждержавні.

Міжнародні стандарти не є юридично обов'язковими документами для використання. Кожна країна має право застосовувати їх цілком, окремими розділами чи зовсім не застосовувати. Ці стандарти носять рекомендований характер. Однак вони встановлюють вимоги і показники, які відповідають світовому технічному рівню і впливають на національні стандарти, а через них обумовлюють попит на ту чи іншу продукцію на міжнародному ринку.

Міжнародні стандарти акумулюють новітні досягнення науки і техніки провідних країн світу, відображають інтереси більшості країн і тому беруться за основу при розробці національних та регіональних стандартів. Стандартизація, яка на міжнародному рівні не тільки сприяє швидкому впровадженню наукових досягнень у практику, але і допомагає визначити найбільш економічні та перспективні напрямки розвитку науково-технічного прогресу - це інструмент управління науково-технічним і економічним розвитком країн. Міжнародні стандарти для багатьох країн є випереджаючими.

Основу міжнародних стандартів на системи якості складають стандартів ISO серії 9000 на системи якості за стандартом ISO серії 9000-1.192094. Стандарти ISO 9000 в галузі систем менеджменту якості широко впроваджуються в Європі, США, Японії, очікується різке збільшення кількості підприємств, що впроваджують стандарти ISO серії 9000 в країнах Азії та Латинської Америки. Достатньо сказати, що понад 90 країн мають державні стандарти, еквівалентні стандартам серії ІБО 9000. За офіційною інформацією ISO, у світі сертифіковано понад 800 тис. СУЯ відповідно до ISO 9001:2000.

Згідно з методологією та практичною діяльністю у галузі технічного регулювання важливо визначити низку методичних принципів стандартизації: обов'язковості, системності, динамічності, оптимальності, перспективності, плановості тощо.

Стандартизація в своїй діяльності використовує й різноманітні методи, найбільш значними з яких є уніфікація, агрегатування, типізація, які забезпечують взаємозамінність і спеціалізацію на різних рівнях.

Історичне коріння вітчизняної стандартизації сягає у Середні віки. _ Сучасна система вітчизняної стандартизації формувалась на основі розгалуженій системи стандартизації колишнього СРСР, яка провадилась на всіх рівнях: державному (загальносоюзному), республіканському, галузевому, на рівні підприємств чи установ. За техніко-економічним потенціалом Україна посідала друге місце в Союзі, а тому практично весь фонд державних (понад 20 тис. ГОСТ) та галузевих (понад 43 тис. ОСТ, РТМ, РД) документів застосовували підприємства й організації України.

Із здобуттям незалежності бере свій початок процес становлення Національної системи стандартизації України. До 2001 р. в Україні фактично існувала система стандартизації, що залишилась у спадщину від колишнього СРСР, в основу якої було покладено жорсткий централізований принцип керування господарчим комплексом. Після прийняття в 2001 р. Закону "Про стандартизацію" від 17.05.2001 № 2408-111 ситуація суттєво змінилась - розпочалась активна перебудова національної стандартизації відповідно до принципів, прийнятих у розвинених країнах світу з ринковою економікою. Передусім Законом було встановлено добровільність стандартів та розмежовано положення стандартів і законодавчих нормативно-правових актів (технічних регламентів) відповідно до практики європейського законодавства (директив ЄС).

Центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання є Державний Комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт), та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Серед основних пріоритетів діяльності Держспоживстандарту є: o вдосконалення національної системи технічного регулювання та споживчої політики й адаптація законодавства відповідно до практики країн-членів СОТ, Євросоюзу, Єдиного економічного простору (ЄЕП) з метою усунення ТБТ. Створення системи ринкового нагляду, такої як в Євросоюзі;

o забезпечення розвитку національної системи стандартизації, її відповідності вимогам Угоди з технічних бар'єрів в торгівлі та гармонізації з європейською моделлю стандартизації ЄС та ЄЕП;

o забезпечення розвитку національної еталонної бази;

o підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції (товарів, робіт, послуг);

o розвиток міжнародного співробітництва у сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, якості та оцінки відповідності з країнами-торговельними партнерами України. Участь у формуванні європейського економічного простору;

o підвищення рівня захисту прав та інтересів споживачів;

o підвищення дієвості та ефективності державного управління в системі Держспоживстандарту та забезпечення відкритості в його роботі.

Держспоживстандарт представляє Україну в 9 міжнародних та регіональних організаціях. Зокрема, з 1992 р. - в Міждержавній Раді зі стандартизації, метрології та сертифікації країн СНД (в рамках "Угоди про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації" та інших). З 1993 р - в таких найвпливовіших міжнародних організаціях у сфері стандартизації, як Міжнародна організація із стандартизації (ISO) та Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС). З 1997р. Україна є членом за підпискою Європейського комітету з стандартизації (СЕМ) і членом-кореспондентом Міжнародної організації законодавчої метрології (ОІМІ). У жовтні 2004 р. CEN підписав Угоду про надання Держспоживстандарту України статусу Партнерського органу зі стандартизації. Фахівці Держспоживстандарту також активно працюють в Європейському комітеті з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Міжнародній організації з стандартизації тестування (ISTO), Організації Євроазіатського співробітництва державних метрологічних установ (COOMET), Організації національних метрологічних установ держав Європи (EUROMET), Генеральній конференції мір та вагів (СиРМ).

На сьогодні з 152 національних технічних комітетів (ТК) понад 70 працює у 126 структурних підрозділах ISO у статусі активного члена, 28 українських ТК працюють у 124 технічних підрозділах IEC (комітетах та підкомітетах), 9 ТК працюють у статусі активного члена у 31 структурному підрозділі IEC, 19 ТК мають статус наглядача і працюють в 93 комітетах та підкомітетах IEC.

Загалом в Україні. є чинними є 3707 національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими. За 2006-2010 рр. передбачено

розроблення та прийняття 8570 гармонізованих національних стандартів. Заслуговують на увагу й активні заходи Держспоживстандарту щодо розроблення, впровадження та сертифікації систем управління якістю на вітчизняних виробництвах, відповідно до вимог міжнародного стандарту ISO серій 9000, 14000.

Одним із провідних закладів системи Держспоживстандарту України є Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості (УкрНДНЦ, створений у 2003 р.), пріоритетами діяльності якого є здійснення науково-методичного керівництва процесами розроблення, впровадження та забезпечення функціонування систем стандартизації, сертифікації та керування якістю.

Планування робіт зі стандартизації є складовою частиною плану економічного та соціального розвитку країни. Методологічні засади та

правила формування програми національної стандартизації значною мірою визначено здійсненням заходів щодо вступу України до СОТ та набуття членства в ЄС. Проведення оптимального, економічно ефективного планування робіт із стандартизації необхідно, передусім, для створення фонду національних стандартів, який би відповідав фондові міжнародних стандартів та стандартів промислово розвинених країн Європи, і тим самим підвищувати рівень гармонізації національних стандартів з міжнародними та європейськими.

Програма робіт із стандартизації в широкому розумінні - це документ, що визначає завдання та пріоритети стандартизації, засоби та шляхи їх досягнення, і формує взаємоузгоджену та комплексну систему заходів центрального органу влади у сфері стандартизації, технічних комітетів (ТК) та інших суб'єктів стандартизації, спрямовану на ефективне розв'язання проблем та реалізацію державної політики щодо економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави.

Програму розробляють, щоб здійснити державну політику щодо технічного регулювання розвитку галузей економіки, концентрації фінансових, інтелектуальних, матеріальних та інших ресурсів, науково-технічного потенціалу на реалізації визначених пріоритетів щодо робіт із стандартизації.

Усі роботи зі стандартизації здійснюються на основі перспективних і поточних планів стандартизації, програм комплексної стандартизації і метрологічного забезпечення. Ці плани дають змогу координувати діяльність усіх організацій країни, які займаються питаннями стандартизації. Загальне методичне керування щодо розроблення планів виконує Держспоживстандарт України та Кабінет Міністрів України.

Запроваджені наступні стадії виконання робіт під час реалізації планів стандартизації:

1. Організація розроблення стандарту.

2. Розроблення в першій редакції проекту стандарту.

3. Розроблення в остаточній редакції проекту стандарту.

4. Затвердження та державна реєстрація стандарту.

5. Видання стандарту

Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил, за станом засобів вимірювань, а також інших вимог, пов'язаних з якістю продукції, здійснює Держспоживстандарт України, його територіальні органи - центри стандартизації, метрології та сертифікації, а також інші спеціально уповноважені на це органи відповідно до чинного законодавства в усіх галузях народного господарства на всій території України.

Загалом сучасна стратегія діяльності у сфері стандартизації в Україні дає відповідь на змінювану ситуацію та нові запити глобалізованого світу, а також відповідає новим завданням вітчизняної економіки в умовах її реформування. Роль і принципи стандартизації, зокрема, планування, адекватні змінам, що відбуваються, та відповідають міжнародній практиці. З метою дотримання цих принципів в Україні складено план, що передбачає першочергове впровадження директив ЄС, зокрема директив "нового підходу", та розроблення технічних регламентів. Показовим в цьому плані є започаткування здійснення перспективних планів - цільових державних програм: "Державної програми стандартизації на 2006-2010 роки" та "Державної програми розвитку еталонної бази на 2006-2010 роки". Це дає нашій країні шанс на входження до Європейського Співтовариства саме на рівні стандартизації та технічного регулювання.Зі вступом у СОТ Україна взяла зобов'язання до 2012 р. реформувати систему технічного регулювання, яка базується на стандартизації, оцінці відповідності та метрології, з метою подолання технічних бар'єрів у торгівлі з країнами-членами СОТ. Наразі перед Держспоживстандартом стоїть важливе завдання - виважений підхід до реформування системи технічного регулювання з урахуванням національних особливостей розвитку цієї сфери.