Тема 3. Виробничо-галузева структура розміщення продуктивних сил

 

3.1. Регіональна характеристика світової енергетики та добувних галузей

 

Світова енергетика почала розвиватися відтоді, як первісна людина здогадалася заготовити перший оберемок хмизу для підтримання вогню у багатті. Згодом людина почала використовувати для одержання потрібної їй енергії не лише біомасу (суху траву, солому, очерет, хмиз тощо) та дерево, а й корисні копалини – вугілля, торф, нафту, газ, ядерні енергетичні матеріали тощо.

Рис. 3.6. Розподіл покладів органічного палива по регіонах

 

Здавна люди навчилися використовувати енергію вітру та води, скажімо, для приведення в дію вітряків і водяних млинів. Порівняно нещодавно розпочалася діяльність з акумуляції сонячної енергії та перетворення її на теплову або електричну та використання енергії, яку породжує внутрішнє тепло Землі. Наприкінці XX ст. місця в структурі паливно-енергетичного балансу світу розподілялися так: нафта, вугілля, газ, гідро- та атомна енергетика. Частка вугілля в загальносвітових запасах умовного палива становила близько 60 %, а нафти та газу – 27 %. Вартість нафти і газу становила 67 % від вартості видобутих паливних ресурсів, вугілля – 30 %. Нині 80 % спожитої енергії людство продукує на комерційних засадах.

Джерелом енергії для деяких країн продовжує бути біомаса. Наприклад, у Непалі, Ефіопії, Танзанії та деяких інших країнах близько 90 % спожитої енергії забезпечує біомаса. Оскільки вона належить до відновлюваних джерел енергії, то фахівці прогнозують її помітне місце у майбутньому енергобалансі людства.

Дерево було першим паливом, яке використала людина, і посідало чільне місце серед енергоносіїв упродовж багатьох тисячоліть. Території з помірним кліматом довго залишалися широко залісненими. Дерево, зокрема в Європі, було традиційно дешевим. Цього не можна сказати про аридні зони, де дерево завжди було дефіцитним і, отже, дорогим. До XVI ст. Європа втратила багато своїх лісів, воно стало дорогим і його почали заміняти вугіллям. У деяких країнах дерево ще й нині відіграє помітну роль в енергобалансі. Наприклад, у Швеції та Фінляндії частка деревного палива становить 17 % від усього використовуваного.

До середини XX ст. серед енергоносіїв вугілля відігравало основну роль. Розвідані запаси вугілля у світі становлять 1,2 трлн. т умовного палива, щороку видобувають 3,1 млрд. т (за іншими даними – близько 5 млрд. т). Якщо обсяг видобутку вугілля, досягнутий наприкінці XX ст., збережеться, то людству його вистачить більше ніж на три тисячі років. З видобутку вугілля, природного газу, уранових руд лідирами є економічно розвинені країни, а з видобутку нафти – країни, що розвиваються. Проте переважна частина всіх цих енергоресурсів у кінцевому результаті споживається в економічно розвинених країнах.

 

G На початку XX ст. вугілля було основним енергоносієм. Наявність вугільних копалень визначала можливості розвитку конкурентоспроможної промисловості, а разом з тим і місце країни у світовому виробництві. Ще у 1948 р. частка вугілля в загальному споживанні основних джерел енергії в економічно розвинених країнах складала 3/5. Проте, у 50 і 60-ті роки ХХ ст. його питома вага в загальному споживанні енергії знизилася в Західній Європі до 21 – 23 %. Вугільна промисловість у США і Західній Європі починає згортатися. Сфери використання вугілля обмежуються теплоелектростанціями і коксохімічною промисловістю.

G Сьогодні вугілля – єдиний енергетичний ресурс, якого, за наявних технологій видобутку в США, Канаді, Австралії, Росії і деяких інших країнах, вистачить на віддалену перспективу. Відкритих покладів вугілля, при сучасних темпах споживання, вистачить на 200 – 300 років.

 

Серед загальних ресурсів органічного палива на вугілля припадає від 65 % до 90 %. Історично вугілля зіграло величезну роль у світовому промисловому розвитку. Воно забезпечувало енергетичну основу першої промислової революції, що почалася наприкінці XVІІ ст. у Великобританії та згодом охопила інші країни. Майже половину світового виробництва тепло- й електроенергії сьогодні забезпечує вугілля. Його частка в паливно-енергетичному балансі Польщі складає 90 %, Китаю – 70 %, США – 56 %, Німеччини – 55 %, Японії – 20 %, Росії – 19 %. У СРСР “вугільна частка" досягала 60 %.

Основною проблемою розвитку вугільної галузі є транспортування вугілля від місця видобутку до місця споживання. Віддаленість покладів від узбережжя разом з низькою пропускною здатністю залізниць і портів унеможливлює різке збільшення постачань вугілля на світовий ринок.

Вугілля оцінюється за такими параметрами:

1) за глибиною залягання. Вугілля добувають відкритими або закритим (шахтовим) способами: від цього залежить собівартість. Відкритий спосіб видобутку вугілля в Україні – Дніпровський буровугільний басейн;

2) за марочним складом і якістю. Відповідно до цього вугілля поділяється на кам'яне, буре, коксівне, енергетичне. У Росії й Україні на кам'яне вугілля припадає 2/3 запасів.

 

G Серед країн світу за покладами вугілля перше місце посідає Росія (1/3 світових запасів), на другому місці – США (23 %), на третьому – Китай (11 %).

 

Рис. 3.7. Вугільна промисловість

 

Тверде паливо видобувають шість десятків країн, десять найбільших країн видобувають 75 % вугілля світу. Україна у 2000 р. за обсягами вуглевидобутку перебувала на дев'ятому місці, Казахстан – на десятому, на першому місці був Китай, видобуваючи понад 1,2 млрд. т кам'яного вугілля щороку. Якщо порівняти вуглевидобуток і нафтовидобуток, можна дійти висновку: вугілля видобувають переважно у промислово розвинутих країнах, а нафту – у державах “третього світу". Або такий аспект. До сфери міжнародної торгівлі потрапляє значна частка нафти, тоді як частка вугілля, що експортується, становить менше 10 %. Інакше кажучи, країни видобувають його переважно для внутрішніх потреб, а не для міжнародної торгівлі. Тривалий час основним експортером були США. У 80-х роках XX ст. пальму першості в американців відібрали австралійці, що було викликано перевагами австралійського вугілля (якість, відкритий спосіб видобування тощо). Збільшились обсяги експортованого продукту, з'явились величезні океанські суховантажні судна для його перевезення на великі відстані. ФРН і Великобританія з експортерів вугілля перетворилися на імпортерів. Основна причина полягає в тому, що експортоване вугілля виявилося дешевшим, ніж видобуте в країні. Збільшується його експорт із деяких країн, що розвиваються, насамперед з Індії, Венесуели, Колумбії. Найбільшим у світі імпортером вугілля, як і слід було очікувати, є Японія, оскільки потреби країни великі, а свого палива бракує. За статистичними даними, 90 % експорту вугілля перевозиться морськими суднами, решта – залізничним і річковим транспортом. Згодом пальму першості у вугілля відібрали нафта і природний газ.

Нафта використовується людством уже багато тисяч років. Ще до нашої ери її використовували в Індії для освітлення, як паливо та як ліки. У давні часи нафту спалювали у факелах, додавали при виготовленні цегли, нею просочували кошики та днища кораблів. В історії людства були випадки її видобутку за допомогою звичайних колодязів, але цей спосіб не можна вважати масовим. Нафти було небагато, затрати на її видобуток – значними, а використання – обмеженим. Ситуація змінилася, коли люди навчилися видобувати нафту зі свердловин. Спочатку це робилося у досить зручних місцях суходолу, потім – у віддаленіших, бо люди навчилися перевозити нафту за допомогою різних видів транспорту – водного, сухопутного та трубопровідного. Розвідавши в надрах морських просторів нафтородовища, людство зуміло розв'язати низку непростих технічних проблем, а саме – видобувати нафту з-під морського дна і доставляти її на суходіл. Вірогідні запаси нафти наприкінці XX ст. оцінювалися в світі на рівні 127 млрд. т умовного палива, а ймовірні – до 750 млрд. тонн. Нині добувають нафту близько восьми десятків країн, серед них й Україна. На жаль, не в тій кількості, яка дала б змогу зарахувати нашу державу до провідних. Найбільшим видобувачем нафти є Росія, на другому місці – США, на третьому – Саудівська Аравія. Найбільшим у Західній Європі видобувачем є Великобританія, яка видобуває нафту з-під дна Північного моря в обсязі до 100 млн. т щорічно. Це досить високий показник. Економісти вважають, що в країні рівень життя високий, якщо в ній на душу населення припадає по одній тонні зерна і нафти на рік.

Слід зазначити, що 4/5 покладів нафти та половина її видобутку припадає на країни, що розвиваються і які є основними постачальниками нафти на світовому ринку. Щороку на світовому ринку реалізовується понад 1 млрд. т її, а також значна кількість нафтопродуктів (бензину, газу, мазуту тощо). Зрозуміло, що видобувається нафти більше, ніж реалізовується на світовому ринку. Різницю споживають країни-видобувачі. Проте було б помилкою вважати, що США видобувають нафти менше, ніж Росія. Слід урахувати нафтовидобуток не лише на території США, а й в інших державах світу, у нафтовій промисловості яких працює американський капітал. До речі, згідно зі статистичними даними, обсяги видобутку нафти та газового конденсату у США дещо перевищують російські показники. Лідером у споживанні нафти є регіон Північної Америки. На початку третього тисячоліття регіон за добу споживав 22 млн. барелів. Це становило 30 % загальносвітового споживання нафти.

 

 

Рис. 3.8. Світова нафтова промисловість

 

Найбільшими експортерами нафти є країни Близького і Середнього Сходу, забезпечуючи приблизно 2/3 експорту. Багато з цих країн входять до Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), створеної в 1960 році. Велетенські танкери і трубопроводи вирішили проблему транспортування нафти морськими і сухопутними шляхами, хоча воно потребує подальшого вдосконалення. За різними оцінками, потенційні ресурси нафти в надрах Землі складають 185–390 млрд. т.

 

G На першому місці за запасами і видобутком нафти стоїть Саудівська Аравія: середня оцінка запасів складає 35,4 млрд. т (25 % світових запасів), а середньорічний видобуток – 404,1 млн. т. Тут розташовані одні з найбільших родовищ у світі: Гавар, Абкайк і Сафанія, на які припадає третина видобутку нафти країни.

 

G Частка Західної Європи у світовому нафтовидобутку менша 4 %, а потужності НПЗ – понад 30 %. У Японії за рік добувається менше 1 млн. т нафти, а потужності НПЗ оцінюються в 300 млн. т/рік, це понад 7 % потужностей НПЗ світу. Потужності НПЗ Саудівської Аравії здатні переробити лише 6 – 7 % добутої нафти.

 

 

Рис. 3.9. Розміщення нафтопереробної промисловості

 

Нафтопереробні заводи (НПЗ) є у понад 90 країнах світу. Нафтовидобуток зосереджується в країнах, що розвиваються, а потужності НПЗ з первинної перегонки – у розвинутих країнах. Нерозвинена нафтопереробна промисловість у нафтодобувних країнах, які розвиваються, відсутність у них власного танкерного флоту підсилює залежність цих країн від іноземних монополій.

У 1960 р. відповідно до резолюції конференції представників урядів Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії і Венесуели, що відбулася в Багдаді у вересні того року, була створена Організація країн-виробників і експортерів нафти (ОПЕК). Число п'ять в ОПЕК символізує п'ятірку країн-засновників цієї міжнародної організації. Пізніше її членство збільшилось до 11 за рахунок Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів, Лівії, Алжиру, Нігерії та Індонезії. Статут ОПЕК, затверджений у Каракасі в 1961 р., був цілком переглянутий у 1965 р., і пізніше до нього неодноразово вносилися виправлення.

Сьогодні ОПЕК поєднує 13 країн: Алжир, Венесуелу, Габон, Індонезію, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівію, Нігерію, ОАЕ, Саудівську Аравію, Еквадор. На них припадає майже 77 % світових запасів, 41 % видобутку і 35 % світового експорту нафти; 42 % запасів і 14 % продажу природного газу. Всі країни сильно залежать від доходів своєї нафтової промисловості. Мабуть, єдиним винятком є Індонезія, яка одержує істотні доходи від туризму, лісу, продажу газу й інших сировинних матеріалів. Для решти країн ОПЕК рівень залежності від експорту нафти варіюється від найнижчого – 48 % у випадку з Об'єднаними Арабськими Еміратами до 97 % у Нігерії. На частку ОПЕК зараз припадає видобуток 30 млн. барелей нафти або близько 40 % її світового виробництва. За оцінками Генсекретаря ОПЕК, ця частка зросте у 2010 р. до 45 % і досягне понад 50 % до 2020 року. Мета ОПЕК:

ü Координація й уніфікація нафтової політики держав-членів ОПЕК.

ü Визначення найбільш ефективних індивідуальних і колективних способів захисту їх інтересів.

ü Пошук способів і засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках нафти з метою недопущення їх коливань, які завдають збитків.

ü Приділення належної уваги інтересам країн-виробників нафти та необхідності забезпечення:

Ø стійких доходів країн-виробників нафти;

Ø ефективного, рентабельного і регулярного постачання країн-споживачів;

Ø справедливих доходів від інвестицій у нафтову промисловість;

Ø охорони навколишнього середовища в інтересах нинішніх і майбутніх поколінь.

На думку експертів ОПЕК, при нинішньому рівні виробництва нафти запаси в країнах ОПЕК можуть бути вичерпані через 85–90 років, у той час як у інших виробників – у найближчі 20 років. Цей прогноз, зрозуміло, може зазнати змін у випадку інтенсивного застосування новітніх технологій. Однак він дає уявлення про тенденції.

Механізм регулювання ОПЕК світового ринку нафти схематично гранично простий. Він полягає у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, корегуванні цього ліміту з урахуванням стану справ із цінами на світовому нафтовому ринку, розподілі загального ліміту між країнами-членами і контролі за дотриманням установлених квот.

Вірогідні запаси природного газу в світі наприкінці XX ст. становили 79 млрд. т умовного палива, а імовірні – 276 млрд. тонн. Щорічно у світі видобувають 1,7 трлн. м³ природного газу. Загалом ця галузь добре розвинена у тих самих країнах, що мають розвинену нафтовидобувну промисловість. Проте існують певні винятки. Наприклад, великі світові газодобувні країни – Канада, Туркменістан, Нідерланди, Узбекистан у видобуткоу нафти не лідирують. Приблизно шоста частина видобутого газу надходить у сферу міжнародної торгівлі. Основними експортерами газу є деякі з країн СНД, Канада, Алжир, Нідерланди, Індонезія. Найбільші обсяги газу імпортують Японія, ФРН, Франція, Італія, США. Газ експортують трубопроводами або танкерами-метановозами. Ці морські судна перевозять газ у зрідженому стані. Транспортування газу морськими трасами, а особливо його завантаження і розвантаження – досить відповідальна і небезпечна операція. Потреба у використанні танкерів-метановозів виникає через те, що часом виробники газу та його споживачі розділені морськими просторами, де трубопроводи прокладати недоцільно або просто неможливо. На танкери припадає четверта частина міжнародних перевезень газу. Трубопроводи транспортують решту газу.

Природний газ застосовується в багатьох сферах господарства, але переважна його частина використовується в енергетиці, тому що це паливо мінімально забруднює атмосферу.

 

G Світові запаси природного газу, за оцінками експертів, на 2004 р. склали 146 трлн. м³. У США зосереджена майже чверть світового видобутку. Канада посідає по експорту перше місце. У Західній Європі за розмірами видобутку й експорту газу можна виділити Нідерланди з найбільшим родовищем природного газу Гронінген.

 

До найбільших постачальників газу належать Канада, Росія, Туркменістан, Узбекистан. Транспортувати його складно. Морське транспортування зрідженого природного газу (ЗПГ) дає можливість вирішити деякі проблеми, однак процес зріджування і транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів вимагає надзвичайно великих витрат. Вартість одного танкера-газовоза обсягом 125 тис. м³ сягає 150 млн. дол. Перевезення ЗПГ танкерами-газовозами коштує приблизно втричі дорожче, ніж еквівалентної кількості нафти у звичайних танкерах. У міжнародній торгівлі 78 % припадає на трубопровідний транспорт і тільки 22 % – на транспортування ЗПГ танкерами-газовозами.

 

G Найбільші міждержавні газопроводи побудовані з канадської провінції Альберта до США, з Нідерландів – через ФРН і Швейцарію – до Італії.

Електроенергетика – це капіталоємна складова частина паливно-енергетичного комплексу будь-якої країни, його базова галузь. Їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного прогресу. В багатьох країнах світу її розвиток фінансується за рахунок державних коштів.

 

G 75 % світового виробництва електроенергії припадає на США, Росію, Японію, Китай, Канаду, Німеччину, Францію, Великобританію, Бразилію та Італію.

 

Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок непоновлюваних джерел – вугілля, нафти, природного газу тощо.

З виробництва електроенергії у світі провідну роль відіграє теплоенергетика. У розташуванні теплоелектростанцій, що працюють на різних видах палива, є своя специфіка. Країни, які мають великі розробки вугілля, використовують могутні конденсаційні електростанції, прив'язані саме до цих розробок. На базі донецького вугілля працюють Запорізька, Слов'янська та інші ДРЕС.

 

 

Рис. 3.10. Структура електроенергетики

 

Нині десять провідних промислово розвинених країн світу споживають близько 70 % загальної кількості продукованої у світі енергії, а її в основному виробляють країни, що розвиваються. Розвинені країни для зміцнення власної безпеки вдаються до різних заходів. Наприклад, прем'єр-міністр Нідерландів Люберс на зустрічі у верхах Європейського економічного співтовариства, що відбулася в червні 1990 р., запропонував ідею Європейської енергетичної хартії. Її автори вважають цю подію другою за значенням у післявоєнній історії дипломатії після створення ООН. 17 травня 1991 року у Гаазі хартію підписали 50 країн, а також ЄЕС. Документ стосується держав, розташованих на різних континентах, тому назва “європейська" досить умовна, “світова" точніше б відображала коло її учасників. Основні засади Європейської енергетичної хартії: повага державного суверенітету над природними ресурсами; розвиток вільного й ефективного енергетичного ринку; усунення бар'єрів у торгівлі енергоресурсами; відсутність дискримінації між учасниками Хартії; поліпшення стану охорони навколишнього середовища; створення умов, що сприяють інвестиціям підприємств і приватних осіб в енергетичний сектор економіки. Європейська енергетична хартія – це не документ прямої дії. Після її підписання країни-учасниці провели міжнародні переговори про підписання Базисної угоди (згодом вона дістала назву “Договір хартії"), яка мала стати основою широкомасштабного і різнобічного співробітництва у сфері енергетики. Цей договір було підписано в Лісабоні у грудні 1994 року. Україна є учасником договору. Згідно з договором, наприклад, Україна повинна безперешкодно пропускати через свою територію до Західної Європи закуплений нею в Росії газ, навіть якщо її громадяни замерзатимуть у своїх домівках. Свобода транзиту означає, що певна країна має пропускати через свою територію потік енергоресурсів з іншої держави, який спрямовується до третьої країни.

Дослідники проблем енергетики вважають, що починаючи з 80-х років XX ст., світ вступив у нову енергетичну фазу своєї історії – період пошуку можливостей широкого використання відновлюваних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової, припливів). Після Чорнобильської катастрофи інтерес людства до ядерної енергії як потенційно необмеженого джерела енергії помітно знизився. Навколо проблеми ядерної енергетики ще довго не вщухатимуть суперечки. Існуватимуть як політичні сили, що рішуче виступатимуть на її захист, так і сили, що виступатимуть проти. Однак від цього джерела людство відмовиться лише тоді, коли знайде дешевший, ефективніший і безпечніший замінник.

Виконані експертами розрахунки свідчать, що тривалий час людство не відмовиться і від використання традиційних джерел енергії – вугілля, нафти, газу, біомаси, а споживання енергії у світі протягом найближчих десятиліть збільшуватиметься. За прогнозами, у 2020 р. світове споживання енергії збільшиться на 60 %. Попит на нафту становитиме 112,8 млн. т щодоби (на початку XXI ст. він становив 80 млн. барелів). Отже, споживання газу збільшиться вдвічі.

Обмеженість ресурсно-енергетичного потенціалу є вкрай актуальною глобальною проблемою світової економіки. Триває пошук альтернативних джерел. Усі країни-члени Європейського Союзу повинні замінити традиційні енергоносії альтернативними на 2 %, а до кінця 2010 р. – ще на 5,7 %. Автомобіль, що працює на водні, вважається автомобілем майбутнього.

Електроенергія виробляється у світі на кількох типах електростанцій: теплових, гідро-, атомних, вітрових тощо. На початку III тисячоліття понад 60 % електроенергії вироблялося на теплових електростанціях. Ці електростанції як паливо використовують мазут, вугілля, газ, біомасу тощо. Теплові станції, які, крім електроенергії, виробляють і тепло для централізованого опалення житлових і виробничих приміщень, називаються теплоелектроцентралями (ТЕЦ). Така практика поширена не лише в Україні, а й за її межами, зокрема в Данії. У більшості розвинутих країн світу виробництво електроенергії і теплопостачання будинків не взаємопов'язані.

Єдиним поновлюваним джерелом енергії є гідроенергетика. Економічний гідропотенціал планети використовується лише на 17 %. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені в Південній Америці, Південно-Східній Азії, Африці, хоча освоєні вони недостатньо. У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80 %. Загальна встановлена потужність гідроелектростанцій світу складає 300 тис. МВт.

Друге місце у світі за обсягом виробленої електроенергії посідають гідроелектростанції (ГЕС), які забезпечують виробництво п'ятої частини електроенергії. ГЕС бувають різної потужності – від невеликих до величезних. Найвищими у світі греблями на ГЕС є Рогунська (Таджикистан, споруджена в 1985 p., висота 325 м), Нурекська (Таджикистан, 1980 p., висота 300 м), Гранд-Діксенська (Швейцарія, споруджена у 1962 p., висота 285 м), Інгурська (Грузія, 1984 p., висота 272 м), Чикоазенська (Мексика, 1985 p., висота 261 м). Усього в світі налічується близько 30 гребель, висота яких перевищує 225 м. Розвинуті країни світу освоїли для використання 50 % своїх гідроресурсів, держави Східної Європи та колишнього СРСР – 20 %, країни, що розвиваються, – 7 %. У розвинених країнах подальший розвиток гідроенергетики стримується соціальними та іншими міркуваннями, а в країнах, що розвиваються, – відсутністю інвестицій. Спорудження гребель порушує встановлений природою водообмін і спричинює інші негативні наслідки.

Гідроенергетика має великі перспективи розвитку. Питома вага гідроенергії у світовому енергетичному балансі в середині 1990 років складала 20 %.

 

G Найбільша гідроелектростанція Ітайпу на річці Панара на кордоні Бразилії і Парагваю розпочала свою роботу в 1984 році. Зараз вона вийшла на свою граничну потужність 13 320 МВт.

G У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80 %.

Атомні електростанції стоять на третьому місці за обсягом виробленої світової електроенергії. Нині у світі діє приблизно 140 атомних реакторів. Упродовж 80–90 років XX ст. вони виробляли 10–11 % світової електроенергії. У деяких країнах атомні електростанції і далі виробляють левову частку електроенергії (Литва та Франція – 75 %, Бельгія – 56 %, Швеція – 51 %). Після Чорнобильської катастрофи багато країн, зокрема Польща, Швеція, Австрія, Італія, відмовилися споруджувати нові атомні енергетичні об'єкти. Німеччина повністю відмовляється від використання атомної енергії і поступово виводить з експлуатації свої 18 АЕС. А, наприклад, Франція, Південна Корея, Японія продовжують нарощувати свій ядерний енергетичний потенціал.

Атомна енергетика стала окремою галуззю енергетики після Другої світової війни. Сьогодні вона відіграє важливу роль в електроенергетиці багатьох країн світу. Атомні електростанції (АЕС) використовують транспортабельне паливо – уран. Їх будують незалежно від паливно-енергетичного фактора й орієнтують на споживачів у районах із напруженим паливно-енергетичним балансом. Оскільки АЕС споживають дуже багато води, їх споруджують біля водних джерел. Найбільшими експортерами уранових концентратів є Канада, Австралія, ПАР, Нігерія, Бразилія і США.

Сьогодні атомна енергетика зберігає свої позиції одного з основних джерел енергії: її частка складає приблизно 6 % від світового паливно-енергетичного балансу і близько 17 % всієї електроенергії, яка виробляється. Але є країни, де цей сектор найбільший у національному електроенергетичному виробництві. Перша п'ятірка має такий вигляд: Франція (76,4 %), Литва (73,7 %), Бельгія (56,8 %), Словаччина (53,4 %) і Україна (47,3 %).

Згідно з прогнозами, очікуване до середини ХХІ століття подвоєння населення Землі, в основному за рахунок країн, що розвиваються, і залучення їх до індустріального розвитку, може призвести до подвоєння світових потреб у первинній і до потроєння (до 6 000 ГВт) потреб в електричній енергії. Атомна енергетика, за умови забезпечення вимог із безпеки та економічності, могла б узяти на себе істотну частину зростаючих світових потреб у паливі та енергії (до 4 000 ГВт). Розвиток світової атомної енергетики може стати радикальним засобом запобігання таких кризових явищ, як виснаження дешевого вуглеводного палива і досягнення небезпечних меж викидів продуктів згоряння, що уже сьогодні загрожують людству. Розміри сировинних запасів, економічні та екологічні показники, впровадження засобів безпеки – усе це дає атомній енергетиці реальний шанс для затвердження як базової складової енергетичної структури більшості держав.

Зростання потужностей АЕС прогнозується в країнах Азії та Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Китай, Південна Корея, Індія, Японія), в деяких країнах Східної Європи (Чеська Республіка, Словацька Республіка), а також у Росії і Казахстані. Після енергетичної кризи в Каліфорнії адміністрація США також підтримала будівництво нових атомних електростанцій. Неоднозначною залишається ситуація лише в окремих країнах Західної Європи, в більшості з них проходять дебати стосовно майбутнього мирного атома. Найчіткіше про своє ставлення до цієї проблеми заявила Німеччина, прийнявши рішення про закриття всіх атомних станцій на своїй території до 2020 року. Проте опозиційні партії обіцяють переглянути це рішення, якщо прийдуть до влади. Варто також зважати на те, що стримане ставлення деяких європейських країн до нарощування потужностей АЕС зрозуміле й тому, що їх ядерно-енергетичний комплекс і так уже досить розвинений. До таких країн, насамперед, належить Франція.

G За даними МАГАТЕ, зараз у світі діє 445 реакторів загальною потужністю 2 200 млрд. кВт у 33 країнах. Ядерна енергетика у світовому виробництві енергії складає в середньому 19 %.

 

У Росії проводяться дослідження декількох типів реакторів. Основні з них: БН – реактор на швидких нейтронах з рідкометалевим теплоносієм потужністю 800 МВт (відновлений проект для Білоярської АЕС) і БРЕСТ – новий удосконалений проект швидкого реактора зі свинцевим теплоносієм. Саме БРЕСТ як реактор, що відповідає вимогам природної безпеки, Москва пропонує зробити міжнародним проектом.

Як альтернатива згаданим проектам розглядається електроядерний спосіб виробництва енергії і трансмутації радіоактивних відходів. Роботи в цьому напрямку здійснюються декількома країнами, зокрема Росією, на базі міжнародної міжурядової організації – Об'єднаний інститут ядерних досліджень (ОІЯД), до складу якої входить і Україна. Але за термінами практичної реалізації електроядерні установки відстають від реакторів на швидких нейтронах.

Ще більш далекі перспективи ядерної енергетики пов'язуються з термоядерною технологією. Наявні досягнення в освоєнні керованої термоядерної реакції синтезу на основі радянської технології “Токамак” переконують у принциповій можливості створення дослідно-промислової установки. Сьогодні йдеться про створення нового міжнародного термоядерного реактора за назвою ІТЕР-ФІТ. На розміщення його на своїй території претендують Японія, Франція і Канада. Спорудження реактора планується провести за десять років, потім, протягом двадцяти років, буде здійснюватися його експериментальна експлуатація. Таким чином, при своєчасному прийнятті рішень і ефективному міжнародному співробітництві можна розраховувати на перехід до початку комерційного термоядерного синтезу вже в ХХІ столітті.

G Якщо говорити про номінальну потужність, то найбільшою у світі установкою з використання Сонця для одержання електроенергії є Харпер-Лейк-Сайт на о. Харпер у пустелі Мохаве, штат Каліфорнія, США, що обслуговується фірмою “Ю Сі Оперейтинг Сервісис". Ці дві станції мають потужність 160 МВт (по 80 МВт кожна).

 

У світі є також геотермальні електростанції, які використовують внутрішнє тепло Землі, їх турбіни перетворюють енергію гарячих пароводяних джерел на електричну. Наприклад, у Новій Зеландії 10 % електроенергії виробляється на геотермальних станціях. Такі станції є також в Італії, Японії, Ісландії та США. Сумарна визначена потужність геотермальних станцій у світі на початку XXІ ст. становила 6,0 гВт.

Згодом почали споруджувати електростанції, що використовують енергію морських припливів і відпливів. У 2002 р. введено в експлуатацію хвильову дослідну електростанцію у Португалії, яка щорічно за рахунок океанських хвиль виробляє 5–10 кВт електроенергії.

Вкотре людство звернуло увагу на вітер як засіб для приведення у рух роторів вітротурбін. Подорожуючи Західною Європою, можна побачити на морських узбережжях багато сучасних вітротурбін, що виробляють електроенергію. На початку XXI ст. у Німеччині працювало 15 тис. вітряків. Використання енергії вітру можливе, якщо його швидкість на поверхні Землі перевищує 20 км/год. Найширшого розвитку використання вітрової енергії набуло в Каліфорнії (США). Проте цей спосіб одержання електроенергії не поширений, оскільки нинішні вітротурбіни дуже дорогі.

Використовується для виробництва електроенергії і тепло Сонця – сонячні електростанції. Пасивні способи використання сонячної енергії ґрунтуються на парниковому ефекті, а активні – на перетворенні сонячної енергії на інші форми. Використання сонячної енергії все ще перебуває на експериментальній стадії. За 200 миль на північ від Лос-Анджелеса (США) побудовані гігантські дзеркальні панелі, що приймають сонячне випромінювання. Поки що людство навчилося використовувати лише мізерну кількість сонячної енергії. Щосекунди Сонце надсилає до Землі 65 млрд. кВт електроенергії. Протягом трьох хвилин Земля одержує від Сонця таку кількість енергії, яку людство витрачає за рік. Щодоби гектар земної поверхні одержує від Сонця стільки енергії, якої вистачило б для приведення в дію електрогенераторів потужністю 10 тис. кВт. Сумарна світова встановлена потужність сонячних електростанцій становить 0,4 гВт. Автономні сонячні установки малопотужні: їх потужність не перевищує 500 Вт. Сонячна енергія основну роль відіграє у виробництві тепла – світова потужність сонячних теплових установок становила на початку третього тисячоліття 1,5 гВт.

Людство давно винайшло способи транспортування електроенергії на далекі відстані, з одних країн до інших, використовуючи для цього повітряні лінії електропередач, а також кабельні технології. Світовими експортерами електроенергії є Росія, Україна, Угорщина, Франція. Основними імпортерами електроенергії є США, Італія, Нідерланди.

Гірничодобувна промисловість – галузь, пов'язана з видобутком та первинною обробкою корисних копалин. Первинну обробку часто ще називають збагаченням, при цьому в сировині збільшується відсоток корисних елементів і зменшується баласт. Найбільшими гірничодобувними країнами світу є США, Росія, Канада, Австралія, Південно-Африканська Республіка і Китай. Гірничодобувна промисловість належить до галузей міжнародної спеціалізації у цій групі країн, а також у багатьох країнах, що розвиваються, зокрема в Індії, Індонезії, Конго, Замбії, Бразилії, Мексиці, Венесуелі, Чилі. Як і колись, нині країни, що розвиваються, є постачальниками мінеральної сировини для промислово розвинутих країн. У багатьох країнах, що розвиваються, сировина видобувається в обсязі, який у кілька разів перевищує їх внутрішні потреби. Отже, на експорт іде значна кількість видобутої сировини.

Попри те, що в розвинутих країнах гірничодобувна промисловість належить до провідних, третину своїх потреб у продукції рудної промисловості вони задовольняють за рахунок імпорту з економічно відсталих країн. Споживачів мінеральної сировини у світі багато. Це пояснюється, зокрема, й тим, що рідкісні види мінеральної сировини видобувають в одній (або кількох) країнах, а попит на них є в багатьох. У деяких країнах, багатих на мінеральну сировину, немає певних її видів. Країни, що споживають видобуту мінеральну сировину, відзначаються обсягами імпортованих корисних копалин, що пояснюється економічним потенціалом відповідної країни. Світовий імпортер гірничорудної сировини – Японія, великим споживачем є також Західна Європа.

У добувній промисловості велике значення має ліс. Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і промисловості. Ліси пом'якшують місцевий клімат, захищають землю від ерозії. На жаль, людина, як і раніше, експлуатує ліс, а не управляє ним. Зменшення площ лісових угідь нашої планети триває. Наприкінці XX ст. на планеті ліси займали площу 4 млрд. га, або близько 30 % суходолу. Нині лісів у світі менше, ніж в історичному минулому. Людина експлуатує ліс, причому часто робить це нещадно і неекономно. Упродовж останніх двох століть площа лісів у світі скоротилася вдвічі. Більшість території Західної Європи та регіону Середземного моря втратила свої природні ліси багато століть тому. У Китаї деревина вже давно є дефіцитом. Щороку Земля втрачає 12 млн. га лісів (переважно тропічних). Це досить велика цифра – 2 % від загальної площі лісів, що залишилися. Якщо ситуація не зміниться на краще, то вже через півстоліття на земній кулі не залишиться лісів природного походження. Випалювання їх з метою одержання додаткових площ орної землі та пасовищ призводить до “парникового ефекту", бо в атмосферу викидаються великі обсяги двоокису вуглецю. Нині у розвинених країнах Заходу, як правило, щорічно лісів вирубують менше, ніж обсяг природного приросту деревини. Коефіцієнт вирубування (співвідношення вирубування і приросту) складає 0,45–0,75. Лише в окремих країнах, наприклад у Швейцарії і Португалії, деревини вирубували більше, ніж її приростало. За запасами деревини на першому місці стоїть Росія (75 млрд. м³). У світі найбільшими експортерами деревини є Росія, Канада, США та Скандинавські країни. Основними імпортерами деревини є Західна Європа та Японія. Імпорту тропічної деревини належить помітне місце у загальному його обсязі багатьох країн.

Країни, найбільше забезпечені лісовими ресурсами: Росія, Канада, Бразилія, США, Китай. У багатьох країнах, що розвиваються, до 80 % заготовленої деревини йде на дрова, а в розвинених країнах понад 90 % деревини використовується як сировина для різних сфер економіки.

Найбільші експортери продукції лісового комплексу: Канада, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Австрія. Основні імпортери продукції цієї галузі: США, європейські держави, Японія. Останнім часом на ринок виходять держави Південної Америки (район Амазонки) і Тропічної Африки, що постачають деревину тропічних лісів. Однак вирубкаування тропічних лісів низькоефективне через відсутність належного рівня механізації, через розмаїтість видів дерев у диких лісах.

 

G Тропічний ліс росте майже в 10 разів швидше лісів помірних широт. Його хаотичне вирубування призвело до екологічних проблем як у районі Амазонки, так і в Африці.

3.2. Регіональна характеристика обробних галузей

Обробними галузями промисловості вважаються такі, що пов'язані з обробкою одержаної від природи сировини, а також матеріалів, створених штучно з метою виготовлення необхідних товарів. Після Другої світової війни географія галузей обробної промисловості світу значно розширилася. Швидкими темпами галузі обробної промисловості розвивалися у країнах з низьким рівнем оплати робочої сили, оскільки продукція цих галузей була конкурентоспроможною на світових ринках. Лідерами у темпах розвитку галузей обробної промисловості є країни Східної та Південно-Східної Азії. У країнах із розвинутою ринковою економікою почалась так звана деіндустріалізація, тобто промисловість стала відігравати в їх економіці значно меншу роль, ніж раніше. Ці країни і нині виробляють левову частку продукції світової обробної промисловості, але темпи її розвитку поступаються темпам, зафіксованим в економічно відсталих країнах. Зараз виробництво 80 % світової промислової продукції зосереджене в чотирьох регіонах земної кулі – Північній Америці, Північно-Західній Європі, Західній Росії та Японії. Виробництво текстилю, одягу, побутових електронних приладів почало активно переміщуваатися від країн з розвинутою ринковою економікою до країн зі слаборозвинутою економікою.

 

 

Рис. 3.11. Склад металургійного комплексу

 

G Загальні світові ресурси залізних руд складають близько 1 трлн. т. Найбільші поклади залізних руд розташовані в Бразилії та Венесуелі. Поклади руди в Східній Європі та Китаї складають понад 1/2 світових запасів. Йдеться, насамперед, про Росію, Україну, Казахстан, Китай, КНДР. Найбільші запаси марганцевих руд зосереджені в ПАР, Україні та Габоні, а хромових – у ПАР та Індії.

G Україна щороку експортує 45 млн. т руди і відповідно посідає сьоме місце у світі серед країн-експортерів марганцевих руд.

Основні експортери продукції чорної металургії – Австралія і Бразилія. 90 % залізної руди транспортується морем.

 

 

Рис. 3.12. Принципи розташування підприємств чорної металургії

Чорна металургія. Залізної руди у світі достатньо, вона є практично на всіх континентах. Багатими на неї вважаються Росія, Україна, Китай, Індія, Бразилія, Південно-Африканська Республіка, Алжир, Лівія, Мавританія, Ліберія, США, Канада, Австралія, Швеція та ін. Серед зазначених країн лише Китай не експортує залізну руду у світових масштабах, її основними експортерами вважаються Австралія, Росія та Бразилія – країни, розташовані на трьох різних континентах. До Другої світової війни залізна руда в основному видобувалася в США, Великобританії, Швеції, Франції, Німеччині. Після війни лідируючі позиції у видобутку руди посідали Канада, Австралія, Південно-Африканська Республіка і деякі країни, що розвиваються. Після Другої світової війни частка спожитого заліза почала скорочуватись через збільшення використання пластмас та інших синтетичних матеріалів.

Ще в недалекому історичному минулому підприємства чорної металургії розміщувалися якомога ближче до басейнів кам'яного вугілля, що зумовлювалося великою енергомісткістю цієї галузі. Для одержання 1 т чавуну (який потім перероблявся на сталь) було потрібно більше вугілля, ніж залізної руди. Оскільки для ливарного виробництва його потребувалося ще більше, то доцільніше було возити залізну руду до вугілля, а не навпаки. Відбувалися, щоправда, і “маятникові перевезення". Якщо в одному регіоні була залізна руда, а в іншому – вугілля, то створювали підприємства чорної металургії в обох регіонах з тим, щоб залізничні ешелони, що курсували між цими регіонами, були завжди завантажені. В один бік вони везли залізну руду, в інший – вугілля. Удосконалюючи технологію, людство досягло того, що затрати на вугілля стали значно меншими, ніж затрати на залізну руду, і стало вигідно возити вугілля (кокс) до місць видобування залізної руди. Технічний прогрес сприяв розвитку чорної металургії у місцях споживання її продукції, віддалених від родовищ вугілля і залізної руди. Яскравий приклад – металургійні центри Японії та країн Східної Європи. У світі є не лише великі підприємства чорної металургії, а й міні-заводи. Проте для виробництва сталі необхідні великі і високоефективні заводи. А для цього потрібні колосальні інвестиції. З огляду на це, сталеливарного виробництва немає, наприклад, в Африці. Цей континент виробляє менше ніж 1 % світової сталі. Нові металургійні центри з'явилися у Бразилії, Південній Кореї, Японії, на Тайвані. Цьому сприяли дешева робоча сила, урядові субсидії та податкові пільги на експорт сталі. Фахівці вважають, що занепад сталеливарної промисловості, наприклад, у США і Великобританії, пояснюється надмірною кількістю працівників, деморалізованим керівництвом, неефективністю або відсутністю державної підтримки, незговірливістю профспілок.

Кольорова металургія. Нерідко у кілограмі залізної руди понад півкілограма припадає на чисте залізо. З рудами кольорових металів природа значно скупіша. Якщо в 1 кг мідної руди міститься 5–10 г міді, то така руда придатна для промислової переробки. А, наприклад, олово отримують з іще бідніших руд. Нині підприємства кольорової металургії наближають до місць видобування руд кольорових металів. З країн, що мають розвинуту кольорову металургію, слід назвати США, Росію, Канаду, Австралію, Казахстан, Іспанію, Польщу, Чилі, Конго, Замбію, Малайзію, Індонезію. У країнах, що розвиваються, часто був неповний цикл процесу виробництва кольорових металів. Наприклад, там видобувалася руда, вироблявся концентрат і чорновий метал. Подальші технологічні операції виконувались у промислово розвинутих країнах – США, Японії і країнах Західної Європи. Чорновий метал вантажили на судна і відправляли на заводи кольорової металургії колишніх метрополій. До речі, такі заводи сконцентровані на морському узбережжі. Оскільки виробництво кольорових металів екологічно шкідливе, то протягом останніх десятиліть воно почало інтенсивніше переміщуватися у країни, що розвиваються, завдяки їх ліберальним стандартам у сфері охорони навколишнього середовища. Нині кольорова металургія зосереджена переважно в країнах Азії, Африки і Латинської Америки. А споживають кольорові метали в основному промислово розвинуті країни.

Дещо інші тенденції притаманні виробництву алюмінію. Трапляються руди (боксити) з таким високим вмістом цього металу (до 60 %), що економічно доцільно транспортувати їх до регіонів, багатих на електроенергію. Родовища бокситів є в багатьох країнах (Франції, Угорщині, Греції, Гані, Камеруні, Гаїті, Суринамі, Росії, Китаї та ін.). Найбільше бокситів видобувають в Австралії, Гвінеї та на Ямайці. На частку цих трьох країн припадає понад 70 % світового видобутку бокситів. 70 % первинного алюмінію споживають США, Японія і ФРН. Упродовж останніх десятиліть частка країн, що розвиваються, у виробництві алюмінію збільшується. Зокрема, інтенсивно розвивається алюмінієва промисловість у Бразилії, Суринамі і Венесуелі.

Руд кольорових металів на планеті мало і розподілені вони дуже нерівномірно. Лише США і Росія задовольняють свої потреби в кольорових металах за рахунок розробки власних родовищ, а решта країн, тією чи іншою мірою, залежать від імпортної мінеральної сировини.

Родовища руд кольорових металів здебільшого розташовані в країнах, що розвиваються, а енергія, необхідна для виробництва, – у промислово розвинених країнах.

Алюмінієва промисловість

G Промислове виробництво алюмінію почалося після 1886 р., коли був відкритий електролізний спосіб розщеплення глинозему на кисень і алюміній. Раніше він належав до коштовних металів і був дорожчим золота. У 1855 р. на Всесвітній виставці у Парижі зливок алюмінію мав пафосну назву “срібло з глини".

У світовому виробництві відомо понад 500 тис. виробів з алюмінію і його сплавів. У природі це найбільш розповсюджений метал, проте промислова концентрація глинозему трапляється рідко.

G У земній корі алюмінію майже в 4 рази більше, ніж заліза, і у 100 разів більше, ніж золота.

Оскільки основні споживачі алюмінієвої сировини – промислово розвинені країни (США, Японія, Китай, ФРН, Франція та ін.), що цілком або частково не забезпечені власними ресурсами, а основні видобувні країни не мають алюмінієвої промисловості, частка експорту, в загальному видобутку бокситів, дуже висока.

Міді в природі порівняно багато. Понад 240 мінералів містять мідь, однак тільки 18 мають промислове значення.

Переважна частина покладів припадає на Казахстан, Росію, Чилі, США.

Виробництво міді перебуває під впливом паливно-енергетичного фактора РПС, тому орієнтоване на паливно-енергетичну промисловість в основному економічно розвинених країн: США, Японії, ФРН, Канади, Росії.

Основні експортери цинку та свинцю і їх концентратів – Австралія, Канада, Перу, Мексика, США, Бразилія, Казахстан, Росія.

Промислова концентрація олова в природі трапляється рідко. Відомо 18 мінералів, що містять олово, але єдиним промисловим мінералом є олов'яний камінь.

Олово добувається в 13 країнах, на частку чотирьох з них – Китаю, Індонезії, Перу і Бразилії – припадає близько 75 % світового видобутку.

Ртутна промисловість

G Ртуть – єдиний метал, що перебуває в рідкому стані при нормальній температурі.

Головними споживачами ртуті є електротехнічна, радіотехнічна, хімічна, медична та військова промисловості. У природі відомо 25 мінералів, які містять ртуть, але промислове значення має лише кіновар. П`ятнадцять держав мають промислові поклади цього металу, серед яких Україна, Іспанія, Італія, Китай, Румунія.