Теоретична частина
Актуальність обраної проблеми
Проблема поширення хімічних речовин, здатних викликати залежність, яка особливо гостро постала в Україні в останнє десятиріччя - це проблема наркотизму. Оскільки ця проблема за своєю сутністю є біопсихосоціальною, вона виступає предметом низки наукових дисциплін.
Наукові підходи щодо вивчення проблеми наркотизму виникали паралельно з виникненням і розвитком самої проблеми. Спочатку це була проблема окремої особистості, залежної від тих або інших адиктивних речовин, і цілком справедливо першими їй почали приділяти увагу медики і психологи. Далі проблема наркотизму еволюціонувала і набула масового характеру, у цьому зв’язку сформувалися юридичний і соціологічний підходи щодо її вивчення.
Виникнення та інституалізація специфічних соціальних форм реакції на процес поширення наркотизму, залучення до нього груп людей, які безпосередньо не є споживачами наркотиків, але, так чи інакше, впливають на нього (наприклад, спеціальні підрозділи поліції і навіть наркомафія), перетворили цей процес на комплексне соціальне явище. Відповідно зросла й актуальність саме соціологічного підходу до вивчення наркотизму.
Соціологічний підхід до аналізу наркотизму полягає, насамперед, у вивченні всіх соціальних аспектів вживання наркотичних речовин (а також інших речовин, здатних викликати залежність). У межах соціології девіантної поведінки і соціології злочинності наркотизм виступає як самостійний предмет досліджень. Наркотизм розглядається як досить широке соціальне явище, в силу того, що він пов’язаний не тільки соціальними фактами поведінки стосовно наркотиків та інших адиктивних речовин, але і передбачає соціальну відповідь на процес їхнього поширення. Тому що соціологічний підхід щодо вивчення наркотизму достатньо молодий, передчасно говорити про існування єдиної методології аналізу наркотизму. У цьому зв’язку цікаво простежити шляхи формування уявлень про соціальну сутність цього явища.
Мета дослідження
Метою соціального дослідження є вивчення основних аспектів проблеми наркоманії серед молоді.
Аналіз досліджень та публікацій
Найбільш ранні дослідження наркоманії відносяться до кінця XIX ст. У 1885 р. на замовлення губернатора Туркестанського краю було проведено дослідження С. Моравицького «Про наркотики і деякі інші отруйні речовини, уживані населенням Ферганської області». У результаті були виявлені й описані види наркотиків, засоби їхнього вирощування і вживання, кількість посадок, ціни на наркотики, групи споживачів. Зроблено важливий висновок про культурний характер споживання наркотиків: для ферганських мусульман вони є своєрідним замінником алкоголю і складають невід’ємну частину «способу життя» місцевого населення.
У 20-і роки в радянській соціології розгорнулися інтенсивні дослідження девіантної поведінки: злочинності, алкоголізму, дитячої безпритульності, наркоманії, суїцидів. За цей період написали свої роботи І. Ісаєв, М. Н. Гернет, А. А. Герцензон, Г. Волков, І. Д. Страшин, Е. І. Дейчман, Л. Г. Політов, А. М. Рапопорт та ін. Звертають на себе особливу увагу такі роботи М. Н. Гернета, як «Моральна статистика» (у ній висвітлюються деякі аспекти поширення алкоголізму і наркоманій), «Наркотизм, злочинність і кримінальний закон» (1924), «Сто дітей наркоманів» (1926). В останній роботі він проаналізував результати обстеження наркоманії серед безпритульних Москви, при цьому зі 102 чоловік тільки двоє відповіли негативно на питання про вживання тютюну, алкоголю або кокаїну.
У 20-і рр. йшло активне вивчення проблеми наркотизму. Так, А. М. Рапопорт узагальнив матеріали обстеження 400 кокаїністів. Тісний зв’язок наркотизації населення із соціально-побутовими умовами підкреслює А. С. Шоломович. Н. К. Топорков розрізняє «наркотистів» - осіб, які приохотилися до вживання наркотичних засобів у силу соціальних умов, і «наркоманів» - осіб із патологічною конституцією. Зв’язок наркотизму і злочинності відзначають М. Т. Бєлоусова і П. І. Люблінський. При цьому ряд дослідників фіксує відносно меншу частоту і тягар злочинів, які чиняться наркоманами (І. Н. Введенський, А. М. Рапопорт). Вживання наркотику (кокаїну) частіше йшло за злочином, а не передувало йому.
З 30-х років і до початку 60-х у вітчизняній соціології девіантної поведінки спостерігалася перерва у вивченні проблем соціальних відхилень і, зокрема, проблем адиктивної поведінки. Наступила епоха «ліквідації» у країні наркотизму як соціального явища, а отже, і непотрібності будь-яких досліджень. Тематика ж пияцтва й алкоголізму не сходить цілком із радянської сцени, вона перероджується в «антиалкогольну пропаганду», «боротьбу» під гаслами типу «Пияцтво - шлях до злочину» і «Пияцтву - бій!», а в службових характеристиках з’являється характеристика «морально стійкий», що означало для посвячених - «не алкоголік». З поновленням досліджень у галузі девіацій ця галузь соціології формувалася як міждисциплінарна, зазнавши сильного впливу юридичних, медичних і психологічних дисциплін.
Наприкінці 50–60-х рр. стали з’являтися дослідження медиків соціологічного характеру (В. В. Боріневич, Я. Г. Голанд, І. В. Стрельчук) і юристів, які розглядають різного роду кримінально карані дії з наркотиками (Л. П. Ніколаєва, М. Ф. Орлов і ін.). І пізніше тема наркотизму посідає стале місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів (Е. А. Бабаян, Т. А. Боголюбова, А. А. Габіані, М. Х. Гонопольський, Р. М. Готліб, І. Н. П’ятницька, Л. І. Романова й ін.).
З середини 60-х рр. відновилася дослідницька робота, дещо пізніше з’явилися фундаментальні праці Г. Г. Заіграєва, в яких він, як відзначають дослідники, відстоював соціологічний підхід у вивченні пияцтва й алкоголізму, описував результати емпіричних соціологічних досліджень, відстоював розумну соціальну антиалкогольну програму, розроблену під його керівництвом. З’явилися роботи Н. Я. Копита, Б. М. Левіна, Ю. П. Лісіцина, П. І. Сидорова і ін. Комплексному аналізу соціальних, медичних і психологічних проблем пияцтва й алкоголізму присвячені також дослідження Б. С. Братуся, Б. М. Гузікова, В. М. Зобнєва, А. А. Мейрояна.
Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А. Є. Лічко, Г. Я. Лукачер, Н. В. Макшанцевої, Т. В. Іванова, В. А. Чудновського, І. Н. П’ятницької, А. Ф. Радченко, М. Л. Рохліна. При цьому в генезисі споживання адиктивних речовин особливо відзначалося значення групової активності, пошук незвичних відчуттів і переживань, а також роль біологічного чинника. Всупереч поширеній думці, «нудьга» виявилася малозначущим чинником у генезисі наркотизму. У 1992 р. за замовленням Міжнародної асоціації по боротьбі з наркоманією і наркобізнесом було проведено велике дослідження (керівник Г. Г. Сілласте), що охопило сім економічних зон Росії, опитування проводився в 12 містах.
У 80–90-і рр. основним центром соціологічних досліджень пияцтва, алкоголізму і наркотизму стає сектор соціальних проблем алкоголізму і наркоманії Інституту соціології АН СРСР–РАН (Б. М. Левін - керівник, Ю. Н. Іконнікова, С. Г. Климова, Л. Н. Рибакова, М. Позднякова та ін.). У Ленінградському інституті соціально-економічних проблем АН СРСР було створено групу вивчення проблем пияцтва й алкоголізму (керівник В. Карпов). Антиалкогольна кампанія 1985 р. породила багато кон’юнктурних досліджень-одноденок. Активізувалася дослідницька діяльність в організаціях і закладах МВС Росії (А. Я. Гришко, В. М. Єгоршин, В. І. Омігов і ін.). У ці роки вийшло багато робіт, присвячених проблемі наркотизму в часописі «Соціологічні дослідження».
Соціологічному аналізу наркотизму у радянський період були присвячені роботи багатьох вчених - таких як М. Н. Гернет, А. А. Габіані, Б. М. Левін, М. Б. Левін, А. Я. Вілкс, В. Є. Гелінас, Н. А. Монахов, А. С. Меліксетян, В. В. Гульдан, О. Л. Романова, О. Г. Данілін, О. К. Сіденко та ін. Алкогольну ситуацію досліджували А. М. Рапопорт, А. А. Герцензон, Т. Г. Заіграєв, О. Е. Соловей, І. А. Голосенко, М. С. Мацковський, О. І. Рибаков, В. Є. Хвощов, Ф. Е. Шерегі та ін.
В Україні наприкінці 90-х рр. стали проводитися дослідження молодіжного наркотизму - соціологічному аналізу наркотизму присвячені роботи харківських соціологів В. О. Соболева, І. П., О. М. Поступного, Ю. Н. Свеженцевої та ін., роботи одеських соціологів В. Н. Подшивалкіної, Т. Г. Каменської, М. В. Левинского, Н. А. Мирошниченко, роботи київських соціологів О. М. Балакіревої, О. О. Яременко та ін.
Таким чином, лише на початку 90-х рр. з’явилися окремі роботи, що аналізують наркоманію як самостійну форму девіантної поведінки. Проте алкоголізм, наркоманія і токсикоманія розглядалися як окремі форми відхилень, їхній взаємозв’язок не вивчався. Лише останнім часом ставляться подібні питання. Здійснюються спроби застосування якісних методів аналізу наркотизму, глибинних неформалізованих інтерв’ю з наркоманами, всебічно аналізуються можливі наслідки. Вивчаються економічні механізми наркотизму.
У галузі розробки соціальних технологій профілактики наркотизму українськими спеціалістами робляться поки лише перші кроки. Подібна робота ведеться, в основному, спеціалістами-наркологами, найчастіше без урахування соціальних детермінант цього явища. Як справедливо відзначають вчені-юристи, поки ще залишаються зовсім не вивченими соціальна практика боротьби з наркоманією, профілактичний напрямок, який не охоплюють засоби кримінального права, система соціальної реабілітації як альтернатива примусовим, репресивним методам. Також недостатня увага приділяється оцінці ефективності існуючих урядових і громадських програм протидії поширенню наркотиків.
На сьогодні у сучасній соціології девіантної поведінки виникає спеціальна галузь - соціологія наркотизму. Вона не є абсолютно новою в силу того, що саме явище існує достатньо тривалий час і досліджується практично з 18 століття. На сьогодні практично всі боки цього масштабного явища вже піддалися вивченню з тією або іншою мірою глибини. Наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася його структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Єдиним недоліком більшості перерахованих вище робіт можна вважати їхній однобічний розгляд наркотизму з тієї або іншої позиції при ігноруванні його багатогранності як соціального феномена. Ми зіштовхуємося з відсутністю уявлення про соціокультурний механізм поширення наркотизму. Таку ситуацію можна зв’язати тільки з тим, що дотепер фактично не була остаточно сформована система інституціональної відповіді на поширення наркотизму в нашій країні, причому процес її формування продовжується і дотепер.
Аналіз соціологічних робіт дозволяє зробити висновок про те, що у вітчизняній соціології ще не склався єдиний концептуальний підхід щодо вивчення наркотизму, не виділені його механізми, не розглянута сукупність чинників, які визначають динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства. Відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду девіантної поведінки, і тим більше як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними та відбувається їхня синонімізація.
