Джерела міграційного права

Для того щоб міграційне право України послідовно виконувало­ся, воно повинно мати своє зовнішнє вираження. У національній і зарубіжній юридичній літературі «зовнішнє вираження» в одних ви­падках називають формою чи формами права, в інших – джерела­ми або одночасно і формами, й джерелами. Оскільки не надається принципового значення незначним змістовим відмінностям, понят­тя «форма міграційного права України» розглядатиметься як си­нонім поняття «джерела міграційного права України».

За теорією права джерело права – це форма існування правових норм, яке перетворює волю як право в об'єктивну реальність. По­ряд з цією зовнішньою формою права виокремлюють внутрішню форму, яка розглядається як система чи структура, внутрішня побу­дова права, розподіл правових норм за галузями права та інститу­тами відповідно до характеру регульованих ними відносин. Аналіз юридичної літератури і правового життя різних держав свідчить, що існує різноманітність джерел права. Як правило, не всі вони мають однакову вагомість і виконують рівноцінну регулятивну роль. Це правові звичаї, правові традиції, нормативно-правові акти органів державної влади, правові прецеденти. Зрозуміло, що джерела права змінюються не тільки залежно від етапів розвитку суспільства, дер­жави і права, а й від особливостей самих правових систем.

Переважно джерела права утворюють систему джерел права. Все це повною мірою стосується й міграційного права України, яке та­кож має відповідну систему джерел.

Джерела міграційного права України мають комплексний ха­рактер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Міграційному праву України не властива, як, наприклад, цивіль­ному чи кримінальному, наявність самостійного процесуального права. Матеріальні і процесуальні норми об'єднуються в одному міграційному акті, що зумовлюється вимогами законодавчої техніки. Здебільшого законодавець вирішує проблему шляхом об'єднання процедурних норм в один структурний підрозділ правового акта. Так, у Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» процесуальні норми зосереджені передусім у розділі II «Визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрата, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту».

Співвідношення матеріальних та процесуальних норм у джерелах міграційного права України не однакове. В одних актах переважа­ють норми матеріального права, які закріплюють, зокрема, право­вий статус біженця. В інших випадках завданням актів е встановлен­ня процедури, наприклад, надання чи позбавлення статусу біженця.

Впорядкування процедур – важлива умова ефективної роботи відповідних державних органів, дотримання ними законності й пра­вопорядку.

У сукупності джерела міграційного права України утворюють як за структурою, так і за змістом систему, елементами якої є юридичні (правові) акти, що містять міграційно-правові норми.

У теорії права юридичний (правовий) акт є офіційним письмовим документом, прийнятим уповноваженим суб'єктом права, який має офіційний характер і обов'язкову силу, що виражає владне веління, й спрямований для регулювання суспільних відносин. Правові акти за сферою обов'язковості поділяються на нормативні (загальні), не­нормативні (індивідуальні, правозастосовчі) та інтерпретаційні (акти тлумачення).

Нормативно-правовий акт приймається уповноваженим на це суб'єктом у визначеній формі та за встановленою процедурою для регулювання суспільних відносин і містить загальні правила поведін­ки – норми права; встановлює, змінює чи скасовує норми права. Ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлю­ють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Інтерпретаційний акт - це документ, що видається повноважним органом в результаті офіцій­ного тлумачення (з'ясування або роз'яснення) правових норм.

На формування джерел міграційного права України впливають такі чинники: множинність міграційних відносин; різноманітність їх об’єктів, що обумовлює різні види правових приписів. Це зобов'я­зує того, хто видає відповідний акт, дбати про форму вираження й спосіб конституціоналізації міграційних відносин. Зокрема, в Консти­туції України чітко зазначається форма актів, які приймає той чи інший орган.

Як свідчить зміст положень статей 85, 91 Конституції України, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові 20 акти. За статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України видає укази та розпорядження. Кабінет Міністрів України видає постанови й розпо­рядження (частина перша статті 117 Конституції України). Міністер­ства та інші центральні органи виконавчої влади приймають нор­мативно-правові акти, які відповідно до частини третьої статті 117 Конституції України підлягають реєстрації в порядку, встановле­ному законом. Згідно зі статтями 124, 150, суди загальної юрис­дикції, Конституційний Суд України ухвалюють рішення. Верхов­на Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автоном­ної Республіки Крим приймають відповідно рішення, постанови та рішення (стаття 136 Конституції України). Стаття 144 Конституції України надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення.

З перерахованих актів джерелами міграційного права України є лише ті, які містять міграційно-правові норми.

Актом міжнародного визнання України як демократичної держа­ви стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн – членів Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України у 1997 році Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Пер­шого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції. Відпові­дно до статті 9 Конституції України, з моменту ратифікації та на­брання чинності для України зазначені Конвенція та Протоколи до неї стали частиною національного законодавства.

Для гарантування реалізації закріплених Конвенцією та Прото­колами прав і свобод людини передбачено запровадження особли­вого механізму міжнародного захисту – постійно діючий Євро­пейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється і на Українську державу. Рішення цього Суду становлять систему прецедентного права Європейського суду з прав людини.

Для України знання й використання прецедентів Суду, що сфор­мувалися під час застосування норм Конвенції, у тому числі мігра­ційно-правових, є запорукою дотримання міжнародно-правових зобов'язань, які випливають з Конвенції про захист прав людини та основних свобод і Протоколів до неї. Конкретні судові рішення фор­мально обов'язкові тільки для тих держав, що виступають відпові­дачами у конкретних справах. Звернень до Європейського суду з прав людини проти України з питань процесів міграції фізичних осіб ще не надходило.

Інші країни, у тому числі наша суверенна держава, мають врахо­вувати конкретні судові рішення при оцінці відповідності внутріш­нього правового порядку вимогам зазначеної Конвенції, яка не є за­стиглим раз і назавжди міжнародним актом, а договором, що підля­гає тлумаченню з огляду на ситуацію, яка склалася на певний час. Це означає, що рішення Європейського суду з прав людини мають використовуватися і у правотворчій, і у правозастосовчій діяльності України.

Таким чином, система правових актів, які є джерелами міграцій­ного права України, охоплює Конституцію України, закони, поста­нови Верховної Ради України, міжнародні договори України, Рішен­ня Конституційного Суду України, акти Президента України, Кабі­нету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місце­вого самоврядування, судові прецеденти тощо.

Зокрема, джерелами міграційного права України є Декларація про державний суверенітет, закони України: «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», «Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», «Про імміграцію», Рішення Конституційного Суду України у справі щодо прописки від 14 листопада 2001 року, укази Президента України: «Про додаткові заходи щодо реалізації права лю­дини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання» від 15 червня 2001 року, «Про Концепцію державної міграційної політики» від 30 травня 2011 року, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: розпорядження «Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної міграційної політики» від 12 жовтня 2011 року, постанова «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» від 15 лютого 2012 року, постанова КМ України від 20 серпня 2014 р. № 360 «Про затвердження Положення про Державну міграційну службу України» «Про затвердження Порядку провадження за заявами іноземців та осіб без громадянства про добровільне повернення» від 7 березня 2012 року, розпорядження «Про схвалення Концепції інтегрованого управління кордонами» від 27 жовтня 2010 року, розпорядження «Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції інтегрованого управління кордонами» від 5 січня 2011 року.

 

ВИСНОВКИ

Міграційне право є наукою, яка досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку, при­значення і функціонування цього права у міжнародному праві та національному праві окремих держав, взаємозв'язок з іншими галузями права, структуру і взаємодію його складових між со­бою; регулювання процесів переміщення населення та становлення міграційного права в Україні, а також здійснює порівнян­ня з досвідом такого регулювання у міжнародному праві.

Наука міграційного права має подвійний предмет вивчення. Це, насамперед, загальні принципи, інститути і норми регулю­вання міграційних процесів у міжнародному праві, а також відповідні галузі, окремі інститути й норми національних право­вих систем. Як і відповідна галузь, вона має інтегративний ха­рактер, відчуває вплив і взаємодію права в цілому та міжнарод­ного права зокрема, різних суміжних дисциплін: історії, демог­рафії, соціології, етнології, географії, економіки тощо.

Міграційне право України – це самостійна галузь національної правової системи, під якою необхідно розуміти науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що становлять єдину самостійну галузь права.

Міграційне право України як самостійна галузь національної правової системи – це складна система, під якою необхідно розумі­ти науково обґрунтований, об'єктивно існуючий зв'язок інститутів і норм, що становлять єдину самостійну галузь права. Вона являє со­бою внутрішню побудову, визначений порядок організації й розмі­щення складових її частин, зумовлений характером міграційних відносин. В основі цього лежать суб'єктивні й об'єктивні чинники.

До суб'єктів міграційно-правових відносин належать: Український народ, органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, інші державні органи, їх посадові та службові особи, юридичні та фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства) тощо.

Джерела міграційного права України мають комплексний ха­рактер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми.