Драма-дискусія Б.Шоу та реалізація її принципів у п’єсі «Пігмаліон».

Слова "театр", "драма", "сцена" - грецького походження. Саме там ко­лись зародилося це мистецтво. Щоб зрозуміти сутність онов­лення драматургії межі ХІХ-ХХ ст., давайте зорієнтуємося, якою була істо­рія драми загалом. Драма (дія) - це один з літературних родів, що зображує світ у формі дії і, здебільшого, призначений для сценічного втілення. Виникла драма ще в античний період і впродовж розвитку літературного процесу вона зазнавала змін. Існує два жанрових типи драми: "арістотслівська", або "закрита", драма; "неарістотелівська", або "відкрита", драма.

"Бернард Шоу "драми-дискусі. "основа драми - дискусія; глядачі як учасники театрального дійства, відкритий фінал, нові типи героїв, поєднання жанрових ознак драми і роману".

Нова драма

1. Показує трагедію життя.

2. У центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи.

3. Конфлікт внутрішній - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.

4. Рушій сюжету - психологічні колізії, зіткнення ідей.

5. Герой - особистість, "духовний симптом" епохи.

6. Відображення складного духовного буття.

7. Від реалізму і натуралізму - до модернізму.

8. Автор відтворює загальну атмосферу часу, духовні пошуки епохи, прагне до морального пробудження особистості й суспільства.

9. Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мис­лить разом із героями.

10. Умовність, узагальнювальний зміст.

11. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.

12. Пафос роздумів, переживання, суперечностей буття.

Англійський драматург Б. Шоу (1856—1950) творчо сприйняв традиції драматургії своїх попе­редників, зокрема Г. Ібсена, і розкрив нові можли­вості театрального мистецтва. В творчій спадщи­ні письменника драматичні твори різних жанрів: комедії, драми, історичні трагедії, але їх об'єднує щирий інтерес до людини, її світогляду, духовної культури. Драматург використовує відомий грецький міф про Пігмаліона, скульп­тора, який зневажливо ставився до кохання, надаючи перевагу своєму мис­тецтву. За це богиня Афродита покарала його: вона насилає на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його витвору — статуї морської богині Галатеї. Вражений коханням, Пігмаліон страждає, бо його кохана залишається лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон благає Афродиту оживити Галатею. Статуя оживає і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружи­ною Пігмаліона. Шоу оригінально переробляє цей міф, під­коряючи своєму творчому задуму. Його п'єса, на перший погляд, зовсім не про кохання, принаймні про кохання герої не говорять. Вони вирішують зовсім інші проблеми. За буденними подіями і кумедними ситуаціями Шоу побачив важли­ву проблему — проблему пробудження людської гідності, можливість реаліза­ції особистістю внутрішньої краси. Висновок. Головна проблема п'єси «Пігмаліон» — це проблема можливос­тей людини для духовного розвитку. В п'єсі Шоу, як і в міфі, два плани цього розвитку: перший — Еліза, її «одухотворення» під впливом мистецтва Хіггінса, другий — сам Хіггінс, який повинен визнати, що крім цього «мистецтва», крім фонетики, є інші важливі речі: людські стосунки, людські долі. Письменники світу взяли на озброєння створені Чеховим нові художні форми: діалог з самим собою (прийом, що дає змогу по­бачити за словами і вчинками героїв їхнє психологічне підґрун­тя), широке використання підтексту, свідоме зниження трагедійної ситуації, у яку потрапляє «людина на зламі часу», до рівня комедії (як у «Вишневому саді»: герої не відчувають, що нові часи несуть їм загибель фізичну), широке ви­користання образів-символів (чайка, вишневий сад), відсутність динаміки розвитку образів, нездатність персонажів до змін у змі­нюваному світі тощо.