Правова держава і громадянське суспільство

Нині в усьому світі поширюється так званий «модерністський проект», що характеризується індустріалізацією, раціоналізацією, дедалі зростаючим поділом праці, урбанізацією тощо. Однак глибина цих процесів і їх вплив на суспільство значною мірою залежать від національної специфіки форм господарювання і культурних традицій. Однією з головних тенденцій світового розвитку є рух до громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави. Громадянське суспільство виступає фундатором правової держави. У свою чергу держава як соціальний суб’єкт і офіційний представник усього суспільства, найважливіший елемент політичної системи, продовжує відігравати значну роль, особливо в умовах, коли руйнуються старі структури, народжуються і легітимуються нові політичні інститути і відбувається перегляд традиційних цінностей, що спричиняє докорінні зрушення у свідомості людей.

Громадянське суспільство в цьому випадку протистоїть не стільки державі, скільки запобігає утвердженню таких форм її організації, в тому числі й державних, через які внутрішні інтереси суспільства підмінюються вузькими інтересами певної групи людей або державного апарату.

Висвітлюючи концепцію громадянського суспільства, ми вступаємо в дискусійну сферу основних соціологічних теорій, у яких розвиток суспільства, держави тощо розглядаються як універсальні інструменти наукового пізнання. Суть цих дискусій у тому, що творці і послідовники цих концепцій, відображаючи і узагальнюючи історичний досвід країн Заходу, нині претендують на визнання їх універсально застосовними. Якщо різні концепції розвитку були пристосовані для вивчення країн третього світу (напр. модифікація ідеї «держава — нація»), то базове поняття «суспільство» подібні модифікації обійшли.

Громадянське суспільство Заходу відрізняється від інших суспільств світу своєю генезою (воно формувалось поступово протягом тривалого історичного періоду) і своїм типом (розвивалось в межах антично-християнської цивілізації з її специфічними традиціями). Постає питання: чи може всезагальність проблеми відносин між державою і суспільством означати універсальність концепції громадянського суспільства? Чи вичерпує дана концепція цю проблему? Або точніше, чи адекватна ця концепція тому характеру проблеми, якого вона набуває у незахідному світі? Концепція громадянського суспільства має своїм предметом соціум, будь-який різновид якого — за наявності розподілу праці, соціальної диференціації, врешті-решт держави — визначається як «суспільство», а отже, проблема «держава — суспільство» може бути пояснена через концепцію громадянського суспільства лише в тому випадку, якщо даний соціум може бути визначений поняттям «суспільство». Тобто для використання цієї концепції необхідно пересвідчитись, що даний соціум належить до категорії «суспільство». Не кожний соціум навіть за наявності держави можна адекватно охарактеризувати поняттям «суспільство» (скажімо, навряд чи можна застосувати поняття «суспільство» до радянського тоталітарного режиму), воно може бути застосоване тільки до певного типу соціуму і тільки в цих межах може бути застосована і концепція громадянського суспільства.

У науці поняття «суспільство» по-різному тлумачилося аж до визначення його як будь-якої надплемінної, надродинної форми «соціальної організації». Якщо звернутися до історії, то побачимо, що існує два великих типи суспільних цілісностей. Перший охоплює всю глибину історичного розвитку: рід, плем’я, родові і племінні союзи. Усі ці спільноти можна вважати традиційними або архаїчними локальними групами. Другий виникає в процесі становлення держави і цивілізації («велике суспільство»).

Найголовніше те, що велике суспільство не тотожне локальним. Воно виникає як якісно нове, а не як механічне поєднаня локальних. Соціум, в якому ідентичність шукає опори лише в сімейно-родинних зв`язках, а все, що перебуває за їх межами, сприймає як потенційну або реальну загрозу особистому існуванню і де інституціональне впорядкування відбувається поза волевиявленням громадян, не може стати простором для розгортання власне політичних позицій, що передбачає узгодження соціальних ідентичностей.

В архаїчних «доосьових» (К.Ясперс) культурах орієнтація на відтворення встановлених стереотипів ще не сприяє виникненню стійкої культурної традиції, оскільки не має глибокої духовної основи, а є лише побутовою нормою. У традиційних суспільствах принцип соціальної інтеграції був органічно властивий самій структурі суспільства. Суспільні зв’язки сприймались тоді як природні і на сімейному рівні, і на рівні цілісності.

Сучасне суспільство мислить іншими категоріями, що і пояснює необхідність згадати про теорію соціального договору, відповідно до якого суспільні зв’язки мають штучний характер, а отже мають бути узгоджені добровільно. Починаючи з ХVІІІ ст., усталюються три основні моделі осмислення суспільних зв’язків: суспільний договір (як результат політичних домовленостей між різними суспільниим групами); ринок (як система економічних зв’язків); страхування (як вияв суспільної солідарності).

В часи Французької революції постало інше питання: як на практиці можуть співіснувати принцип солідарності (згідно з яким суспільство має зобов’язання перед своїми членами) з принципом особистої відповідальності (за яким кожен є хазяїном своєї долі). Західні суспільства вирішили його, здійснивши перехід від традиційного до великого суспільства.

Особливістю розвитку українського суспільства є те, що воно намагається здійснити цей перехід не від традиційного суспільства, а від суспільства посттоталітарного. Тому слід по-іншому підійти до розгляду усталеної проблеми взаємозв`язку традицій і новацій, а конкретніше — традиційного і індустріального суспільств. Тут не можна застосовувати веберівську схему, згідно з якою індустріальне суспільство у своєму становленні спирається на протестантську етику, порушивши патріархальні засади свого існування.

Оскільки українське суспільство давно вже перестало бути традиційним і є сучасним соціально стратифікованим та індустріально розвинутим суспільством, складається парадоксальна ситуація, коли в межах одного суспільства співіснують дві типології людської свідомості. З одного боку, адміністративна, бюрократична ментальність політичної еліти, яка дійшла до розуміння необхідності держави, а, отже, великого суспільства. З іншого — масова свідомість нижчих верств суспільства, що зберегла незайманими архаїчні уявлення про світ, в якому патріархальний рід (або сім’я) і держава влаштовані за одним зразком.

Посттоталітарне суспільство за своєю суттю є перехідним. Найголовніша проблема, яка стоїть перед ним, — відновлення життєздатності суспільства й усіх основних форм соціального існування. Одним з шляхів переходу є модернізація, що уявляється як складний процес, утворюваний «традиційними соціокультурними системами», що потребують оновлення.

Модернізація соціокультурної системи в напрямку від традиційної до раціональної потребує насамперед урахування ментальних особливостей (самоврядних потенцій української ментальності). Модернізація соціокультурної системи несе в собі великі потенції до розвитку, зокрема, досить поширеною є думка про те, що післявоєнний ривок Німеччини та Японії пов’язаний не з оновленням виробничих фондів, що були зруйновані під час війни, а зі зруйнуванням старих патерналістських бюрократичних систем, що обмежували соціальну ініціативу. Головне — позбутися культурного шоку, притаманного всім посткомуністичним суспільствам, який є результатом колізії та взаємовпливу трьох культуротворчих векторів: 1) нової системи цінностей, що «імпортується» із країн західної цивілізації; 2) старої «радянської» системи цінностей, настанов і стереотипів поведінки, які поки що домінують у суспільній свідомості;

3) цінностей традиційної національної культури, яка швидко відроджується в нових незалежних країнах.

У процесі зближення новацій і вкорінених в політичному досвіді загальносоціальних орієнтацій і норм міжособових відносин одночасно відбувається перетворення структури соціуму.

В суспільстві стихійно формуються дві конкуруючі субкультури — традиційна і ліберальна, а тому необхідна кропітка повсякденна робота з культивування суспільного консенсусу, громадської цілісності, злагоди.

Необхідне вироблення чіткої культурної політики духовного оновлення і розвитку суспільства в період його реформування, заснованої на «суспільному договорі» між державою, підприємницькими структурами, суспільними організаціями і громадянами. Цим пояснюється надзвичайний історичний успіх відродження поняття громадянського суспільства, що теоретично об’єднувало нову дуалістичну (як радикально реформістську, так і еволюціоністську) стратегію трансформування диктаторських режимів на підставі ідей про самоорганізацію суспільства та перебудову суспільних зв’язків поза межами державного авторитаризму. Однак на загальносоціологічному рівні досить сумнівною є думка про те, що неіснуюче (в даному разі — громадянське суспільство в умовах тоталітаризму) може сприяти своєму власному усталенню. У суспільствах радянського типу не могло існувати громадянське суспільство, адже не було інституалізованих та юридично розмежованих сфер суспільного життя. Тому у концептуальному плані варто розрізняти неформальну мережу соціальних зв’язків та стосунків й більш формалізовані та інституалізовані структури громадянського суспільства. Тобто розрізняти громадянське суспільство як процес (або рух) і як інституцію. Перше — це громадянське суспільство у становленні, а друге — це сформоване, інституалізоване громадянське суспільство.

У теоретично-пізнавальному плані були зроблені спроби застосувати поняття громадянського суспільства лише до національно-державних утворень. У світовому масштабі це поняття було замінене уявленням про світову соціальну систему. В країнах, що не належать до західної цивілізації (насамперед на Сході), елементи громадянського суспільства формувалися на базі тих інститутів і принципів співжиття, які склались в традиційних цивілізаціях — сім’я, громада, каста, монастир. Потенційно паростки громадянського суспільства існують у будь-якій культурі, але вони не завжди можуть бути повністю реалізовані. Ця міра багато в чому залежить від інтерпретаційних можливостей культури, від того, які умови існування пропонує соціокультурна цілісність людині, і від того, як людина розуміє свої відносини з цією цілісністю. В Україні (як частині Російської імперії) саме держава з другої половини минулого сторіччя почала створювати або «не перешкоджати» створенню тих або інших осередків громадянського суспільства.

Радянський Союз також намагався «зверху» реалізувати проект нового соціального ладу. А коли ця спроба не вдалася — також «зверху» намагався запровадити громадянське суспільство. Громадянське суспільство у цьому випадку по-винно було виконати роль буфера між звичним соціалізмом та невідомим капіталізмом.

Між тим у західному світі процес перетворення феодальної або абсолютистської системи, орієнтованої на статусну структуру, у відкритий, мобільний, модульний, націлений на економічне зростання суспільний лад був тривалим і складним. По суті він передбачав фундаментальну трансформацію всіх євро-пейських цінностей і соціальної організації й проектував таку модель суспільного розвитку, якій би були притаманні установки на загальнолюдські цінності, а демократія поставала б найбільш ефективним режимом і найбільш дієвою формою правління. Ми розглянемо два виміри громадянського суспільства — соціальний або духовно-інтелектуальний (його історичний досвід) і інституціональний (організаційний), врахо-вуючи, що громадянське суспільство, з одного боку, є безпосереднім способом існу вання великої частини сучасного людства, а з іншого — виступає як певний соціальний ідеал і перспектива розвитку.

Існують різні точки зору на час формування громадянського суспільства: вважається, що воно могло виникнути одночасно з виникненням людства, з виникненням держави або з усталенням капіталістичних відносин. Існує думка про те, що історично громадянське суспільство формується раніше за державу. На певній стадії свого розвитку воно для захисту своїх інтересів і створює державу. З тим, що суспільство як таке виникло і розвивалось разом з державою, звичайно можна погодитись. Але це не дає підстав сплутувати категорію «суспільство» як людську спільність взагалі з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виник на певному етапі розвитку людського суспільства, насамперед західної цивілізації.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, що наділений певними правами і свободами, і в той же час несе відповідальність перед цим суспіль-ством за всі свої дії. Поняття «громадянського суспільства» сягає своїм корінням ідеї поліса Арістотеля, societas civilis Цицерона й ідей природного права.

Громадянське суспільство або політична держава (polis, civitas, state) є взаємозамінюваними термінами, оскільки у стародавніх греків поняття «політичне» охоплювало всі найважливіші сфери життя суспільства: сім’ю, релігію, освіту, художню культуру, мистецтво тощо. Бути членом політичного суспільства означало бути громадянином — членом держави, зобов’язаним жити і діяти відповідно до певних законів і не завдаючи шкоди іншим громадянам. Такий підхід у майже незмінному вигляді зберігався до ХVІІІ ст. У Дж.Локка, І. Канта, Ж.-Ж.Руссо ці терміни використовуються паралельно. Однак перехід від середньовіччя до нового часу ознаменувався визріванням власне громадянського суспільства та усвідомленням розходжень між ним і державними інститутами.

Вже в ХVI ст. після падіння імперії Гогенштауфенів в Європі починає пробуджуватись національна свідомість і, відповідно, народжуватись ідея національної держави. «Єдність, що виникає таким чином, — зазначав Т.Гоббс, — називається державою або громадянським суспільством, а також громадянською особою». Він у «Левіафані» виділяє особливу сферу громадянської самоорганізації в межах держави, тобто вперше показує неполітичну, засновану на договорі самоорганізацію громадянського суспільства в політичних кордонах держави. Спочатку європейська суспільно-політична думка (Ж.Боден, Б.Спіноза, Т.Гоббс) розглядала державу як інститут, що повинен радикально впливати на природний стан суспільства, який одні (Т.Гоббс) оцінювали як стан війни всіх проти всіх, а інші (Ж.-Ж.Руссо) як стан ідилічної гармонії. З цієї точки зору велику роль відіграла також розробка Ж.Боденом ідеї державного суверенітету, яка відкидала суверенітет влади феодалів над своїми землями. На його думку, держава має право суверенної влади над усіма членами суспільства і всім тим, що їм належить.

Держава виникає тоді, коли розрізнені члени спільноти об’єднуються під єдиною вищою владою, тобто суверенітетом. Легітимація набуває чинності в результаті угоди між всіма членами додержавної людської спільноти. Громадянське суспільство, яке виникає на цій основі, розглядалося як еквівалент держави та її законів. На думку Г.Гроція, люди об’єднались в державу не за божественним повелінням, а добровільно, пересвідчившись на досвіді у нездатності розсіяних сімей чинити опір насильству. Але сама концепція індивідуалізму, яку розробляли Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є та інші, ставила питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від держави. Ця традиція (Дж.Локк, А.Фергюсон, С.Пуфендорф, І.Кант) виходила з факту існування суспільства вже в природному стані. Більше того, головна мета держави —захист суспільства.

Держава приходить не на зміну суспільству, а повинна керувати ним, держава — це інструмент суспільства, за допомогою якого воно актуалізує себе. Найбільш радикальну концепцію громадянського суспільства сформулював один із провідних ідеологів американської революції Т.Пейн. У нього тема протистояння громадянського суспільства державі є провідною. Держава — необхідне зло; чим його менше, тим краще. В подальшому ця традиція розроблялась А.Токвілем, Дж.Мілем та іншими. Для них поділ між державою і громадянським суспільством є постійною характеристикою справжньої демократичної соціально-політичної системи. Гегель визначив громадянське суспільство як особливу стадію в діалектичному русі від сім’ї до держави у процесі складної історичної трансформації від середньовіччя до нового часу.

Соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, радикально відрізняється від етичного світу сім’ї і від публічного життя держави. Громадянське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп і інститутів, взаємодія яких регулюється громадянським правом, і які прямо не залежать від політичної держави. Громадянське суспільство постає в результаті розпаду синкрезиса, тобто тієї самої цілісності архаїчного колективу і його культури, в ім’я якої архаїчна людина заперечує велике суспільство. Воно спирається на зрілі соціальні інститути, які архаїчна людина заперечує. Воно виводить людину із тотального підпорядкування ієрархії або силі звичаю, що означає розрив з традицією. Воно базується на інтересах, а не на тому, що традиціоналісти називають «честю», «доброчесністю» або «ідеалами». Воно розриває зв`язок влади і власності, яка нерозривна для традиційного суспільства. Тобто громадянське суспільство заперечує традиційне і в усьому протистоїть йому. Воно є «простором вільних асоціацій і індивідуумів, а також комплексом взаємовідносин, утворених на основі сімейних традицій, віри, кола інтересів і ідеології, які заповнюють цей простір», але характер цих взаємовідносин залежить від домінуючих цінностей.

Отже поняття громадянського суспільства може мати як ліберальну, так і комунітаристську інтерпретацію, в залежності від того, що береться за основу — свобода індивідуума чи солідарність асоціацій. Сьогодні не існує єдиного загальноприйнятого визначення громадянського суспільства. Необхідно пам’ятати, що громадянське суспільство — не якась емпірична модель людського співіснування, а певний теоретичний конструкт, ідеальний тип. Воно є окресленим і одночасно напруженим соціокультурним простором, який створюється в результаті взаємодії трьох принципів: 1) принципу загальновизнаного егалітарного права, що передбачає певний мінімум свобод для кожної людини, закріплені законом рівність прав, обов’язків і відповідальність громадян (правова сфера);

2) принципу приватної власності (економічна сфера);

3) принципу суспільно визнаної внутрішньої свободи людини (сфера особистого, духовного). Саме інститути громадянського суспільства, такі як сім’я, церква, школа, всілякі громади, різного роду добровільні організації і союзи мають засоби впливу на окремого індивіда, для дотримання цим індивідом загальноприйнятих моральних норм.

Громадянське суспільство забезпечує права людини (права окремої людської істоти на життя, свободу, прагнення до щастя); держава — права громадянина (політичні права). Щодо інституціонального виміру громадянського суспільства, то тут проблема значно складніша. Оскільки одразу постає ряд питань: чи існують в сучасній Україні хоч якісь функціональні аналоги тим соціокультурним механізмам формування громадянського суспільства, які були, скажімо, в англосаксонському соціокультурному ареалі, чи здатна наша культура сприйняти «зовнішню» по відношенню до неї традицію, чи є в нас потреба до самоорганізації повсякденного життя і в чому вона виявляється? Скажімо, аналіз сучасного західного суспільства показує, що його структура значною мірою відрізняється в цьому відношенні від структури класичного буржуазного суспільства — суспільства вільної конкуренції.

Класичний капіталізм характеризувався стихійним примусом економічних законів і сил. Жорстке регулювання поведінки мас людей виступало лише у вигляді кінцевого результату гри стихійних законів ринку і ринкових відносин, конкуренції, індивідуальної вигоди тощо. Але в сучасному суспільстві, яке відповідає більш зрілому рівню капіталістичного розвитку, стан справ змінився. Як взагалі зросла роль «організованих», а не стихійних зв`язків в структурі суспільства, так зросла і роль свідомості в реалізації мети державно-монополістичного капіталізму. Він породив цілу «індустрію» свідомості, яка певним чином спрямовує й корегує функціонування соціально-економічних структур, політичних інститутів, динаміку ринку і споживання, розвиток реальних або уявних потреб людей, сприяє встановленню і підтримці певної класової рівноваги тощо. Тут більшою мірою задіяні ідеологічні механізми (у найширшому розумінні цього слова) управління свідомістю і — через свідомість — поведінкою людей.

Культура не тільки сприймається членами суспільства, вона ними ж і твориться. Тому культурне життя громадян не повинно зводитись до пасивного споживання культурних «благ». Культуру слід не тільки споживати, але і виробляти, не стільки як певні артефакти, а як соціальну творчість, яка демократизує суспільство. У цьому сенсі розбудова структур громадянського суспільства повинна стати найважливішим компонентом культуротворення. Побудова або модернізація суспільства відповідно до демократичних і загальнолюдських принципів означає, що культурна політика стає основним фактором будь-якої політики.

Крізь призму культуротворення наша спроба осмислити суспільство лежить в руслі традиції, пов’язаної з піднесенням цінностей цивілізації і державності. Усвідомлення того, що сучасна людина не може бути поза великим суспільством, вимагає екзистенційного прийняття останнього як найбільшої цивілізаційної цінності. І вже на наступному етапі розвитку, коли прийняття цінностей великого суспільства є безумовним, постає потреба у становленні громадянського суспільства. З логічної точки зору — це наступна сходинка, а практично — процеси формування громадянського суспільства співіснують в нашій реальності з процесами утвердження великого суспільства як такого. Але громадянське суспільство — структура високої складності, члени якого повинні бути в змозі вільно орієнтуватися в багатомірній реальності. Необхідно, щоб новоутворена національна держава увійшла в русло загальноцивілі-заційного розвитку та органічно включилася в систему економічних і політичних зв’язків світового співтовариства. У цьому сенсі існує дві проблеми формування громадянського суспільства — культурна толерантність і громадянська консолідація.

Тому перед Україною сьогодні стоїть завдання щодо створення засад для світоглядної консолідації людей різних поглядів, розробці ідеології громадянського суспільства та в оцінці наявності передумов його становлення у сучасній Україні. Проблема тут полягає в тому, що зараз більшість активістів громадянського суспільства зосереджується на ринкових перетвореннях в економіці, позбавляючи «культурну» сферу публічної підтримки. Для пересічних людей, позбавлених національної самосвідомості, економічні перетворення, тобто «матеріальність», стоять на першому місці. А власне права людини сьогодні сприймаються більшістю як права соціальні; інший їх зміст, пов’язаний зі свободою і громадянськістю, фактично не сприймається. Подальший розгляд проблеми потребує введення ще однієї категорії, що також є універсальною і загальновживаною, — категорії «нації».

Можна вважати класичним запропонований професором Лондонської школи економіки Е.Смітом поділ націй на нації західного і східного типу, які докорінно різняться. Якщо для нації східного типу визначальною є наявність спільної етнічної історії, походження від одного, часто міфічного предка, то для нації західної головне — наявність спільних і рівних громадянських прав і свобод. Західна нація у цьому випадку виступає певною не-розривною єдністю держави і громадянського суспільства, що об’єднана громадянською культурою, яка базувалась на принципах протестантської етики, індивідуалізму та вільної конкуренції.

Специфіка української держави у тому, що в нас наявна східна модель нації, а магістральний шлях розвитку людства пролягає в руслі західної цивілізації, тобто в даному контексті — поступовій еволюції до нації західної, тому проблема українського суспільства полягає у перетворенні «рідної» культури на культуру громадянську. У західному суспільстві ця проблема була вирішена кілька століть тому. Громадянська культура тут виникла органічно на грунті перетворення станових субкультур навколо високої національної культури, що базувалась на принципах протестантської етики, індивідуалізму та вільної конкуренції.

У випадку України ситуація дещо інша. «Духовними» засадами сучасного українського соціуму є залишки старого радянського світогляду, націонал-романтичні ідеї, патерналізм, регіональний партикуляризм, особистий інтерес. Все це має свої культурно-світоглядні орієнтири, переконання, установки і моделі поведінки. Якщо з цього розмаїття і можливо побудувати єдину високу загальнонаціональну громадянську культуру, то шляхи і методи мають бути дещо іншими, аніж ті, що використовувались західним суспільством.

Інструментом побудови нового суспільства може бути лише держава. Тільки держава, користуючись «величезною коштовною освітньою машиною», в змозі сприяти продукуванню високої загальнонаціональної культури, а отже, плекати свого суперника в особі громадянського суспільства. На такий алогічний крок її має спрямувати інстинкт самозбереження, адже громадянське суспільство є основою економічно стабільної і ефективної держави, яка в змозі успішно вирішувати як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні завдання. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, що наділений певними правами і свободами, і в той же час несе відповідальність перед цим суспільством за всі свої дії.