Просвітницькі концепції культури.

Думки французьких просвітителів стосовно культури визначались живим зв’язком з суспільною практикою, були найбільш радикальними у питаннях соціальної перебудови, характеризувались високою гуманністю. Саме людина, її інтереси і потреби були центром їх уваги. Розуміючи суперечливість прогресу, вони однак вірили в нього, шукали шляхи гармонійного поєднання особистих і суспільних ідеалів.

Німецькі просвітителі зробили свій внесок в розробку теорії культури. Для всіх них характерним було перенесення проблем суспільно-культурної практики в теоретичну площину і акцентування уваги на необхідності перебудови свідомості шляхом естетичного та етичного виховання і освіти. Відштовхнувшись від ідеалів античності, вони поступово прийшли до усвідомлення витоків і кордонів європейської культури.

Найменування	Видатні представники	Коротка характеристика сутності
Концепції культури французьких просвітителів	Ф. Вольтер, Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо	В епоху Просвітництва відбувся третій після Відродження і Реформації духовний переворот, який назавжди покінчив з середньовічною системою цінностей. Проголосивши розум єдиним мірилом людини, французькі просвітителі на перше місце поставили мистецтво, етику і науку як найефективніші фактори соціальних перетворень. В поняття просвітництво вони вкладали дуже широкий зміст: це і розвиток знань, і громадянське виховання, і пропаганда нових ідей, і руйнування старого світогляду. Серед першого покоління французьких просвітителів особливо виділяють Ф. Вольтера. Ф.Вольтер(1698-1778), родоначальник нової ”філософії історії”, підкреслював цінність культури, розглядав її в контексті історії і розумів як боротьбу за прогрес і освіту. Визначальною він вважав духовну сферу культури, стояв на позиції самоцінності кожної культури і був противником євроцентризму. Величезне значення Вольтер надавав вихованню, а його найважливішими частинами називав мистецтво і такі моральні цінності як любов до рівності і поміркованості. Найбільш яскравими представниками другого покоління французьких просвітителів були Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо. На думку Д.Дідро, людина від початку здатна розрізняти добро і зло, вона від природи моральна і розуміє необхідність заради власного блага об’єднуватись з іншими людьми в суспільство. Зло породжується спотвореннями цивілізації, грубими порушеннями природного порядку. Воно переборюється шляхом просвічення, виховання, формування такого соціального середовища яке б відповідало природності людини. Особливе значення він надавав мистецтву і моралі. Кожен твір мистецтва повинен виражати “велике правило життя” і вчити, інакше “він буде німим”.
		К. Гельвецій вважав, що мистецтво повинно розважати людину, давати їй те чого вона позбавлена в буденності. Гельвецій зосередив увагу на пошуку шляхів гармонійного поєднання особистих і суспільних інтересів, і все ж пріоритет віддавав останнім. Суспільна користь, на його думку, повинна примушувати народи жертвувати “всіма своїми почуттями, навіть почуттям гуманізму”. Особливу роль у французькому Просвітництві відіграв Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Духовний предтеча Великої Французької революції, Руссо одним з перших виразив протест проти ідеалів епохи Просвітництва, заявив, що поряд з прогресом культури йде падіння моральності. Голос природи і розуму заглушаються забобонами і оманами, обрядженими в наукоподібну форму. Блага культури сумнівні, науки і мистецтво сприяють деградації моралі. Кризі сучасного суспільства Руссо протиставляв ідеал “ природної людини”, яка живе у гармонії із собою і світом. Він висунув лозунг “Назад до природи!” Криза особистості, вважав Руссо, може бути подолана зведенням культури до стійких традиційних форм. Руссо аналізував причини відчуження особистості від природного середовища. Головну із них він знаходив у стабілізуючій функції культури, яка гасить контрастність природного середовища. Природні коливання є сприятливим фактором розвитку культури. Чим складніші умови існування суспільства, тим повільніше розвивається культура, тим вона більш традиційна і тим здоровіше середовище існування людей. Руссо зробив значний крок вперед у дослідженні співвідношення варварства і цивілізації. Цивілізовані народи не повинні привласнювати собі права “розвивати” народи варварські. Вони не менш самобутні ніж культурні західноєвропейські спільноти. Руссо наполягав на тому, що прогрес культури відносний, що кожна культура унікальна і не повинна підлягати насильницькому зовнішньому впливу. Локальні неповторні форми культури піддаючись зовнішньому тиску, або відкидають чужі цінності, або, приймаючи їх, гинуть. Культура не об’єднує, а роз’єднує людей. Ці думки Руссо будуть глибоко засвоєні згодом прибічниками теорії локальних цивілізацій
Теорії культури німецького Просвітництва	І.Г.Гердер І.Кант	Вінкельман (1717-1768) вперше зробив спробу проаналізувати тип античної культури виявивши принцип який забезпечує її цілісність. Він знайшов його в фізичному типі досконалої людини античності, прекрасної і закоханої в красу. Лессінг (1729-1781) у дискусії з Вінкельманом зумів окреслити межі європейської духовності, звернувши погляд на свого предка – північного варвара. На цій підставі він розвів цінності європейської і античної культур. Особлива роль в німецькому Просвітництві належить Гердеру. Сформульована ним теорія культури в подальшому стала основою європейської культурологічної традиції. Гердер називав культуру світом людських винаходів породжених боротьбою людини з природою. У числі природних факторів розвитку культури Гердер виділяв природне середовище і багатство навколишнього тваринного світу. Вони впливають на характер уяви народів і проявляють себе в естетиці. Гердер стверджував, що культури мають особливу здатність розвиватись із самих себе. Це складає закон прогресу в історії. В будь якій події Гердер намагався виявити тенденцію до вищої мети. Так, якщо закон прогресу у природі він розумів як зростаючий ряд органічних істот, то в історії вбачав його у прагненні людства до гуманності. Гуманність при цьому він не зводив до простої людяності, а розглядав як всебічний розвиток людського суспільства і окремої людини. Особливо Гердера цікавила реконструкція епічного періоду життя європейських народів, фольклор яких він збирав і вивчав. Гердер вважав, що мова втілена в дію, є тією силою яка пробуджує дрімаючий розум природного людства. Думка і мистецтво починаються з мови. Мова, таким чином, є визначальним показником переходу людини від природного стану до культурного. Вона ж єднає покоління. Німецька класична філософія виступала як продовження і разом з тим як критика ідеології Просвітництва. ЇЇ родоначальник І.Кант висунув на перший план фундаментальну проблему: культура як винахід людства. Людині, вважав Кант, від природи дістався тільки розум, щоб вона “все витворила із себе” по своїм законам. Так людина створила захисне штучне надприродне тіло – культуру. Тільки через неї вона віднині і вступає у стосунки з предметами своїх природних потреб. Рушійна сила розвитку культури –бажання, яке виникає у момент, коли предмет потреб починає віддалятись від людини. Таким чином, Кант по-новому осмислив ідею Гердера про культуру як про світ створений людиною у результаті боротьби її волі і розуму з природною необхідністю. Різниця полягає у тому, що Кант не ототожнював, як Гердер, закони розуму з законами природи.