Суспільна сутність державного управління

Управління є суспільним явищем, притаманним всім країнам на будь-яких етапах людської цивілізації. За часом виникнення передує виникненню перших державних утворень. Основні риси владно-розпорядчої діяльності характерні ще історичним періодам первісної доби, коли основою влади були кровна родинність, традиції, звичаї, вірування племені. Головним завданням влади було життєзабезпечення племені, а соціальні цінності полягали в задоволенні інтерес більшості громади в цілому. Генезис управління в соціальних спільнотах розглядається як історичне виокремлення особливого виду діяльності з групової сумісної праці людей.

Перш ніж розкрити суспільну сутність цього явища та визначити роль управління в суспільних процесах, слід відзначити, що метою управління є організація спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпечення координації взаємодії між ними, а його суттю – здійснення керуючого впливу на відповідні об’єкти.

Коли в первинному суспільстві з’явились перші елементи суспільної організації і суспільної праці, з’явилась функція управління. Держава, яка на засадах громадянства об’єднує велику кількість людей, відчуває об’єктивну потребу у здійсненні діяльності з управління різноманітними питаннями, які становлять загальний інтерес для всієї спільноти: сприяння розвитку економіки, забезпечення збору податків та обороноздатності країни, розвитку науки, освіти, культури, надання соціальної допомоги тощо.

Отже, управління як вид суспільної діяльності виникло в результаті необхідності узгодження, підпорядкування приватних, часткових (групових) інтересів більш загальному інтересу – спільному. Інтерес є визначальною, вихідною основою влади і управління.

Незважаючи на соціальну диференціацію, розмаїття інтересів та уподобань, у суспільстві завжди існує те, що вигідне всім: забезпечення порядку і безпеки, дотримання правил взаємодії, прийнятне й можливе за певних умов вирішення соціальних суперечностей, здобуття знань про навколишній світ, удосконалення умов життя людини тощо.

Отже, спільний, загальний інтерес, який є найвищим і найважливішим, порівняно з приватним та груповим, вимагав утворення механізму його забезпечення. Спочатку здійснення загальних справ було спільною турботою і не виділялось у якусь окрему галузь суспільної практики, відповідальними були всі члени роду. Внаслідок соціальної диференціації, розшарування первісного суспільства відбувається зосередження людей на власних, часткових інтересах. Реалізація загального інтересу набуває форми влади.

Розвиток машинного виробництва і товарного обміну, зростання соціальних протиріч спричинили послаблення безпосереднього панування господаря над виробником, подальшу регламентацію політичних стосунків нормами права замість вирішення проблем силовими методами. В умовах антагоністичних інтересів класів, верств і соціальних груп суспільство мало життєву потребу в інституції, яка здатна забезпечити необхідний мінімум їх консолідації. Таким утворенням стає держава – інституція, покликана узгоджувати різновекторні інтереси протилежних класів, соціальних прошарків, груп, за якою визнається беззастережне право запровадження нормативно-правових актів, обов’язкових для всіх громадян.

Держава – це засіб суб’єктивного вирішення об’єктивних суперечностей, які розв’язуються, як правило, насильницькими методами і переважно в інтересах того соціального суб’єкта – економічно організованого та інтелектуально пануючого класу, представники якого володіють державною владою. З’явившись ще в рабовласницькому суспільстві, держава постійно змінювала свою форму, проте й сьогодні її суть залишається незмінною: вона завжди була механізмом здійснення політичної влади, забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян. У суспільстві держава виконує низку функцій, які здійснює спеціально сформований державний апарат.

Ще античними мислителями (Платон, Аристотель) осмислювались основні ознаки держави:

– наявність публічної влади (з апаратом управління і примусу);

– територіальний принцип організації населення;

– податки з населення для утримання публічної влади.

Головними питаннями політичного буття суспільства вважалися: організаційні засади влади, динаміка і ефективність її функціонування тощо.

Отже держава відрізняється від інших суспільних інститутів такими ознаками:

– наявність публічної влади, що здійснюється групою людей, зайнятих виключно управлінням суспільством як цілісною системою;

– монополія на владу щодо всього населення;

– право здійснювати внутрішню та зовнішню політику від імені всієї нації;

– суверенне право видання законів, обов’язкових для всіх груп населення і кожного громадянина;

– організація влади за певним територіальним принципом –територіальним поділом;

– монопольне право збору податків, формування національного бюджету.

Державність є загальною формою вираження інтересів суспільства через державну публічну владу та її матеріальні ресурси. Держава являє собою механізм управління, апарат організації, що володіє засобами заохочення, примусу, контролю і насильства.

За своєю суттю влада – явище соціальне. Це форма соціальних відносин, що характеризується можливістю впливати на характер і спрямування діяльності та поведінки людей через економічні, ідеологічні та організаційно-правові механізми, а також за допомогою авторитету, традицій, насилля.

Поняття „влада” має багато тлумачень:

· можливість і здатність проводити свою волю;

· відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоряються;

· здатність досягати поставленої мети;

· спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень.

Сутність цього поняття розкривають його складові елементи – підпорядковуюча сила, воля, цілепокладання, соціальна відповідальність. Проявом цієї сутності є управління. Влада є соціальним явищем, це відносини між людьми. Державна влада має усі перелічені елементи та виявляється у процесі державного управління.

В історії людства з розвитком суспільства відбувалося розширення спектра прояву феномена влади. На світанку людської цивілізації – у первіснообщинному суспільстві – первинним її видом була соціальна влада. Вона здійснювалася на основі звичаїв, традицій, моралі, забезпечуючи цілісність, стабільність первіснообщинного суспільства. З ускладненням соціально-політичного життя, появою приватної власності, соціальної нерівності та класової диференціації виникає якісно новий вид – політична влада, яка дозволяє тій або іншій соціальній групі, не порушуючи суспільних норм, розширювати свій вплив, реалізовувати свої інтереси, потреби в масштабах усієї соціальної спільноти. Далі, з появою такої політичної форми організації суспільства, як держава, виникає і державна влада, що дає право й можливість державі та її інституційним органам (адміністративному апарату) розпоряджатися життєдіяльністю суспільства, застосовувати у разі соціальної непокори спеціальні заходи примушення, врегульовані правовими нормами. І, нарешті, з настанням ери загальної глобалізації та міжнародної інтеграції зростає роль легітимних міжнародних і міждержавних інституцій (ООН, Рада Європи та ін.), покликаних вирішувати проблеми загальносвітового порядку або реалізовувати інтереси групи держав у певному регіоні світу. Поступово відбувається становлення й розвиток особливого виду – міждержавної влади, носії якої, ґрунтуючись на нормах міжнародного права, володіють здатністю підпорядковувати якусь частину світової спільноти для забезпечення досягнення певних цілей, пов’язаних із вирішенням загальносвітових, глобальних проблем.

Соціальний аспект влади проявляється в тому, що вона виступає організуючим центром цілеспрямованої діяльності людей колективів та суспільства в цілому. З’явившись у результаті розвитку суспільства, держава виступає стосовно нього політичною управлінською системою, а управлінський вплив, здійснюваний нею, набуває політико-правового характеру, зумовленого державною владою. Пануюча воля, що виражається у формі загальноприйнятих соціальних норм (правил поведінки) виконує регулюючу, а відповідно, і організуючу роль у житті суспільства. Влада проявляється через управління, а управління ґрунтується на владі. Вони – однаково необхідні явища соціального життя, що виступають атрибутом існування суспільства.

Отже, держава сама по собі не є першоджерелом владних повноважень. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, соціум. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Тобто, держава – це громадяни з їхніми інтересами, прагненнями, об’єднаннями, самоорганізацією і самоуправлінням. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їхню діяльність. А головною функцією держави є впорядкування співжиття громадян, координації діяльності всіх членів суспільства для того, щоб існувати і розвиватися. Для виконання своєї функції держава запроваджує державний апарат, без якого неможливе її існування.

Управлінню притаманні свої об’єкти і суб’єкти управління. Об’єктами управління можуть бути: поведінка окремих людей та груп, суспільна праця і виробництво, технічні засоби (верстати, машини, агрегати), тварини і рослини. Відповідно до цього (залежно від об’єкта) управління поділяють на три основних класи: управління технічними системами (керівництво технічними процесами, управління механізмами, агрегатами), управління біологічними системами (регулювання розмноженням та розвитком тварин і рослин) та управління соціальними системами (управління людьми, управління в суспільстві).

Соціальне управління, на відміну від інших видів, характеризується вольовим впливом одних суб’єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших, а його об’єктами є соціальна організація суспільства з притаманними їй соціальною структурою й соціальними процесами.

Соціальне управління має своє суб’єктно-об’єктне поле, до якого можна віднести діяльність політико-громадських об’єднань, поведінку окремих людей та груп, суспільну працю та економічну діяльність тощо. Вони утворюють декілька видів управління, які органічно виходять з влади: політичне, судове, економічне, духовне, корпоративне, сімейне. Кожен з цих видів має свій власний окремий об’єкт управлінського впливу, специфічну правову базу, організаційний порядок функціонування, відповідальність і т. ін. Соціальне управління розглядається науковцями як вищий вид управління, що передбачає активні діяльнісні зусилля соціальних суб’єктів (індивідуальних і колективних), які спрямовуються на упорядкування та організацію процесів спільної колективної діяльності людей, на приведення їх у запланований стан відповідно до об’єктивних законів.

Ключовим видом соціального управління є політичне управління, яке відрізняється від інших тим, що його об’єктом є політична організація суспільства з притаманними їй політичною структурою та соціальними процесами. Його зміст полягає у цілеспрямованому впливі на суспільство і його підсистеми з метою впорядкування, вдосконалення і розвитку.

Політичне управління – це процес узгодження інтересів і установок держави з інтересами громадянського суспільства, різних соціальних верств, прошарків і груп, суспільних об’єднань і організацій на основі пізнання та використання об’єктивних потреб розвитку соціуму.

Система політичного управління є широкою і багатоплановою – вона базується на існуванні та функціонуванні інститутів громадянського суспільства і держави: політичних партій, недержавних організацій, органів місцевого самоврядування та органів державної влади.

До політичного управління відносять такі основні види:

· партійне управління, де суб’єктом виступають політичні партії;

· законотворчість, де суб’єктом є законодавчий орган держави;

· державне управління, де суб’єктом виступає система органів виконавчої влади;

· муніципальне, де суб’єктом виступають територіальні громади;

· громадське управління, де суб’єктом є недержавний сектор (рис. 1).

 

Громадське

Рис. 1. Види управління

 

Як бачимо з рис. 1, державне управління та політичне співвідносяться як часткове і загальне. Якщо в цілому управління в суспільстві є загальною політичною функцією, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою узгодженості суспільних інтересів для досягнення суспільно значимих завдань, то державне управління можна віднести до однієї з функцій держави, яка вносить у цю діяльність організуюче начало відповідно до визначених і врегульованих правовими нормами політичних орієнтирів, принципів, цілей, інтересів тощо.

Отже, державне управління буде розглядатися нами як соціальне явище, передусім як складова політичного управління, а його суттю – реалізація державної виконавчої влади, яка є засобом функціонування будь-якої соціальної спільноти.