Моделі заочного розгляду справи.

Історичний нарис окремого провадження.

Опрацювати Постанову Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 «Про судове рішення у цивільній справі».

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

18.12.2009 N 14

 

Про судове рішення у цивільній справі

З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами норм цивільного процесуального законодавства при ухваленні рішення суду Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

1. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення (частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15); далі - ЦПК). Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР (266/94-ВР) "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214 - 218 ЦПК) (1618-15). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 14 ЦПК) (1618-15).

2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК) (1618-15).

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК (1618-15), вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК (1618-15), а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК (1618-15) норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року N 9 (v0009700-96) "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

3. Відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК (1618-15) суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Відповідно до статті 19 Конституції України (254к/96-ВР), статті 1 ЦПК (1618-15) та з урахуванням положення частини четвертої статті 10 ЦПК (1618-15) вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, суд має право вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням батьківських прав (частина друга статті 166 Сімейного кодексу України) (2947-14); застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (частина п'ята статті 216 Цивільного кодексу України (435-15); далі - ЦК).

При цьому суди повинні мати на увазі, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК (1618-15), за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду (частина третя статті 235 ЦПК) (1618-15).

4. Правила частини третьої статті 209 ЦПК (1618-15) застосовуються лише у виняткових випадках, коли внаслідок складності справи складання повного рішення потребує багато часу та може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи. В іншому разі суд має ухвалити повне рішення і проголосити його негайно після закінчення судового розгляду. Якщо складання повного рішення відкладається, його вступна і резолютивна частини викладаються у письмовому вигляді, підписуються всім складом суду, відразу проголошуються; цей процесуальний документ приєднується до справи і суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішення суду, що має бути зафіксовано в журналі судового засідання.

Відкладення проголошення вступної і резолютивної частин рішення після закінчення розгляду справи не допускається.

Суди повинні суворо дотримуватися визначеного строку складання повного рішення.

5. При заочному розгляді справи складання повного рішення, яке слід називати заочним, може бути відкладено, проте в силу статті 227 ЦПК (1618-15) повний текст рішення відповідачеві у будь-якому випадку має бути направлено не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення суду або його вступної та резолютивної частин. Суд повинен ухвалити заочне рішення, яке за своїм змістом має відповідати вимогам статті 215 ЦПК (1618-15) (містити в собі вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини у визначеній послідовності). При цьому в описовій частині заочного рішення необхідно вказати, що заочний розгляд справи відбувся за відсутності відповідача (усіх відповідачів); у резолютивній частині цього рішення має бути зазначено, крім загального порядку оскарження, також строк і порядок подання відповідачем заяви про його перегляд.

Повторне заочне рішення, в тому числі ухвалене тим же складом суду, оскаржується в загальному порядку, встановленому ЦПК (1618-15), про що має бути зазначено в резолютивній частині рішення (частина третя статті 232 ЦПК) (1618-15).

Виправлення описок чи арифметичних помилок, ухвалення додаткового рішення чи роз'яснення рішення при заочному розгляді справи здійснюються за загальними правилами, передбаченими статтями 219 - 221 ЦПК (1618-15). При цьому додаткове до заочного рішення не може бути оскаржене відповідачем до суду, що його ухвалив, у порядку статті 228 ЦПК (1618-15).

6. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду (стаття 159 ЦПК) (1618-15), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому статтями 132, 133, 140 та частиною четвертою статті 191 ЦПК (1618-15), суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред'явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами. При ухваленні рішення суд відповідно до статті 212 ЦПК (1618-15) оцінює докази з урахуванням вимог статей 58 та 59 ЦПК (1618-15) про їх належність і допустимість. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

7. Відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК (1618-15) при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей вирок або постанова обов'язкові для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями статті 212 ЦПК (1618-15). На підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача або вини потерпілого).

Оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина третя статті 61 ЦПК) (1618-15), то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Під судовим рішенням, зазначеним у частині третій статті 61 ЦПК (1618-15), мається на увазі будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ), у порядку господарського судочинства - відповідно до Господарського процесуального кодексу України (1798-12), у порядку адміністративного судочинства - відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15).

За змістом частини третьої статті 14, частини третьої статті 61, частини другої статті 223 ЦПК (1618-15) особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів.

8. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК (1618-15), і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

9. У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухвалення; повне найменування суду, що його ухвалив; прізвище та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) і секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

При цьому вказуються всі ті особи, які згідно зі статтею 26 ЦПК (1618-15) належать до складу осіб, які беруть участь у даній справі, а не лише ті, які фактично брали участь у розгляді справи. Якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи. Предмет позовних вимог (у тому числі первісного, зустрічного позову та позову третьої особи із самостійними вимогами) зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, та підстав заявленої вимоги.

10. В описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце, і узагальнено викласти позицію відповідача: чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову; пояснення осіб, які беруть участь у справі, висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони досліджувалися. При цьому пред'явлення відповідачем зустрічного позову чи третьою особою самостійних вимог не змінює процесуального статусу цієї особи.

11. У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК) (1618-15).

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК) (1618-15), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування цих обставин (частина перша статті 61 ЦПК) (1618-15), а при прийнятті згідно зі статтею 178 ЦПК (1618-15) відмови сторони від визнання обставини - зазначає про його відхилення.

У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (РИМ, 04.XI.50; далі - Конвенція).

За змістом частини четвертої статті 174 ЦПК (1618-15) у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття його судом.

12. У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України (254к/96-ВР), на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (1618-15) (статті 224 - 226 ЦПК (1618-15) - при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію (995_004) та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

У необхідних випадках суд зазначає про урахування:

рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції (254к/96-ВР) та законів України, які підлягають застосуванню в даній справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України (254к/96-ВР), якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення;

постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих відповідно до статті 125 Конституції України (254к/96-ВР) і статті 55 Закону України від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) "Про судоустрій України", з питання застосування норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню в даній справі.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних документах, а також внесення виправлень, не застережених перед підписом судді.

13. Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК (1618-15).

У ній, зокрема, має бути зазначено:

висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено);

висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено;

розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні;

вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде;

конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права;

розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК (1618-15);

строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;

у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або має право його допустити.

При об'єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної позовної вимоги.

Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов'язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про право власності в разі задоволення позову про витребування майна від добросовісного набувача тощо).

З метою запобігання виникненню неясності при виконанні рішення у його резолютивній частині зазначається точне та повне найменування юридичної особи, прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, відносно яких суд вирішив питання.

Суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду (пункт 4 частини першої статті 311, пункт 4 частини першої статті 338 ЦПК) (1618-15).

14. Згідно з частиною першою статті 192 ЦК (435-15) законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. У зв'язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання.

У разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК (435-15), частина третя статті 533 ЦК (435-15); Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 (15-93) "Про систему валютного регулювання і валютного контролю").

15. Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу; воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп'ютері в одному примірнику. Рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, установлених ЦПК (1618-15).

Вимоги статей 209, 215 та 218 ЦПК (1618-15) щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов'язковими для позовного та окремого провадження.

Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення.

16. Згідно з положеннями статті 196 ЦПК (1618-15) суди повинні суворо дотримуватися таємниці нарадчої кімнати. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Вихід судді з нарадчої кімнати до проголошення судового рішення може мати місце під час перерви для відпочинку (протягом робочого часу та після його закінчення). Тому, наприклад, вихід до нарадчої кімнати у п'ятницю та проголошення рішення в понеділок є порушенням її таємниці. При цьому обмін суддею думками з ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється, не допускається.

Порушення правил про таємницю нарадчої кімнати є порушенням норм процесуального права і може бути підставою для скасування рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, зокрема в разі доведення факту спілкування судді поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами з приводу справи, що розглядається (частина третя статті 309 ЦПК (1618-15), частина друга статті 338 ЦПК) (1618-15).

17. Відповідно до статті 217 ЦПК (1618-15) суд, який ухвалив рішення, не звернуте до негайного виконання, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, може забезпечити його виконання, про що зазначає в резолютивній частині рішення, за правилами забезпечення позову, встановленими статтями 151 - 153 ЦПК (1618-15). Проте таке забезпечення виконання рішення підлягає застосуванню лише після набрання ним законної сили.

18. За статтею 215 ЦПК (1618-15) у формі рішення ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (частина друга статті 208 ЦПК) (1618-15), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням.

19. Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності. Проте якщо неправильне визначення стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону, який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення арифметичних помилок немає.

Питання про внесення виправлень може бути вирішено судом, що ухвалив рішення, як із власної ініціативи, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі, і незалежно від того, чи виконано рішення, але в межах установленого законом строку, протягом якого воно може бути пред'явлено до примусового виконання. Внесення виправлень у судове рішення, яке не підлягає примусовому виконанню, строком не обмежено.

Після внесення виправлень чи арифметичних помилок текст рішення змінювати не можна, проте у виконавчому листі наводяться формулювання резолютивної частини рішення в тій редакції, яку воно отримало у зв'язку з постановленням відповідної ухвали.

20. Додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за умов, передбачених статтею 220 ЦПК (1618-15); воно не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні.

Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах.

При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви.

У порядку, визначеному статтею 220 ЦПК (1618-15), може бути ухвалено додаткове рішення й щодо заочного рішення.

Оскарження додаткового рішення провадиться на загальних підставах. Якщо на рішення суду подано апеляційну чи касаційну скаргу і разом із цим порушено питання про ухвалення додаткового рішення, суд повинен спочатку ухвалити додаткове рішення, а потім надсилати справу для перегляду до суду вищої інстанції.

У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

21. Відповідно до статті 221 ЦПК (1618-15) роз'яснення рішення суду, а не ухвали, можливе тоді, коли воно не містить недоліків, що можуть бути усунені лише ухваленням додаткового рішення, а є незрозумілим, що ускладнює його реалізацію. Зазначене питання розглядається судом, що ухвалив рішення, і в ухвалі суд викладає більш повно та ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду. Роз'яснення рішення не допускається, якщо воно виконане або закінчився установлений законом строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до виконання.

Якщо фактично порушено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й роз'яснення мотивів ухваленого рішення, суд ухвалою відмовляє в роз'ясненні рішення.

22. Передбачений статтею 222 ЦПК (1618-15) обов'язок суду надсилати протягом п'яти днів з дня проголошення судового рішення його копію рекомендованим листом з повідомленням про вручення особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні, стосується як позовного, так і інших видів провадження. В останньому випадку копію судового рішення слід надсилати заявникові або заінтересованій особі, за відсутності якої розглянуто справу. У зазначеній статті йдеться про рішення суду, а також ухвали суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

23. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року N 11 (v0011700-76) "Про судове рішення" (зі змінами, внесеними згідно з постановами від 24 квітня 1981 року N 4, від 25 грудня 1992 року N 13 (v0013700-92) та від 25 травня 1998 року N 15) (v0015700-98).

Голова Верховного Суду України В.В.Онопенко Секретар Пленуму Верховного Суду України Ю.Л.Сенін

 

 

Опрацювати Постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 13 від 23 грудня 2011 року «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження».

 

 

ПЛЕНУМ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ

З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

 

П О С Т А Н О В А

 

23.12.2011 N 14

 

 

Про практику розгляду судами заяв у порядку

наказного провадження

 

 

З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами норм цивільного процесуального законодавства, що регулює наказне провадження, пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

 

1. Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.

У випадках, встановлених законом, до суду із заявою про видачу судового наказу можуть звертатись органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (частина перша статті 45, частина друга статті 95 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК).

Перелік вимог, визначених частиною першою статті 96 ЦПК (1618-15), які можуть розглядатися в порядку наказного провадження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

 

2. Вимоги, за якими може бути виданий судовий наказ, передбачені статтею 96 ЦПК (1618-15), підлягають судовому захисту виключно у порядку наказного провадження, оскільки частиною третьою статті 118 ЦПК (1618-15) передбачено, що позовна заява щодо вимог, визначених у частині першій статті 96 цього Кодексу (1618-15), може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом. Крім того, не допускається одночасне звернення до суду із заявою про видачу судового наказу та пред'явлення позову про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи його скасування унеможливлюють повторне звернення з такою самою заявою в порядку наказного провадження, але не перешкоджають пред'явленню позову.

Відмова у відкритті провадження у справі, ухвалення рішення по суті позову чи закриття провадження у справі перешкоджають розгляду цієї самої вимоги з тих самих підстав у порядку наказного провадження.

 

3. У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися заяви про видачу судового наказу щодо вимог, які підлягають розгляду в порядку господарського чи адміністративного судочинства. У разі заявлення такої вимоги суд відмовляє у прийнятті заяви на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК (1618-15).

 

4. Заява про видачу судового наказу подається до суду за загальними правилами підсудності, встановленими главою 1 розділу III ЦПК (1618-15). Зокрема, заява подається до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання фізичної особи або за зареєстрованим у встановленому порядку місцем її перебування чи місцезнаходженням юридичної особи (стаття 109 ЦПК) (1618-15); на вимогу про стягнення заробітної плати поширюються також правила підсудності за вибором заявника - за зареєстрованим місцем його проживання чи перебування (частина перша статті 110 ЦПК) (1618-15).

У разі порушення правил підсудності заява повертається заявникові для подання до належного суду, про що постановляється ухвала (стаття 115 ЦПК) (1618-15), яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

 

5. Заява про видачу судового наказу за формою і змістом повинна відповідати вимогам статті 98 ЦПК (1618-15), а в разі неналежного оформлення заяви чи несплати судового збору застосовуються положення статті 121 цього Кодексу (1618-15). До заяви, яка подається представником заявника, має бути додано документ, що підтверджує його повноваження, згідно зі статтею 42 ЦПК (1618-15).

У разі подання заяви про видачу судового наказу особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, у заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

Судовий збір за вимогами про видачу судового наказу становить 50 відсотків ставки, що визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження. Положення ЦПК (1618-15) про наказне провадження не містять заборони щодо вирішення питання про відстрочку та розстрочку судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати у разі подання відповідної заяви (стаття 82 ЦПК) (1618-15).

За змістом статті 98, пункту 2 частини третьої статті 100, статті 103 ЦПК (1618-15) до заяви про видачу судового наказу додаються оригінали або належним чином завірені копії документів, які підтверджують матеріально-правову вимогу заявника. На такі документи поширюються вимоги статей 58 і 59 ЦПК (1618-15) щодо належності та допустимості доказів.

 

6. До постановлення суддею ухвали про відкриття наказного провадження заявник має право подати клопотання про повернення заяви про видачу судового наказу. У цьому випадку подана заява повертається заявнику, про що постановляється ухвала (пункт 2 частини першої, частина друга статті 100 ЦПК) (1618-15). Враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, не буде суперечити вимогам ЦПК (1618-15) подання заяви про залишення заяви про видачу судового наказу без розгляду після постановлення ухвали про відкриття наказного провадження, але до моменту видачі судового наказу (пункт 5 частини першої статті 207 ЦПК) (1618-15).

 

7. Повернення заяви про видачу судового наказу допускається у випадках, передбачених частиною першою та абзацом 3 частини шостої статті 100 ЦПК (1618-15), про що постановляється відповідна ухвала не пізніше наступного дня із дня надходження заяви до суду. Така ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку (пункт 3 частини першої статті 293 ЦПК) (1618-15). У зазначених випадках повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню до суду з такою самою заявою після усунення її недоліків.

 

8. Відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу допускається з підстав, наведених у частині третій та абзаці 4 частини шостої статті 100 ЦПК (1618-15), про що суддею постановляється ухвала у строк, вказаний частиною сьомою статті 100 ЦПК (1618-15).

Якщо у заяві про видачу судового наказу об'єднано вимоги, частина з яких не підлягає розгляду в порядку наказного провадження, суддя ухвалою відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу в частині цих вимог, а щодо вимог, які підлягають розгляду в порядку наказного провадження, - вирішує питання про відкриття наказного провадження. Якщо такі вимоги між собою взаємопов'язані та окремий їх розгляд неможливий (наприклад, заявлено вимогу про присудження аліментів, а із заяви вбачається необхідність залучення особи, яка вже отримує від боржника аліменти), то суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу (частина п'ята статті 100 ЦПК) (1618-15), але лише за умови сукупності таких підстав. Зокрема, не є підставою для відмови у прийнятті заяви в частині вимог про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг одночасне заявлення вимоги про зобов'язання укласти договір про надання таких послуг, оскільки окремий розгляд цих вимог є можливим.

Ухвала про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу має бути мотивованою, вона може бути оскаржена в апеляційному порядку (пункт 1 частини першої статті 293 ЦПК) (1618-15).

 

9. Наявність спору про право (пункт 2 частини третьої статті 100 ЦПК) (1618-15), яке є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб'єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб'єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги. Крім того, мають ураховуватися обставини, якщо із доданих документів вбачається, що боржник заперечує, не визнає або оспорює свій обов'язок перед заявником (кредитором); із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК)). Разом із тим лише той факт, що договірні зобов'язання (наприклад, у частині оплати заборгованості телекомунікаційних послуг чи послуг телебачення і радіомовлення) не виконуються, без обґрунтування причин, не вважається наявністю спору про право.

 

10. За відсутності підстав для залишення заяви про видачу судового наказу без руху, повернення заяви чи відмови у прийнятті заяви суддя у строк, визначений частиною сьомою статті 100 ЦПК (1618-15), постановляє ухвалу про відкриття наказного провадження та у триденний строк із моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог (частина перша статті 102 ЦПК) (1618-15).

ЦПК (1618-15) не передбачає можливості часткового задоволення заяви про видачу судового наказу, оскільки він видається лише за умови безспірності вимог.

 

11. Враховуючи, що розділом II ЦПК (1618-15) процедура розгляду заяв у наказному провадженні полягає у видачі судового наказу, не може бути застосовано наступні процесуальні інститути: призначення справи до судового розгляду; забезпечення доказів; призначення експертизи; передача справи до іншого суду за підсудністю; заміна неналежної сторони; зупинення провадження; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду.

Разом із тим, за відсутності у розділі II ЦПК (1618-15) спеціальної норми щодо вирішення певного процесуального питання, суд має право застосувати загальні положення цього Кодексу (1618-15), якщо вони не суперечать суті наказного провадження. Зокрема, суд може застосувати положення статей 219 - 221 ЦПК (1618-15) щодо усунення недоліків виданого судового наказу; положення розділу VI ЦПК (1618-15) щодо процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень.

 

12. Якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати (пункт 1 частини першої статті 96 ЦПК) (1618-15), судовий наказ може бути видано не лише на суму заборгованості із заробітної плати, а й на суму компенсації за порушення строків її виплати, оскільки вона входить до структури заробітної плати (Закон України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР (108/95-ВР) "Про оплату праці", Закон України від 19 жовтня 2000 року N 2050-III (2050-14) "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати"). До заяви має бути додано докази перебування заявника у трудових відносинах із боржником, а підтвердженням суми, яка стягується, може бути будь-який належно оформлений документ, що вказує на розмір нарахованої заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати, зокрема, довідка бухгалтерії боржника, розрахунковий лист чи копія платіжної відомості тощо. Не допускається розгляд вимог про стягнення заробітної плати у разі наявності спору щодо розміру заборгованості чи права на її отримання. При цьому частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України (322-08) визначено, що працівник має право звернутися до суду з вимогою про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 367 ЦПК (1618-15) судовий наказ про виплату заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, підлягає негайному виконанню, а згідно з частиною другою цієї статті суд має право допустити негайне виконання судового наказу в разі стягнення всієї суми заборгованості із заробітної плати.

 

13. Якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за

надані житлово-комунальні, телекомунікаційні послуги, послуги

телебачення та радіомовлення (пункт 3 частини першої статті 96

ЦПК) (1618-15), судовий наказ може бути видано за наявності

відповідних договорів про надання таких послуг, інших письмових

доказів, що підтверджують фактичне надання та отримання таких

послуг. Крім того, заявник має обґрунтувати свої вимоги та додати

документи, що вказують на правильність і безспірність розрахунків,

а також застосування тарифів на відповідні послуги.

У цьому випадку може бути видано судовий наказ про

стягнення не лише суми заборгованості, але й про стягнення індексу

інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму

заборгованості. Для їх стягнення суду має бути додано документи,

що чітко підтверджують їх розрахунок (у тому числі й розрахунок

щомісячних нарахувань), при цьому визначений розмір не потребує

додаткової оцінки та дослідження у сукупності з іншими доказами.

 

14. Якщо заявлено вимогу про присудження аліментів на

дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для

дитини відповідного віку (пункт 4 частини першої статті 96 ЦПК)

(1618-15), судовий наказ може бути видано на підставі

відповідних норм Сімейного кодексу України (2947-14). При цьому

суддя має відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу

на підставі пункту 1 частини третьої статті 100 ЦПК (1618-15),

якщо така вимога пов'язана із встановленням чи оспорюванням

батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших

зацікавлених осіб (зокрема, особи, яка вже отримує аліменти від

боржника).

Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 367 ЦПК

(1618-15) судовий наказ про стягнення аліментів у межах суми

платежу за один місяць підлягає негайному виконанню, а згідно

з частиною другою цієї статті суд має право допустити негайне

виконання судового наказу в разі стягнення всієї суми

заборгованості із заробітної плати.

 

15. Видача судового наказу за заявленою вимогою про повернення вартості товару неналежної якості (пункт 5 частини першої статті 96 ЦПК) (1618-15) можлива лише за наявності преюдиційного рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола осіб.

Одночасний розгляд таких вимог законом не передбачено, тому при їх заявленні суд має відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу на підставі пункту 1 частини третьої статті 100 ЦПК (1618-15).

Судовий наказ не може бути виданий за заявою, в якій зазначено вимогу про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди, завданих неналежною якістю товару, оскільки вони є предметом розгляду в порядку позовного провадження.

 

16. За своїм змістом судовий наказ повинен відповідати вимогам, встановленим статтею 103 ЦПК (1618-15). Ураховуючи, що судовий наказ одночасно є виконавчим документом і виконавчий лист не видається, він також має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV (606-14) (у редакції Закону від 4 листопада 2010 року N 2677-VI) (2677-17) "Про виконавче провадження". Зокрема, він обов'язково має містити положення про дату видачі судового наказу стягувачеві, дату набрання ним законної сили та строк пред'явлення судового наказу до виконання.

Якщо заявник звільнений від сплати судових витрат відповідно до вимог закону або за ухвалою суду, то такі витрати стягуються з боржника в дохід держави, у цьому випадку окремий примірник судового наказу після набрання ним чинності надсилається судом до виконання до місцевих органів державної податкової служби (частина третя статті 368 ЦПК) (1618-15).

У судовому наказі не можуть вирішуватися питання про права та обов'язки інших осіб.

Виданий судовий наказ не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, крім випадків, передбачених ЦПК (1618-15), а також у касаційному порядку, проте може бути переглянутий у зв'язку з нововиявленими обставинами (частина перша статті 361 ЦПК) (1618-15) або за процедурою, передбаченою статтею 105-1 ЦПК (1618-15).

 

17. Відповідно до статті 104 ЦПК (1618-15) копія судового наказу одночасно з копіями заяви стягувача і доданих до неї документів не пізніше наступного дня після його видачі надсилається боржникові рекомендованим листом із повідомленням у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті.

Отримане зворотне повідомлення обов'язково додається до матеріалів справи, що підтверджує факт отримання боржником судового наказу.

 

18. Умови, за яких судовий наказ набирає законної сили, після чого видається стягувачеві для пред'явлення до виконання, визначені статтею 106 ЦПК (1618-15). Зокрема, судовий наказ набирає законної сили у разі ненадходження від боржника заяви про скасування судового наказу протягом трьох днів після закінчення строку на її подання, визначеного частиною першою статті 105 ЦПК України (1618-15) (десять днів із дня отримання копії судового наказу), а день отримання боржником копії судового наказу визначається відповідно до вимог частини четвертої статті 104 цього Кодексу (1618-15).

 

19. Заява про скасування судового наказу за формою і змістом має відповідає вимогам статті 105 ЦПК (1618-15) та має бути подана протягом десяти днів із дня отримання надісланих боржникові документів, визначених статтею 104 ЦПК (1618-15). Така заява може бути подана як боржником чи його представником, так і органами та особами, яким у випадках, встановлених законом, надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (частина перша статті 45, частина друга статті 105 ЦПК) (1618-15), із зазначенням підстав для такого звернення до суду в інтересах боржника.

Заява про скасування судового наказу не може бути подана стягувачем. Скасування судового наказу з ініціативи суду також не допускається.

У заяві про скасування судового наказу має бути зазначено не лише про оспорення наказу, а й про обставини, які свідчать про повну чи часткову необґрунтованість вимог стягувача, а також посилання на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення проти заявлених вимог. Самі докази можуть бути подані суду при розгляді заяви про скасування судового наказу.

До неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу застосовуються норми статті 121 ЦПК (1618-15) (залишення її без руху з відповідними наслідками).

ЦПК (1618-15) і Законом України від 8 липня 2011 року N 3674-VI (3674-17) "Про судовий збір" не передбачено сплати судового збору за подання заяви про скасування судового наказу.

 

20. Заява про скасування судового наказу розглядається суддею, який визначається автоматизованою системою документообігу суду відповідно до статті 11-1 ЦПК (1618-15).

Заява про скасування судового наказу, подана після закінчення встановленого законом строку, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви (частина друга статті 105-1 ЦПК) (1618-15). Така заява розглядається судом у судовому засіданні в порядку, визначеному статтею 73 ЦПК (1618-15).

 

21. Заява про скасування судового наказу розглядається у відкритому судовому засіданні протягом десяти днів із дня постановлення ухвали про її прийняття з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви, проте їх неявка у разі належного повідомлення не перешкоджає розгляду такої заяви.

Розгляд заяви про скасування судового наказу здійснюється за процедурою, визначеною частиною сьомою статті 105-1 ЦПК (1618-15). Проте основні положення ЦПК (1618-15), притаманні наказному провадженню, мають застосовуватись. Зокрема, це право заявлення відводу, клопотання тощо. Крім того, оскільки при поданні заяви про скасування судового наказу боржник згідно із законом може лише посилатися на докази, якими обґрунтовував свої заперечення проти заявлених вимог, то такі докази можуть подаватись ним при розгляді цієї заяви.

Разом із тим, враховуючи суть наказного (спрощеного) провадження, при розгляді заяви про скасування судового наказу не передбачено вирішення процесуальних питань про забезпечення доказів, призначення експертизи, зупинення провадження, закриття провадження у справі тощо.

 

22. Повноваження суду за наслідками розгляду заяви про скасування судового наказу вичерпно визначені частиною восьмою статті 105-1 ЦПК (1618-15). При цьому, як у разі залишення такої заяви без задоволення, так і в разі скасування судового наказу, суд постановляє ухвалу, у випадку скасування судового наказу роз'яснює, що стягувач має право на розгляд заявлених вимог у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

У разі зміни судового наказу суд видає новий судовий наказ, який за змістом має відповідати вимогам статті 103 ЦПК (1618-15).

Ураховуючи, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, як змінений судовий наказ, так і судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку за правилами оскарження рішення суду. У касаційному порядку зазначені судові рішення не оскаржуються.

 

23. Відповідно до положень статей 219 - 221 ЦПК (1618-15) суд має право, не змінюючи суті виданого судового наказу, вирішити питання про виправлення описок та арифметичних помилок, видати додатковий судовий наказ чи роз'яснити його. Крім того, на судові накази поширюються положення статей 369 - 373, 377, 378, 379, 380 ЦПК (1618-15) щодо вирішення процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судового наказу.

Зазначені процесуальні питання вирішуються в порядку, визначеному цими статтями.

 

24. При виявленні обставин, встановлених статтею 211 ЦПК (1618-15), суддя чи суд за наслідками розгляду заяви про видачу судового наказу чи заяви про скасування судового наказу має право відповідно до правил цієї статті постановити окрему ухвалу.

 

25. Враховуючи особливість наказного провадження як спрощеної процедури судового провадження, спрямованої на ефективність судового розгляду, суди повинні чітко реалізовувати його положення у своїй діяльності для виконання завдання цивільного судочинства (стаття 1 ЦПК) (1618-15), не допускати порушення передбачених строків розгляду справ, зокрема безпідставної відмови у видачі судового наказу, а також їх видачі у випадках, не передбачених законом.

Голова Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ Л.І.Фесенко

 

Секретар пленуму Вищого

спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних

і кримінальних справ Д.Д.Луспеник