Поняття міграційного права, його предмет, методи та функції

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

З дисципліни

«Міграційне право»

ТЕМА

«Міграційне право як наука та учбова дисципліна»

 

 

Навчальний час 2 години

 

Для слухачів навчально-наукового інституту заочного навчання

 

Обговорено та ухвалено на

засіданні кафедри адміністративної діяльності 28.08.2014 протокол № 1

Київ - 2014

 

Вид лекції:	фондова
Категорія слухачів:	слухачі
Кількість годин:	2 години
ДИДАКТИЧНІ ЦІЛІ:
НАВЧАЛЬНІ ЦІЛІ:	набути та розширити теоретичні знання по темі: «Міграційне право як наука та учбова дисципліна»
ВИХОВНІ ЦІЛІ:	спонукати слухачів до постійного вдосконалення знань та професійного зростання, сприяти встановленню довірливих відносин між викладачем та слухачами
РОЗВИВАЛЬНІ ЦІЛІ:	розвивати інтелектуальні здібності, мовлення, пам'ять, сприяти ініціативності, активності, самостійності в роботі, привчати до систематичного, планомірного засвоєння навчального матеріалу

МІЖПРЕДМЕТНІ ТА МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗВ’ЯЗКИ:

ЗАБЕЗПЕЧУЮЧІ ДИСЦИПЛІНИ:	Адміністративне право, адміністративна діяльність, забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності, організація охорони громадського порядку, актуальні проблеми та організація попередження правопорушень тощо
ЗАБЕЗПЕЧУВАНІ ДИСЦИПЛІНИ:	Міграційне право

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛЕКЦІЇ:

НАОЧНІСТЬ:	схеми, таблиці, лекція, підручник, навчально-методичний комплекс
ТЕХНІЧНІ ЗАСОБИ НАВЧАННЯ:	ноутбук, мульмедійний проектор

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

Вступ.

1. Поняття міграційного права, його предмет, методи та функції.

2. Система міграційного права України.

3. Суб’єкти міграційного права.

4. Джерела міграційного права.

Висновки.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996.

2. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: Закон України від 08.07.2011.

3. Про громадянство України: Закон України від 18.01.2001.

4. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України: Закон України від 15.04.2014.

5. Про закордонних українців: Закон України від 04.03.2004.

6. Про імміграцію: Закон України від 07.06.2001.

7. Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України: Закон України від 21.01.1994.

8. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 29.09.2011.

9. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання: Закон України від 11.12.2003.

10. Вікіпедія: вільна енциклопедія: «віза» // Режим доступу http://uk.wikipedia.org/wiki.

11. Кондратьєв Я.Ю., Римаренко Ю.І., Олефір В.І. Основи міграцієзнавства. – Навчально-методичний посібник. – К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. – 414 с.

12. Кондратьєв Я.Ю., Римаренко Ю.І., Олефір В.І. та інші Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Під редакцією Римаренка Ю.І., Кондратьєва Я.Ю., Шемшученка Ю.С. – К., Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 460 с.

13. Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Тацій В.Ч., Шемшученко Ю.С., Олефір В.І. та інші – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре».

14. Науково-практичний та документально-джерельний комплекс Нелегальна міграція та торгівля жінками у міжнародно-правовому контексті. За редакцією Ю.С. Шемшученка. – К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України, Київський ун-т права, Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – 2001. – 1012 с.

15. Олефір В.І. Адміністративно–правове регулювання протидії нелегальній міграції та торгівлі людьми. Монографія. – К.: Друкарня МВС України. 2004. – 308 с.

16. Олефір В.І., Кондратьєв Я.Ю., Римаренко Ю.І. та інші Міжнародно-правові проблеми протидії нелегальній міграції та торгівлі жінками. За редакцією Римаренка Ю.І., Кондратьєва Я.Ю., Ю.С.Шемшученка. – К.: Ін-т держави та права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. – 532 с.

17. Піскун О.І. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. – К.: «ПМ Леся», 1998. – 360 с.

18. Римаренко Юрій Іванович Міжнародне міграційне право: Підручник. Університетський курс // КНУВС. Ін–т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. Ін–т законодавства при ВР України. Ун–т сучасних знань. Маріупольський держ. гуманіт. ун–т. – Київ: КНТ, 2007 р.– 639с.

 

ВСТУП

Міграційні процеси в останні роки стали глобаль­ним викликом перспективам подальшого розвитку людства у XXI ст. Досить сказати, що щорічна кількість мігрантів (від двох до чотирьох млн. чол.), по суті, випереджає світовий приріст на­селення. А в цілому поза межами країни свого громадянства, за даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), проживає по­над 125 млн. осіб, а на планеті налічується близько мільярда внутрішніх мігрантів.

Міжнародна міграція пов'язана з безпрецедентними соціальними переміщеннями біженців, репатріантів, змушених покидати свої країни внаслідок громадянських війн, етноциду, геноциду, масового брутального поводження з людьми, грубими порушеннями прав людини.

Міграційна сфера є об'єктом діяльності правоохо­ронних органів щодо обліку та регулювання зовнішньої міграції, діяльності по виявленню ка­налів нелегальної міграції, впливу міграції на рівень злочинності, профілактики правопорушень на міграційній основі.

Міграційне право є наукою, яка досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку, при­значення і функціонування цього права у міжнародному праві та національному праві окремих держав, взаємозв'язок з іншими галузями права, структуру і взаємодію його складових між со­бою; регулювання процесів переміщення населення та становлення міграційного права в Україні, а також здійснює порівнян­ня з досвідом такого регулювання у міжнародному праві.

Наука міграційного права має подвійний предмет вивчення. Це, насамперед, загальні принципи, інститути і норми регулю­вання міграційних процесів у міжнародному праві, а також відповідні галузі, окремі інститути й норми національних право­вих систем. Як і відповідна галузь, вона має інтегративний ха­рактер, відчуває вплив і взаємодію права в цілому та міжнарод­ного права зокрема, різних суміжних дисциплін: історії, демог­рафії, соціології, етнології, географії, економіки тощо.

Міграційне право України – це самостійна галузь національної правової системи, під якою необхідно розуміти науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що становлять єдину самостійну галузь права.

Отже, міграційне право України можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового статусу мігранта в результаті свободи пересування, а також закріплення гарантій і обов’язків держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

Поняття міграційного права, його предмет, методи та функції

Основоположним принципом міграційного права України є свобода пересування людини і громадянина, яка є також їх суб’єктивним правом. Згідно з положеннями статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь – який час повернутися в Україну.

Важливими є універсальні норми міграційного права – це нормативно-правові документи (декларації, конвенції, пакти, угоди), які регулюють відносини між усіма суб’єктами міграційних відносин, складають загальновизнане міжнародне право з питань соціального переміщення та соціальної мобільності населення. Вони базуються на універсальних принципах міжнародного права, що сприяють захисту та охороні прав і свобод людини. Як універсальні норми міграційного права, так і їх визначальні принципи лежать в основі національного законодавства з питань міграції.

Універсальні норми міграційного права, зміст і сутність яких відображена в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966), Конвенції про статус біженців (1951), Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966) та інших міжнародних документах, відображають також норми і принципи Статуту ООН. Ці норми є складовою міжнародного правопорядку, а відхилення від них розглядаються як спроба порушити міжнародне міграційне право, тобто права і свободи людини.

Із прийняттям на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції України стало якісно новим етапом розвитку суспільних відносин у сфері міграції, оскільки було закладено принципово інші засади державної міграційної політики України, спрямовані насамперед на утвердження й забезпечення прав і свобод людини та громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам.

Міжнародне міграційне право перебуває у тісному взаємозв’язку з міграційним правом України, яке сформувалося й розвивається. Перше впливає на міграційне право України, оскільки низка міжнародних міграційно–правових норм після виконання припису частини першої статті 9 Конституції України безпосередньо стають частиною національного міграційного законодавства України. Положення цієї статті мають надзвичайно важливе зовнішньополітичне і правове значення в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов’язанням, які проголошуються обов’язковими для виконання поряд з національним законодавством, та повагу до норм міжнародного права. По-друге, вони в певній мірі дають відповідь на питання практичного застосування положень міжнародних договорів в України та їх співвідношення з чинним законодавством України.

Універсальні норми міграційного права створюють формальні джерела міграційного права – власне саме ті нормативно – правові акти, в яких відображуються міжнародні та національні законодавчі ініціативи. Зазначені норми покликані в основу міграційного нормотворчого процесу – це принципи та правила, які визначаються всіма державами.

Взаємодіючи з універсальними нормами міграційного права, суб’єкти міграційного процесу не лише діють відповідно до їх нормативно – правових вимог, а й вносять до них належні доповнення чи уточнення, збагачують і розвивають національне міграційне право. Разом з тим міграційне право ґрунтується на концепції міжнародного захисту прав людини. Йдеться про вагомість прав людини, у тому числі мігранта, що потребує істотної переорієнтації всієї національної правової системи, зокрема, на: чітке визначення правового статусу різних категорій мігрантів, зокрема, статусу іммігрантів, статусу іноземців та осіб без громадянства, яким надається притулок, статусу біженців, статусу репатріантів, статусу туристів–мандрівників; інтеграцію мігрантів в українське суспільство задля досягнення мети однакового розвитку всіх; гарантування реалізації прав і свобод мігрантів; забезпечення охорони законних інтересів і прав мігрантів; стимулювання участі мігрантів у державному й суспільному житті України як фактор її розвитку, як життєдайної економічної сили.

Конституція України закріпила основні засади міграційної державної політики України з питань міграції людини та громадянина її метою є цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, подолання негативних наслідків неорганізованих і неконтрольованих процесів міграції, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, їх інтеграції в політичне, юридичне, соціально-економічне та культурне національне середовище проживання тощо.

Частина друга статті 25 Конституції України передбачає, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Перше означає, що лише громадянин України без його згоди не може бути переміщений за державний кордон України, тим більше виданий. У міжнародно-правовій практиці термін «видача» або «екстрадиція» означає доставляння особи однією державою в іншу згідно з положеннями міжнародного договору, конвенції чи національного законодавства. Зважаючи на ці норми, їх можна розглядати як конституційну гарантію унеможливлення вигнання (видворення, вислання, депортація, виселення, експатріація – примусове залишення батьківщини) з території України чи екстрадиції до іншої держави громадянина України. У зв’язку з чим Україна гарантує своїм громадянам піклування та захист за її межами. Під цим слід розуміти прояв різноманітної турботи про громадян України, які знаходяться за її межами. Ці функції покладаються на дипломатичні та консульські представництва і консульські установи щодо забезпечення прав та законних інтересів та їх поновлення у разі порушення.

Відповідно до положень частини першої статті 26 Конституції України для іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, запроваджено в основному національний режим, але з окремими особливостями його застосування до різних категорій зазначених осіб. Основні права, свободи та обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, закріплені в Законі України «Про правовий статус іноземців».

Також у частині другій статті 26 Конституції України зазначено, що іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Президент України приймає рішення про надання притулку в Україні (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції України).

Україна дотримується міжнародних зобов’язань щодо захисту прав людини, яка вимушено залишила країну своєї громадянської належності або країну свого постійного проживання. Зокрема, як уже зазначалося, іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку встановленому законом. Надання притулку регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України гарантується частиною першою статті 33 Конституції України як громадян України, так і всім іншим особам, що на законних підставах перебувають на її території. Щодо деяких обмежень у здійсненні цього права, то за діючим законодавством вони встановлені Законом України «Про правовий статус іноземців», а також статтею 64 Конституції України де передбачається можливість окремих обмежень свободи пересування і вибору місця проживання для громадян України та іноземців в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливою є частина друга статті 33 Конституції України про те, що громадянин України не може бути позбавлений права в будь – який час повернутися в Україну. Виїзд громадян України з її території регулюється Законом «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Державні органи зобов’язані надати допомогу своїм громадянам у поверненні їх в Україну.

У частині першій статті 92 Конституції України зафіксовано, що лише законами України мають визначатися, зокрема, права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина (пункт 1), громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства (пункт 2), права корінних народів і національних меншин (пункт 3), засади регулювання міграційних процесів (пункт 10).

Звідси випливає, що іноземці та особи без громадянства у питаннях міграції мають рівні права і свободи з громадянами України – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Норми міграційного права покликані регулювати однорідні суспільні правовідносини, що виникають у сфері міграції, а саме відмінності статусу громадянина й біженця, що відрізняються внаслідок переміщення особи з однієї країни до іншої.

Тому, врегулювання зміни правового статусу особи, а точніше, врегулювання самого процесу зміни й усі послідовні етапи (елементи) переходу статусу з одного до іншого і є предметом міграційного права.

Отже, міграційне право може бути визначено як система норм, котрі пов’язують суб’єкти міграційного права у їхніх відносинах між собою щодо врегулювання статусу особи під час і в результаті переміщення, а також впорядкування самих міграційних процесів. У зв’язку з чим основою предмета міграційного права України є міграційні процеси, з якими нерозривно пов’язані відносини з встановленням і реалізацією статусів різних категорій мігрантів, котрим необхідно за допомогою юридичних засобів відкривати простір для самореалізації.

Останні і складають об’єкт міграційного права і є предметом як правового, так і управлінсько-правового розгляду міграційної сфери, власне – управління міжнародними та внутрішньодержавними переміщеннями населення.

Загальним є те, що міграційні правові норми в сукупності регулюють міграційні процеси, пов’язані з переміщенням фізичних осіб що становить предмет міграційного права України як самостійної галузі права.

Як наука міграційне право досліджує загальні закономірності та розвиток правового регулювання міграційних процесів у контексті міжнародного права та національного законодавства з порівнянням досвіду правового регулювання у міжнародному праві.

Засади державної міграційної політики, виходячи з національних інтересів України, зводяться до регулювання міграційних процесів фізичних осіб, захисту національного ринку праці, інтересів громадян України, які працюють за її межами, та необхідності розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері, і удосконалення законодавчих механізмів їх регулювання.

Основними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено:

- повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше депортованих з території України;

- сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків);

- збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

- захист соціально-економічних інтересів і прав українських трудящих-мігрантів;

- надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства України;

- створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішньої трудової міграції громадян України;

- імплементацію у національне законодавство України відповідних норм і принципів міжнародного права. Регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відповідно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції;

- розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення актуальних питань у сфері зовнішньої міграції.

Сформовані конституційні засади функціонування держави є об’єктивними передумовами існування міграційного права України. Це суверенітет, демократичні перетворення, соціальність і гуманізм держави, утвердження верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Донедавна вважалося, що міграційні суспільні відносини регулюються нормами різних галузей права України – конституційного, адміністративного, житлового, кримінального, трудового тощо. На теперішній час зазначені інститути набули додаткової якості змішаного інституту, що утворився на стику суміжних галузей права. Тобто вони стали міжгалузевими, комплексними інститутами. Щодо міграційного права України, то міграційними інститутами вони стали завдяки присутності міграційних процесів фізичних осіб.

Основою міграційної сфери є система прав і свобод мігранта в різних її проявах, тому саме тут міститься вирішення основних міграційно-правових проблем. Курс України на демократизацію державного та суспільного життя вимагає визнання й правового забезпечення самостійної життєдіяльності мігрантів як суб’єктів права. Навіть мігранти, які незаконно перебувають на території України, мають право на основоположні права людини, оскільки відповідно до статті 1 Загальної декларації прав людини усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах; вони наділені розумом і совістю й повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.

Слід зазначити те, що чимало норм міграційного права України, особливо у сфері імміграції, стосується питань процесуального характеру, тобто правового регулювання порядку проходження міграційних справ. Тому в багатьох випадках його можна кваліфікувати і як процесуальне право.

Таким чином, міграційне право України можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового статусу мігранта в результаті свободи пересування, а також закріплення гарантій і обов’язків держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

З відносинами, що становлять предмет міграційного права України, тісно пов’язані процедурні відносини із встановленням юридичних фактів і процесуальні з розгляду міграційних справ, розгляду спорів тощо, які іноді у літературі називають допоміжними. А це – ще одне підтвердження реалізації цього права, оскільки останні визначають порядок застосування норм матеріального права та забезпечують важливу якість міграційного права України – взаємозв’язок матеріальних і процесуальних засад – саме системність права.

Необхідно зазначити, що метод правового регулювання для відносин на які впливає міграційне право України є комплексним, оскільки останнє є комплексною галуззю права. Міграційні правовідносини з однієї сторони підпадають під правове регулювання імперативним методом, а з іншої – диспозитивним. Імперативному способу притаманний метод «влада – підпорядкування», а диспозитивному – юридичної рівності. Метод міграційного права України використовує обидва способи з переважанням імперативного методу правового регулювання у поєднанні з іншими способами-прийомами регулювання: позитивне зобов’язання – покладання на фізичну особу обов’язку активної поведінки (наприклад, при перетинанні державного кордону України протягом п’яти днів звернутися до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця) та заборона – покладання на фізичних осіб обов’язків утримуватися від здійснення певних дій (наприклад, перетинати державний кордон України лише в пунктах пропуску через державний кордон України).

Якщо предмет правового регулювання дає змогу виявити ту сферу суспільних відносин, на яку впливає міграційне право України, то метод правого регулювання виступає засобом цього впливу, регулювання, що також характеризує (нарівні з предметом) міграційне право України як галузь права.

Звідси зростає практичне значення визначення кодифікації міграційного права – це науково – дослідницька та теоретично – прикладна систематизація й упорядкування правових норм, що керують міграційними процесами(явищами) чи регулюють їх, а тому забезпечують відповідний правовий вплив на поведінку суб’єктів міграційної політики.

Кодифікація міграційного права – це приведення до єдиної цілісної системи тих міжнародних і національних правових норм, які застосовуються до суб’єктів та учасників міграційного процесу, визначають їх поведінку за певних обставин і ситуацій. Проте ця кодифікація як науково-дослідний процес не обмежується лише систематизацією. Вона сприяє також оновленню раніше розроблених норм, а також створенню нових, якщо цього потребує міграційна політика або національне законодавство.

Міграційне право, звертаючись до міграційних проблем і соціальних наслідків, які ними зумовлюються, може зайняти гідне місце у справі формування у населення правильних та науково обґрунтованих уявлень саме про цю сферу людської діяльності. Воно здатне, і без успіху, вказати офіційний владі на існуючі в міграційному законодавстві прогалини і протиріччя, подолання яких уможливлюється за рахунок: а) приєднання тієї чи іншої держави до тих міжнародних угод, що регулюють проблеми зовнішньої та внутрішньої міграції; б) внесення доповнень та уточнень у ті нормативно – правові акти, котрі мають законодавчу потребу; в) розроблення для державних службовців та імміграційних чиновників лекційних курсів, пов’язуючи їх зміст і спрямованість з правами та свободами людини.

Порушення прав і свобод людини, якщо вона добре знає їх, а також поінформована про кращі, ніж у себе на батьківщині, соціальні умови, здатні спричинити міграцію. Так само можна стверджувати не тільки про особистісні, а й колективні права, наприклад, про право етнічних груп на об’єднання з метою розвитку своїх звичаїв, обрядів, традицій, тобто власне – історично – національної культури в умовах полі етнічного розвитку чи в середовищі інокультурного соціального походження, яке створив не материнський, а «чужий» етнос.

Міграційне право України – це самостійна галузь національної правової системи, під якою необхідно розуміти науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що становлять єдину самостійну галузь права.

Міграційне право України визначено як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового статусу мігранта, а також закріпленням гарантій і обов’язків держави та її органів щодо утвердження і забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

Отже, міграційне право України можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового статусу мігранта в результаті свободи пересування, а також закріплення гарантій і обов’язків держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

Міграційне право України має всі сталі ознаки, які характеризують його як самостійну галузь права в системі національного права України, оскільки стосується державних та соціальних інтересів. Це — й окремий предмет регулювання, й сукупність власних юридичних засобів впливу держави на учасників регульованих суспільних відносин. А найважливіше — бажання та волевиявлення держави в розвитку цієї комплексної галузі права.

Функції міграційного права:

1. Правовиконавча – є юридичною формою реалізації виконавчої влади Державної міграційної служби України.

2. Правотворча – наділяє суб’єктів виконавчої влади Державної міграційної служби України повноваженнями з адміністративної нормотворчості.

3. Організаційна – визначається організаційним характером Державної міграційної служби України та управлінської діяльності, що постійно підтримується нормами адміністративного права.

4. Правоохоронна – забезпечує додержання встановленого у сфері публічного управління правового режиму та захист законних інтересів і прав усіх учасників регульованих управлінських відносин у сфері міграційного права.

Функції – частина управлінської діяльності, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органів виконавчої влади, притаманними їм методами для виконання завдань управління.

Функції поділяються на загальні: прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль; спеціальні – відображають специфіку або конкретного суб’єкта управління; допоміжні – обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій.

Правовиконавча функція. Державна міграційна служба охоплює два важливих взаємопов’язаних напрями – виконавчу і розпорядчу діяльність.

Державна міграційна служба України відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI, Указу Президента України «Питання Державної міграційної служби України» від 06.04.2011 № 405/2011 та Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 № 1085/2010 є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України.

Державна міграційна служба України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Державна міграційна служба є насамперед виконавчою структурою за ознакою своєї назви (орган виконавчої влади). Ця ознака закріплена у Положенні про Державну міграційну службу України затвердженого постановою КМ України від 20 серпня 2014 р. № 360 «Про затвердження Положення про Державну міграційну службу України» зазначено, що вона є органом виконавчої влади.

Саме на Державну міграційну службу покладено обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймає законодавча влада. Здійснення виконавчої функції неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням.

Державна міграційна служба наділена повноваженнями владного характеру і дістають право від імені держави здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. Але є особливість, яка полягає у тому, що Державна міграційна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України.

Розпорядча діяльність Державної міграційної служби України проявляється у прийнятті загальнообов’язкових приписів, вони закріплюються в указах, постановах, положеннях, наказах тощо, наприклад, Наказ міністерства внутрішніх справ України, адміністрації Державної прикордонної служби України, служби безпеки України «Про затвердження Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства» від 23.04.2012 № 353/271/150.

Здійснюючи діяльність Державна міграційна служба застосовує як заходи переконання, так і заходи державного примусу, реалізуючи тим самим державно-владні повноваження. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб’єкти єдиної державної влади. Приклад вище згаданого наказу.

Головний зміст полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, а скільки в їх реалізації, впроваджуючи юридично-владні вимоги, які містяться в них. А це і є процес виконання.

Правотворча функція. Державної міграційної служби України у межах своїх повноважень, на основі та на виконання Конституції України та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів та доручень міністерства внутрішніх справ України видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписуються головою Державної міграційної служби України.

Для погодження вирішення питань, що належать до компетенції Державної міграційної служби України, обговорення найважливіших напрямів її діяльності у Державній міграційній службі утворюється колегія. Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання наказу Державної міграційної служби України.

Призначає на посади за погодженням із Міністром внутрішніх справ керівників територіальних органів Державної міграційної служби України та їх заступників. Звільняє з посади керівників територіальних органів Державної міграційної служби України та їх заступників.

Організаційна функція. Визначає організаційний характер управлінської діяльності, що постійно підтримується, регулюється нормами адміністративного права та міграційного права. Так робота Державної міграційної служби України, як центрального органу виконавчої влади спрямовується і координується Кабінет Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України.

Державна міграційна служба України вносить на розгляд Міністра пропозиції щодо формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Проводить аналіз міграційної ситуації в Україні, проблем біженців та інших категорій мігрантів, розробляє поточні та довгострокові прогнози із зазначених питань.

Готує пропозиції щодо визначення квоти імміграції на календарний рік та подає їх на затвердження в Кабінет Міністрів України.

Бере участь разом з міністерство освіти і науки України, міністерством аграрної політики та продовольства України у межах, визначених законодавством, у вирішенні питань трудової міграції та питань, пов'язаних із навчанням в Україні іноземців та осіб без громадянства.

Забезпечує функціонування пунктів тимчасового розміщення біженців та пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері міграції.

Утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління ДМС України.

Забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті ДМС України, головних управліннях (управліннях) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управліннях, відділах (секторах) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління.

Здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат ДМС України та на керівні посади в її територіальних органах і територіальних підрозділах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління, формує в установленому порядку кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і працівників апарату та її територіальних органів та територіальних підрозділів.

Контролює діяльність територіальних органів та територіальних підрозділів ДМС України.

Організовує планово-фінансову роботу в апараті ДМС України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів;

Організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних із діяльністю ДМС України, його територіальних органів і територіальних підрозділів, підприємств, установ, організацій, що належать до сфери її управління;

Забезпечує у межах повноважень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням в апараті ДМС України;

Забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

Організовує ведення діловодства та архіву в апараті ДМС України відповідно до встановлених правил.