Сакральне мистецтво України Х - ХХ століть.

Три типи мистецтва:

1) фотогрaфія (представляє зовнішній вигляд людини)

2) картина (відображає характер людини)

3) ікона (представляє душу, святість особи)

Українські митці та творчі колективи. Відомі іконописці: Аліпій - монах Києво-Печерської Лаври, Микола Бідняк, Христина Дохват, о. Ювеналій Мокрицький. Більшість іконописців України бажали залишатись анонімними з великої скромності та смиренності.

Стилі ікономалярства: візантійський (середньовіччя, ХІ - ХУ ст.); ренесанс (ХУІ - ХУП ст.), в якому особливо зберігаються пропорції, даються всеможливі прикраси; стиль бароко (ХУП - ХУШ ст.); стиль романтизму і класицизму (ХІХ ст.). Вплив мистецтва на зміцнення співдружності добра і краси.

Ікони як усвідомлення Божої присутності. Ікона – не реальне зображення таїнства, а творення його благодатної присутності, що діє на душу. Ікона – це рисована різними кольорами Біблія, вона представляє історію спасіння людства. Вона не показує як виглядає Бог, а навчає, хто є Бог. Ікона – це священне мистецтво Східної Церкви, яка при своєму написанні проходить три символи: хрещення, миропомазання і Євхаристію, що звершується молитвами. Головні Господські, Богородичні ікони, ікони літургійних свят, ікони святих в Україні.

Традиційними іконами Ісуса Христа є такі зображення: лик Ісуса Христа – “Cпас нерукотворний”; Христос Суддя, що тримає закриту книгу; Христос Учитель, що тримає відкриту книгу; Христос – великий священик; Христос Пантократор (Вседержитель), що представляє і Отця, і Сина як володар світу; Христос у молитовній трійці з Матір’ю Божою та Іваном Хрестителем, званою Деісус. Німб довкола голови Ісуса Христа та напис “ WON ” – означає в старослов’янській мові Сий, або Сущий, а в українській мові – “Я є Той, Хто є”, або Господь Бог – Ягве. Традиційними іконами Діви Марії є такі зображення: Богородиця “Оранта”,”Та, що молиться”; Богородиця Знамення з Дитятком Ісусом в небесній “мандорлі” на ЇЇ грудях; Богородиця Заступниця в молінні - Деісус; Богородиця Провідниця “Одигітрія”; Богородиця Умілення “Елеуса”; Богородиця Страстей або Неустанної Помочі; Богородиця на троні. Чудотворні ікони: Почаївська, Крехівська, Унівська, Володимирська, Теребовлянська, Гошівська, Самбірська, Вишгородська та інші. Ікони в східному обряді не є декоративними образами з реалістичним зображенням особи, а, навпаки, представляючи нереальну, видовжену постать, звертають увагу до її духа. Великі очі – ознака глибокого молитовного споглядання, малі уста – схильність до мовчанки та розважання, тонкі губи – символ духовної, а не сенсуальної людини, довгий простий ніс – ознака краси та гідності, сильна, велика шия – символ внутрішньої, духовної сили, тонка рука – символ духовності та аскетизму, рука, яка вказує на Дитятко – “Це Месія, Спаситель”. Християни моляться не до ікон, а перед іконами, вшановуючи не матерію ікони (фарбу, папір, дерево, золото), а святу особу, що представлена на ній. На VII Вселенському Соборі Церкви в Нікеї у 787 р. засуджено іконоборство і стверджено, що в почитанні ікон віддається пошана тим особам, яких вони представляють, а ніяк не почитається ікон, мов божків.

Відповідні кольори: червоний є символом божественності або мучеництва, а синій як символ людськості чи небесної тверді, як вона сприймається із землі. Золотаво - жовтий колір символізує середовище небесного царства, святість людини. Білий колір означає Преображення Господнє, перетворення, з’явлення небесного на землі. Блакитні і зелені кольори відтворюють земне, оскільки перший – колір нашої планети як вона виглядає з космосу, а другий - колір її ланів, лісів. Пурпуровий колір (сполучення червоного із синім) – означають царськість, царське походження. Чорний колір – колір з негативним значенням, що означає знак скорботи, символ пекла, колір посланців сатани, вживаний в іконах із зображенням Страшного суду.

З висоти храму аж до низу змальовані на образах та іконах події Старого, а потім Нового Завіту. Іконостас у четвертому найвищому ряді містить 16 пророків, а посередині, як предмет їх пророцтв, - Богородиця з Божим Дитятком. Третій ряд іконостасу – 12 апостолів, а посередині – Христос Пантократор. Другий ряд іконостасу містить образ Тайної Вечері або образ “нерукотворного” Спаса, а також ікони 12 літургійних свят року. Перший ряд іконостасу містить ікони ангелів або дияконів, на царських вратах зображають ікону Благовіщення, а центральними іконами є ікони Діви Марії (зліва від царських врат) та Ісуса Христа (справа). Поруч з іконою Ісуса Христа зображають ікону храмового празника або святого, а поруч з іконою Діви Марії є ікона святого Володимира або святого Миколая.

Є відповідна символіка у зображеннях (образах, іконах), які розміщені в християнських храмах, зокрема, представлення старозавітних святих: Яків - з драбиною, яку бачив уві сні (Бут.28.12); Мойсей – з двома кам’яними таблицями, з палаючим кущем (неопалимою купиною) в руці, з символічною горою Синай в руці; Арон – з жезлом (палицею, посохом), який ожив, розцвів і вродив мигдаль (Чис.17.23); Давид в царській короні, з псалтеріоном, або з книгою написаних ним псалмів; Соломон – в царській короні, з макетом єрусалимського храму в руках; Єзекиїл – з дверми єрусалимського храму в руках (2 Хр.29.3); Гедеон – з вовняним руном в руці (Суд.6.36 - 40); Ілля – на вогняній колісниці, що забрала його на небо або сидячого в печері з круком, що приносив йому їсти; Єлисей – з двоголовим орлом, бо він отримав подвійну силу від пророка Іллі; Самуїл – із зіркою в руці; Ісая – з пилою, якою за наказом царя Манасії його перерізано або із світильником у руці; Єремія – з галузкою мигдалю; Даниїл – з горючим жезлом (факелом) в руці або сидячого в печері серед голодних левів, чи з символічною горою в руці; Захарія – з книгою або з горючим жезлом (факелом) в руці; Йона – з рибою в руках; Іван Хреститель – в одежі з верблюжої шерсті, опоясаний шкіряним поясом, а в руці палиця, закінчена маленьким хрестиком.

Символіка зображень новозавітних святих є наступною: євангелісти Матей, Марко, Лука та Іван - з Євангелієм в руці та їх емблемами, відповідно – ангел, лев, віл, орел; верховний апостол Петро (Симон, Кифа) – з ключами в руці або з перевернутим хрестом, чи тримаючий макет храму на спині, який був розп’ятий в Римі вниз головою в 67 р.; Андрій (Первозванний, брат ап. Петра) – з хрестом, подібним до букви “Х”, який проповідував в Херсонесі та Київських горах і був розп’ятий в Греції в 60 р.; Яків (Старший, брат Євангеліста Івана) – з палицею і мечем, бо його було обезглавлено в 44 р. в Єрусалимі; Юда Тадей – з книгою й пальмовою галузкою, який мученичо загинув в Персії; Яків (Молодший, брат Юди Тадея) – з довбнею, якого нею було вбито і скинуто з крила Єрусалимського храму в 63 р.; Пилип (Филип) – з хрестом у вигляді букви “Т”, на якому його було розп’ято; Варфоломій (Натанаїл) – з широким ножем та шкірою в руці, бо з нього було здерта шкіра; Тома (Фома, Хома, Близнюк) – з відкритою книгою, якого було вбито стрілою з лука під час молитви; Симон (Кананій, Зилот) – був розп’ятий на хресті; Матій (вибраний замість Юди Іскаріота – зрадника, що повісився) – з сокирою, від якої загинув; Павло (Савло) – з мечем, від якого загинув в Римі у 67 р., за іншим тлумаченням – меч символізує слово гостре як меч, що ним верховний апостол Павло поширював Христову науку; архідиякон Стефан – з купкою каміння коло нього, бо був каменований; свята Варвара – з хрестом, вежею, мечем і чашею; священномученик Йосафат Кунцевич – з хрестом, сокирою і пальмовою галузкою, бо в 1623 р. мученичо загинув від ударів сокирою; Анастасія (Римлянка) – з пальмовою галузкою та вазою з очами в ній, бо під час катувань їй було вибрано очі; Параскева П’ятниця – з хрестом і пальмовою галузкою; cвятителі Миколай - Чудотворець, Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий та ін. – одягнені в архієрейські ризи. В західному обряді радше вживаються образи або об’ємні статуї святих осіб. Будова храмів та їх сакральний зміст. Візантійський та латинський стилі. Відмінності у будові храмів: на сході візантійський стиль будови, що містично завершується куполом (банею), що символізує небосхил. Це місце, де постійно перебуває Бог, де постійно горить “вічне світло” (лампадка). Cхідні храми будували вівтарем на схід, де обов’язково частиною храму мав бути іконостас як образне подання і навчання правд віри через ікони Ісуса Христа, Богородиці, святих, апостолів, пророків і головних свят року.

Зовнішні форми храмів: корабель (символ Церкви, яка веде всіх до неба); коло (символ вічного існування Церкви); хрест (символ спасіння, на якому вмер Христос). Кількість церковних баней має свою символіку: одна – єдиний Бог; дві – дві природи Христа Богочоловіка; три – один Бог в Пресвятій Трійці; п’ять – чотири Євангелісти та Ісус Христос; сім – сім святих Тайн або сім Вселенських Соборів Церкви; дев’ять – дев’ять ангельських хорів; дванадцять – число апостолів Христових; тринадцять – Христос і апостоли; п’ятнадцять – Христос, апостоли, святі рівноапостольні Володимир і Ольга.

Західні храми будуються у готичному (гостроверхому) стилі, що символізує храм, до якого сходить Бог, коли люди приходять на Богослужіння. Грандіозна величина латинських храмів є символом: який великий є Господь і якою малою є людина.

Внутрішня форма храмів. Церква своїм внутрішнім влаштуванням складається з:

1) притвору

2) храму вірних

3) вівтаря, який є символом перебування Бога, на знак чого у східних храмах постійно горить “Вічне світло“ – лампада. Центральним місцем у вівтарі є престол, на якому лежить посвячений архієреєм антимінс (полотно з частиною святих мощей), лежить Євангеліє, хрест, стоїть кивот, у якому переховуються частини Святих Дарів.

В церковному мистецтві України вживаються різноманітні зображення хрестів:

1. андріївський,

2. православний, візантійський (восьмикінцевий, де дві поперечки паралельні, а третя поперечка - коса),

3. грецький або козацький (рівносторонній),

4. латинський або римський (три сторони рівні, а четверта в чотири рази довша від кожної),

5. український традиційний (семикінцевий, де всі три поперечки паралельні),

6. український (перемоги над мусульманами) – з півмісяцем знизу,

7. український (п’ятикінцевий з двома паралельними поперечками),

8. Петрів хрест,

9. кардинальський,

10.єрусалимський,

11. хрещатий (рівносторонній з перехрещеними кінцями),

12. патріарший, папський,

13. єгипетський (t - хрест),

14. антонівський,

15. свастика Індії та Індокитаю (зламаний хрест),

16. вилоподібний, криве дерево (біблійний),

17. стрілоподібний (богемський або чеський),

18. бургундський.

 

 

 

1 2 3 4 5 6 7

+ +

+ +

8 9 10 11 12 13

 

14 15 16 17 18

 

Найважливішими християнськими пам’ятками золотоверхого Києва є Софія Київська (1037 р.), Ірининська церква (1037 р.), Києво-Печерська Лавра (ХІ ст.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Васильківська (Трьохсвятительська) церква (1184 р.), церква Спаса на Берестові (1024 р.). У храмі св. Cофії дев’ять століть неушкоджено стоїть образ Божої Матері – Оранти як символ нашої незнищенності.

Найвидатнішими церковними спорудами Львова є храми: св. Миколая з ХШ ст., П’ятницька церква з ХУ ст., церква і монастир св. Онуфрія з ХУІ ст. у стилі ренесансу, вірменський собор з ХІУ ст. у вірменсько-орієнтальному стилі, латинський собор Успіня Матері Божої з ХІУ ст. в готичному стилі, Успенська церква з вежею Корнякта з ХУ-ХУІ ст. у стилі ренесансу та Архікатедральний собор св. Юра з ХУШ ст. у стилі бароко (рококо).

 

СОБОР СВЯТОГО ЮРА

Перша церква на цій горі постала наприкінці XIII ст. За переказами, її збудував галицько – волинський князь Лев Данилович у 1280 році з букового дерева для свого стрия, князя Василька, який постригся у ченці. Церква була посвячена св. Юрію. Поруч з нею Лев побудував дерев’яний монастир. Вони простояли до 1340 року і були спалені в результаті першого походу польського короля Казимира III на Галицьку Русь та зайняття ним Львова. Але вже у наступному році за ігумена Євтимія її знову відбудовано, про що свідчить дзвін, відлитий у 1341 році для нової церкви. Це найстаріший існуючий дзвін на Україні і одночасно перша документальна історична дата про існування Святоюрської монастирської церкви. Відбудований храм був теж дерев’яним, лише у 1363 році приступили до побудови мурованої церкви, яка згідно монастирської хроніки, була завершена,а можливо тільки перебудована у 1437 році. За хронікою Варфоломія Зиморовича ця мурована Святоюрська церква будувалася майже одночасно з Вірменською катедрою на один взірець та одним і тим же архітектором Доре чи Дорінгом.

У 1539 р. Львівським єпископом було призначено Макарія Тучапського, церква св. Юра стала катедральною, не перестаючи бути монастирською. Ця святиня на протязі віків ділила нелегку долю Львова. У 1655 р. на площі під катедрою стояв табір Богдана Хмельницького, а в 1695 р. Святоюрський монастир оборонявся від татарського нападу. Під мурами катедри на площі, починаючи з XVII ст. відбувалися знамениті святоюрські ярмарки.

Значні події відбулися за єпископа Йосифа Шумлянського (1667 – 1708 рр..). З південної сторони церкви при дзвіниці побудовано каплицю св. Прокопа, а у 1673 р. єпископ переніс до катедри чудотворну ікону Богоматері з Теребовлі, рятуючи її від турецької навали.Коли у 1700 р. до катедри була прибудована Покровська каплиця, сюди помістили ікону, віддавши її під опіку монахам – василіанам. У цьому ж році із заснованої єп. Шумлянським при монастирі друкарні вийшов перший в Україні друкований нотний ірмологіон (друкарня існувала з 1687 р. по 1708 р.). 1 липня 1700 року у Святоюрській катедрі відбувся урочистий акт проголошення з’єднання Львівської архідієцезії з римським престолом.

Стара катедра простояла до 1743 року. Тоді ж єп. Атанасій Шептицький вирішив побудувати нову величаву святиню і наказав приступити до розібрання старовинної мурованої церкви св. Юра. Причиною для побудови нового храму став незадовільний технічний стан його попередниці, мури якої мали тріщини і за словами єпископа грозили заваленням. Крім того, церква всередині була вузькою і темною. Для єп. Атанасія Шептицького це були чисто не формальні причини, а насправді його бажанням було створити для нащадків щось величаве, що відповідало б найвищим досягненням тогочасної архітектури. Вигляд старої катедри, правда перебудованої, зберігся на портреті єпископа першої чверті XVII ст. На малюнку її вівтарна частина має вигляд триконха, а центральний об’єм накритий високим двосхилим дахом, завершеним ліхтарем з маківкою.

У 1744 р. попередня церква, помимо спротиву василіан, була розібрана і 1 жовтня цього ж року закладено фундамент під новий храм. Проект нової святині виконав архітектор німецького походження Бернард Меретин, або як він сам підписав на контракті, Мереттінер. За його проектом і наглядом мала постати нова катедра з дзвіницею. Меретин був одним з найвидатніших архітекторів першої половини XVII ст. Крім Святоюрського храму у Львові йому належать чудові пам’ятки, як ратуша в Бучачі та костьол в Городенці.

Фундатор катедри єп. Ат. Шептицький не дочекався завершення свого задуму. Вмираючи у 1746 р., він доручив своєму наступникові єп. Льву Шептицькому довершити будову храму, призначивши для цього певну суму, 116820 злотих.Окрім катедри, частина цієї суми повинна була піти на заснування греко – католицької семінарії, яку планувалось збудувати поряд з церквою. Ця благородна ідея не зреалізувалась через брак коштів.

Єп. Лев Шептицький продовжив і завершив будівництво катедри разом з існуючим сьогодні ансамблем. Після смерті Б. Меретина (1759 р.) керівництво будівельними роботами з 1765 р. продовжив архітектор Клемент Ксаверій Фесінгер. Цей будівничий працював на Святоюрській горі майже до 80-х років XVIII ст. За його проектом були зведені капітальні та інші споруди ансамблю. Правда, деякий час на будівництві працював Мартин Урбанік, будівничий домініканського костьолу у Львові, який згадується у реєстрі видатків в 1762 –1763 рр. Розпочата у 1744 р. будова катедри формально була завершена у 1761 р. Трохи раніше, 5 вересня 1760 р., на церкві закладено хрест, з приводу чого стріляли з гармат і моздрів. Але оздоблювальні роботи в інтер’єрі тривали до кінця 1770-х р.

У 1880 р. після відновлення Галицької митрополії, нова церква стає архікатедральною. У 1817 р. монахи - василіани залишають Святоюрську гору і переносяться до монастиря св. Онуфрія. Звільнені ними приміщення стають резиденцією утвореної 25.11.1813 р. капітули, консисторії для світського духовенства.

Реставрації катедри проводилися в 1850, 1866 рр. і за кардинала Сильвестра Сембратовича у 1885 –1898 рр.. Тоді кардинал мав намір помістити в ній новий іконостас, від чого його відрадили фахівці архітектори. Наступна реставрація розпочалася у 1911 р. за проектом Адама Топольницького (проект 1905 р.) направою білокам’яних елементів і декоративної кам’яної скульптури. Перервана першою світовою війною, вона відновилася щойно у 1933 р. Саме тоді археолог Ярослав Пастернак відкрив у бабинці залишки фундаментів церкви XIVст. та провів дослідження у крипті. Остання значна реставрація відбулася у 1950 р.

Бернард Меретин і його послідовник Клемент Фесінгер створили архітектурний ансамбль, головним компонентом якого є катедра. Невід’ємною складовою частиною ансамблю є монументальна скульптура та декоративне різьблення, які разом з архітектурою творять типовий для барокового стилю мистецтва синтез. Над створенням ансамблю працювали кращі майстри різця і пензля. Він складається з церкви, митрополичої палати, капітальних будинків, дзвіниці та огорожі. Особливістю цього барокового ансамблю є те, що він розкривається глядачеві поступово з наростанням мистецьких акцентів. Підходячи з просторої площі, проходимо в першу браму у глухій мурованій огорожі, оздоблену бюстами святих, яка веде нас на мале подвір’я, звідки відкривається вид на другу, пишно оздоблену монументальну браму з арковим отвором. На розірваному фронтоні брами сидять алегоричні постаті, що символізують церкву “римську“ і “грецьку”. Їх виконав у 1770 р. скульптор М.Філевич, каменярську роботу – П.Білостоцький. Увійшовши на велике подвір’я, зліва відкривається величавий фасад катедри з оточуючими її капітальними будинками, справа – митрополичий палац, а на осі в металевій огорожі третя брама, по формі аналогічна попередній з постатями “ Віри “ і “ Надії “ долота М. Філевича та каменяра Онуфрія Стефанського. Головний фасад акцентований монументальним порталом, фрахтованими постатями єп.Атанасія і Лева, роботи видатного львівського скульптора Йоганна Пінзеля. Цей же скульптор виконав статую св. Юрія Змієборця, яка вінчає аттик. За силою виразу й експресії це один з кращих творів монументальної барокової скульптури на Україні.

До собору ведуть парадні двомаршеві сходи з тесаного білого каменю. Їх балюстраду оздоблюють вісім геніїв роботи скульптора Семена Стажевського. Цей же скульптор виконав кам’яну скульптуру св. Онуфрія, що в печері під сходами.

Собор розташований на терасі і своїм величавим силуетом домінує над рештою елементів ансамблю. Хоча його творець Б. Меретин був вихований на західноєвропейських зразках, у Львові йому вдалося вписатись у традиції українського сакрального мистецтва. Просторова композиція храму центрична і виражена в плані хрещатим об’ємом, утвореним високим нефом і трансептом. Але завдяки кутовим приміщенням, собор сприймається як тринавний храм з видовженим бабинцем і вівтарем, що мають однакову ширину. Чотири пілони утримують систему склепінь під головну баню та менші понижені приміщення навколо нави. Висока баня на масивному чотириграннику служить організуючим елементом, якому підпорядковуються інші архітектурні елементи споруди.

Сучасний собор, на відміну від попереднього храму, зорієнтований вівтарем на захід. Його фасади підкреслені вертикальними лініями пілястрів із соковито різьбленими в камені рокайлевими капітелями. Верхню частину храму декорують кам’яні ліхтарі та ажурні балюстради, характерні для барокових будівель. По периметру будівлю обіймає м’якою лінією розкрепований карниз. Усі ці білокам’яні декоративні елементи виконували каменярі П. Білостоцький та О. Стефанський. Творчий хист будівничого і скульптора злилися воєдино і утворили той органічний синтез архітектури і скульптури, без якого не мислилась архітектура бароко.

Художнім акцентом інтер’єру є дерев’яна різьба і живопис пресвітерії. У церкві немає традиційного іконостаса. Його заміняють дві колони, між якими влаштовані царські і дияконські ворота, виконані скульптором С. Фесінгером у 1768 р. Він також різьбив великий вівтар, окрім статуй первосвящеників Арона і Мелхіседека, які належать різцеві М. Філевича. До його робіт належать єпископський трон на горному місці, орнамент до вівтаря, рама для образу Христа Архієрея, що над царськими вратами. Усі вони виконані майстром у 1770 р.

Намісні образи, які поміщені з боків дияконських врат на пілонах, апостоли на стінах пресвітерії, “Тайну Вечерю“, “Христа Архієрея“, “Розп’яття“ у великому вівтарі намалював у тому ж році Юрій Радивилівський. Пророків і празникові образи виконав відомий український маляр, вихованець віденської Академії мистецтв Лука Волинський. Образ “Христос Учитель“, подарований до катедри каштелянкою Катериною Косаківською, вийшов з – під пензля маляра Франциска Смуглевича.

У 1827 р. митрополит М. Левицький купив образ пензля Йосифа Енгерта “Христос передає ключі св. Петрові“ і помістив його над єпископським кріслом.

Реліквією катедри є ікони Богоматері Теребовлянської (XVII ст.) у кивоті лівої нави. До 1673 р. вона знаходилась у Теребовлянському василіанському монастирі. Рятуючи ікону від турецької навали, єп. Йосиф Шумлянський переніс її до Львова, помістив у Святоюрській катедрі. Срібну карбовану шату для неї справив ігумен цього монастиря Діонісій Олександрович.

До XIX ст. стіни катедри не мали поліхромії. Перше настінне малювання появилося у 1876 р. Його виконав краківський художник Еразм Фабіанський. У 1881 р. при правому пілоні навпроти амвону був поставлений пам’ятник папі Пієві IX долота Тадеуша Блотницького.

На центральній осі катедри стоїть двоповерховий митрополичий палац, збудований у 1760 – 1762 рр.. у стилі Людовика XVI з елементами архітектури класицизму. Протягом 1773 – 1776 рр.. за проектом і під наглядом архітектора К. Фесінгера проведена реконструкція палацу. Головним чином, вона торкнулася апартаментів. Оздоблювальні роботи в інтер’єрі велися під наглядом архітектора Ф. Кульчицького. Їх виконали скульптор Іван Щуровський, художник Симеон Граденовський і Стефан Угницький. Капітальна реставрація палацу, яка значно видозмінила інтер’єр, проведена у 1885 р.

До початку XIX ст. при митрополичому палаці існував популярний з трьома терасами парк. Капітальні будинки по боках катедри починали будуватися і перебудовуватися у 1767 р. за проектом К. Фесінгера. Архітектурний декор їх фасадів стилево наближений до митрополичого палацу. Під його керівництвом будувалася металева огорожа з брамами (1770 – 1772), роботи ковалів І. Микулевича і С. Коваля.

Найбільш пізнім елементом ансамблю є мурована дзвіниця з північно – західної сторони, збудована у 1828 р. архітектором Гаєком, реконструйована у сучасному вигляді в 1866 р. одночасно з будовою капітального будинку від заходу.Автором обох споруд був архітектор Йосиф Браунзейс, будівництво вів Вінцент Равський. Тепер у дзвіниці зберігається старий, вилитий у 1341 р. дзвін.

Ансамбль катедри Святого Юра – один з небагатьох архітектурних комплексів, збудований цільно в єдиному стилі і з однаковою високою майстерністю. Остання реконструкція катедри та митрополичих палат була проведена у 90 –х роках XX ст. та у 2001 р. перед приїздом Папи Івана Павла П, де згодом Він перебував. У крипті собору св. Юра спочивають Глави УГКЦ, кардинали: Сильвестр Сембратович, патріарх Йосиф Сліпий, Мирослав Іван Любачівський; митрополити Андрей Шептицький та Володимир Стернюк.

 

ЦЕРКВА СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Найдавнішою пам’яткою архітектури Львова є церква Миколая під горою. За традицією вважається двірською церквою, заснованою ще у XIII ст. Пам’ятка не зберегла свого первозданного вигляду, який змінили ґрунтовні перебудови XVII та поч. XIX ст. Церква тринефна, триапсидна, з двома куполами: над вівтарем та центральним нефом. Хрестово купольний храм зближує її з давньоруськими храмами Київської та Володимиро – Суздальської Русі,хоча прямих аналогій з ними не має. Від будівлі XIII ст. залишилися план, нижня частина кам’яних стін і відкриті під час реставрації 1924 р. апсиди, складені з тесаних блоків білого вапняку.

Археологічні дослідження 1977 р. виявили, що фундамент апсид на всю глибину складений з грубіше обробленого каменю, ніж стіни. Встановлено також, що будівля зведена на старому цвинтарі, що у свою чергу підтверджує існування на цьому місці старішої, можливо, дерев’яної церкви.

Інтер’єр храму зараз досить скромний.У 1783 р. він дуже постраждав від пожежі. Зі старовинних пам’яток мистецтва тут знаходиться ікона Федора Тіронського (XVII ст.) та ікона Богоматері, яка є цінним твором львівського малярства першої половини XVII ст.

У давні часи масивні стіни церкви дозволяли використовувати її як оборонну споруду. Мистецтвознавці припускають, що храм будувався як родильна усипальниця князів.

Цілість святині з її оточенням робить враження вікової будівлі з грубими мурами. В середині, у головному вівтарі, знаходиться візантійська ікона св. Миколая. Іконостас новий, рококовий. Фасад відновлено у 1924 р. і прикрашено фресками Петра Холодного на місці давніх, стертих.

 

ВІРМЕНСЬКИЙ СОБОР

Вірменський собор, одна з найцінніших пам’яток архітектури міста, споруджений у 1363 р. архітектором Дорінгом. Протягом сторіч собор обновлявся, обростаючи прибудовами і різностильовими нашаруваннями. Найстаріша, східна частина походить з XIV ст., середня – з XVII ст., а найновіша, західна – з початку XX ст.

В основу композиційного та конструктивного вирішення собору лягли прийоми вірменського національного зодчества, хоча у деякій мірі позначилися впливи місцевого давньоруського будівництва.

Найдавніша частина храму – тринефна,чотиристопна, з трьома півкруглими апсидами. На перехресті нефа і трансепта здіймається дванадцятигранний барабан, завершений наметовим покриттям. Спочатку храм був задуманий одноапсидний, бічні апсиди появилися у XV ст. Першою прибудовою була аркада (1437 р.) з південної сторони собору До XVII ст. вона оточувала його з трьох сторін.Наступні перебудови відбулися у 1630 р. (добудовано середню частину), у 1671 р. На місці північної аркади стала захристія і в 1723 р. під час останньої перебудови собор набув барокового вигляду. Відкрита до цього часу кам’яна і цегляна кладка стін з декоративною білокам’яною різьбою була затинькована. У 1731 р. з північної сторони прибудовано ризницю.

Останні реставраційні роботи, розпочаті у 1908 р., продовжені у 20-ті роки, внесли багато змін у споруду. Під час реставрації у 1925 р. у віконних прорізах було відкрито фрески початку XVI ст.

Над входом на подвір’я собору стоїть струнка вежа – дзвіниця, збудована архітектором Петром Красовським у 1571 р. Численні реставрації змінили її первісний вигляд.

На подвір’ї напроти апсид знаходиться декоративна колона з фігурою Христофора (1726 р.). Поруч будинок колишнього вірменського Банку (XVII ст.) і палац вірменських архієпископів (XVIII ст.).

Замітка з газети “ Експрес “ від 25 грудня 1999 р. під назвою “Вірменський собор повернули віруючим“: “Цьогорічне Різдво вірменська громада вперше за багато років зможе зустріти у своєму храмі. З нього вивозять експозиції, які є власністю Національного музею.І хоча будівельні роботи ще не закінчено, однак для богослужінь храм цілком придатний “. У червні 2001 р. Вірменський собор відвідав Папа Іван Павло П.

 

ЛАТИНСЬКИЙ СОБОР

Від готичного Львова до наших днів зберігся лише латинський собор, який був закладений у 1360 р. Першим будівничим був Петро Штекер. Як і інші споруди того часу собор будувався довго, аж до 1481 р. У 1404 р. вроцлавський майстер Гонзага перекрив склепінням вівтарну частину, а закінчували його вроцлавські архітектори Йоахім Гром і Амброзій Рабіш. Хори збудував Ганс Блюхер у 1493 р.

Костьол тринефний, з видовженою пресвітерією. Центральний об’єм (без вівтаря і пізніших прибудов) наближений до квадрата. Форми собору строгі, величаві. Особливе враження справляє інтер’єр високими стрункими пучковими колонами, на які спираються стрілчасті арки та склепіння з готичними нервюрами.

Під час реставрації у 1760 – 1778 рр.. готичні форми уступили місце модним тоді барочним. Проект реставрації виготовив і керівництво будівельними матеріалами здійснював талановитий львівський архітектор Петро Полейовський. За його проектом вежа костьолу отримала барочне завершення, до апсиди з двох сторін прибудовано двоповерхові приміщення, з західної сторони – притвор. Для інтер’єру П. Полейовський запроектував нові вівтарі. Скульптуру до них виконали Матвій Полейовський та Ян Овідзький. Фресковий живопис належить пензлеві львівського художника С. Строїнського. Відкрито три входи.

На відміну від європейських готичних споруд львівський собор відзначається однаковою висотою трьох нефів, простотою архітектурних форм.

Це поодинокий пам’ятник готичного Львова, що залишився після пожежі 1527 р. До нього лише добудували багато каплиць:

1) Милосердя Христового

2) Матері Божої Ченстоховської

3) Христа на хресті

4) Святого Йозефа

5) Пресвітерія

6) великий вівтар

7) Святого Казимира

8) Найсвятіших Тайн

9) Матері Божої і св. Антонія

10) Каплиця Камп’янів

11) передстінок під хорами

У червні 2001 р. Латинський собор відвідав Папа Іван Павло П.

 

 

П’ ЯТНИЦЬКА ЦЕРКВА

Одна з найдавніших пам’яток архітектури давнього Львова. Письмові джерела вперше згадують про неї у 1443 р. Можливо вона заснована ще у кінці XIII- початку XIV ст. Сучасна споруда походить з 1644 –1645 рр..

Церква однонефна, з невеличким бабинцем і вівтарем. У плані має форму прямокутника з гранчастою апсидою, яка набагато нища від головного нефа. Над бабинцем здіймається масивна чотиригранна вежа, яка органічно зливається із загальною масою будівлі. У верхній частині вежі залишилися бійниці, як доказ її оборонного призначення. Північно – східну стіну над вівтарем вінчає високий готичної форми щипець з плоскими півкруглими нішами.Верхній ярус вежі над вінцевим карнизом декорує аркатурний пояс, який надає легкості суворій на вигляд споруді. Вежа мала наметове завершення, але у 1908 р. під час реставрації намет замінили банею з чотирма віжечками на рогах, на зразок корняктівської.

Тоді ж на вежі відкрито фресковий живопис.

Цінною мистецькою пам’яткою церкви є один з найдавніших на Україні іконостас, який створили львівські митці у 30-х роках XVII ст. Він складається більш ніж з 70 ікон, розташованих у 7 ярусів і, являє собою величавий комплекс живопису та декоративної різьби. За стилевими ознаками його відносять до майстерні відомого художника кінця XVI – 1-ї третини XVII ст. Федора Сеньковича. Поруч з Рогатинським і Богородчанським іконостасами П’ятницький становить віху в історії українського мистецтва. На жаль, ця пам’ятка не збереглася у первозданному вигляді. Під час реставрації у 1870 р. живописець А. Качмарський доповнив іконостас новими іконами, у результаті чого він втратив свою пропорційність.

 

УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА

До найкращих пам’яток ренесансної архітектури Львова належить ансамбль Успенської церкви, історія якої має декілька етапів. Перша Успенська церква існувала, можливо, ще за княжих часів і не на теперішньому місці. Відомо, що після пожежі її відбудовують у камені. Ця церква вперше згадується у 1421 р. Вона проіснувала до пожежі 1527 р. Після відбудови, через 20 років вона завалилася, вдруге відбудована – згоріла. У 1547 – 1559 рр.. архітектор Петро Італієць з м. Лугано будує третю церкву. Матеріальну допомогу на її спорудження, крім місцевого населення, дав молдавський господар О. Лопушанин. На жаль, вона також не довго простояла, була зруйнована пожежею в 1571 р. її вигляд зберігся на печатці Ставропігійського братства ХУІ ст.

Через 20 років (1591 р.) починається будівництво четвертої церкви, яка збереглася до сьогодні. Автором проекту і керівником будівельних робіт був Павло Римлянин. З 1592 р. йому допомагав Войтек Капонір, а через рік –Амброзій Прихильний. Будівництво було завершено в 1629 р. Її будова пристосована до давніх фундаментів, дещо змінена після пожежі 1779 р. Церква має добрий розклад, зграбні куполи, гарно різьблений фриз та належить до найгарніших львівських святинь. Вітражі проектував П. Холодний.

В XVI ст. в Успенській церкві бував митрополит Петро Могила, а на початку 90-х років ХХ ст. там був патріарх УАПЦ Мстислав.

ТРЬОХСВЯТИЛЬСЬКА КАПЛИЦЯ

З північної сторони до церкви примикає невеличка каплиця Трьох Святителів – перлина ренесансної архітектури у Львові. Збудована вона у Львові у 1578 – 1592 рр. Петром Італійцем, званим Красовським. Після пожежі каплицю відбудував 1671 р. На свої кошти братчик Олексій Балабан, після чого її називали Балабанівською. У 1697 р. художник Ляницький виконав для неї іконостас.

Каплиця являє собою прямокутну будівлю – без опорних стовпів, з трьома куполами на багатогранних барабанах і ренесансними ліхтарями.Її фасад розчленований пілястрами на три площини. Всередині каплиця декорована стековою ліпниною і декоративним живописом з імітацією мозаїки.

У просторовій композиції церкви і каплиці втілений традиційний тип українських тризрубних триверхих дерев’яних церков. Успенська церква складається з трьох просторових об’ємів, розташованих на осі захід – схід: бабинця, тридільного нефа, вівтарної частини. Церкву вінчають три куполи з ліхтарями. Центральний купол спочиває на підпружних арках, підтримуваних чотирма тосканськими колонами. На фасадах та в інтер’єрі будівничий використав ренесансну ордерну систему. В цілому споруда вражає вишуканими пропорціями, ефектністю скромного архітектурного декору і загальним урочистим настроєм.

У церкві збереглися культові речі, які стали пам’ятками мистецтва XVII – XVII ст. Найціннішими є ікони страсного циклу, які залишились від первісного Успенського іконостасу 1630 – 1638 рр., виконаного талановитими львівськими митцями Ф.Сеньковичем та М. Петрахновичем. З 20 ікон три належать пензлю Ф. Сеньковича, 14 – Петрахновичу, інші походять з 2-ї половини XVIII ст. Сам іконостас знаходиться в с. Грибовичах біля Львова, куди був проданий у 1767 р.

Сучасний низький іконостас і вівтар виконані близько 1773 р. місцевими скульпторами М.Філевичем та Ф.Олендзьким. Намісні ікони перемальовані М. Яблонським у середині XIX ст. під час реставрації. Тоді оновлено всю церкву та з’єднано її з каплицею.

 

ВЕЖА КОРНЯКТА

Комплекс Успенської церкви завершує струнка 65 – метрова вежа – дзвіниця, збудована у 1572 – 1578 рр. на кошти львівського купця Костянтина Корнякта архітектором Петром Барбоном. Вежа чотириярусна, квадратна в плані, завершена барочним шоломом. Спочатку була триповерхова, вкрита триступінчастим шатровим дахом. Після пожежі 1672 р. її відбудовує П.Бебер, додаючи четвертий ярус і барокове завершення. Це надало їй особливої краси і поставило в ряд кращих пам’яток цього типу в Європі. Всі споруди Успенського ансамблю побудовані з тесаного білого каменю.

Починаючи з 80 –х років XVI ст. при церкві існувало Успенське братство, яке в 1593 р. отримало право ставропігії, тобто стало незалежним від місцевого єпископа, а підкорялось безпосередньо Константинопольському патріарху.