Еміль Золя - як теоретик натуралізму.

Еміль Золя (1840 – 1902) – один з найвидатніших французських письменників половини ХІХ в. Золя був творцем теорії натуралізма - напрямок, який виникнув і розвивався в літературі Франції в 60-80 роки ХІХ ст.З натуралізмом було пов’язана також творчість таких письменників, як брати Жуль і Едмон Гонкурі, Гюісманс та ін. В своїх числених статтях Е. Золя виклав і обгрунтував теорію натуралізма як нового і єдино правильного, на його думку, метода в літературі, найбільш значущою теоритичною роботою Золя являється “Експерементальний роман “ (1880). Натуралізм, стверджував Золя, являє собою подальший розвиток традицій реалізму минулого, частково Бальзака, якого Золя називає “основоположником точного вивчення суспільства”. Однак на його думку старий реалізм, його метод зображення життя уже недостатній в нову епоху, коли успіх точних і гуманітарних наук заглибили знання дійсності.

Золя цікавився успіхами науки, відкриттями в біології, фізіології, медицини, вважав, що закономірність розвитку природи і живого світу можуть бути перенесеними і на людське супільство, долю людини – “ ці ж закони керують конем на дорозі і мозком людини”. Прагнучи зробити літературу точним і правдивим відображенням життя Золя хотів зблизити її з наукою, перенести в художню творчість методи наукового дослідження. Письменник, стверджує Золя, повинен бути, подібно вченому строго об’єктивним, вивчаючи і зображуючи факти життя не повинен керуватися особистими і політичними симпатіями або антипатіями – “ не можна уявити собі хіміка, невдоволеного на азот за те, що ця речовина неможлива для дихання, або ніжно симпатизує кисню за протилежною причиною". Таким чином, Золя заперечує роль світогляду в художній творчості стверджуючи, що він “ зробив літературі послугу - звільнив її з під тяжкої і брудної політичної купи”.

Золя вважав, що старий реалізм мало приділяє уваги відображенню фізіології людини; завдання натуралізма – заповнити цей проміжок, показуючи фізіологічну основу, яка визначить людську психологію, характери і поступки. Особливо захоплювався Золя теорією спадковості, якій приділяв перебільшено велике значення, часто приписуючи їй вирішальний вплив на долю людини. Золя зменшував вплив соціальних законів, соціального середовища. У ранніх натуралістичних романах його (“ Тереза Ракен” 1867, “Мадлен Фера”, 1868) – це опускання людини до рівня тварини відчувається особливо сильно. В романі “Земля” в одні частині показані і роди у жінки, і як телиться корова, причому показана деяка загальність фізіологічних процесів. В такій грубому простому ‑­

трактувані людини стояв крок назад, зроблений Золя в зрівнянні с критичним реалізмом Стендаля і Бальзака. Звісно, в кращих соціально – значимих творах Золя немає такого прямолінійного фізіологічного зображення людини, але вплив цього біологічного фактора дає про себе знати і в його зрілій творчості, в серії “Ругон – Маккари”.

Золя надавав велике значення опису середовища, обстановки, професійної праці, речей, які оточують людину. З майже науковою, професійною достовірністю відтворює він в своїх романах і шахту (“Жерміналь”), і залізничну дорогу (“Людина-тварина”), і універсальний магазин (“Дамське щастя”), і парижський ринок (“Черево Парижу”). Це захоплення фактами, документами, речами, нерідко витісняють, або затуляють людину, підкоряючи її фатальній владі середовища. Разом з тим саме звертання письменника до багатьох сторін людського життя, яке раніше було не прийнято відображати, безсумнівно розширювало рамки реалізму. Адже натуралісти вправдовували свою відвертість саме прагненням передати неприкриту правду життя. Частково, в згаданому романі “Земля” натуралістична відвертість і навіть відома грубість зображуваних сцен є для письменника способом показати дикунство, неосвідченість, грубість, що панують у французькому селі, де мешканці приречені на цілком тварине існування. До того ж у такого великого художника, як Золя, погляд на життя був ширшим ніж це можна було припустити на основі його натуралістичної теорії. Показуючи людину з біологічногї сторони, досліджуючи вплив законів успадкування, Золя одночасно розгортав широку картину уподобань епохи, з такою ж точністю і послідовностю вивчав і показував головні соціальні протиріччя епохи. При цьому натуралістичні моменти іноді вступали в протиріччя з соціальним аналізом а частіше лише доповнювали цей соціальний аналіз і навіть посилювали суспільні роздуми і оцінки письменника. Саме прагнення натуралістів показати зворотність життя, її темні сторони привело до демократизації тематики. Частково, великою заслугою Золя є зображення контрастів багатства і бідності, загострених протиріч капіталістичної Франції. Подібні контрасти ми зустрічали у Французькій літературі лише у романтика Гюго. При цьому Золя заговорив не просто про бідняка а саме про пролетарій. Він виявив соціальну трагедію робочого класу не звертаючись до ідеалістичного твердження суспільних протиріч в дусі вічної боротьби добра і зла, як це було у Гюго.

Прагнення до натуралістичного аналізу деталей побуту, інтерес до фізіології сполучались у Золя з тенденцією до створення циклів романів, що охоплюють великі групи людей різних класів, пов’язаних між собою спорідненими стосунками, і соціальними долями. Основний цикл Золя – “Ругон-Маккари”.