Сучасна збирацька (польова) фольклористика

 

Збирацька фольклористика нового часу суттєво визначає своєрідність науки про фольклор у цілому, приєднуючи її, між іншим, до наук, що в них учений має можливість спочатку самому підготувати матеріал для свого дослідження. Проте можливість ця приховує в собі й певні спокуси. Ось приклад. Наш О. О. Потебня в одній з пізніх праць зазначав: "Судячи з пісні, записаної мною 1852 р. від жінки з-під Валок, <...> у котрій за достовірність останніх 4 рядків дотепер ручаюся я один, вранішня зоря, не відмикаючи неба, може продовжити ніч, час, коли мерці з’являються на землю". Пройшло ще сто років, та й досі не маємо жодної іншої фіксації цієї метафоричної картини, але бездоганна наукова репутація вченого свідчить на користь висновку, що він цього разу не погрішив проти наукової етики.

Порушення ж її досить часті у фольклористів-збирачів, і причини тут різноманітні: прагнення "покращити" справжній фольклорний текст; бажання нишком "реконструювати" в сучасній усній традиції твір, в існуванні котрого в минулому фольклорист переконаний; підсвідома – а то й свідома – реалізація власних версифікаційних нахилів тощо.

А втім правила, котрими слід керуватися при збиранні фольклору, прості. Про перше з них іноді забувають, іноді навмисно його порушують, пропонуючи в "Пам’ятках фольклористові" записувати лише твори певних жанрів, а інші обминати. А правило це сформульоване було ще 1916 р. В. М. Гнатюком, котрого називають першим українським професійним фольклористом: "При питанні про те, що належить записувати, найліпше держатися засади – все що попаде під руки" ¹¹. Іншими словами, завданням збирача є фіксація усної традиції такою, якою вона є. Адже ми не знаємо, які саме компоненти її зацікавлять майбутні генерації фольклористів, і не певні, чи так вже вони бездоганні, наші власні критерії фольклорності, що їх прикладаємо тепер до усної творчості народу. То ж краще вже застосувати тут принцип "презумпції фольклорності" та прагнути до повної фіксації усного традиційного репертуару.

Друге правило: текст треба записувати так, як його виконує інформант, у звичайних для того умовах і обов’язково "з голосу" (якщо це пісня, то обов’язково під час співу), зафіксувати мелодію, усі жести та міміку інформанта, реакцію аудиторії та обставини виконання. При записі словесного тексту слід намагатися зберегти всі його мовні форми, для чого бажано застосовувати відповідний варіант міжнародної фонетичної транскрипції – в нашому випадку на основі кириличної графіки. Що ж до техніки запису, тут поки що не придумали нічого кращого за запис "у дві руки", навперемінно, коли кожний починає за заздалегідь визначеним сигналом: той, хто записує, впівголоса повторює останнє слово фрагмента, що його тримає в пам’яті; згодом фрагменти зводяться докупи. Завдання фіксації музичного боку тексту, а також обставин його виконання значно полегшилося, коли фольклористи почали застосовувати фонографи та фотокамери, а згодом магнітозапис, кіно- та відеозйомку. Етномузикознавці удосконалюють свій технічний арсенал за рахунок осцилографів, аудіометрів, мелографів і т. ін.

Але сам по собі запис фольклорного твору, за допомогою яких би досконалих технічних засобів не було його зроблено, залишається лише "муміфікацією" (вислів К. В. Квітки про нотний запис) того, що почули, усвідомили й відчули його традиційні слухачі; з іншого ж боку, наука отримує "недостатньо даних для розуміння психічного стану виконавців та естетичних поглядів, що формували народну творчість" ¹². Зарадити справі можна, ретельно зафіксувавши всі можливі позатекстові обставини виконання. Обов’язковою вимогою є записування даних про інформанта: його вік, освіту, чи місцевий він (якщо ні, то коли та звідки приїхав); ким працює або працював. Необхідні й вже згадувані (1.4) опитування інформанта та його традиційної аудиторії про їх оцінку і сприймання творів, що пролунали. Проте цього замало, і К. В. Квітка, за словами видавця його праць А. І. Іваницького, радив по свіжій пам’яті записати всі свої візуальні та слухові спостереження.

Видатний український етномузикознавець виходить тут на проблему, поставлену ще на світанку нашої наукової фольклористики. Друкуючи 1857 р. записи казок, зроблені Л. М. Жемчужниковим, П. О. Куліш наводить його слова: "Я гадаю, що казки, котрі я записав, можуть бути вповні для вас зрозумілі тільки у зв’язку з моїми тогочасними враженнями. Як це висловити ясніше? Коли б, приміром, я знайшов би на дорозі рукопис, котрий вам передаю, я би й наполовину не бачив у ньому того інтересу, який він має в моїх очах тепер, коли в моїй уяві змальовується вся обстановка записаних мною оповідей. Мало того, ви повинні знати дещо з того, що передувало моїй праці, і в якому я був настрої духу, розмовляючи з казкарями та казкарками" (Куліш, 2. С. 5).

Справді, фольклорист-збирач формує запис разом із своїм інформантом як важливий учасник процесу фіксації фольклорного твору. Відомості про його культурний рівень, особливості світогляду, фахові та естетичні уподобання, нарешті, про психологічний підклад його зацікавлення усною традицією – усе це необхідно не так навіть історії фольклористики, як для найбільш адекватної інтерпретації записаного ним тексту: вона розширює й різнобічно забарвлює "антропогенний контекст" запису. Сказане звучить сухо, але йдеться про такі тонкі нюанси сприймання і розуміння людини людиною, котрі не зможе зафіксувати жодний шедевр технічної думки.

Досі нас цікавили питання, сказати б, стратегії збирацької фольклористики. Є в неї й тактика, що охоплює питання організації збирання, котра має три основні форми – збирання за програмою, експедиційну, стаціонарну. Перша форма передбачає, що фольклорист-фахівець складає програму, в котрій пояснює, що та як треба записувати, тим або іншим способом її розповсюджує – і отримує згодом готові записи, зроблені "на місцях". Хоч історик європейської фольклористики й вважає, що програми" було винайдено в 10-х рр. XIX ст. у Франції ¹³, існують згадки про поширення їх вже в кінці XVIII ст. польськими етнографами, отже, вже тоді вони не обминали й Україну. Відомі українські відгуки на російську "фольклористичну прокламацію" П. В. Киреєвського (1838), пізніше в Україні розповсюджувалася "Програма етнографічна" Російського Географічного Товариства (1850) і особливо широко – програма його Південно-західного (фактично українського) відділення, складена М. П. Драгомановим.

Після закриття царським урядом цього наддніпрянського осередку української фольклористики ініціативу складання таких програм перебирає на себе Етнографічна комісія НТШ (Львів), котра організовувала також експедиції ("екскурсії") і навіть надавала окремим збирачам грошову допомогу. Досвід фольклористів-збирачів НТШ підсумував 1916 р. В. М. Гнатюк у цитованій вже праці "Українська народна словесність", де запропонував і свій зведений варіант фольклористичної (з додатком суто етнографічних розділів) програми.

Проте найбільш розробленими та всебічними були фольклористичні запитальники, що розсилалися в 20-ті рр. Етнографічною комісією при ВУАН у Києві – окремо "про землю", про весілля, про "народний календар", про деякі сюжети балад тощо. Як розповідав її голова А. М. Лобода, комісія, "працюючи для мас та через маси, встановила певні, міцні зв’язки з 600 кореспондентами", котрим і розсилалися програми-запитальники, а "як ставляться наші кореспонденти до своєї праці, видно хоч би з тої сили часто-густо дорогоцінних, нових матеріалів, що їх вони надіслали за три роки й зовсім заповнили вже окрему чималу шафу" ¹⁴.

Поряд із запитальниками-аркушиками (або маленькими зшитками) ВУАН було тоді видано й солідну (114 сторінок літографованого тексту) етномузикознавчу програму К. В. Квітки, присвячену мистецькій діяльності, організації та побуту кобзарів, лірників, старців і народних професійних музик ¹⁵. Через примусове руйнування в СРСР традиційної української культури видання не зібрало сподіваних укладачем відгуків. Проте, віддзеркаливши багатолітній досвід спостережень над соціологією кобзарства і лірництва (не лише надрукованих: автор посилається на спостереження власні, "а також О. Сластьона та А. Онищука") програма сама набула значення пам’ятки нашої фольклористики.

Фольклористичні програми робили свою, безперечно, корисну справу, проте не було жодної, теоретичний бік якої не зазнав би згодом критики. Збирання за програмами має й вади принципові. По-перше, завдання запису текстів перекладається на людей некваліфікованих, а вже згадувалося, які тут суворі наукові вимоги. По-друге, керуючись авторитетними для нього вказівками, малокваліфікований "кореспондент" може проминути явище усної культури, що в програмі не згадується. І останнє: щоб програма мала успіх, потрібний ще й зустрічний потяг "кореспондентів" із народу до вивчення національної духовної культури, повага до вітчизняної науки – те, що в 20-ті рр., в усякому разі, в нас ще було...

Наступна форма збирацької роботи – експедиційна. Початок їй в Україні поклав З. Доленга-Ходаковський (1784–1825), засновник польської польової фольклористики: матеріали, зібрані ним під час української подорожі – здебільшого піхтурою, "в холоді та голоді", згодом використав М. О. Максимович у своїх відомих збірниках. Класична для XX ст. форма експедиції інша: група добре підготовлених та технічно озброєних фахівців об’їздить впродовж літнього сезону певний район, на кілька днів зупиняючись у кожному селі; так організовано експедиції ІМФЕ. Натомість стаціонарна форма передбачає, що фольклорист якийсь час живе серед своїх інформантів, методично фіксуючи місцеву усну традицію. У такий спосіб працював, зокрема, на початку XX ст. В. М. Гнатюк у селах Мшанці та Пужники в Галичині.

Котру з цих форм можна вважати за доцільнішу? Це залежить від конкретного стану збереження усної традиції в даній місцевості. "Старі пісні та казки залишаються власністю одних тільки дідів та бабів і невдовзі стануть здобиччю забування. Легковажна молодь кохається в піснях найновішого змісту". Коли це сказано? 1827 р. в рецензії на перший збірник М. О. Максимовича. Скільки вже отаких скарг пролунало, а традиційний фольклор усе живе.

Дива тут ніякого немає, механізм діє доволі простий. "Легковажна молодь", нагулявшись, починала прислухатися до традиційного фольклору, а у віці соліднішому сама вже співала старих пісень. Батьки завжди схильні до консерватизму, а діти до новаторства. З іншого боку, і руйнація традиційного фольклору під тиском сучасної цивілізації – процес об’єктивний, а результати його в різних країнах, як вже зазначалося, різні. Відповідно відрізняються й проблеми фольклористів-збирачів. Коли традиційний фольклор ще зберігає свій квітучий стан, ці проблеми нагадують турботи багатія, що не може впоратися із своїм добром у маєтку і навіть не знає, що й де у нього ще є. Такі проблеми в 20-ті рр. намагався вирішити дослідник північноросійської казки О. І. Никифоров, висуваючи перед збирачами "репертуарно-картографічне завдання" – просто виявити репертуар даної місцевості, скласти відповідну карту, таблицю тощо ¹⁶.

А от сучасні скандинавські фольклористи, навпаки, збідніли на вітчизняний традиційний фольклор. Тому й змушені вже з 70-х рр. поширити коло своїх спостережень. Так, на симпозіумі "Усна оповідь: Конструкція реальності та дзеркало суспільства" (Умео, Швеція, 1992) нікого не здивувала доповідь Е. Ерсен, котра "займалася записами від юнаків, зацікавлених комп’ютерами", та проаналізувала оповідь одного з них ¹⁷.

Ми в Україні поки що не можемо поскаржитися на бідність традиційного фольклору, ще не впоралися з його скарбами – важко й перелічити села та навіть райони, де взагалі ще не бачили фахових збирачів! Проте чи надовго оте багатство? Коли накреслений вище механізм відтворення усної традиції не спромоглися поконати радіоточка, сільський кіномеханік і клубна самодіяльність, то чи не впорається з ним телебачення, що пропагує американізовану масову культуру?

Досвід свідчить, що в сучасних умовах найбільш доцільним є стаціонарний спосіб збирання, котрий, наприклад, з 60-х рр. прийнятий за основний при організації фольклорної практики в Київському університеті імені Тараса Шевченка: групи з двох-чотирьох студентів роз’їжджаються по селах певного району і весь час практики (4–2 тижні) працюють кожна в своєму селі, проводячи суцільний запис його фольклорного репертуару.

Головна перевага стаціонарного способу в тому, що фольклорист встигає встановити психологічний контакт з потенційним інформантом, викликати в нього потяг до співпраці. Адже зустріч фольклориста з селянином є акт зіткнення двох культур, двох способів буття, двох філософій дійсності. І зіткнення це відбувається при кожній такій зустрічі – не лише, скажімо, коли ошелешеного фінського фермера учасники семінару молодих фольклористів у Турку обплутують з усіх боків проводами й благоговійно записують кожне його слово й кожний рух на десяток електронних іграшок. Відомо, що в першій половині XIX ст. польським фольклористам траплялося через вікно рятуватися від темних селян, але ж і в кінці століття В. М. Гнатюк свідчить: "... був такий випадок в Земплині на Угорщини, що я попросту мусив з одного села утікати, щоби не наразитися на неприємності, які могли не чим іншим для мене скінчитися, як побоями" ¹⁸.

Щоби пом’якшити споконвічну недовіру селян до "пана", російський фольклорист П. І. Якушкін видавав себе серед них за коробейника, відповідно переодягнувшись (але, щоправда, з окулярами на носі). Тоді ж, на початку 60-х рр. XIX ст., молодий О. О. Потебня, збираючись у подорожі по Україні "придивитись і прислухатись до народного життя і слова", ділився у листі до приятеля-однодумця своїми клопотами: треба купити "сорочку хорошу мережану", свита вже є і т. ін. Справі допоможе не подібна, наївна, зрештою, мімікрія, а щира повага до особистості селянина та до його праці, зацікавленість його життям і розуміння високої цінності народної культури – все це безумовно притаманне було О. О. Потебні та П. І. Якушкіну, й все це має проявити в спілкуванні зі своїм потенційним інформантом сучасний фольклорист.

Тоді після розмови з ним та ж бабуся, пораючись на городі або біля корови, поступово згадає й пісні своєї юності, й обряди, в котрих брала участь сама і про які розповідала їй небіжчиця-баба. Це пригадування триватиме близько тижня. Багаторічний досвід свідчить, що наприкінці цього терміну навіть ті селяни, котрі спочатку упереджено ставилися до фольклористів, самі вже, як правило, починають шукати розмови з ними. Таким чином, коли учасники експедиції за два-три дні перебування в селі встигають зафіксувати тільки сьогочасний зріз усної традиції, то працюючи стаціонарно, легше відтворити й віддаленні в часі її прошарки ¹⁹ .

Спромігшись отримати від інформанта текст, записавши та паспортизувавши його згідно з викладеними тут вимогами, сумлінно зафіксувавши в експедиційному щоденнику свої особисті враження та спостереження над відповідною усною традицією, фольклорист може сподіватися, що збагатив свою науку повноцінним джерелом.

 

ПИТАННЯ

 

Для самоперевірки. Якщо спочатку прослухати текст, а потім через деякий час записати його, то чи буде отриманий запис відповідати науковим вимогам?

 

Відмінникові. Довідник Б. та Ю. Соколових "Поэзия деревни" (Ленінград, 1926) не знадобиться під час фольклорної експедиції до Сквирського району Київської області, тому що він...

1.... не відповідає специфіці українського фольклору.

2.... застарів.

3.... надто громіздкий для польових умов.

4.... є раритетом.

 

 

Джерелознавство

 

Якщо збирацька діяльність, поїздки на село ще можуть бути пов’язані в сприйманні молодої людини з якоюсь романтикою, то саме слово "джерелознавство" може викликати в неї, напевно, нудоту. Проте сувора правда в тому, що наука, як це не втомлювався повторювати своїм учням академік В. М. Перетц, сам великий трудівник, не є призначеною для "білоручок" і лише той може сподіватися в ній на успіх, хто невтомно і наполегливо працює "на чорному дворі науки". Отакою працею і є пошук, упорядкування та введення до наукового обігу фольклористичних джерел.

Розподілені вони на два великі класи: непрямі (або опосередковані) та прямі (або безпосередні). З перших закладену в них інформацію про фольклорні свята, ритуали, тексти треба ще видобувати і, коли вже користуватися термінологією добувної промисловості – "збагачувати". Це найрізноманітніші – від давнини до сучасності – твори літератури, зображального мистецтв, музики, кіно, що відбивають фольклорні явища. Непрямими, опосередкованими джерелами є й дослідження фольклористів, які містять, як правило, певну кількість довільних переповідань фольклорних текстів та більш-менш задовгих їх цитувань. Інколи таке внутрішнє "видання" залишається єдиною публікацією або відтворенням тексту, записаного самим дослідником або взятого ним з джерела, що не збереглося. В усіх інших випадках цими непрямими джерелами можна користуватися виключно як сигналами про існування відповідних повноцінних, прямих джерел. Справа в тому, що і в старій, і, на жаль, у новій науковій та учбовій літературі цитати та тексти-"ілюстрації" надто часто редагуються, скорочуються, до того ж у них накопичуються помилки внаслідок багаторазового переписування і набору.

Прямі або безпосередні джерела на те й створювалися, щоб зафіксувати фольклорну традицію. Вони, у свою чергу, досить чітко поділені на традиційні, записані під час звичайної збирацької роботи, та програмовані. До цих останніх належать тексти, що утворилися, по-перше, як відгуки на розглянуті вище (2.3) фольклористичні програми, а по-друге, в результаті різноманітних фольклористичних експериментів (Ф. Бартлетт, В. Андерсон, О. І. Никифоров, Е.-К. Кьонгас Маранда та ін.); це джерела, сказати б, другорядні за науковою цінністю.

Такого аксіологічного, ціннісного забарвлення не має наступний поділ джерел – за способами фіксації в них фольклорного тексту. Із цього погляду вони розбиваються на дві великі групи. До першої входять джерела, що фіксують акт виконання за допомогою інструментально-технічних засобів, створюючи життєподібне його відбиття, до другою – ті, де для цього було використано умовні знакові системи – письма, нотного запису. Джерела першої групи назвемо імітаційно-знаковими, другої ж – умовно-знаковими.

Перші поділяються на джерела візуальні, аудіоджерела та аудіовізуальні, або простіше – на зображальні, зображально-чутні та чутні. До джерел візуальних відносимо малюнки, світлини, слайди актів виконання, фіксації народних обрядів, співу, святкових гулянь у дозвуковому кінематографі. Аудіоджерела – це записи на восковий валик фонографа, грамофонну платівку, магнітну стрічку та ін. Аудіовізуальні джерела найповніше відтворюють акт виконання. Це чорно-білі та кольорові кінофільми із звуковою доріжкою, відеозаписи.

З джерелами умовно-знаковими фольклорист має справу найчастіше. Вони бувають або рукописними, або друкованими. В той час як рукописне джерело існує лише в одному своєму унікальному втіленні, друковане є тиражованим у багатьох стереотипних, принципово рівноцінних копіях. З розвитком технічного прогресу з’явилася можливість отримати рукопис у кількох примірниках, а з появою персональних комп’ютерів – і приватного його тиражування. Тому в наш час на перший план виходить різниця між рукописним і друкованим джерелами в їх суспільному статусі: на відміну від рукописного друковане джерело сприймається суспільством як опубліковане, що відбивається й у зовнішніх ознаках: це, насамперед, вихідні дані, що подаються на титульному аркуші; коли в XIX ст. до них додавалася ще позначка про дозвіл цензора, то в наш час – відомості про видавництво та друкарню, а тепер обов’язково копірайт, що вказує власника тексту, та номер видання за міжнародною класифікацію ISBN. На відміну від друкованого видання, рукопис не може бути рецензовано або в інший спосіб піддано критиці в друкованому виданні, а з тексту цього останнього без дозволу власника копірайта можуть бути використані лише окремі цитати за умови обов’язкового посилання на джерело.

Рукописи, своєю чергою, поділяються за матеріалами, що на них зроблено запис. Почнемо з екзотичніших. Серед нових – це магнітні носії, на яких записують буквений або нотний текст, а серед давніх – згадані вже графіто (див.: 2.2) та берестяні грамоти. Останні в Україні знайдені тільки нещодавно І. К. Свєшниковим під час розкопок у Звенигородці; оскільки ці грамоти XII ст. ще не отримали наукової публікації, можна лише сподіватися, що серед них знайдуться й такі, що містять фольклорні тексти. Поки що таких, як до речі й фольклорних записів-графіто, відомо дуже небагато – навіть і в напрочуд щедрому на берестяні грамоти північноросійському Новгороді Великому. Що ж до так званої "Влесової книги", текст якої начебто наколотий шилом на букових дощечках ще в Київській Русі, то це фальсифікат нового часу. Екзотичними для фольклориста є й пергаменні рукописи, бо з них лише Лаврентіївський 1377 р. список ПВЛ можна віднести до джерел нашої науки, а усі інші ще не згадані рукописні умовно-знакові її джерела (від другого найдавнішого списку ПВЛ, Іпатіївського, починаючи й до наших днів) – паперові.

Папір за міцністю та тривкістю – не камінь і навіть не пергамен. Це треба пам’ятати, маючи справу з рукописами в архіві або беручи до рук пожовклого зошита з піснями, записаним колись вашим дідом-вчителем у селі, назви котрого тепер і на мапі не знайдеш. Кожне рукописне фольклористичне джерело є унікальним, бо зберігає ті нюанси та обертони народної традиційної культури, котрі не зафіксовані в іншому. До того ж наступні генерації науковців, безперечно, зуміють витягти з рукописів куди більше інформації, ніж ми спроможні тепер. Проте це може статися лише за умови, що ми збережемо для них ці джерела.

Зберігаються ці рукописи головним чином в архівах – державних установ та приватних. В Україні це, насамперед, архів ІМФЕ. Великий обсяг фольклорних джерел накопичено й у сховищах Інституту рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського в Києві (фонди П. О. Куліша, М. І. Костомарова, Б. Д. Грінченка, А. Ю. Кримського та ін.), а також у Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонди В. М. Гнатюка, Е. Руліковського, Я. Ф. Головацького тощо).

Коли дочекаються новітнього наукового перевидання дорогоцінні зібрання українського фольклору, надруковані в кінці XIX – в перші десятиріччя XX ст. львівським НТШ, насамперед у його "Етнографічнім збірнику" (1895–1929), тоді стане в пригоді основна частина фольклорного архіву НТШ (дещо загинуло за першої світової війни у складі сильно понищеного архіву Товариства), що зберігається тепер в ІМФЕ (ф. 29), як до речі й більшість фольклорних матеріалів з рукописної спадщини В. М. Гнатюка (ф. 28). Великим масивом малодосліджених фольклорних записів володіє Центральний державний історичний архів у Києві ²⁰.

Дуже велику кількість фольклорних записів розпорошено зараз по "мікроархівах" кафедр української літератури університетів і педінститутів, Домів народної творчості, по фондах провінційних краєзнавчих музеїв, шкільних музеїв тощо. На жаль, фактична безвідповідальність хоронителів призводить до того, що рукописи в таких зібраннях надто часто гинуть, навіть не встигши потрапити на очі фольклористові-фахівцю. Найкращим вирішення цієї болісної проблеми було б якнайскоріше зосередження цих матеріалів у ІМФЕ, а потреби згаданих установ задовольнили би, мабуть, і ксерокопії. Як правило, не така сумна доля приватних фольклорних колекцій, проте й їх власникам корисно пам’ятати, що нащадки інколи зовсім не цікавляться такими зібраннями, то ж варто було б запросити фольклориста-фахівця для наукового опису колекції, а також подбати про передачу до державного архіву хоч би ксерокопій фольклорних записів.

За межами України багатющі фонди рукописних джерел з українського фольклору зосереджено у Науковому архіві Російського географічного товариства (Санкт-Петербург): етнографічні та фольклорні матеріали з регіонів України, що були у складі Російської імперії, почали туди надходити після розповсюдження в середині XIX ст. Товариством своєї першої етнографічної програми. Серед них – записи та самозаписи (див.: 2.5) пісень, збірки творів різних жанрів і джерела вторинні – розповіді провінційних краєзнавців про місцеві звичаї та усну традицію регіону в описовій формі. Цікаві українські матеріали, але вже новіші, головно XX ст., потрапили до Рукописного відділу Інституту російської літератури (Пушкінського Дому) РАН (фонди експедиції 1939 р. до Луганської області, І. С. Абрамова, Д. Р. Глущенка, П. Гнєдича, І. П. Гуриненка (Гурина), І. П. Кованька, С. С. Нехорошева), а також до Бібліотеки РАН (фонди А. С. Петрушевича, І. Я. Рудченка; збірки пісень), теж у Петербурзі. Збірки з українськими піснями XVII–XVIII ст. є практично в кожному з великих відділів рукописів бібліотек Москви, а нові записи також у Відділі особистих фондів Державного історичного музею (фонд П. І. Щукина), де знаходиться частина українських записів з великого пісенного зібрання П. І. Киреєвського.

Цікаві знахідки ще можливі в архівах і бібліотеках Польщі, Канади, Швеції (зокрема у фондах "Casacica I" і "Casacica II" в Національному архіві у Стокгольмі), США (музей Української академії мистецтв і наук, Бібліотека конгресу у Нью-Йорку і приватні колекції), у Словаччині та Франції тощо.

Одним з актуальних завдань української фольклористики є розшук, мікрофільмування та ксерокопіювання записів вітчизняного фольклору в іноземних архівних сховищах.

Щоб праця в архіві була якнайефективнішою, дослідник приходить туди, вже озброєний попередньою інформацією про його фонди, котру містять відповідні друковані "Описи" та "Путівники"; в самому архіві він, як правило, знайде рукописні описи та каталоги, де цю інформацію зможе уточнити. Спершу вивчити архів за всіма приступними друкованими відомостями про нього і лише потім вирушати в подорож! Щоб знайти, треба знати, що саме шукаєш і де така знахідка можлива.

При посиланнях на архівне джерело необхідно використовувати загальноприйнятий формуляр, бо це дозволить іншому фахівцеві легко знайти рукопис і перевірити написане вами; він містить: назву архіву (відділу рукописів бібліотеки; музею); номер (або назву) фонду, зібрання або колекції; номер рукопису (справи; "зв’язки"; зошиту тощо); наукову назву джерела; дату його; аркуші (наприклад: "З зв.–45"), на котрих знаходиться текст.

Друковані джерела принципово доступніші для дослідника: бувши одного разу підготовлена до друку та видана, книжка вже, як правило, не пропаде, бо тиражування майже завжди зрештою зберігає хоч декілька примірників, один з котрих можна перевидати й одразу повернути книжку широкому колу читачів. Так, давно вже раритетну книжку М. М. Маркевича "Звичаї, повір’я, кухня та напої малоросіян" (К., 1860) було 1991 р. в Києві водночас перевидано репрінтним способом і науково – в першому виданні згаданого вище збірника "Українці: Народні вірування, повір’я, демонологія". З іншого боку, якщо архівний рукопис можуть просто не давати читачеві (з міркувань ідеологічних, зокрема "патріотичних", моральних тощо), то друковане джерело, маючи статус публікації, зберігається в особистих бібліотеках (навіть коли його "забороняють" і вилучають з державних), потрапляє за кордон і, як свідчить досвід, кінець кінцем таки знаходить шлях до читача.

До основних друкованих (а інколи й рукописних) джерел української фольклористики ми ще будемо повертатися в розмові про окремі жанри. Залишилося тільки нагадати: коли в морі рукописних джерел функцію лоцманів (точніше, лоцій) виконують описи рукописів, то в океані друкованих – фахова бібліографія. Тут кращим посібником поки що залишається визволений зі "спецсхову" фундаментальний довідник О. Андрієвського "Бібліографія літератури з українського фольклору" (К., 1930). На жаль, не повним, а рекомендаційним є корисний довідник М. Мороза "Бібліографія українського народознавства. Т. 1. Фольклористика" (Л., 1999, кн. 1–2). Шукаючи потрібні нам видання, маємо не гребувати такими засобами бібліографічного пошуку (евристики), як первинне орієнтування в літературі проблеми за бібліографічним апаратом відповідної монографії, як студіювання загальнобібліографічних довідників ("Книжковий літопис", "Літопис журнальних статей", щотижневі інформаційні переліки в колишньому "Друзі читача", реферативні часописи), як вивчення каталогів книгозбірень і навіть куцої рекомендаційної бібліографії.

А втім настане час, коли кожний фольклорист України зможе отримати з дисплею власного комп’ютера, увімкнутого до звичайної телефонної мережі, будь-який запис та будь-яку інформацію про нього з будь-якого архіву або будь-якої бібліотеки країни й світу. Поки що це мрія. Але ж маємо її наближати.

 

ПИТАННЯ

 

Для самоперевірки. Головна особливість рукописного джерела – це його...

1.... унікальність. 3.... нецензурність змісту.

2. … те, що створений руками 4.... висока грошова вартість.

людини.

 

Відмінникові. Чи може дослідник бути впевненим, що видобув з джерела геть усю інформацію?