Поняття і значення причинного зв’язку в кримінальному праві.

Причинний зв’язок – це ознака об’єктивної сторони не всіх, а лише так званих «матеріальних» складів злочинів. При вчиненні злочину, який має «матеріальний» склад, завжди необхідно встановити причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та злочинними наслідками, які настали. Особа може, згідно з законом, відповідати лише за ті наслідки, які були причинно обумовлені її поведінкою. Якщо ж причинний зв’язок між дією (бездією) і наслідками, що насталими відсутній, то особа не може бути за них відповідальною.

В кримінально-правовій практиці причинний зв'язок встановлюється між суспільно небезпечним діянням і певними змінами, які воно створило в реальному світі. Тому для вирішення цього завдання потрібно:

1. Встановити всі ознаки певного діяння, визначити, його можливості створити, спричинити такі наслідки, переконатися, що діяння дійсно було вчинено і саме цією особою.

2. Встановити особливості та ознаки спричинених наслідків, що мають характер суспільно небезпечної шкоди, їх розмір, тяжкість, кількість та час настання.

3. Встановити між ними причинний зв'язок чи доказати його відсутність.

Причинний зв’язок як ознака складу злочину має загальні риси, властиві будь-якому причинному зв'язку між явищами природи чи суспільства, а також і специфічні ознаки, відмінні від зв'язків іншого типу.

Слідчі та судові працівники, встановлюючи причинний зв'язок між поведінкою винного та злочинними наслідками, керуються цими загальними філософськими положеннями, а також враховують деякі додаткові вимоги, що містяться в кримінально-правових нормах.

Наука кримінального права виділяє три основні теорії (концепції) причинного зв’язку:

– теорія еквівалентності “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): певний фактор, без якого не було б наслідку; необхідна умова злочинного результату та підстава для висновку про наявність причинового зв’язку;

– адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення, тільки “типові” причини;

– необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діями інших осіб та інших зовнішніх сил.

Теорія еквівалентності визнає причинний зв’язок між діяннями людини та наслідками, що настали, в усіх тих випадках, коли ці діяння були необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою наслідків, які настали, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з’ясується, що без цих дій наслідки чи зовсім не настали б, чи вони б мали зовсім інший характер, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою наслідків, які настали. У такому випадку питання про об’єктивні підстави кримінальної відповідальності вирішуються позитивно. І навпаки, якщо при такому уявному виключенні з’ясується, що наслідок і без такої дії все ж настав би, та був би саме таким, то певні дії не можна вважати необхідною умовою наслідків, які настали. Згідно з теорією еквівалентності причиновий зв’язок не виключається:

– якщо наслідки настали лише завдяки особливим властивостям (фізичним або психічним) потерпілого;

– якщо між початковими діями та наслідками, що настали, приєдналися й діяли сили природи, приєдналася діяльність потерпілого чи інших осіб.

Тож теорія адекватної причинності відхиляє об’єктивний характер причинного зв’язку та замінює його суб’єктивним уявленням про типовість чи не типовість злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона вирішення питання про причинний зв’язок повністю віддає на розгляд суду й не дає наукових для цього підстав, тобто, вона не дає суду певних критеріїв для висновків і міркувань про причинний зв’язок як ознаку об’єктивної сторони злочину.

Теорія необхідного спричинення визнає причинний зв’язок лише в тому випадку, коли діяння передує наслідку за часом, йому внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, воно породжує наслідок, а наслідок породжується саме цим діянням, а не поведінкою інших осіб та інших зовнішніх сил. Ця теорія поширена у вітчизняній кримінально-правовій науці.

Для правильного встановлення наявності чи відсутності причинного зв'язку необхідно дотримуватися правил:

1. Причина в часі завжди передує наслідкам. Не може бути причиною те явище, яке відбулося після наслідків. Суспільно небезпечне діяння передує в часі злочинним наслідкам, діяння є тією необхідною умовою, яка підготувала і визначила можливість настання наслідків. Відсутність такої послідовності свідчить про те, що діяння не може бути причиною певних наслідків. Наприклад, І. звинувачувався в тому, що через його злочинну недбалість простояли залізничні вагони, чим була заподіяна значна шкода підприємству. Але під час судового розгляду справи було встановлено, що вагони простояли ще до того, як І. було призначено на посаду начальника станції.

2. Для визнання діяння причиною злочинних наслідків необхідно встановити, що воно не тільки передувало наслідкам, але що ці наслідки були заподіяні, спричинені саме цим діянням, а не іншим. Причиною є лише те діяння, яке створило можливість і умови настання наслідків, яке обумовило їх настання і зробило дійсними, тобто забезпечило їх здійснення, реалізацію.

3. Причинний зв’язок між конкретними діями та їх наслідками є там, де ці дії були необхідною умовою їх настання (conditio sine qua non) – умова, без якої не може бути таких наслідків. Якщо ж діяння не було необхідною умовою настання певних наслідків, то причинний зв'язок між ними відсутній. Наприклад, Д. побив С., заподіявши йому тілесні ушкодження. По дорозі до лікарні С. потрапив в автомобільну аварію і загинув. Між заподіянням С. тілесних ушкоджень і настанням смерті причинного зв'язку немає, бо С. помер не від тілесних ушкоджень, заподіяних йому Д. Тілесні ушкодження не були необхідною умовою настання смерті С. Отже, не кожна умова, що сприяла настанню наслідків, може бути причиною цих наслідків. Дія чи бездіяльність можуть бути причиною злочинних наслідків лише тоді, коли вони були необхідною умовою цих наслідків, без яких ці наслідки не настали б.

4. Дія чи бездіяльність можуть бути причиною лише за умови, що наслідки, які настали, є необхідними, а не випадковими. Зв'язок між дією та наслідком, будучи завжди об'єктивним, для конкретного діяння може бути необхідним або випадковим. Деякі криміналісти вважають, що відповідальність повинні тягти і ті наслідки які були випадковими (А. А. Трайнін, В.М. Кудрявцев, Т. В. Церетелі), але зміст необхідних і випадкових наслідків та їх юридична оцінка не дають підстав для такого висновку і тому його відхиляють (А. А. Піонтковський, М. Д. Дурманов, М. Д. Шаргородський).

У доктрині кримінального права виділяють наступні види необхідного причинного зв’язку, що мають кримінально-правове значення:

1. Причинний зв’язок при безпосередньому заподіянні. Такий зв’язок іноді називають прямим причинним зв’язком. Наприклад, удар рукою, який потягнув середньої тяжкості тілесне ушкодження.

2. Опосередкований необхідний причинний зв’язок. Він має місце, коли суб’єкт для спричинення суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби чи використовує поведінку інших осіб, які не є суб’єктами злочину або тварин. Наприклад, нацькування спеціально вимуштруваних собак для заподіяння смерті іншій людині.

3. Необхідний причинний зв’язок при співучасті. Він має місце, коли дії спіучасників у виді організатора, підбурювача чи пособника перебувають у зв’язку зі злочином, вчиненим виконавцем.

4. Необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Він має місце, коли такі умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання суспільно небезпечних наслідків. Це можуть бути стан сп’яніння, хвороба потерпілого тощо.