Історія становлення вищої освіти у світі та в Україні

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя й пов’язана з ростом міст. Раніше всього вищі (світські) школи з’явилися в Італії – Болонська правова (у 1158 році отримала статус університету), вища медична у Салерно. Також одним із перших виник університет у Парижі (1200 р., Франція).

Початки університету у Болоньї пов’язують із діяльністю школи правознавців у цьому місті, і насамперед із діяльністю юриста Ірнерія. Саме він успішно вивчав і точно трактував джерела римського права (пізніше, після 1100 р., Ірнерій був членом суду при дворі імператора Генріха V). Щоб отримати знання, до міста попрямувала маса учнів з усіх країн Заходу, переважно з Германії. Навчання було приватною справою вчителя-професора й учня. У 12 ст. чисельність студіюючих у Болоньї сягала 10 000, що зумовлювало необхідність певної організації серед них.

Об’єднання студентів мало назву “університет студентів”, об’єднання викладачів – “університет викладачів”. Тобто університет – об’єднання тих, хто навчає, і тих, хто навчається. Однак у Болоньї управління університетом належало студентам, професори мусили підкорятися корпоративним рішенням студентів.

Уже в 12 ст. вимальовуються основні напрями діяльності університету. Насамперед – підготовка наукових кадрів. Приблизно через 2 роки навчання учень за представленням свого вчителя проходив випробування перед іншими вчителями й отримував ступінь бакалавра. Далі бакалаври продовжували навчання, але вони вже мали певні права на викладання. Через деякий час процедура повторювалася, і бакалавр уже претендував на наступний вищий ступінь.

У перші століття свого існування університети (Болонський у тому числі) не мали власних приміщень (професори за власні кошти або гроші студентів винаймали приміщення для читання лекцій, екзамени могли відбуватися у церковних приміщеннях), мандрували. Так міг виникнути новий університет.

У 12 ст. в університетах виникли земляцтва, які згуртовували навколо себе студентів за національною ознакою (місце народження, мова, культурні й історичні традиції). Надалі (13-14 ст.) ці земляцтва стали основою таких корпоративних утворень, як нація. У Болонському університеті виникненню націй передував поділ на тих, хто прийшов з Італії, і тих, хто прийшов до нього з-за Альп. Перший союз називався цитрамонтани, другий – ультрамонтани. Це були 2 частини одного загального університету. Також до складу Болонського університету входило об’єднання медиків і артистів.

Загального ректора (одного) почали обирати лише у 16 ст., коли поділ на “своїх” і “чужих” студентів уже не мав значення. Ректора обирали лише студенти, ректором міг бути тільки студент. І професори, і студенти присягалися підкорятися положенням університетського статуту і ректору. Ректор обов’язково повинен був мати духовний сан. Спочатку і професуру на відповідні посади обирали студенти, однак пізніше це стало пріоритетом міста (саме воно пізніше стало оплачувати професору його діяльність).

Факультетська система вперше з’явилася у Паризькому університеті. Тут діяли чотири факультети: артистичний, або мистецтв (підготовчий), і три вищих – права, медичний і богословський. На артистичному факультеті, що пізніше отримав назву філософського, викладали так званих 7 вільних мистецтв: спочатку тривіум – граматику, риторику, діалектику, потім квадривіум – арифметику, геометрію, астрономію, музику. Процес навчався складався з лекцій і диспутів. Викладання велося на інтернаціональній у той час в Європі латинській мові. Після оволодіння курсом тривіума й здачі відповідного іспиту присуджувався ступінь бакалавра, після оволодіння курсом квадривіума – ступінь магістра. На вищих факультетах присуджувалися ступені магістра і доктора наук відповідно до профілю факультету. Поділу на семестри не було до 15 ст.

Вік студента на різних факультетах був неоднаковий. Наймолодший – на факультеті вільних мистецтв. Мінімальний вік для вступу – 14-15 років. Бажаючий вступити повинен був знати латину і вміти обчислювати. Студент вносився до університетських списків, обирав вчителя. Час навчання теж тривав по-різному: 10-15 рр. Книги студент міг замовити у копіїстів.

Студенти й викладачі жили в гуртожитках – колегіях (коледжах), тут же проводилися заняття. Університети були корпораціями, що включали як магістрів, так і учнів. Вони володіли адміністративною автономією, мали статути, що суворо регламентували все життя університетів. Перші університети, що виникали без втручання церкви і світської влади, ставали нерідко вогнищами вільнодумства й єретичних ідей, пов’язаних з бюргерською опозицією феодальному ладу й католицькій церкві. Церква намагалася затвердити свою монополію на утворення в суспільстві, мала потребу у філософському обгрунтуванні церковних догм і повела боротьбу за панування над університетами. В її руках університети усе більше ставали провідниками католицької ортодоксії. Королівська влада, що вступила у боротьбу з папством за створення національно незалежних від нього церков, у свою чергу прагнула підсилити вплив на університети. Так багато університетів (в Італії, Іспанії, Центральній Європі) були засновані королівською владою.

Університет у Болоньї деякий час діяв без юридичних затверджень його як певного навчального закладу. Лише через певний час університети отримували підтвердження у вигляді папських булл або жалуваних грамот королів чи імператорів.

У кінці 12-13 ст. виникли такі університети: Монпельє (1289 р., Франція), Кембриджський (1209 р., Англія) і Оксфордський (1162 р., Англія), Саламанкський (1230 р., Іспанія), Лисабонський (1290 р., Португалія); у 14 ст. у Центральній Європі – Празький (Карловий університет, 1348 р., Чехія), Краківський (1364 р., Польща), Віденський (1365 р., Австрія), Гейдельберзький (1386 р., Німеччина); в 15 ст. – Упсальський (1477 р., Швеція), Копенгагенський (1479 р., Данія).

У 16 ст. у Європі налічувалось уже понад 60 університетів. Тим часом західноєвропейські університети, очевидно, не є першими у світі. Їхнім праобразом можна вважати і давньогрецькі академії, і медресе країн Близького Сходу. Існує також думка, що перший у світі університет був заснований у м. Фесе (Марокко) у 9 ст. н.е.

 

У США розвиток університетів довгий час відставав від європейських. До війни за незалежність у північноамериканських колоніях Англії (1775-1783) англійськими поселенцями було засновано 9 коледжів (Гарвардський в 1636 р., Вільма й Мері в 1693 р., Єльський в 1701р. та ін.), що були привілейованими школами, лише пізніше, в основному в 19 ст., перетворені в університети. Коледжі грунтувалися на різних релігіях, довго зберігали конфесіональний характер. Першим незалежним від впливу церкви університетом став Віргинський (заснований 1819 р.)

У країнах Азії і Африки університетів сучасного типу не було майже аж до 20 ст. (традиційні вищі школи, що існували із часів середньовіччя, зберігали релігійний характер). Невелика частина місцевої інтелігенції, що мала можливість отримувати вищу освіту, навчалася в європейських університетах. З метою створення чиновницьких кадрів із числа місцевого населення були засновані перші університети в Індії (Калькуттський, Мадрасський, Бомбейський, в 1857 р., Пенджабський у Лахоре, 1882, в Атагахабаде, 1887 р.). Моделлю для них став англійський (Лондонський) університет. У країнах Сходу, що зберегли державну незалежність, створення перших університетів за західними зразками було пов’язане з потребами розвитку, із прагненням перебороти економічну і культурну відсталість. У Японії відповідно до прийнятої в 1782 р. нової системи освіти були засновані університети у Токіо (1877 р.), Кіото (1897 р.) та ін. У 1898 р. був заснований перший університет у Китаї (Пекінський). В обстановці загального підйому національного руху виникли єгипетські світські університети Каїрський (1908 р.), Сірійський у Дамаску (1923 р.), Тегеранський (1934 р., Іран).

Після Другої світової війни 1941-1945 рр. перші національні університети виникли в багатьох країнах, що досягли державної незалежності: в Індонезії, Лівані, Марокко, Судані, Іраку, Тунісі тощо. В Африці першими вищими навчальними закладами були університетські коледжі в Легоні (Гана) і Ібадані (Нігерія), засновані в 1948 р. як філії Лондонського університету; після проголошення незалежності Гани й Нігерії вони були перетворені в 1961-1962 рр. як самостійні. Підготовка власних кваліфікованих кадрів з вищою освітою з метою подолання техніко-економічної і культурної відсталості, як спадщини минулого колоній – найгостріша проблема для країн, що звільнилися від колоніальної залежності. У СРСР для надання допомоги країнам, що розвиваються, Азії, Африки в підготовці висококваліфікованих кадрів заснований Університет дружби народів імені Патріса Лумумби.

В Росії університетська освіта сходить до 1725 р., коли був заснований Академічний університет (при Академії наук); однак 1766 р. він фактично закрився за відсутністю слухачів. У 1755 р. з ініціативи і за планом М.В.Ломоносова відкрився Московський університет. У 1802-1805 рр. засновані Дерптський (нині Тартуський), Харківський і Казанський університети. Віленським університетом стала називатися головна школа Великого князівства Литовського, яка існувала як вищий навчальний заклад ще з 16 ст. Університети задовольняли потреби країни в чиновниках, лікарях, педагогах та ін. У 1816 р. виник Варшавський університет, в 1819 р. – Санкт-Петербурзький. На відміну від західноєвропейських, у російських університетах, крім Дерптського й Варшавського, не було богословських факультетів. Устав 1663 р. передбачав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Більшість дворянських дітей одержувало освіту поза університетами, у закритих пансіонах і ліцеях, – дворян лякала перспектива медичної і педагогічної діяльності.

Російські університети були центрами розвитку національної науки 19 ст. Саме їм належала монополія в наукових дослідженнях. На основі університетів чи за їх участі створювалися різноманітні культурно-просвітницькі установи й нові ВНЗ.

Після жовтневої революції почалося перетворення університетів. Освіта стала безкоштовною, доступною для працюючих і їхніх дітей. Жінки одержали рівне із чоловіками право на вищу освіту. В 20-х рр. перебудовуються навчальні плани всіх факультетів університетів. До традиційних 4 факультетів – історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного і медичного – додаються нові – біологічний, фізико-хімічний, механіко-електротехнічний тощо. Для підготовки юристів, дипломатів, істориків, економістів при університетах створюються факультети суспільних наук. Протягом 1918-20 рр. було утворено 15 нових університетів, багато з них у республіках – Ташкентський, Тбіліський, Азербайджанський, Єреванський, Загальний університет праці у Вільнюсі, Ризький та ін. З возз’єднанням Західної України з УРСР (1939 р.), утворенням Молдавської РСР (1940 р.), з відновленням радянської влади в прибалтійських республіках (1940 р.) до числа радянських університетів увійшли Львівський, Чернівецький, Латвійський, Тартуський і Вільнюський. В 1940-41 н.р. у СРСР було 29 університетів, в яких навчалося 75,7 тис. студентів.

Історія вищої освіти в України має давні й глибокі традиції. В кінці 16 – першій половині 17 ст. в різних містах України були засновані навчальні заклади, які відігравали значну роль у боротьбі проти національно-релігійного гноблення, в розвитку національної культури і освіти. Найпершою вищою школою гуманітарного типу була Острозька школа чи Острозький греко-слов’яно-латинський колегіум, побудований за типом західноєвропейських навчальних закладів. Заснований в м. Острозі в 1576 р., він став першою у східних слов’ян школою вищого типу. Колегіум об’єднував талановитих вітчизняних та іноземних діячів: відомих інтелектуалів, літературо- і мовознавців, викладачів із різних слов’янських країн. Є підстави говорити про Острозьку школу і як про перший науковий заклад в Україні. Саме її діячі підготували і видрукували в 1581 р. першу у світовому друкарстві повну церковнослов’янську Біблію. Час активної діяльності Острозької школи обмежується 60 роками. У 1632 р. цей заклад припинив свою діяльність. Протягом зазначеного періоду школу закінчили близько 500 осіб. У школі-колегіумі навчались майбутні діячі культури і письменники Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мететій Смотрицький, гетьман реєстрового козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

У 1632 р. на базі Київської школи і школи Києво-Печерського монастиря була відкрита Києво-Братська колегія (пізніше перейменована в Києво-Могилянську на честь митрополита Петра Могили) – перший вищий навчальний заклад в Україні.

У 1694 р. російський уряд офіційно визнав Києво-Братську колегію ВНЗ, а з 1701 р. вона стала називатись академією. Вже до середини 18 ст. тут навчалось близько 1200 слухачів із різних міст України, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Греції тощо. До відкриття Московського університету Київська академія, поряд з Вільнюським і Дерпським університетами, була одним із ВНЗ, що надавали різнобічну загальну освіту. В Київській академії навчався Г.С.Сковорода, а в 1734 р. – М.В.Ломоносов. З 60-х рр. 18 ст. після заснування Московського університету і вчительської школи в Петербурзі, роль Київської академії як світського навчального закладу значно зменшилась, вона перетворилася в навчальний заклад для підготовки осіб духовного сану. У подальшому основну роль починає відігравати Київський університет, заснований 1833 р., а відкритий в 1834 р.

Аналізуючи роль університетів, що, засновані на споконвічних українських землях, вони, як правило, не призначались для українського народу. Водночас, в умовах Російської. Австро-Угорської та інших імперій відкриття університету чи то в Центральній Україні, Галичині чи на Буковині (російського, польського, німецького), як і в будь-якій іншій підлеглій провінції будь-якої з великих європейських імперій, передбачало в першу чергу задоволення культурно-освітніх запитів представників державної нації метрополії. Характерним у цьому плані є Чернівецький університет (на той час німецький), створений у 1875 р. Його викладацький склад – це запрошені професори і доценти із Австрії, Німеччини, Румунії. З місцевих фахівців доцентами університету стали лише 2. Більшість із 134 викладачів прибули з інших університетів: 48 – з віденського, 14 – з грецького, 9 – з празького, 10 – з різних університетів Німеччини тощо.

Всього у ХІХ ст. в Україні було 5 університетів: Харківський, Київський, Одеський, Львівський і Чернівецький. У наступні десятиліття почали діяти Ніжинський історико-філологічний інститут, ветеринарний і технологічний інститути у Харкові, політехнічний у Києві, вище гірниче училище у Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Водночас, система вищої освіти, що створювалася, могла бути продуктивною лише в разі забезпечення власними викладацькими кадрами (на початку ХІХ ст. почав діяти Петербурзький педагогічний інститут, з 1828 р. –професорський інститут при Дерпському університеті (діяв 10 р.)). Широко розповсюдженою була практика відряджень майбутніх викладачів у зарубіжні університети для здобуття наукових ступенів.

У 1914 р. в Україні функціонувало 27 ВНЗ, у яких навчалося 25 тис. студентів. В 20-і рр. розпочалася і була успішно проведена кампанія ліквідації неписьменності. У 1925 р. діяло 35 інститутів і 30 робітничих факультетів для підготовки фахівців з вищою освітою. У ВНЗ розгортається науково-дослідна робота, створюються нові лабораторії, формуються наукові школи.

Однак стрімке зростання кількості ВНЗ призвело і до небажаних наслідків хаотичності їх структури та неоднорідності. Тому для вирішення питань упорядкування мережі ВНЗ та питань єдиного методичного керівництва у 1932 р. створюється Комітет з вищої технічної освіти. У результаті діяльності цього Комітету кількість ВНЗ була скорочена і був розроблений Устав вищого технічного навчального закладу. У 1936 р. Комітет з вищої технічної освіти перетворюється на Комітет у справах вищої школи, на який поширюються функції загального методичного керівництва розвитком вищої освіти та контролю за якістю підготовки фахівців.

У 30-х рр. в країні відчувався дефіцит учителів, інженерів, агрономів. Тому перевагу в розвитку отримують галузеві спеціальні ВНЗ.

Головна робота із забезпечення вищої школи викладацькими кадрами покладається на аспірантуру. У 1930-31 н. р. прийом до аспірантури в усі навчальні заклади України становив 1500 осіб, з них 60% на індустріально-технічні і сільськогосподарські спеціальності. Проведена ВНЗ робота з підготовки науково-педагогічних працівників дала позитивні результати: якщо 1930 р. у вищій школі працювало 2576 викладачів, то 1937 р. – 7258, 1939 р. – 9969.

В основному сучасна мережа ВНЗ України сформувалась у 60-70 рр. минулого століття. Станом на 1975 р. в республіці діяло 143 ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації, тобто на 10 тис. населення нараховувалось 169 студентів ВНЗ. Протягом 1971-1975 рр. створено такі п’ять нових ВНЗ: Тернопільський фінансово-економічний, Макіївський інженерно-будівельний, Вінницький політехнічний, Запорізький індустріальний, Полтавський кооперативний інститути, Сімферопольський університет. Усі ВНЗ, що діяли на території України, перебували у підпорядкуванні союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств. У 1980 р. підготовку спеціалістів з вищою освітою здійснювали 147 навчальних заклади, нарощуються обсяги підготовки аспірантів, захисту дисертацій. З’являються нові спеціальності (в аспірантурі): фізична електроніка, хімічна кібернетика, біофізика, обчислювальні прилади та пристрої, ядерні енергетичні установки, анестезіологія та реанімація, серцева хірургія, радіологія тощо. У 1988 р. в УРСР діяли 146 ВНЗ, в яких навчалось понад 850 тис. студентів. Підготовка здійснювалася майже із 400 спеціальностей.

Після здобуття незалежності в суверенній Україні почала формуватися та втілюватися в життя власна політика в галузі освіти. Україна успадкувала від попередніх часів досить розвинену та широко розгалужену систему освіти. Водночас включення освіти України в загальносоюзну систему дало і негативні наслідки. Підготовка кадрів здебільшого була орієнтована на загальносоюзні потреби та плани, що призвело до диспропорції у розміщенні ВНЗ та в структурі фахових напрямів підготовки спеціалістів: при надмірній кількості фахівців із інженерною освітою не вистачало правовиків, економістів, соціологів, психологів, менеджерів. Це вимагало ретельного аналізу й оновлення системи освіти. Концептуальні засади її реформи визначено Державною національною програмою “Освіта (Україна ХХІ століття)”. Цей документ, розроблений творчим колективом освітян-науковців і практиків, був розглянутий і схвалений Першим з’їздом педагогічних працівників України (грудень 1992 р.) і затверджений КМУ (постанова № 896 від 3 листопада 1993 р.). Реалізація програми передбачала досягнення якісно нового стану освіти, її інтеграцію у міжнародний освітній простір.

 

5. Законодавство про вищу освіту в Україні. Система управління вищою освітою та її рівні

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається з:

– законів України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”;

– Указів президентаУкраїни від 12 вересня 1995 р. № 832 “Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, від 23 січня 1996 р. № 77/96 “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників ВНЗ”, від 8 лютого 2001 р. № 78/2001 “Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 роки, від 17 лютого 2004 р. № 199/2004 “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти”;

– постанов Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896 “Про Державну національну програму “Освіта (Україна ХХІ ст.)”, від 12 листопада 1997 р. № 1260 “Про документи про освіту та вчені звання”, від 24 травня 1997 р. “Про перелік напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ зі відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”, від 20 січня 1998 р. № 65 “Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту), від 7 серпня 1998 р. “ 1247 “Про розроблення державних стандартів вищої освіти”;

– інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законодавства України.

Управління у галузі вищої освіти в Україні здійснює КМУ через систему органів виконавчої влади:

– Міністерство освіти і науки України. Бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти; встановлює державні стандарти знань з кожного предмета; визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти; здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування; забезпечує зв’язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які належать до його компетенції; проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати; формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищої освіти; розробляє умови прийому до закладів освіти;забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури; організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних кадрів щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань; здійснює керівництво державними закладами освіти.

– Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти. Вони беруть участь у здійсненні державної політики у галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти; виконують контрольні функції з дотримання вимог щодо якості освіти, забезпечують зв’язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що належать до їх компетенції, організовують упровадження у практику досягнень науки і передового досвіду.

– Вища атестаційна комісія (ВАК) України. Організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою щодо присвоєння наукових ступенів, вчених звань тощо.

– Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Вони здійснюють державну політику в галузі освіти в межах їх компетенції: встановлюють з урахуванням визначених МОН України мінімальних нормативів обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, що є комунальною власністю, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання.

Органами громадського самоврядування в освіті є: загальні збори (конференція) колективу закладу освіти; районна, обласна конференції педагогічних працівників, з’їзд працівників освіти АРК; Всеукраїнський з’їзд працівників освіти.

 

Література:

Алексюк М.А. Педагогіка вищої освіти України. – К., 1998.

Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К., 1997.

Класичні університети України: світовий досвід, українські реалії // Економічна освіта в класичному університеті / За ред. В.Д. Базилевича // Вища школа. – 2007. – № 6. – С. 9-19.

Образовательные системы Востока и Запада в эпоху Древности и Средневековья (От глиняной таблички – к университету): Учебн. пос. – М., 2003.

Поляков М.В., Савчук В.С. Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи. – К., 2004.

Університетська освіта: вступ до спеціальності: Конспект лекцій для студентів економічних спеціальностей / Уклад. О.Ю.Лінькова. – Х., 2007.

Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи. – К., 2006.

Шинкарук В. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України // Вища школа. – 2007. – № 5. – С. 3-17.

 

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Назвіть складові системи національної освіти.

2. Вкажіть різницю між середньої освітою та вищою.

3. Розкрийте сутність основних функцій вищої освіти.

4. Наведіть 3-4 власні приклади ВНЗ України до кожної з форм власності.

5. Користуючись додатковою літературою, порівняйте навчання у перших західноєвропейських університетах – Болонському та Паризькому.

6. Підготуйте доповідь про перший вищий навчальний заклад України – Києво-Могилянську академію.