Поняття та ознаки діяння в кримінальному праві України.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є діяння у формі дії та бездіяльності. Ним утворюються та визначаються всі інші ознаки об'єктивної сторони. Згідно з ч. 1 ст. 11 КК злочином визнається передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Отже, злочин завжди являє собою акт вольової поведінки людини, що виражається в зовнішній його активності у формі дії чи бездіяльності, спрямованої на зміну соціального середовища. «Кожна дія і діяльність людини в цілому, – писав С. Л. Рубінштейн, – це, насамперед, вплив, зміна дійсності». Поведінка, таким чином, є зовнішній, динамічний прояв внутрішньої активності людини (тобто його волі) по відношенню до соціальних об'єктів і умов життя. Тому, як справедливо відзначає В.М. Кудрявцев, поведінка людини, регулятором якої, зокрема, виступають норми права, містить у собі не всяку людську активність, а обмежену двома ознаками: по-перше, її соціальною значимістю, по-друге, її вираженням зовні, у формі конкретних фізичних актів. Саме зовнішня поведінки людини, її окремі акти у формі дій (бездіяльності), розглянуті з погляду їхньої значимості (цінності) для суспільства, виступають об'єктом правової, моральної і т.п. оцінки.

Злочинне діяння володіє такою об'єктивною якістю, як здатність посягати на суспільні відносини. «Посягнути, – справедливо відзначав А. Н. Трайнин, – це завжди означає нанести в тій чи іншій формі і мірі шкоду об'єкту посягання, що спричиняє шкоду, перестає бути самим собою: воно вже не «посягає». Єдине від чого захищається чи може захищатися кримінальним законом – це від шкоди…». Отже, злочинне діяння характеризується здатністю заподіювати шкоду об'єкту тобто охоронюваним законом про кримінальну відповідальність суспільним відносинам.

Крім фізичних (фактичних) ознак дія і бездіяльність як форми злочинної поведінки характеризуються також соціальними і юридичними ознаками. Соціальна ознака, тобто суспільна небезпека злочинної поведінки, означає насамперед те, що дія (бездіяльність) заподіює шкоду суспільним відносинам або ставить їх у небезпеку заподіяння такої шкоди. Чим значніше шкода, заподіювана об'єкту, тим більше ступінь суспільної небезпеки дії (бездіяльності). Ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння зростає також, якщо воно заподіює збиток не одному, а декільком об'єктам кримінально-правової охорони (наприклад, основному і додатковому – у складених злочинах) або ставить у небезпеку заподіяння шкоди багатьом об'єктам (при здійсненні так званих загально-небезпечних дій: знищення майна шляхом підпалу чи іншим загально-небезпечним способом – ч.2 ст. 194, умисне убивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, – п. 5 ч.2 ст. 115 КК).

Юридична ознака означає, що дія і бездіяльність як форми злочинної поведінки завжди передбачені законом у якості злочинних і караних, тобто є протиправними. Тим самим юридично закріплюється суспільна небезпека дії (бездіяльності).

У диспозиціях статей Особливої частини КК суспільно небезпечне діяння особи описується з різним ступенем конкретності. За загальним правилом ознаки, специфічні для визначеного виду злочинної поведінки, описуються з достатньою чіткістю і лаконічністю. Відомо, що при описі в законі ознак злочину узагальнюються і виділяються найбільш істотні і типові ознаки безлічі суспільно небезпечних діянь того самого виду (класу), наприклад, викрадення чужого майна шляхом крадіжки, зґвалтування, і т.п. У підсумку в диспозицію кримінально-правової норми включаються лише істотні, типові ознаки, що відображають особливості злочинної поведінки визначеного виду (класу), що дозволяють відрізняти його від інших злочинних діянь, а також від діянь, що не є злочинними. Ці ознаки в той же час достатні для характеристики суспільної небезпеки відповідних діянь. Несуттєві ознаки, що не показують особливостей (специфіки) дії (бездіяльності), його відмінність від інших діянь, не включаються законодавцем у кримінально-правову норму.

При оптимальному описі ознак злочину в диспозиції кримінально-правової норми фіксується тільки одна (одинична) форма (вид) суспільно небезпечної дії (бездіяльності), тобто одиничний варіант поведінки особи, що утворює самостійний злочин. Наприклад, у складі крадіжки (ст. 185 КК) закріплена одинична форма зовнішнього вираження даного злочину, що складається з таємного викрадення чужого майна.

В інших випадках у законі вказується не одна, а кілька форм (видів) злочинної поведінки, кожна з яких в альтернативі утворює самостійну дію (бездіяльність) об'єктивної сторони того самого складу злочину. Так, об'єктивна сторона державної зради (ст. 111 КК), дій, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 392 КК), обману покупців і замовників (ст. 225 КК) і ін. складається не з одного, а декількох видових дій, передбачених у законі.

Таким чином, діяння, як ознака об’єктивної сторони характеризується наступними ознаками:

1. Суспільна небезпечність, тобто спричинення істотної шкоди охоронюваним законом про кримінальну відповідальність суспільним відносинам або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

2. Протиправність, тобто передбаченість такої поведінки в законі про кримінальну відповідальність.

3. Конкретний характер, тобто чітко визначений акт поведінки людини, що відбувається в певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності.

4. Свідомий акт, тобто поведінка людини, яка завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного світу.

5. Вольовий акт, тобто прояв волі людини.

З зовнішньої сторони злочинна поведінки може виражатися в двох формах – дії або бездіяльності. Суспільно небезпечна дія (бездіяльність) є важливим елементом (ознакою) об'єктивної сторони всякого злочину. Вона породжує суспільно небезпечні наслідки, вказує на зв'язок об'єкта й об'єктивної сторони злочину, складає предметний зміст суб'єктивної сторони злочину. Виступаючи формами різного прояву активності людини, дія і бездіяльність у соціальному змісті мають ознаки подібності. Загальне для них є те, що вони порушують чи ставлять у небезпеку порушення суспільні відносини, охоронювані законом про кримінальну відповідальність від злочинних посягань. Очевидно, це і є насамперед підставою для об'єднання дії і бездіяльності в загальному понятті «діяння», яке зазначено в ст. 11 КК.

Злочинна дія – це активна суспільно небезпечна поведінки людини. Бездіяльність же являє собою пасивну поведінку, що полягає у нездійсненні суб’єктом конкретної дії, яку він зобов’язаний був і міг виконати.

В основі такої поведінки завжди лежить рух тіла. Злочинна дія може виражатися як в окремому, «одиничному» русі тіла (наприклад, удар потерпілого рукою по тілу, голові і т.п.), так і в їх сукупності. У зв'язку з цим видається надмірно категоричним твердження Я. М. Брайніна про те, що дію завжди варто розглядати не як окремий, ізольований рух тіла, а як сукупність рухів. Однак у більшості випадків злочинна дія складається все-таки з декількох (сукупності) рухів.

Дія й утворюючі її рухи завжди повинні бути актом цілеспрямованої поведінки людини. Отже, рухи тіла, що складають дію, повинні бути об'єднані метою в єдиний вольовий акт зовнішньої поведінки людини. Дія, таким чином, завжди характеризується спрямованістю на виконання визначеної, «конкретної» задачі, якій і підпорядковані усі компоненти (рухи), що утворять дію.

Визначальне, формуюче значення для дії має об'єкт злочину. Відомо, що поведінка людини стає предметом кримінально-правової оцінки, якщо вона посягає на суспільні відносини. У той же час об'єкт посягання визначає фактичні і соціальні ознаки злочину, у тому числі і суспільно небезпечну дію. Вольова, цілеспрямована поведінка, що виражається в окремих рухах або в сукупності (комплексі) рухів тіла, утворює дію, визнається злочином лише тоді, коли така поведінки об’єктивно заподіює шкоду об'єкту злочину чи ж ставить його в небезпеку заподіяння такої шкоди. Характеризуючи цей взаємозв’язок, Б. С. Никифоров обґрунтовано відзначав: «...шкода, збиток охоронюваному кримінальним законом об’єкту може бути заподіяний не будь-якими, а тільки визначеними діями, характер яких визначається властивостями самого об'єкта». Викладене дозволяє визначити, що дія як ознака об’єктивної сторони складу злочину є активною, усвідомленою та цілеспрямованою суспільно небезпечною поведінкою людини, що заподіює або ставить під загрозу заподіяння шкоди охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини.

З фізичної, виконавчої сторони злочинна дія може характеризуватися різними аспектами. В одних випадках вона містить у собі прості, елементарні акти поведінки, в інших – складається з декількох актів, кожний з яких при відповідних умовах може бути визнаний самостійною дією. Виходячи з цього злочинну дію можна поділити на просту і складну.

Проста дія характеризується тим, що вона складається з одного чи декількох рухів тіла людини, спрямованих на досягнення визначеної мети, на вирішення обмеженої, конкретної задачі. У простій дії рухи людини органічно пов'язані між собою, об'єднані єдністю мети, утворюють акт злочинного впливу на визначену групу суспільних відносин. Виконання простої дії за загальним правилом означає одночасне заподіяння шкоди об'єкту, тому що між ним і дією немає ніяких посередніх ланок, тому немає необхідності здійснювати які-небудь додаткові дії для вчинення злочину. Наприклад, умисне нанесення удару вже утворює склад побоїв та мордування (ст. 126 КК).

Складна дія характеризується тим, що вона складається з декількох актів поведінки людини, кожний з яких, узятий окремо, ізольовано, може бути визнаний як проста дія. Однак на відміну від останньої акти поведінки, що входять у складну дію в якості складених його елементів, у силу їх внутрішньої єдності і нерозривного зв'язку самостійного значення в межах цієї дії не мають. Кожний з цих актів поведінки в складній дії може мати відповідну мету й об'єкт злочину. Проте, вони завжди носять підпорядкований характер стосовно цієї складної дії, об'єднані в ній. Елементами, що поєднують окремі акти поведінки в складній дії, є об'єкт і ціль злочинного посягання. Об’єкт для кожного з цих актів поведінки або той самий, або складна дія в підсумку порушує основний безпосередній об'єкт. Діями ж, що входять у складну дію, заподіюється шкода додатковим об'єктам, що є лише етапом у процесі порушення основного об'єкта. Ціль складної дії виступає загальною і головною метою стосовно цілей дій, що входять у складну дію, що виконують функцію проміжних цілей. Досягнення цих проміжних (часток) цілей – не кінцевий підсумок злочинної поведінки особи, а лише необхідний етап досягнення мети складної дії.

Складна дія іноді містить у собі ряд тотожних актів поведінки, кожний з який може бути визнаний як проста дія. Ці тотожні акти в складній дії об'єднані єдністю наміру, спрямовані на досягнення загальної злочинної мети, заподіюють шкоду одній і тій же групі суспільних відносин. У цьому випадку має місце «смуга дій», між якими може бути навіть значний розрив у часі. До них відносяться дії, що утворюють злочин, що продовжуюється, тобто згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1992 р. "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", в якій в абз. 5 п.23 зазначено, що неодноразове вилучення майна (чи заволодіння ним) у одного і того самого потерпілого, якщо воно складалося з ряду тотожних дій, охоплювалося від самого початку єдиним умислом на заволодіння конкретним майном і вчинено одним способом, належить розглядати як один продовжуваний злочин. Ознаки продовжуваного злочину також визначені у ч.2 ст.32 КК: «…при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним умислом».

Зважаючи на це для продовжуваного злочину характерна наявність, принаймні, трьох ознак: 1) тотожності дій; 2) єдності умислу; 3) наявності загальної мети. Останні дві ознаки передбачають, що винний від початку вчинення першої дії має намір здійснити і подальші дії, спрямовані на досягнення певного кінцевого результату. Як приклад такого злочину можна навести викрадення радіоприймача по частинам.

Із кількох частин складається і триваючий злочин, для якого характерне вчинення на початку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час безперервно зберігається злочинний стан. Наприклад, триваючим злочином є незаконне зберігання зброї, наркотичних засобів.

Особливістю складеного злочину є те, що його утворює сукупність дій, які самі по собі передбачені в інших статтях КК як самостійний злочин. Наприклад, такі дії, як напад з метою заволодіння майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, характерні для розбою – злочину, передбаченого ст. 187. Але, якщо такі дії вчиняються під час нападу банди, вони підпадають під ознаки бандитизму. Оскільки дії, що утворюють об'єктивну сторону бандитизму, ширші за змістом (вони можуть полягати і в заволодінні майном, і в спричиненні тілесних ушкоджень, і в насильницькому статевому акті тощо), то вони не потребують додаткової кваліфікації за іншими статтями КК. Тому в наведеному вище прикладі все вчинене охоплюється ознаками складу злочину, передбаченого ст.257 КК.

Від складної дії як форми злочинної поведінки варто відрізняти два чи більше (комплекси) тотожних злочинних діянь, сполучення яких законом про кримінальну відповідальність визнається єдиним злочином, що становить підвищену суспільну небезпеку. У літературі такі злочини іноді називають збірними. Об'єктивна сторона цих злочинів описується в законі за допомогою термінів, «систематичність», «у виді промислу», «діяльність» (ст. 148, 304, 249 КК і ін.). Тобто деякі склади злочинів передбачають вчинення діяння систематично, тобто більше двох разів. Діяння може вчинятись і у вигляді промислу. Це такі випадки, коли має місце більш-менш тривала злочинна діяльність, яка стає основним або відчутним додатковим джерелом злочинного збагачення (ст. 249 КК).

Особливістю цих злочинів є те, що дія, що утворює об'єктивну сторону злочину, носить тут ускладнений, збірний характер, складається за загальним правилом з декількох дій. При цьому кожна з дій, що утворюють об'єктивну сторону цих злочинів, підпадає під ознаки відповідних злочинів. У комплексі ж, сполучення цих актів поведінки виявляє визначену суспільно небезпечну закономірність, певну тенденцію до повторюваності, що підвищує суспільну небезпеку всіх цих актів поведінки в цілому. І хоча в таких випадках має місце множинність актів поведінки людини, що не володіють психофізичною єдністю, тобто ознаками єдиного (одиничного) акта поведінки, як це має місце, наприклад, у складній дії, законодавець визнає такі форми злочинної поведінки як одиничний злочин, що кваліфікується по одній і тій же статті КК. Діяння може бути як одноактною, так і багатоактною поведінкою. В останньому випадку необхідно вирішувати питання про те, чи немає множинності злочинів, пам'ятаючи, що одиничний злочин може бути триваючим, продовжуваним або складним.

Злочинна дія з зовнішньої сторони завжди являє собою негативний суспільно небезпечний вплив суб'єкта на охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. Такий вплив, яким заподіюється шкода об'єкту, може здійснюватися у відношенні суб'єктів суспільних відносин, матеріальних чи нематеріальних благ, що є вираженням, чи властивостями сукупності властивостей суспільних відносин. Характер злочинного впливу на суспільні відносини може бути різним. Він обумовлений як властивостями об'єкта й елементів, його складових, так і об'єктивними можливостями людини виявити свою активність зовні, у відношенні матеріальних і нематеріальних предметів. І. М. Сєченов писав, що зовнішній прояв мозкової діяльності людини виражається у формі слова і справи. Відповідно до цього вплив на об'єктивний світ (явища матеріального і нематеріального порядку) може виразитися у фізичному впливі або у впливі за допомогою слів чи їх замінників. У більш загальному виді вплив суб'єкта на суспільні відносини і заподіяння їм шкоди може виразитися у фізичному (енергетичному) і інформаційному впливі. Якщо при фізичному впливі шкода заподіюється за допомогою мускульної сили, застосовуваної суб’єктом, то інформаційний вплив полягає в передачі (повідомленні) суб’єктом відповідної інформації іншим особам.

Виходячи з цього всі суспільно небезпечні дії можна поділити на фізичні (енергетичні) і інформаційні.

Фізичні дії характеризуються такою суспільно небезпечною поведінкою, що складається з використання мускульної, фізичної сили для здійснення злочинного посягання. Ці дії завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу і т.п. Більшість злочинів вчиняється саме за допомогою енергетичних дій – викрадення, знищення або пошкодження майна, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень.

Інформаційні дії полягають в такій суспільно небезпечній поведінці, що спрямована на передачу відповідної інформації іншим особам і виражається в словесній (вербальної) формі, а також у формі різних дій, що несуть інформацію жестів і виразних рухів (міміка і пантоміміка). Так, завідомо неправдиве показання, вимагання, погроза вбивством і інші злочини відбуваються за допомогою інформаційних дій.

У зв'язку з викладеним викликає сумнів обґрунтованість позиції Г. В. Тимейко, що виділяє такі самостійні форми зовнішнього вираження дії: фізичний вплив, слово і жест. Якщо перша з них може бути віднесена до класу фізичних дій, то виділення другої і третьої форм не засноване на якій-небудь визначеній ознаці, тому що слово і жест відносяться до того самого виду інформаційних дій, виконують ту саму функцію передачі інформації, з тією лише різницею, що форма вираження передачі цієї інформації різна. М.Й. Коржанський виділяє ще одну форму вираження дії – використання як знарядь злочину малолітніх, неосудних, тварин, птахів. З певними застереженнями з цим можна погодитись.

Для деяких злочинів характерне сполучення фізичних і інформаційних дій. Наприклад, при шахрайстві обман як інформаційна дія виступає умовою, прийомом (способом) здійснення фізичної дії – заволодіння чужим майном. Точно так само в складах грабежу, розбою, зґвалтування погроза насильством як інформаційна дія виступає прийомом, що обумовлює наступне здійснення фізичних дій.

Злочинна бездіяльність як форма суспільно небезпечної поведінки людини істотно відрізняється від дії по зовнішній, фізичній, виконавчій сфері. Так, при бездіяльності особа не вчиняє у конкретних обставинах обстановки, місця і часу конкретних дій, що необхідні для відвернення небезпеки, що загрожує об'єкту кримінально-правової охорони. Дії ж, що суб'єкт фактично вчиняє у період злочинної бездіяльності (або не вчиняє) за загальним правилом не мають правового значення. Отже, бездіяльність може бути охарактеризована як стан фізичного спокою стосовно тих дій, що особа повинна була і могла зробити. Тому вона позбавлена виконавчої, фізичної сфери. Разом з тим, бездіяльності, як формі діяння притаманні всі ознаки характерні для дії – суспільна небезпечна, протиправна, конкретна, усвідомлена та вольова поведінка.

Відповідно, злочинна бездіяльність – це пасивна поведінка, що полягає в не вчиненні суб’єктом конкретної дії, яку він зобов’язаний був і міг виконати. Таким чином, обов’язковою умовою кримінальної відповідальності за бездіяльність є наявність у особи обов’язку діяти певним чином та наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти у визначений спосіб.

Обов’язок діяти може виникати з наступних підстав:

1. Відповідно до закону чи іншого нормативного акта. Наприклад, закон про кримінальну відповідальність зобов’язує надати допомогу особі, що перебуває в небезпечному для життя становищі (ст. 136); сімейне законодавство – сплачувати кошти на утримання дітей (ст. 164), податкове законодавство – сплатити податки (ст. 212 КК).

2. Відповідно до службових або інших фахових обов’язків. Наприклад, міліціонер як представник влади зобов’язаний затримувати злочинців – невиконання цього обов’язку без поважних причин тягне відповідальність за ст. 367 КК; лікар, як фахівець, зобов'язаний надавати медичну допомогу всім, хто в ній має потребу – невиконання цього обов'язку без поважних причин тягне відповідальність за ст. 139 КК.

3. Відповідно до прийнятих на себе обов’язків за угодою. Наприклад, за договором довічного утримання (ст. 744 ЦК) набувач житла зобов’язаний піклуватися про відчужувача, зокрема забезпечувати його продуктами харчування, – невиконання цього обов’язку без поважних причин, якщо це призвело до смерті особи, тягне відповідальність за ст. 135 КК.

4. Внаслідок попередніх дій особи, що сама поставила в небезпеку іншу особу. Наприклад, особа, яка заподіяла шкоду та не вжила заходів по наданню постраждалим допомоги.

Як видно, бездіяльність – це поведінка, протилежна дії, причому бездіяльність завжди виражається в тих позитивних діях, які особа у відповідній обстановці могла і повинна була зробити. Тому юридичний аналіз злочинної бездіяльності в будь-якому складі злочину завжди припускає необхідність з'ясовувати, які саме конкретні дії зробила особа у визначеній об'єктивній обстановці, чи могла і чи повинна була їх зробити.

Дії, що при бездіяльності особа повинна зробити, але не робить, можуть бути простими і являти собою одиничний акт невиконання належної дії (наприклад, при порушенні правил безпеки руху залізничного транспорту оператор для переключення стрілки залізничної колії повинна натиснути відповідну кнопку на пульсі керування, але не робить цього) або складними (при посадовій недбалості особа систематично не виконує покладені на нього службові обов'язки). Ці дії можуть бути фізичними (лікар не надає медичної допомоги хворому) або інформаційними (при шахрайстві особа, що одержує помилково видавані йому касиром грошові суми, умовчує про цьому, не повідомляє касиру про його помилку). Звідси необхідно зробити висновок, що бездіяльність як форма злочинного поведінки може бути простою і складною, фізичною і інформаційною.

У кримінальному праві виділяють три підстави, які виключають можливість особи діяти в певних конкретних обставинах, тобто виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам, і, відповідно, виключають настання кримінальної відповідальності. Це нездоланна сила, непереборний фізичний примус та психічний примус.

Нездоланна сила – це надзвичайна та непереборна за певних умов обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороби тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, немає волі особи, немає власне діяння і об’єктивної сторони злочину.

Та нездоланна сила як перешкода виконанню суспільного чи громадського обов’язку не є абсолютною. При вирішенні питання про те, чи могла особа за певних обставин подолати перешкоди (чи була спроможна, здатна) беруть до уваги:

– здібності, можливості певної особи, її вік, фах, освіту, фізичну силу, стан здоров’я тощо;

– вимоги, що ставляться до цієї особи за таких обставин, оскільки одні й ті ж обставини можуть вважатися для од­них осіб нездоланними, а для інших, до яких ставляться підвищені вимоги, вони можуть вважатися здоланними.

Наприклад, невиконання наказу військово­службовцем іти в бій, відмова лікаря надати допомогу хворому тяжкою заразною хворобою та ін.

Під непереборним фізичним примусом розуміють протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу, що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності у кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40). Якщо ж фізичне насильство було переборним, то питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розглядатись як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).

Психічний примус – це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчиняти тих чи тих дій, що в певній ситуації мають бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної або моральної шкоди. Тобто воля особи повністю не придушена і вона має можливість зробити вибір – діяти чи ні. Ось чому суспільно небезпечне діяння, вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом не ви­ключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене за пом’якшуючих обставин у застосуванні покарання (п. 6 ст. 66). Дія чи бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть кримінальної відповідальності лише за умови, що був наявний стан крайньої необхідності.

Таким чином, дією чи бездіяльністю в кримінально-правовому розумінні можна визнати лише таку поведінку, що була наслідком вільного вияву волі особи. Порушення волі суб’єкта в багатьох випадках змінює зміст і значення його поведінки.