Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва

Парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою їх охорони та використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних і оздоровчих цілях.

Залежно від ступеня унікальності, естетичної, наукової, природоохоронної, рекреаційної й оздоровчої цінності, збереженості первісної планувальної структури тощо парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного чи місцевого значення.

Основним призначенням парків-пам’яток садово-паркового мистецтва є збереження, підтримання та відновлення паркових ландшафтних композицій, а також проведення екскурсій і масового відпочинку населення. Їх території можуть використовуватись і для проведення наукових досліджень. Природоохоронні функції поєднуються в них з історичними, культурними та естетичними.

Оголошення парків-пам’яток садово-паркового мистецтва може проводиться як з вилученням, так і без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів. Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами.

Проведення заходів щодо охорони і використання територій парків, їх утримання та реконструкція здійснюється за проектами організації території парків. Для кожного об’єкта має бути розроблено науково обґрунтований проект утримання та реконструкції (або консервації, реставрації, відновлення), при необхідності здійснено функціональне зонування територій з розробкою спеціальних режимів охорони і використання, визначенням допустимих норм рекреаційного навантаження.

Утримання парку в належному стані вимагає здійснення постійного догляду за насадженнями, а саме проведення санітарних рубок, рубок реконструкції та догляду з підсадкою, замість загиблих, дерев ідентичного видового складу, вжиття заходів щодо запобігання самосіву, збереження композицій із дерев, чагарників і квітів, трав’яних газонів. За необхідності, при проектуванні на території парків можуть бути виділені функціональні зони, відповідно до вимог, встановлених для ботанічних садів.

На території парків-пам'яток садово-паркового мистецтва забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню (порушення паркових композицій, будівництво нових споруд, пошкодження рослинного та ґрунтового покриву, архітектурних форм і споруд, знищення диких тварин, застосування будь-яких інших видів нецільового використання території та природних ресурсів).

Забезпечення охорони, утримання в належному стані, дотримання встановленого режиму їх використання покладається на адміністрації парків, або на підприємства, установи й організації, на землях і у віданні яких знаходяться парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Значна частина парків-пам’яток садово-паркового мистецтва України - це старовинні парки, створені у XVII-XIX століттях. Парки закладались навколо великих маєтків, що були власністю окремих заможних родин. Створювались вони з використанням природних особливостей ландшафтів, що збагачувались штучними насадженнями, ставками, архітектурними спорудами і займали значні площі. В наш час старовинні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва (і дендропарки) використовуються як місця масового відпочинку або як території оздоровчих та лікувальних установ. Зміна функцій старовинних парків призвела до перепланування окремих ділянок, будівництва споруд та об’єктів, не передбачених первісними проектами.

На сьогодні спеціальна адміністрація створена для управління тільки трьома видатними парками, розташованими в АР Крим – Масандрівським, Місхорським та Лівадійським. Управління іншими парками здійснюється підприємствами, установами, організаціями, у віданні та на землях яких знаходяться ці парки (школами-інтернатами, технікумами, профтехучилищами та іншими навчальними закладами, лікарнями і диспансерами, санаторіями, колективними сільськогосподарськими та лісогосподарськими підприємствами, науково-дослідними інститутами і дослідними станціями тощо). Багато парків не мають безпосередніх землекористувачів, їх підпорядковано органам місцевого самоврядування. Відсутність спеціальних адміністрацій для управління парками призводить до того, що вони не забезпечуються належним доглядом за насадженнями та парковими спорудами.

Експлуатація парків в умовах інтенсивних рекреаційних навантажень і недостатнього догляду за насадженнями вносить суттєві зміни в загальну структуру цих природно-антропогенних комплексів. Для більшості парків актуальним є питання про проведення реконструкції насаджень, спрямованої на збагачення видового складу, відновлення первинних ландшафтів, повернення домінуючої ролі тим видам, які складали основу парку при його закладці, або у період розквіту.

Ще одним негативним моментом у проблемі збереження парків є випадки відчуження земельних ділянок парків та використання їх не за призначенням: під забудову, городи тощо, що пов’язано з тим, що межі заповідних об’єктів не перенесені в натуру. Тому зараз на територіях багатьох старовинних парків-пам'яток садово-паркового мистецтва є багато об'єктів, які змінюють їх історичний вигляд - стадіони та спортивні майданчики, споруди установ, яким підпорядковано парки, недобудовані споруди, приватна забудова та ін. Така ситуація викликає особливе занепокоєння, бо парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва з повним правом можна вважати найбільш досконалим у естетичному відношенні видом перетвореного людиною ландшафту. Парки є не тільки територіями для відпочинку і прогулянок, а свого роду витворами мистецтва, які віддзеркалюють ставлення людини до природи й самі стають частиною довкілля.

Станом на 1.01.2002 року в Україні нараховується 529 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, з них 88 мають загальнодержавне значення.

 

Охоронні зони

Відповідно до чинного законодавства, з метою забезпечення встановлених режимів охорони природних комплексів та об’єктів природного заповідника та запобігання негативному впливу на них різних видів господарської діяльності, що здійснюється на прилеглих до нього територіях, установлюються охоронні зони. В разі необхідності охоронні зони можуть установлюватись і на територіях, прилеглих до територій і об’єктів ПЗФ інших категорій.

Територія (акваторія) охоронної зони не має статусу заповідної території і не відноситься до ПЗФ. Її призначенням є захист заповідної території від негативних впливів ззовні, що забезпечується введенням на території охоронної зони спеціального режиму з обмеженням або забороною певних видів господарської діяльності. Ця зона може виділятись фрагментарно навколо окремих найбільш цінних ділянок заповідного об’єкту або оточувати його з усіх боків суцільною смугою.

Охоронні зони установлюються без вилучення земельних ділянок у їх власників та користувачів.

Розміри та режим охоронної зони визначаються в кожному конкретному випадку. Розмір охоронної зони має бути таким, щоб забезпечити збереженість заповідного об’єкту, а це, в свою чергу, залежить як від характеру самого об’єкту охорони (порушеності його природних комплексів, стійкості екосистем, площі, конфігурації тощо), так і від інтенсивності та характеру господарської діяльності на прилеглих територіях. Отже, розміри охоронної зони можна визначити лише шляхом спеціального обстеження ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.

Режим охоронної зони визначається на основі оцінки впливу господарської діяльності на навколишнє природне середовище. Сама ж оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи.

У межах охоронних зон не дозволяється будівництво промислових та інших об’єктів, розвиток такої господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на територію чи об’єкт ПЗФ. Тут можуть бути заборонені чи обмежені геолого-розвідувальні роботи, видобуток корисних копалин, промислове та любительське рибальство, рубки лісу, полювання, влаштування місць масового відпочинку, туризм, застосування засобів хімізації сільського господарства, суцільна оранка масивів сільськогосподарських угідь тощо. Підприємства, установи й організації, на землях яких створюються охоронні зони здійснюють свою господарську діяльність з дотриманням установленого режиму охоронної зони.

На сьогодні охоронні зони створені навколо природних заповідників: Луганського (навколо філій “Станично-Луганське” – 520,0 га, “Стрілецький степ” – 1160,0 га, “Провальський степ” – 437,0 га) Українського степового (навколо філій “Хомутовський степ” –1652,0 га, “Кам’яні могили” - 1383,4 га, “Михайлівська цілина” - 786,2 га), Канівського (1354,0 га), Поліського (9878,0 га), Горгани (3852,8 га) Дніпровсько-Орільського (3153,0 га), Кримського (навколо філії “Лебедині острови” –16780,0 га), Карадазького (961,0 га), деяких ділянок Чорноморського біосферного заповідника (загальною площею 9278,0 га).

 

Контрольні запитання та завдання:

1. Яка класифікація територій та об’єктів ПЗФ прийнята в Україні?
2. За яким принципом території та об’єкти ПЗФ відносяться до певних категорій?
3. Назвіть основні характерні риси та відмінності окремих категорій ПЗФ.
4. У чому полягає функціональне зонування території національних природних парків та біосферних заповідників?

 

 

3.5. Категорії природно-заповідних територій Міжнародного союзу охорони природи та природно-заповідного фонду України

Збір інформації, її аналіз та підготовку пропозицій щодо світової практики заповідання здійснює авторитетна міжнародна громадська організація - Міжнародний союз охорони природи (далі – МСОП)*. В її рамках діє Всесвітня комісія з питань природоохоронних територій, яка тісно співпрацює з Міжнародним центром моніторингу довкілля у м. Кембриджі (Великобританія). У цьому центрі знаходиться банк даних щодо усіх природоохоронних територій світу.

МСОП під природоохоронною (природно-заповідною) територією (англ. - a protected area) розуміє „ділянку суші та/або моря, що спеціально визначена для збереження біорізноманіття, природних та пов’язаних з ними культурних ресурсів, природоохоронний режим в межах якої забезпечується законодавчими та іншими ефективними засобами” і з 1992 р. визначає 6 категорій природоохоронних територій. Ці категорії визначаються залежно від спрямованості цілей управління і наведені в табл.2.2.

 

Таблиця 3.2. Категорії природно-заповідних територій МСОП (за Davey, 1998; див. також: Андрієнко, Онищенко, Клєстов та інші, 2001).

Індекс категорії	Назва	Характер управління й охорони
англійською	українською
категорія І	Strict Protection	Територія суворої охорони	-
	Іа	Strict Nature Reserve	Природний резерват суворої охорони	управління спрямоване переважно на наукові дослідження
Іб	Wilderness Area	Територія для збереження дикої природи	здійснюється охорона дикої природи без втручання в природні процеси
категорія ІІ	National Park	Національний парк	управління з метою збереження екосистем та для цілей рекреації
категорія III	Natural Monument	Пам’ятка природи	управління з метою охорони специфічних природних рис
категорія IV	Habitat/Species Management Area	Територія для збереження природних середовищ і видів	здійснюється охорона певних типів природних середовищ та/або окремих видів флори і фауни чи їх груп
категорія V	Protected Landscape/Seascape	Територія охорони ландшафту / морська акваторія	поєднується збереження ландшафтів та/або акваторій і рекреація
категорія VI	Managed Resource Protected Area	Територія охорони ресурсів	збереження природних цінностей забезпечується шляхом сталого використання природних ресурсів

 

Стисло розглянемо категорії природоохоронних територій МСОП, оскільки при вирішенні питань міжнародного співробітництва в галузі заповідної справи важливе оперування деякими спільними для різних країн категоріями ПЗФ. Зокрема, важливим є співставлення категорій ПЗФ України, які були розглянуті в § 2.2, з категоріями МСОП.

Природний резерват суворої охорони (підкатегорія Іа) визначається як ділянка суші та/або моря, яка містить визначні або репрезентативні екосистеми, геологічні або фізіологічні особливості та/або види, які представляють інтерес для наукових досліджень та/або моніторингу довкілля.

Цілі управління природним резерватом суворої охорони зводяться до збереження природних середовищ, екосистем, видів, ландшафтів та екологічних процесів у них непорушеними настільки, наскільки це можливо. Зокрема, через обмеження доступу людей до резервату й мінімізації зовнішніх впливів шляхом ретельного планування і виконання дослідницьких та інших дозволених робіт.

Територія природного резервату суворої охорони має бути достатнього розміру, щоб гарантувати цілісність її екосистем та досягнення цілей управління, заради яких ця територія була заповідана. Ця територія має бути поза прямим антропогенним впливом як на час створення, так і надалі. Збереження біорізноманіття тут можливе без активного менеджменту або реконструкції природних середовищ (що й відрізняє резерват від категорії IV).

Територія для збереження дикої природи (підкатегорія Іб) – це велика незмінена або слабко змінена ділянка суші та/або моря, де зберігся природний характер території без великих населених пунктів і постійного її відвідування населенням, охорона та управління якою спрямовані на збереження даної території в природному стані.

Загальна мета управління цією природно-заповідною категорією – забезпечити прийдешнім поколінням людей можливість відчувати насолоду від спілкування з природою, яка не була істотно порушена, підтримувати протягом тривалого часу її головні особливості й давати можливість місцевому населенню підтримувати притаманний їм спосіб життя.

Територія для збереження дикої природи повинна мати високу природну якість, не зазнавати суттєвого антропогенного впливу, включати визначні екологічні, геологічні, фізико-географічні або інші об’єкти, що становлять наукову, освітню, естетичну, історичну та іншу цінність. Важливим є також те, що ця територія надавала можливості для усамітнення людей, що зрідка можуть насолоджуватись дикою природою, з використанням простих, тихих, не забруднюючих довкілля транспортних засобів (маються на увазі немоторизовані засоби пересування). Для того, щоб забезпечити зазначені цілі заповідання, територія для збереження дикої природи має бути досить значних розмірів.

Національний парк (категорія ІІ) – це природна територія, призначена для охорони екологічної цілісності однієї або більше екосистем, недопущення їх руйнування й експлуатації, що має стати основою для забезпечення духовних, наукових, освітніх, рекреаційних і туристичних потреб населення, сумісних з цілями збереження природного довкілля.

Загальна мета управління національними парками полягає в охороні природних і мальовничих території національного та міжнародного значення для реалізації духовних, наукових, освітніх, рекреаційних або туристичних потреб, увіковічення в природному стані репрезентативних зразків фізико-географічних регіонів, угруповань, генетичних ресурсів і видів, забезпечення їх стійкості та різноманіття. Відвідування природного парку має бути на рівні, за якого його територія підтримується в природному або близькому до нього стані, але при цьому приймаються до уваги потреби місцевого населення у використанні природних ресурсів парку такою мірою, яка не суперечить іншим цілям його управління.

Територія національного парку має включати репрезентативні для біогеографічного регіону типи ландшафтів, де види рослин і тварин, екотопи та геоморфологічні об’єкти мають особливе духовне, наукове, освітнє, рекреаційне і туристичне значення. Ця територія також має бути достатньо великою і включати одну або більше цілісних екосистем, суттєво незмінених людською діяльністю.

Пам’ятка природи (категорія IІІ) – це територія, яка містить одну або більше специфічних природних або природно-культурних цінностей, які є визначними або унікальними через їх рідкісність, типовість, естетичні якості або культурне значення.

Мета управління ними полягає в довічному збереженні цих цінностей і, за можливості, їх дослідження та використання в освітніх цілях і для одержання естетичної насолоди. Діяльність, що визнається за шкідливу для цілей заповідання, виключається й попереджується. Територія пам’ятки природи має включати одну або більше значних цінностей (до яких, наприклад, належать ефектні водоспади, печери, кратери, відслонення з викопними рештками, піщані дюни разом з унікальною або репрезентативною фауною і флорою тощо). Її розміри мають бути достатніми, щоб зберегти її цінності.

Територія для збереження природних середовищ і видів (категорія IV) є ділянкою суші та/або моря, в межах якої здійснюються заходи, що гарантують збереження окремих типів природних середовищ та/або видів флори і фауни. Отож, головною метою управління цими територіями є збереження та підтримка тих особливостей природних середовищ, що необхідні для збереження важливих видів флори і фауни, їх угруповань, шляхом вживання певних дій та особливого менеджменту. За провідні види діяльності визнаються наукові дослідження та моніторинг довкілля, оскільки саме вони є основою сталого менеджменту природних ресурсів. Важливим видом діяльності є також використання окремих природних комплексів для освіти людей, усвідомлення ними цінностей природних середовищ і необхідності управління збереженням дикої природи.

Територія для збереження природних середовищ і видів повинна відігравати важливу роль в охороні природи і виживанні видів, тому такою територією часто визначаються природні комплекси, що є місцями розмноження тварин, водно-болотні угіддя, коралові рифи, естуарії, луки, ліси або місця відкладання ікри, включаючи поля „випасу” в морях. Ця територія має бути важливою для існування національно чи місцево (регіонально) важливої флори. Охорона цих природних середовищ часто залежить від активних втручань і здійснення спеціальних заходів, що відрізняє цю категорію від підкатегорії Iа). Її розміри залежать від потреб видів, які охороняються, і можуть знаходитись в діапазоні від відносно малої до дуже значної за площею.

Територія охорони ландшафту / морська акваторія (категорія V) - ділянка суші та/або моря, де в результаті тривалої взаємодії людини і природи виникла особлива територія (акваторія) із значною естетичною, екологічною та/або культурною цінністю. Часто вона відзначається високим біологічним і ландшафтним різноманіттям. Збереження цілісності традиційної взаємодії людини і природи є необхідним для охорони, підтримання та еволюції такого ландшафту. Отже, підтримка цієї гармонійної взаємодії природних і культурних складових ландшафту шляхом його охорони та продовження традиційного використання земель, будівельної практики, культурних традицій, стилю життя місцевих общин, збереження їх соціального та культурного устрою визнається за головну мету управління охоронюваним ландшафтом. Поряд із цим необхідно підтримувати різноманіття ландшафтів та природних середовищ, а також пов’язаних з ними видів і екосистем, припиняти та попереджати використання земель і дії, які є несумісними з цілями збереження ландшафту. Важливим є забезпечення можливостей для рекреації та туризму, які за специфікою і масштабом співзвучні особливостям даного ландшафту, підтримувати наукову та освітню діяльність, які сприяють довготерміновому росту добробуту місцевого населення.

Територія охоронюваного ландшафту має охоплювати ландшафти високої пейзажної цінності з різноманіттям екотопів, флори і фауни, а також із зразками традиційного або унікального використання землі, місцевих звичаїв і вірувань. Ця територія має надавати можливості для рекреації та туризму в рамках повсякденного стилю життя та економічної діяльності місцевого населення.

Територія охорони ресурсів (категорія VI) складається переважно з незмінених природних комплексів, управління якими спрямоване на забезпечення довготривалої охорони та збереження біорізноманіття, й, водночас, спрямоване на стале забезпечення населення дарами (продуктами) природи. Територія має відповідати загальному визначенню природно-заповідної території (його дефініцію МСОП див. вище).

Управління такими територіями включає охорону та підтримку біорізноманіття та інших природних цінностей території поряд із підтримкою екологічно обґрунтованих технологій, що забезпечують стале виробництво продукції.

Не менше двох третин території охорони ресурсівмають знаходитись в природному стані як на сучасному етапі, так і в майбутньому. При цьому вона може включати ряд модифікованих екосистем і, навіть, великі комерційні плантації. Вона має бути достатньо великою, щоб витримувати використання ресурсів без значної шкоди для довготривалого збереження її природних цінностей.

Як видно із наведених цілей управління природно-заповідними територіями різних категорій МСОП, ці цілі для багатьох категорій збігаються. Проте, вони мають для них різний ступінь важливості (пріоритетності). Таблиця 2.3 дає уявлення про ці співвідношення.

 

Таблиця 3.3. Цілі управління природно-заповідних територій категорій IUCN (за Davey, 1998)

Мета управління	Категорія МСОП
Іа	Іб	ІІ	ІІІ	ІV	V	VI
Наукові дослідження
Охорона дикої природи						-
Збереження видів та генетичного різноманіття
Підтримання екологічних послуг				-
Охорона специфічних природних/культурних особливостей	-	-
Туризм і рекреація	-
Освіта	-	-
Стале використання ресурсів природних екосистем	-			-
Підтримка культурних/традиційних цінностей	-	-	-	-	-

Умовні позначення: 1 - основна мета, 2- другорядна мета, 3- потенційна мета, – - ціль не ставиться

 

Вищезазначені категорії МСОП є узагальненням світового досвіду заповідання цінних природних чи напівприродних територій та рекомендацією країнам для використання цього досвіду. Вона розглядається також, а останнім часом і використовується, як основа для уніфікації системи природоохоронних (природно-заповідних) територій, прийнятих у різних державах.

Українська система категорій природно-заповідного фонду (див. § 3.4) загалом дуже близька до категорій МСОП, хоча й має свою специфіку. В ПЗФ України присутні аналоги всім першим п’яти категоріям МСОП, про що йтиметься нижче. Що ж стосується категорії VI „Територія охорони ресурсів”, то в ПЗФ України аналогів їй немає, хоча певні паралелі можна наводити з іншими територіями, що підлягають охороні. До останніх належать насамперед природоохоронні ліси групи І, частина експлуатаційних лісів групи ІІ, експлуатація яких здійснюється помірними темпами (див. Лісовий кодекс України), а також території водозахисних зон (відповідно до Водного кодексу України).

Природні заповідники України відповідають категорії І „Територія суворої охорони„ (одночасно обом підкатегоріям Іа „Природний резерват суворої охорони” та Іб „Територія для збереження дикої природи”).

Категорія „біосферний заповідник”, яка виділяється в Україні, відсутня у сучасній класифікації природно-заповідних територій за МСОП.. Пояснюється це тим, що за Севільською стратегією (1995 р.) біосферні заповідники (резервати) ЮНЕСКО не розглядаються як природно-заповідні території. Разом із цим, в складі кожного біосферного заповідника є територія (функціональна зона) природного ядра, яка має статус природоохоронної території. Природоохоронні території певної категорії можуть входити і до складу буферної зони біосферного заповідника. Отже, біосферний заповідник є поєднанням функцій збереження біорізноманіття і сталого суспільно-економічного розвитку, однак МСОП як природоохоронна територія не розглядається.

Національні природні парки України виконують ті ж функції та переслідують ті ж цілі управління, що й „Національні парки” за категорією ІІ МСОП. Разом із тим, значні за площею господарські зони НПП України свідчать про наявність у них елементів категорії V „Охоронюваний ландшафт/морська акваторія”, а та обставина, що кожен з українських НПП включає заповідну зону, дозволяє говорити про присутність тут елементу першої категорії МСОП. Варто також зазначити, що функціональне зонування та функції наших національних природних парків роблять їх дуже схожими на біосферні заповідники ЮНЕСКО.

Критерії до відбору та функції пам’яток природи ПЗФ України співзвучні пам’яткам природи (категорія ІІІ) за класифікацією МСОП

Заказники як загальнодержавного, так і місцевого значення, а також заповідні урочища України повністю підпадають під категорію МСОП IV „Територія для збереження природних середовищ і видів”.

Категорія „регіональний ландшафтний парк” відповідає категорії МСОП під номером V „Територія охорони ландшафту/морська акваторія”.

Розглянуті вище категорії ПЗФ України відносяться до природних територій. Такі ж вітчизняні категорії ПЗФ, які є штучно створеними об’єктами, а саме - ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, є підстави розглядати як відповідні категорії V МСОП „Охоронюваний ландшафт/морська акваторія”. Ці підстави ґрунтуються на тому, що штучно створені об’єкти, які входять до ПЗФ України, розглядаються як території, де склалися гармонійні відносини між людиною та природним середовищем, ці території становлять високу естетичну, культурну та/або екологічну цінність і через це підлягають охороні. Таке тлумачення штучно створених об’єктів ПЗФ загалом збігається з визначенням категорії V МСОП (див. вище).

Контрольні запитання та завдання: 1. Яка міжнародна організація здійснює збір, аналіз інформації та підготовку пропозицій щодо світової практики заповідання?2. Назвіть категорії природно-заповідних територій МСОП.3. Якій категорії природно-заповідних територій МСОП відповідають природні заповідники України?

3.6. Міжнародні природоохоронні конвенції та угоди, „червоні” переліки видів

 

Проблеми збереження біорізноманіття та ландшафтів належать до числа тих, успішне вирішення яких можливе лише на основі поєднання зусиль на місцевому, національному та міжнародному рівнях.

На даний час прийнято ряд природоохоронних конвенцій та угод світового, європейського, регіонального і міждержавного рівнів, які є чинними й для України. Всі вони мають свої особливості та спільні риси й складаються на основі певного формату (див. бокс. 3.6).

 

Бокс. 3.6. Формат конвенцій та угод Кожна з конвенцій та угод починається з преамбули. В ній викладаються підстави для розробки цього документу, а також висловлюються передбачення щодо покращання ситуації у даній сфері діяльності, якщо до неї будуть докладені спільні зусилля Договірних сторін. Після преамбули йдуть статті з визначенням базових термінів та основні засади щодо національних зусиль і координації діяльності Сторін із визначення та взяття під охорону особливо цінних природних територій, досліджень, освітніх заходів, обміну інформацією тощо. Центральними статтями природоохоронних конвенцій та угод є визначення заходів щодо збереження тої чи іншої групи рослин і/або тварин чи окремих типів природних середовищ, а також планування діяльності, спрямованої на їх збереження. Тут можуть міститись посилання на переліки видів флори і фауни, що додаються до конвенцій або угод і є їх невід’ємними частинами, та принципові пояснення що підходів по їх збереженню. В заключних статтях мова йде про форми співпраці, робочі органи та фінансові зобов’язання Сторін, щодо внесення поправок, врегулювання суперечок, підписання, ратифікації, прийняття, схвалення та приєднання до конвенції чи угоди, набуття нею чинності тощо. Згадані в конвенції або угоді додатки є її невід’ємною частиною.

 

Базовою у сфері збереження біорізноманіття є Конвенція про біологічне різноманіття, яка була започаткована під час Всесвітньої конференції глав держав та міністрів довкілля у 1992 р. в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) й ратифікована Верховною Радою України 29 листопада 1994 р. Цілями Конвенції є збереження біологічного різноманіття, стале (збалансоване та невиснажливе) використання його компонентів і спільне одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов'язаних з використанням генетичних ресурсів, у тому числі шляхом надання необхідного доступу до генетичних ресурсів та через належну передачу відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології, а також шляхом належного фінансування (стаття 1). Під "біологічним різноманіттям" розуміється різноманіття живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною яких вони є. Це поняття включає в себе різноманіття у рамках одного виду, між видів і різноманіття екосистем (стаття 2).

12 вересня 2002 р. Україна приєдналася до Картахенського протоколу про біобезпеку при Конвенції про біологічне різноманіття (2000 р.). Цей протокол має не меті захист від „продуктів” біотехнології – генетично видозмінених організмів, які можуть мати несприятливий вплив на збереження і стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням також ризиків для здоров'я людини та з приділенням особливої уваги транскордонному переміщенню видозмінених особин.

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція, м.Рамсар, Іран, 1971 р.)була започаткована 2 лютого (зараз цей день відмічається як Міжнародний день водно-болотних угідь) 1971 р. в іранському місті Рамсар і через це отримала назву Рамсарської конвенції.Ухваливши 29 жовтня 1996 р. Закон про участь України у названій конвенції, Україна поновила своє членство в Конвенції у складі СРСР від 26 грудня 1975 р. Але ще 23 листопада 1995 р. постановою № 935 „Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення” Україна визначила 22 потенційні водно-болотні угіддя міжнародного значення (раніше в Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення значилось лише 3 українські водно-болотні угіддя), на які згодом отримала міжнародні сертифікати від Бюро Рамсарської конвенції. Більшість водно-болотних угідь міжнародного значення в Україні вже заповідані або є перспективними для заповідання (перелік і характеристика цих угідь наведені в Додатку, табл.3) Робочим органом Рамсарської конвенції є Конференція її Договірних сторін, яка один раз на три роки проводить свої наради, на яких схвалює спеціальні резолюції та рекомендації. В 1996 р. на 6-й нараді Конференції Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя у м.Брісбен (Австралія) було затверджено перший в історії Конвенції Стратегічний план дій на 1997-2002 р., а з 2003 р. діє Стратегічний план дій на 2003-2008 рр., який підтриманий Договірними сторонами на їх 8-й нараді в м.Валенсія (Іспанія) у 2002 р. Одним з головних завдань другого Стратегічного плану дій є збільшення кількості водно-болотних угідь міжнародного значення до 2000 (на момент укладання цього навчального посібника їх уже було більше 1200). Україна з її ще досить збереженими і цінними водно-болотними угіддями має всі можливості принаймні подвоїти кількість українських угідь в Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення.

Між нарадами Конференції Договірних сторін керівництво Рамсарською конвенцією здійснюється Бюро Рамсарської конвенції, функції якого на себе взяв МСОП. Конвенція тісно співпрацює з іншими неурядовими організаціями, особливо з Wetlands International.

Для того, щоб водно-болотне угіддя набуло статусу такого, що має міжнародне значення, необхідно, щоб воно відповідало хоча б одному з 8 критеріїв, які розподілені між чотирма групами. Зміст цих критеріїв та їх груп наведений в табл. 3.4.

Таблиця 3.4. Критерії міжнародного значення водно-болотного угіддя

Група критеріїв	Зміст критеріїв
А. Типовість, рідкісність або унікальність угіддя	1 - бути типовим, рідкісним або унікальним зразком природних або напівприродних (штучних) водно-болотних угідь для відповідного біогеографічного регіону
Б. Види рослин і тварин, які перебувають під загрозою зникнення в усьому світі	2 - бути середовищем існування вразливих видів, видів та екологічних угруповань, які перебувають під загрозою зникнення 3 - бути особливо цінним в якості середовища для підтримання біологічного різноманіття певного біогеографічного регіону 4 - бути особливо цінним в якості середовища існування видів рослин і тварин на критичних стадіях їх біологічних циклів
Спеціальні критерії щодо водних та навколоводних птахів	5 - бути місцям регулярного перебування понад 20 тис. особин водно-болотних птахів 6 - бути місцям регулярного перебування не менш як 1 відсотка біогеографічної популяції одного виду або підвиду птахів водно-болотного комплексу
Спеціальні критерії щодо риб	7 - бути особливо цінним як середовище для підтримання певного співвідношення видів риб, їх вікової структури, що загалом визначає цінність водно-болотних угідь, їх біологічне різноманіття 8 - бути важливим місцям нересту, нагулу чи зимівлі місцевих видів риб, які мають вирішальне значення для підтримання їх популяцій

 

В Україні визначення, погодження меж та подання матеріалів до Бюро Конвенції про водно-болотні угіддя здійснюється відповідно до Порядку надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. №1287.

На кожне водно-болотне угіддя міжнародного значення готується за спеціальною формою його Інформаційний опис, де крім інформації щодо відповідності вищезазначеним критеріям, надається широкий спектр екологічних та соціально-економічних даних щодо угіддя, природокористування в його межах та управління по збереженню його природних цінностей. Управління збереженням водно-болотного угіддя здійснюється шляхом розробки та реалізації відповідного плану дій (менеджмент-плану).

У разі, коли у межах водно-болотного угіддя міжнародного значення сталися суттєві негативні зміни, дане угіддя з подання громадської організації, самої Договірної сторони або міжнародних експертів має заноситись до Протоколу Монтере (за назвою міста, де була затверджена дана процедура) і Договірна сторона має вживати відповідних заходів для покращання екологічної ситуації. В цьому „чорному” переліку побували (у 2003 р. були виключені з переліку) також наші водно-болотні угіддя „Каркінітська затока” та „Ягорлицька та Тендрівська затоки” (зараз відповідно „Джарилгацька та Каркінітська затоки”, „Ягорлицька затока”, „Тендрівська затока”).

На противагу Протоколу Монтере, на останній нараді Конференції Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя в іспанській Валенсії прийнято рішення щодо формування переліку зразкових водно-болотних угідь в рамках Протоколу Сан-Хосе (ідея проголошена в м.Сан-Хосе на 7-й нараді Конференції Договірних сторін Конвенції про водно-болотні угіддя).

Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979 р.), яка стала чинною для України від 19 березня 1999 року, зобов'язує Договірні сторони зберегти і, якщо можливо і доцільно, відновити ті середовища існування, що важливі для запобігання зникненню мігруючих видів (стаття III). Ця Конвенція передбачає також укладення спеціальних міжнародних угод для окремих видів мігруючих тварин чи їхніх груп (статі IV і V). Конвенція містить Додаток І „Мігруючі види, що знаходяться під загрозою зникнення”, та Додаток ІІ „Мігруючі види, які можуть стати предметом Угод”, тобто є переліком видів, статус яких є несприятливим і для збереження та регулювання використання яких необхідні міжнародні угоди. Якщо в Додатку І знаходяться лише пелікани рожевий і кучерявий, савка, орлан-білохвіст, дрохва та кроншнеп тонкодзьобий, то в Додатку ІІ – майже всі інші мігранти: кажани, дельфіни, лелекові, качині, яструбові, соколові, сивкові, вальдшнепові, пастушкові, чаплеві, журавлі та більшість видів-мігрантів з інших груп.

Ключовою, діючою в рамках Боннської конвенції, є Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів (1995 р.) до якої Україна приєдналася відповідно до спеціального Закону України від 4 липня 2002 р. Ця Угода акцентує увагу на необхідності підтримки (збереження) мережі природних середовищ існування мігруючих птахів. Коли ареал поширення виду птахів розміщений на території більш ніж однієї країни, Сторони повинні співробітничати і погоджувати свої дії (стаття III Угоди). Угода включає три додатки. В Додатку І визначено район дії Угоди (територія України повністю входить в цей район), в Додатку ІІ дається перелік видів водно-болотних птахів, яких стосується Угода (практично всі мігранти з цієї групи), Додаток ІІІ є планом дій, спрямованих на їх збереження. Невід’ємною частиною Додатку ІІІ є таблиця „Статус популяцій мігруючих водно-болотних птахів”, в якій види птахів поділяються на три групи та категорії, відповідно до критеріїв, що визначають ступінь загрози їх зникнення.Сторони Угоди мають розробляти плани дій для збереження окремих видів, забороняти інтродукцію неаборигенних видів тварин і рослин та намагатися створювати охоронні території для збереження місцеіснувань мігруючих видів, а також встановлювати спеціальну охорону водно-болотних угідь міжнародного значення. Україна також є Договірною стороною з 14 травня 1999 р. ще однієї угоди Боннської конвенції – Угоди про збереження кажанів в Європі (1991 р.). Відповідно до неї, кожна із Сторін має заборонити добування кажанів усіх видів, брати під охорону їх ареали та вживати необхідних заходів з метою збереження, особливо щодо заміни високотоксичних для кажанів хімікатів, якими обробляють дерева, на більш безпечні альтернативні засоби.

Україна також має намір приєднатися до Угоди цієї ж Конвенції про збереження малих китоподібних Чорного та Середземного морів і прилеглих вод Атлантичного океану (1996 р.).

У рамках Боннської конвенції уже укладено Меморандум про збереження тонкодзьобого кроншнепа Numenius tenuirostris (в Україні зустрічається лише на прольоті) та розробляється аналогічний меморандум щодо збереження прудкої очеретянки Acrocephalus paludicola, яка є під загрозою зникнення у світовому масштабі та ареал якої зосереджений переважно в межах Українського та Білоруського Полісся. Вид Acrocephalus paludicola уже охороняється в Шацькому національному природному парку, Рівненському природному заповіднику, регіональних природних парках „Прип’ять-Стохід” (Волинська область) та „Замглай”, декількох заказниках України і планується взяти під охорону ще й нововиявлені місця його гніздування.

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES, Вашингтон, 1979 р.) також є правовим актом світового масштабу (чинна для України з 14 травня 1999 р.). Головною підставою для заключення Конвенції стало визнання необхідності мiжнародного спiвробiтництва для захисту ряду видiв дикої фауни та флори вiд надмiрної їх експлуатацiї в мiжнароднiй торгiвлi. Конвенція містить три додатки видів тварин і рослин. До Додатку I занесенi види, що знаходяться пiд загрозою зникнення, торгiвля якими спричинює чи може спричинити для їх iснування негативний вплив. Додаток ІІ включає види, якi на даний час не обов'язково перебувають пiд загрозою зникнення, але можуть опинитися пiд такою загрозою, якщо торгiвля зразками таких видiв не буде суворо регулюватися. Додаток III включає всi види, якi за визначенням будь-якої Сторони пiдлягають регулюванню в межах її юрисдикції. В Додатку І із зареєстрованих в Україні знаходяться лише наступні види: видра річкова, кінь Пржевальського, пелікан кучерявий, орел-могильник, орел-білохвіст, сокіл-сапсан, кроншнеп тонкодзьобий, осетер атлантичний, в Додатку ІІ – всі котячі, китоподібні, соколоподібні, дрохвові, совові, журавлі, лелека чорний, ведмідь бурий, косар, казарка червоновола, черепаха болотяна та деякі інші види тварин, орхідні з рослин. Вилучення з природи та передача (торгівля) видами, що занесені до всіх трьох додатків Конвенції, потребує оформлення в центральному органі виконавчої влади в галузі навколишнього природного середовища України спеціальних дозволів міжнародного зразка.

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.), якою опікується ЮНЕСКО,є чинною в Україні з 4 жовтня 1988 р. Відповідальною за реалізацію положень Конвенції в Україні є Національна комісія України у справах ЮНЕСКО при МЗС України, а Представництвом України в ЮНЕСКО – Посольство України у Франції. В рамках цієї Конвенції розроблені критерії, форми заявок, їх погодження, створені Переліки світової природної, природно-культурної та культурної спадщини, методичні рекомендації тощо. До Переліку світової культурної спадщини уже занесено Софію Київську та Києво-Печерську Лавру, Старий Львів. В двох інших переліках українських об’єктів ще немає. Вимоги Конвенції надзвичайно високі і йде дуже серйозний відбір об’єктів світової спадщини. Щоб об’єкт природної спадщини отримав світове визнання, треба щоб він був якнайрепрезентативнішим зразком великих періодів історії Землі, або екологічних та біологічних процесів, або репрезентувати природні явища чи мальовничі природні ландшафти виняткового естетичного значення, або містити найрепрезентативніші й найважливіші для збереження біорізноманіття природні середовища. Більше того, цей об’єкт має бути цілісним в історичному (репрезентувати різні фази і прояви історичного періоду) та в просторовому (бути досить значною за розмірами) аспектах, являти собою добре збережену природну територію, якій не загрожують серйозні антропогенні впливи.