До технічних культур належать цукроносні, олійні, волокнисті і каучуконоси.

Переважна кількість цукру, виробленого з цукрових буряків, споживається в країнах-виробниках. Міжнародна торгівля цукром – це насамперед торгівля цукром-сирцем із тростини. Закуплений сирець рафінують, потім він надходить у торгівлю для задоволення потреб кінцевого споживача. Вміст цукру в цукрових буряках досягає 20 %. Вирощування цукрових буряків у Європі почалося наприкінці XVIII – на початку XIX ст., після встановлення Великобританією континентальної блокади. Головні експортери тростяного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Рико, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада. Цукровий буряк вирощують переважно в країнах Європи і Північної Америки. Головними виробниками сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія. Більшість країн Європи і США імпортують цукор, навіть якщо в них є власне виробництво.

Олійні культури є сировиною для отримання жирів рослинного походження. Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах Південної Європи, США, Аргентині, Китаї. Олію також одержують із плодів оливкового дерева. Основний регіон по вирощуванню довговічних оливкових дерев – середземноморські країни. Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Особливу групу в рослинництві складають культури тропічного землеробства: чай, кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Головними експортерами чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка.

Батьківщиною чаю вважається Індія, кави – Ефіопія, какао – Мексика. Чай і нині в основному вирощують в Азії в умовах дощового клімату та кислих і напівкислих ґрунтів. Найбільшими його виробниками є Індія, Китай, Шрі-Ланка. Третину світового обсягу чаю імпортує Великобританія.

Каву як напій уперше вжили єменські араби. Нині налічується близько 50 видів кави. Зустрічається до 40 видів кавового дерева, з них чотири – культурні. Основні плантації кави розташовані в Латинській Америці, на другому місці Африка, на третьому – Азія.

Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній і Південно-Східній Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот-д'Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте в Африці і Південній Америці. Головні виробники какао-бобів: Гана, Нігерія, Кот-д'Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортери какао-бобів, які йдуть на виготовлення шоколаду і напою какао, – країни Північної Америки і Європи.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Найбільші виробники бавовнику: Китай, США, Індія, Пакистан, Таїланд, Узбекистан. Льон-довгунець вирощується тільки в країнах Європи: Білорусі, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

Серед непродовольчих культур передусім слід згадати бавовник. Основними регіонами його поширення є Азія, зокрема, Індія, Китай, Пакистан, Таїланд, Туреччина та інші. На світовий ринок бавовну постачають США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, Австралія, Парагвай, деякі африканські країни. На бавовну припадає половина світового виробництва волокна. Вирізняють коротко- і довговолокнистий бавовник. Імпортують його здебільшого країни розвинутої ринкової економіки.

Виробництво натурального каучуку зосереджене у Південно-Східній і Південній Азії (Малайзія, Індонезія, Таїланд, Індія, Шрі-Ланка, Філіппіни). Добувають каучук з гевеї, значні плантації якої є також у Ліберії. Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В'єтнам.

Батьківщина тютюну – тропіки Америки. Найбільшим у світі вирощувачем тютюну є Китай (за іншими даними – США), решту призових місць посідають Індія, Бразилія, деякі з країн СНД. Тютюнові плантації є також в Італії, Греції, Індонезії, Болгарії, Туреччині, Японії, на Кубі.

Виноградарство найбільш розвинуте у Франції, Італії, Іспанії, США, Росії. Людство вирощує виноград з різною метою: для споживання свіжим, виробництва оцту, соків, вина тощо. За окремими даними, 80 % обсягів урожаю винограду в світі використовується для виготовлення вина, 7 % – для приготування родзинок.

Батьківщиною лимонів, апельсинів, мандаринів і грейпфрутів уважаються низовинні субтропічні і тропічні регіони Азії та Малайський архіпелаг. Великим виробником цитрусових є США. Вирощують їх і в багатьох інших країнах з теплим кліматом (Середземномор'я, Центральна і Південна Америка, Японія).

Банани, кокосові горіхи, манго вирощують у тропічних країнах. Щороку в світі збирають 35 млн. т бананів. Найбільшими їх експортерами є центральноамериканські та карибські країни. Батьківщиною бананів вважається Південно-Східна Азія. Кокосовий горіх вирощують на Гавайських островах, у Малайзії, Таїланді та інших тропічних країнах. Одне дерево дає 100–200 плодів. Кокосовий горіх містить приблизно 15 % цукру і багатий на вітаміни А, В, С.

Садівництво – галузь рослинництва, яка займається вирощуванням плодових і декоративних культур, у тому числі кімнатних. Розвинуте у багатьох країнах світу. Найпоширенішим плодовим деревом у світі є яблуня, вирощуються також груші, сливи та інші плодові дерева. Квітникарство задовольняє потреби країн у квітах, а також є експортною галуззю. Квіти експортують, зокрема, Нідерланди.

Свійське тваринництво виникло на Близькому Сході за 8 тис. р. до н. е. Нині у світі розводять велику і малу рогату худобу, свиней, овець, кролів, коней, верблюдів та інших представників тваринного світу. Природа істотно впливає на ведення тваринництва; зокрема, тундра і лісотундра – сприятливі регіони для оленярства. Для розведення верблюдів більш придатний аридний клімат, а для молочного тваринництва потрібні гарні пасовища (які є, наприклад, у Новій Зеландії).

Велику рогату худобу молочного напряму розводять у густонаселених регіонах Європи та Північної Америки. Вона практично відсутня у тропічних районах планети. М'ясо-молочний напрям скотарства розвивають у помірному поясі та аридних регіонах. Скотарство м'ясного напряму поширене в Аргентині, Австралії та США – країнах, де є великі площі природних пасовищ.

Розведення великої рогатої худоби має м'ясний, молочний і м'ясо-молочний напрями. Основними експортерами м'яса великої рогатої худоби є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія, Австралія, Канада. Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах із високим рівнем розвитку, і зосереджене біля великих міст для забезпечення населення молоком і молокопродуктами. Молокопродукти експортуються з країн Європи і Нової Зеландії. Свинарство має такі напрями: м'ясний, беконний, м'ясо-сальний, сальний. Розвивається у густонаселених районах і районах інтенсивного вирощування картоплі та буряків. Найінтенсивніше свинарство розвинуте в Китаї та США. Свинарство не поширене в країнах, населення яких сповідує іслам.

 

Рис. 3.18. Структура світового тваринництва

Свинарство розвинене в густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, цукрового буряку, картоплі, – поряд із великими переробними підприємствами харчової промисловості.

Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає в тих регіонах, де інші види тваринництва не мають достатнього розвитку та де є великі пасовища.

Вівчарство розвивається за такими основними напрямами: тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубошерсте та грубошерсте вівчарство. Це традиційна і високорозвинута галузь в Австралії, Новій Зеландії, Аргентині, Великобританії, США. У Великобританії овець розводять заради грубої шерсті. Австралійські вівці дають м'яку шерсть.

 

G В Австралії зосереджено 1/7 всього поголів'я овець.

 

Основні райони оленярства – тундрові і лісотундрові зони Північної півкулі, а також деякі райони Південної Америки. Розрізняють оленярство північне (розводять північних оленів) і пантове (розводять плямистих оленів, маралів, ізюбрів). Північних оленів вирощують у Росії, Фінляндії, Швеції, Норвегії, Канаді, США (Аляска), пантових – у Китаї, Кореї, Монголії.

Верблюдництво розвинуте в зоні пустель, напівпустель і сухих степів. Розводять дво- і одногорбих верблюдів шести порід. Двогорбі верблюди бактріани досягають висоти близько 2,3 м. Основною біологічною особливістю цих тварин є їх пристосованість до умов існування в безводній пустелі і напівпустелі. Верблюдів використовують як в'ючних та запряжних тварин, а також на м'ясо, молоко і шерсть.

Основні напрями конярства – племінне і спортивне. Нині у світі налічується 75 млн. коней. Економічне значення коня різко знизилося після винайдення поїзда та автомобіля. Найбільше коней у США, Китаї, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Росії, Монголії.

Батьківщиною кролівництва вважаються Південна і Центральна Європа, Південна Африка. Також ці тварини завезені у Великобританію, Нову Зеландію, Австралію та Америку. Існують дві групи – породи Старого і Нового світу. У Старому світі найпоширеніший європейський кріль. Від нього походять одомашнені породи, що вирощуються у багатьох країнах світу, за винятком тропічних та екваторіальних. Основні напрями кролівництва – м'ясо-шкуркове, шкуркове і пухове. У деяких країнах кролів у природі розвелося так багато, що вони стали справжнім лихом для сільського господарства. Прикладом цьому може слугувати Австралія. Кролівництво розвинуте в Росії, Україні, Білорусі, Молдові, Франції, Італії, США, Великобританії, Угорщині та інших країнах.

Птахівництво – одна з галузей тваринництва, що швидко набирає обертів. У країнах Європи, США, Канаді воно розвивається у складі птахопромислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м'ясо. Нині птахівництво не залежить від природних умов. Найбільшими виробниками птиці і продуктів птахівництва є США, Китай, Італія, Франція, Великобританія, Росія, Україна, Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні напрями птахівництва – яєчне і м'ясне. Загалом воно сконцентроване поблизу великих міст і промислових центрів.

Рибництво – одна з галузей господарства, що займається риборозведенням, збільшенням і поліпшенням якості рибних запасів. Вирізняють рибництво у природних водоймах і ставкове.

Рибальством людство займається здавна, тому воно поширене скрізь на планеті. Рибальство поділяється на промислове і любительське; промислове, у свою чергу, поділяється на океанічне (морське далеко від берегів), морське прибережне і озерно-річкове. Щороку в світі виловлюють близько 100 млн. т риби. Щорічний вилов в океанах становить 81 млн. т. До речі, до обсягів виловленої риби зараховують не лише рибу, а й інші дари моря, наприклад, крабів. Половина вилову припадає на шість країн: Китай, Японію, Росію, США, Чилі та Перу. Із третини виловленої риби виготовляють корми для тварин. Здебільшого її ловлять на континентальному шельфі. У відкритому океані вилов практично не ведуть. У внутрішніх водоймах щороку виловлюють 13 млн. т риби. Найбільшу кількість із внутрішніх водойм виловлює Китай – 4,1 млн. т щорічно. Друге місце за цим показником посідає Індія – 1,2 млн. т. Найпоширеніша риба в Китаї та Індії – короп. Колишній СРСР посідав третє місце, виловлюючи у внутрішніх водоймах 0,9 млн. т риби. У США цей показник скромніший – лише 75 тис. тонн. Відбувається переміщення основних районів рибальства з північної в південну частину Світового океану. Набуває поширення рибальство на спеціально створених рибних фермах, які забезпечують щорічний вилов 10 млн. т. Найбільше розповсюджені вони в Китаї (2,5 млн. т) та Індії (1,2 млн. т). Вилов риби в морях та океанах, розведення на фермах та інші заходи мають загальну назву “аквакультура".

Шовківництво розвинуте в країнах із теплим кліматом і достатніми кормовими ресурсами для цього. Нині тутового шовкопряда розводять у Китаї, Японії, Індії, Іспанії, Італії, центральноазіатських державах тощо.

Сучасне бджільництво розвинулось після винайдення пересувного вулика з рамками, що виймаються з нього. Бджільництво поширене в країнах помірного і субтропічного клімату. Його основні напрями – виробництво меду, воску, прополісу, бджолиної отрути, маточного молочка, бджолозапилення, розведення маток і бджолиних сімей. Також бджоли запилюють сільськогосподарські культури, підвищуючи їх урожайність.

 

3.3. Регіональна характеристика світової сфери послуг

 

Фінансові ресурси перебувають в постійному русі, перерозподіляючись між різними учасниками міжнародних економічних відносин. Частина цих ресурсів обертається на світовому ринку капіталів, частина переміщується між країнами у вигляді фінансової допомоги. Частина світових фінансових ресурсів, що залишилася, формує міжнародні резерви.

За методологією МВФ міжнародні резерви – це частина зовнішніх активів центрального банку країни, що перебуває під його контролем і яку можна використовувати для прямого фінансування дефіциту платіжного балансу або непрямого впливу на величину цього дефіциту. До складу міжнародних резервів входять: іноземна валюта, резервна позиція країни в МВФ, спеціальні права позики, монетарне золото. Резерви іноземної валюти і золота традиційно складають основну частину міжнародних резервів. Під час аналізу світової економіки увагу приділяють насамперед величині та динаміці цих активів. Для позначення міжнародних резервів використовують також такі поняття як офіційні резерви, золотовалютні резерви, офіційні золотовалютні резерви, валютні резерви, резервні активи, міжнародні активи.

Світовий ринок фінансових ресурсів є найдинамічнішою сферою світового господарства. З цієї причини величина і структура міжнародних резервів країн характеризуються частими змінами. Визначальну роль у постійних змінах відіграє економічний прогрес у країнах далекосхідного регіону, що розвиваються, на чолі з Китаєм. Китай і його найближчі сусіди – Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Південна Корея – увійшли до першої десятки найбільших власників золотовалютних резервів. Досить активно поповнює свої резерви Індія: її міжнародні активи з 1997 по 2003 р. виросли майже в 4 рази.

Ситуація в країнах Латинської Америки на початку XXI ст., як і в Канаді, характеризується відсутністю значних коливань величини резервних активів, з тією лише різницею, що в зазначених країнах обсяг міжнародних резервів поступово скорочується.

Динаміка міжнародних резервів західноєвропейських країн у 90-х pоках XX ст. відрізнялася значним розмаїттям. Із зазначених держав найбільшого скорочення золотовалютних резервів зазнала Італія (на 27 % або на 24 млрд. дол.) і Франція (на 12 млрд. дол.). Водночас збільшення валютних резервів спостерігалося в Німеччині (7,7 %), Швейцарії (3 %), Нідерландах (5 %), Норвегії (82 %), Австрії (40 %), Іспанії (66%).

Починаючи з 2000 р. розраховують сукупну величину золотовалютних резервів країн Європейської валютної системи (міжнародні резерви Європейського центрального банку й офіційні резерви країн-учасниць). Величина валютних резервів країн ЄВС загалом має негативну тенденцію – міжнародні активи цих країн поступово скорочуються.

Серед країн Східної Європи найбільшими власниками золотовалютних резервів є Росія, Польща, Чехія й Угорщина. Власниками найменших обсягів резервів є Латвія, Литва та Естонія. Загалом для країн Східної Європи характерне коливання обсягів резервів.

Основну частину міжнародних резервів, як правило, займають резерви іноземних валют. Динаміка валютного компонента розвинутих країн і країн, що розвиваються, останні роки відрізняється різними тенденціями. У динаміці валютних резервів розвинутих держав відсутня будь-яка загальна тенденція. Деякі країни відзначаються збільшенням валютного компонента резервів (США, Франція), а інші – зменшенням резервів.

У групі країн, що розвиваються, чітко спростерігається тенденція до збільшення резервів іноземних валют. Зменшення спостерігається в Бразилії, Чилі та Росії, у той час як більшість країн даної групи (особливо країни Південно-Східної Азії) активно нарощують.

 

 

Скорочення світових золотих резервів є результатом дій ряду країн, що не бажають зберігати фінансовий актив, який не приносить ніякого доходу, особливо в умовах зменшення цінової кон'юнктури на дорогоцінний метал. У 1990-х pоках активним продажем золота з державних запасів займалися Канада, Австралія, Нідерланди, Бельгія, Австрія. Загальна кількість проданого цими країнами металу перевищила 2 тис. т, у зв'язку з чим офіційні золоті резерви Австрії, Бельгії й Австралії зменшилися вдвічі, Нідерландів – на 40 %, тоді як Канада скоротила свій золотий запас майже в п'ять разів.

У даний час золото витісняють зі світового грошово-валютного механізму інші ліквідні засоби і фінансові активи. У цій ситуації країни, що залишаються власниками великих золотих запасів, хотіли б позбутися хоча б їх частини. Однак цьому перешкоджає сам механізм світового ринку зливкового золота. Швидка реалізація доволі великих партій дорогоцінного металу можлива лише за умови значного зниження ринкової ціни, що й без того опустилася до низьких оцінок останніми роками. Якщо в 1990 р. ринкова ціна на золото становила 385 дол. за унцію, то в 1997 р. унція золота коштувала 334,55 дол., а в 1999 р. – 255 дол. (ринковою ціною зливкового золота вважається ціна, яку установлюють за результатами торгів на Лондонській біржі металів).

Головні країни-власники та відповідні валютно-фінансові організації врахували небезпеку перенасичення ринку та подальшого цінового обвалу, що міг би зруйнувати сформовану систему світового виробництва і розподілу золота, утримуючи потенційних продавців дорогоцінного металу від кардинальних кроків до скорочення золотих запасів.

Процес зниження ринкової ціни на золото продовжувався до кінця XX ст. На початку XXI ст. цінова кон'юнктура світового ринку золота почала підвищуватися. Зростання світових цін на золото відбувався під впливом багатьох факторів, у тому числі політичного характеру. Так, наприкінці 2001 р. різкий стрибок цін на золото відбувся тому, що інвестори, стурбовані можливістю війни в Іраку, шукали безпечніших вкладень.

Транспорт – це галузь матеріального виробництва, що забезпечує перевезення пасажирів і вантажів. Існують такі види транспорту: наземний (автомобільний, залізничний, трубопровідний і гужовий), повітряний – авіаційний, водний (поділяється на річковий і морський). До транспорту дехто зараховує лінії електропередач (оскільки ними передається не що інше як енергія). За призначенням виокремлюють транспорт загального користування, що обслуговує сферу обігу і населення, транспорт незагального користування (внутрішньовиробничі переміщення сировини, напівфабрикатів, готових виробів тощо), а також транспорт особистого користування.

 

G У світовій системі транспорту працює понад 100 млн. осіб.

Рис. 3.19. Структура транспортного комплексу

 

Транспортний комплекс складається із залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного і повітряного. До нього належить значна частина основних виробничих фондів і промислово-виробничого персоналу.

Найбільший вплив на транспорт має промисловість, оскільки вона формує основні вантажопотоки. Транспортний чинник є одним із вирішальних при розміщенні промислових підприємств.

Безпосередньо з транспортом пов'язані зовнішня і внутрішня торгівля.

Основні завдання вивчення транспортних систем:

ü встановлення основних напрямків вантажо- і пасажиропотоків;

ü виявлення нераціональних перевезень;

ü оптимальний розподіл вантажів між окремими видами транспорту.

У процесі виробництва продукції та її обміну між окремими державами, регіонами, містами встановлюються транспортно-економічні зв'язки, які створюють вантажопотоки. Транспортно-економічні зв'язки розрізняють за видами транспорту, вантажу та за розмірами території. Вони можуть бути міжнародними, міжрегіональними і внутрішніми. Розміщення транспортно-економічних зв'язків залежить від рівня розвитку країн і може змінюватися під впливом суспільно-політичної ситуації у світі.

 

Рис. 3.20. Класифікація транспортно-економічних зв'язків

Найбільш розвинена транспортна система українах Європи та Північної Америки, де зосереджено понад половину залізничних колій, рухомого складу, шосейних доріг, автопарку і т. п.

Країнам, що розвиваються, властивий низький рівень розвитку транспорту, застарілий різнотипний склад, малопотужний парк локомотивів, вагонів, автомобілів, непридатне устаткування.

Показники, що характеризують роботу транспортної системи: довжина шляхів з'єднання; пересувний склад; чисельність зайнятих на транспорті; вага вантажів, що перевозяться; пасажирообіг.

 

F Як виявляється вплив транспортного чинника на розміщення продуктивних сил?

C Низькі транспортні витрати на сировину підсилюють споживчий чинник, високі – або сировинний, або паливно-енергетичний фактори (якщо існують труднощі при транспортуванні палива).

Світова транспортна система – сукупність усіх шляхів і транспортних засобів. У зв'язку з цим виникло поняття сумісної експлуатації транспорту. Наприклад, безперевантажне об'єднання у формі контейнерних перевезень: товар переміщується різними видами транспорту від відправника до одержувача без проміжних перевантажень.

 

G У Європі провадиться робота зі створення транс'європейської транспортно-енергетичної мережі, концепція якої з'явилася ще в 1990 році. Суть концепції – вироблення чіткого механізму координації роботи транспорту, зокрема, в організації комбінованих (змішаних) перевезень із чіткою взаємодією різних його видів. Для комбінованого транспорту планується створення залізничного напрямку Південь – Північ, до якого буде приєднана й Україна.

 

Розвиток світової транспортної системи характеризується збільшенням шляхів, вантажних і пасажирських перевезень. При цьому зростання перевезень перевищує зростання довжини і розгалуженості транспортної мережі.

 

G У структурі транспортних шляхів найбільшу питому вагу мають автомобільні – понад 70 %, 1/5 частина припадає на авіалінії і лише 5 % – на залізниці. Далі йдуть трубопровідний і внутрішній водний транспорт.

 

G У деяких країнах важливого значення має метрополітенний, тролейбусний, трамвайний гужовий та велосипедний транспорт.

G У світі зростає обсяг космічних перевозок.

 

Рис. 3.21. Структура світових транспортних шляхів

 

G За обсягом вантажообігу перше місце посідає морський транспорт – 70 %; потім ідуть залізничний і автомобільний.