Південна америка
Загальний огляд
Південна Америка майже повністю ізольована від інших материків; лише вузький Панамський перешийок приєднується до неї на північному заході, утворюючи міст до Центральної та Північної Америки. Великі океанічні простори відділяють Південну Америку від інших материків, по крайній мірі, з крейдяного часу, а Панамський перешийок остаточно сформувався лише в пліоцені. Дана ізольованість дуже вплинула на характер розвитку природи Південної Америки і особливо на її флору та фауну, що відрізняється значним ендемізмом.
Площа Південної Америки з прилеглими островами (Фолклендські, Галапагос, Чилійський архіпелаг та ін.) близько 18 млн. км2. Найбільша довжина 7150 км та ширина 5150 км. За розмірами, конфігурацією материка (розширення на півночі та звуження на півдні) та рельєфом Південна Америка схожа з Північною. Вздовж західної окраїни обох материків простягається висока гірська система Кордильєр, яка ізолює від впливу Тихого океану східну частину континентів. Кордильєри Південної Америки називаються Андами, значно довші та вищі Північноамериканських. Вони простягаються на 9000 км і є найдовшою гірською системою земної кулі. За висотою Анди поступаються лише високим горам Азії; багато вершин в них перевищують 6000 м, а гора Аконкагуа досягає 6960 м. Схід Північної та Південної Америки представлений просторими низовинами та середньовисотними плоскогір’ями або горами, відкритими впливу лише Атлантичного океану. Поряд з відносно невеликими розмірами цих материків, рівнинність сходу при відсутності орографічних перепон визначає обмежене розповсюдження континентальних типів ландшафтів в порівнянні, наприклад, з Азією.
Північна та Південна Америка різко відрізняються за своїм географічним положенням. Сама крайня точка Південної Америки – мис Галіньяс на півострові Гуахіра лежить під 12°25’ пн. ш., сама південна – мис Фроуерд – в Магеллановій протоці під 53°54’ пд. ш. (мис Горн – 55°59’ пд. ш. – на о. Горн в архіпелазі Вогняної Землі). Таким чином Південна Америка розташовується переважно в екваторіальних, субекваторіальних та тропічних широтах. В помірні заходить лише звужена південна частина, південніше 50° пд. ш., що має менше 400 км ширини. Північна Америка розташовується в основному в субарктичному, помірному та субтропічному поясах. Різне географічне положення обумовлює перш за все неоднакову кількість сонячного тепла, яке потрапляє на материки: сумарна сонячна радіація на більшій частині Південної Америки дорівнює140 – 160 ккал/см2 на рік, а в Північній – 80 – 140 ккал/см2. Наслідком географічного положення є переважання в Південній Америці екваторіально-мусонної й пасатної циркуляції та східного переносу вологих повітряних мас з Атлантики. Положення в низьких широтах обумовлює формування на більших територіях латеритних ґрунтів, розповсюдження вологоекваторіальних лісів та саван.
За географічним положенням та спектром географічних зон Південна Америка більш схожа на Африку, проте у зв’язку з тим, що вона простягається на південь далі, ніж Африка, в ній виражені зони помірного поясу, яких в Африці немає. Східна частина Південної Америки, можливо, колись була об’єднана з островом Африки в гіпотетичному материку Гондвана; велика кількість близьких видів у флорі обох континентів вказує на однакові етапи генезису південних материків. Близькі вони і по дуже слабкій розчленованості берегової лінії: площа островів та півостровів Південної Америки складає лише 1,1% від площі материка; в Африці – 2,1%. Берега їх переважно рівні, прямолінійні, і лише зрізане фіордами південно-західне узбережжя Південної Америки схоже на аляскінсько-канадські береги північного континенту.
Природа Південної Америки у порівнянні з Африкою, і тим більш Північною Америкою, менше вивчена. В минулому столітті проводились лише окремі дослідження (А. Гумбольта, Е. Пеппіга, Ч. Дарвіна та ін.), більш активно вивчення даного материка почалось в XX столітті. Однак до цього часу просторі території Амазонії, Бразильського нагір’я, Анд Еквадору та ін. не мають спеціальних наукових описів і точних топографічних карт. Досить орієнтовно складаються дрібномасштабні геоботанічні та ґрунтові карти. Більш детально, хоча і нерівномірно, вивчена геологічна будова. Причина цього те, що до останнього часу майже всі країни Латинської Америки слугували сировинними придатками північноамериканських монополій. Експлуатувались не лише мінеральні надра, вирубувались і ліси з цінними породами деревини. У основних районах плантаційного і товарного зернового господарства катастрофічно розвивається ерозія ґрунтів.
На території Південної Америки розташовано країн
Історія формування материка та корисні копалини
У рельєфі Південної Америки схематично виділяються три орографічні пояси: середньовисотні нагір’я на сході (Гвіанське, Бразильське та плато Патагонії), висока складчаста система Анд, що простягається вздовж західної та північної окраїн континенту, яка переходить в гірські ланцюги Центральної Америки, та низовини і рівнини, які розташовуються переважно між Андами та нагір’ями. Дана орографічна схема відображає в загальних рисах основні структурні особливості материка – платформенний характер Позаандійського Сходу та геосинклінальний – Андійського заходу. Нагір’я відповідають крупним антеклізам Південно-Американської (Гвіано-Бразильської) та Патагонської платформ, рівнини та низовини – крайовим або передгірним прогинам та западинам, а Анди – складній системі мегаантикліноріїв та міжгірних прогинів, що виникли в межах Андійської геосинклінальної області.
Давні ядра Південно-Американської сформувались в археї. Виступи цієї давньої складчастої основи (вік деяких комплексів визначають в 2,5 млрд. років) утворюють в даний час три великих щити: Гвіанський, Центрально- (або Західно-) Бразильський та, можливо, більш молодий, протерозойський Східно-Бразильський (Приатлантичний) (рис.1). Напевно, в кембрії бразильська (аналог байкальської) складчастість спаяла окремі глиби в одну. Відпрепаровані коріння цих давніх складок – «бразиліди» збереглися у вигляді хребтів по правому березі річки Сан-Франсиску.
З початку палеозою Південно-Американська платформа, можливо, була з’єднана з Африканською брилою, а на заході доходила до сучасних хребтів Анд. На місці останніх існувала величезна Андійська геосинклінальна область, яка є продовженням Кордильєрської геосинкліналі Центральної та Північної Америки. У зв’язку із орогенетичними рухами в Андійській області західний край платформи був залучений в брилові підняття, що сформувалися так звані Пампинські сьєрри на північному заході Аргентини. Південний край платформи виступає в масиві Сьєрри-дель-Танділь, південніше Буенос-Айреса. З півдня платформу обрамляла рухома зона «гондванід», яка відділяє Південно-Американську від Патагонської.
Відносно часу утворення Патагонської платформи існують різні думки. Багато вчених приписують їй докембрійський час, деякі вважають, що вона була утворена в результаті палеозойської складчастості.
З девону Південно-Американська платформа більше не підлягала складчастості. Вона зазнавала підняття та прогини, а також розколи та розломи із запровадженням та виверженням гірських порід. В силурі синекліза Амазонії розділила Гвіанський та Бразильський щити і на протязі палеозою була морським басейном. Кордони Гвіанського та Бразильського щитів прослідковуються по «лініям водоспадів» на притоках Амазонки. На південному заході Амазонська синекліза переходить в крайовий прогин західного схилу платформи (вздовж Парагваю), які продовжуються південніше Ла-Платською синеклізою. Ряд синекліз утворилися в нижньому палеозої та на самому Бразильському масиві (вздовж річки Парани, Сан-Франсиску, Парнаіби). Поряд з морськими відкладами, у них, як і в крайових прогинах, накопичувались продукти розпаду антекліз. В кінці палеозою відбулися регресії морів, посилення посушливості клімату, осадові товщі відкладались головним чином у вигляді піщаників так званої гондванської свити (карбон – тріас).
Рис. 1. Тектонічна схематична карта Південної Америки (за М. В. Муратовим):
Область архейської та протерозойської складчастості Південно-Американської платформи: 1 – виступи фундаменту, складені архейськими складчастими комплексами (щити); 2 – виступи фундаменту, складені верхньопротерозойськими складчастими комплексами – зона бразилід (щити); 3 – платформенні западини (синеклізи), заповнені породами нижнього палеозою, силуру та девону; 4 – платформенні западини (синеклізи), заповнені породами гондванської серії (верхній карбон, перм, тріас); 5 – платформенні западини (синеклізи), заповнені породами крейди; 6 – платформенні западини (синеклізи), заповнені в основному кайнозойськими породами. Область палеозойської складчастості Патагонії: 7 – райони з поверхневим заляганням палеозойського складчастого комплексу; 8 – найбільш піднятті ділянки палеозойського складчастого комплексу, прикриті чохлом лише юрських порід; 9 – западини прикриті чохлом юрських, крейдових та палеогенових відкладень; 10 – западини прикриті чохлом неогенових та четвертинних відкладень. Область мезо-кайнозойських складчастостей Анд: 11 – ядра антикліноріїв, складених докембрійськими та палеозойськими породами; 12 – складчастий комплекс мезозойських та палеогенових відкладень; 13 – крейдові й третинні гранітоїди; 14 – комплекс неогенових відкладень; 15 – крайові прогини; 16 – антиклінорії; 17 – скиди та контури платформенних підняттів.
Встановленню більш сухих кліматичних умов, можливо, сприяло збільшення суходолу в результаті внутрішньоплатформенній складчастості (від ордо віку до тріасу) в зоні гондванід та до заходу від Пампінських сьєрр. Палеозойські споруди були зруйновані та згладжені, зазнали підняття та опускання. Вони виходять у вигляді крайових підняттів в Сьєрре-де-Вентана на півдні Пампи та в Передовій Кордильєрі Аргентинських Анд. Ядра палеозойських структур складають і глибові масиви Прекордильєр північно-західної Аргентини на захід від 68° з. д.. На сході палеозойські складки простежуються на Фолклендських островах і далі в капі дах південної Африки. Як і в Африці, на палеогеографічні умови Південної Америки у верхньому палеозої вплинуло значне зледеніння, яке захопило в пермі південні материки.
У тріасі в південній частині Бразильського нагір’я відбулися потужні розколи і по тріщинам вилились потоки базальтових лав (особливо в синеклізі Парани), які покрили територію в 1200000 км2. Утворилась величезна трапова площа Землі. Інтрузії та ефузії були також на півночі Бразильського нагір’я і в Гвіанському масиві. На протязі мезозою на сході материка панували континентальні умови, і платформи були в основному областями руйнування та накопичення уламкового матеріалу, про що свідчать обширні покриви червонокольорових піщаників та конгломератів; в пермі висушилась навіть Амазонська синекліза. Тільки на заході сучасної Патагонії виникли внутрішньоплатформенній структури «патагоніди» (від озера Науель-Уапі до затоки Сан-Хорхе). В тріасі починаються розломи і в області Південної Атлантики, а у верхній крейді остаточно роз’єднались бразильська та африканська частини гіпотетичної Гондвани.
В Андійській геосинкліналі гороутворюючі процеси відбувалися ще в нижньому та верхньому палеозої. Акадійські (девон) і герцинські споруди, на відміну від Кордильєр Північної Америки, широко включені на сучасному етапі до більшості хребтів східного крила Анд до Колумбійських та Центральних. Навпаки, на заході та на півдні, в області Патагонських Анд існували геосинклінальні умови.
Досить активно відбувався розвиток Андійської (як і всієї Кордильєрської) геосинкліналі в мезозої. В юрі із області Центральних Анд виникла нова трансгресія – початок альпійського циклу. До кінця юри західна частина Андійської геосинкліналі існувала у вигляді вкрай рухомих басейнів, в яких підняття чергувались з опусканнями та супроводжувались інтенсивним вулканізмом. Типові для західних Анд мезозойські «андійські» товщі складаються із мілководних і континентальних відкладень з прошарками вулканічних, переважно порфіритових, порід. Дуже важлива для Кордильєр Північної Америки невадійська (верхньоюрська) складчастість лише слабко захопила північні Анди. Крейдова складчастість проявилась в основному на південних та особливо на західних Андах, де була зім’ята мезозойська товща. Стискання супроводжувалось залученням величезних батолітів «андійських гранітів» (гранодіорити, кварцові діорити та ін.) і вулканічними виливами. В цей час відбулося опускання східного крила Центральних Анд та утворення передового прогину. Геосинклінальні умови розповсюдились в область Східної Кордильєри Колумбії, в Центральну Америку та в область Карибських Анд.
Гороутворення альпійського циклу в Андах розвивалось далі в третинний час, коли були остаточно сформовані Північні, Патагонські Анди та Берегова Кордильєра. Даними рухами, в тому числі і пліоценовими, були підняті й давні структури східних хребтів Центральних Анд та утворені обрамлюючи їх із сходу складки Субандійських Кордильєр, а також береговий ланцюг Колумбії.
Потужні молоді рухи викликали розколи, підняття, опускання та прогини в середині раніше створених структур та оживили вулканічну діяльність, досить активну і до сучасного часу. Вона приурочена головним чином до розломів в західному поясі та зосереджена в основному в трьох головних областях: на півдні Колумбійських та в Еквадорських Андах (між 6° пн. ш. та 2° пд. ш.), Центральних Андах (між 15°30’ – 29° пд. ш.) і в Південних Андах – від 39° до 45° пд. ш. Нею створені дуже яскраві морфологічні риси у вигляді багаточисленних вулканічних конусів та рясних продуктів вулканізму, що заповнили западини і вирівняли поверхню міжгірних плато.
До плейстоцену Анди були в основному сформовані, хоча й не досягли сучасної висоти. По мірі підняття вони підлягали інтенсивному руйнуванню, вирівнюванню та розмиву в умовах вологого клімату третинного періоду. Уламковий матеріал, що зносився з гір, заповнював передгірні прогини та накопичувався в глибоководних басейнах Андійської геосинкліналі. Гірська система Анд є лише її східним крайовим підняттям, компенсуючи яке в третинний час почались розломи та заглиблення правого крила, яке являло собою сучасну геосинкліналь в стадії активного тектогенезу. Майже на 5000 км постягається вздовж західного узбережжя Південної Америки Атакамський, або Перуанський жолоб з глибинами до 7973 м (западина Річардс), до якого, як і до прилеглих западин, приурочені епіцентри потужних землетрусів (останнє було в).
Вулканізм, підняття та руйнування продовжувались в Андах і в четвертинний час. Поверхні вирівнювання, що утворилися в міжорогенитичні періоди, перетворювалися під час підняттів і розколів у характерні для Анд східчасті системи. Останнє підняття було до 1000 м та призвело до посиленого врізанню рік, тому для багатьох районів Анд, особливо в Перу, типове поєднання старезних згладжених плоскогір’їв та глибочезних юних каньйонів. Наслідком сучасних вертикальних рухів є і серії терас (до 600 м над р. м.) на Тихоокеанському узбережжі.
Останні підняття Анд, які піднесли їх на сучасну висоту, спровокували суттєві зміни у всьому природному комплексі материка. Східні схили Анд почали перехоплювати велику кількість вологи з Атлантики, а захід, навпаки, опинився від неї ізольований, і там утворився грандіозний пустельний пояс. По високогір’ям далеко на північ, до екватору, змогла потрапити антарктична флора, проте обмін рослинністю західних та східних схилів став обтяжливий. Значна висота сприяла розвитку четвертинного зледеніння навіть в низьких широтах, Патагонські ж Анди перекривались льодами повністю.
Андійське гороутворення мало вплив і на Патагонську платформу. Вона була розбита тріщинами, по яким виливались базальти, та розломами, по лініям яких відбувались вертикальні переміщення окремих брил; на північній та південній окраїнах занурювались крайові прогини по Ріо-Негро – Неукену та в районі Магелланової протоки.
Дуже яскраво проявилась скидово-брилова тектоніка і в сусідній області Прекордильєр та Пампінських сьєрр, яка супроводжувалась виливами лав.
В області Бразильського щита альпійські рухи призвели до різкого підняття його східної частини, розколів зовнішнього краю і частковому його зануренню у води Атлантики.
Вертикальні рухи відбувались і в районі Гвіанського щита (підняття в центрі, скиди на півдні, прогини Ессекібо та верхній Оріноко та ін.), і навіть у Східній Амазонії, дно якої є системою горстів та грабенів. Підняття посилили денудацію та ерозію, зволоження навітряних схилів; інтенсивніше стало відбуватись в цих районах формування кори вивітрювання, утворились сприятливі умови для проростання волого-тропічних лісів.
В четвертинний час також відбувалися неодноразові підняття антекліз, які супроводжувались посиленням процесів денудації та утворення поверхонь вирівнювання, та прогини синекліз. Вісь прогинів у випадку виходу із океанів відмічаються інгресійними низовинними берегами із естуарними гирлами річок, як у Ла-Плати (негативні рухи до 0,2 – 2,2 мм на рік), Амазонки або Ессекібо. Підняття відображаються в серіях терас (схід Патагонії) або нарощування вузьких смуг берегової низовини (Бразильське та Гвіанське узбережжя). Дані рухи мають коливальний характер та можуть по-різному проявлятись на близьких ділянках.
Корисні копалини. За запасами мідної руди одними з головних країн у світі в кінці ХХ ст. — на початку ХХІ ст. є Чилі та Перу. Займає перше місце за запасами залізних руд, берилію, літію, ніобію, кристалічного графіту, друге місце за запасами руд титану, молібдену (після Північної Америки), сурми, олова (після Азії), бокситів, танталу, апатитів (після Африки), третє – за запасами марганцевих руд, золота, фосфоритів.
Паливно-енергетичні ресурси. У межах Південної Америки і прилеглих акваторій відомо 51 нафтогазоносні басейни. Загальна їх площа 8,1 млн. км2, в тому числі 2 млн. км2 акваторій. Промислова нафтогазоносність встановлена в 28 басейнах, видобуток нафти і газу ведеться в 25 з них. Переважна частина запасів нафти і газу сконцентрована в двох басейнах: Маракайбському (44% нафти і 34% газу) і Орінокському (36% нафти і 32% газу). Продуктивні горизонти цих басейнів пов'язані з відкладами кайнозою і крейди. Основні розвідані запаси вуглеводнів сконцентровані в інтервалі глибин 1 – 3 км (70% запасів нафти і 80% запасів газу). Серед країн континенту розвіданими запасами нафти і газу володіють Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Перу, Сурінам, Чилі та Еквадор. Найзначніші запаси вуглеводнів є у Венесуелі, Аргентині, Бразилії, Колумбії. На кінець ХХ ст. у Південній Америці виявлено понад 1400 нафтових (140 морських) і понад 250 газових (40 морських) родовищ. Серед них унікальні за запасами (понад 1 млрд. т) нафти Венесуели – Бачакеро, Лагунільяс, Тіа-Хуана (зона Болівар), гігантське скупчення важких нафт – “ Пояс Оріноко " (запаси 4,2 млрд. т), Ламар і Лама, що мають запаси понад 300 млн. т, а також унікальні за запасами нафти глибоководні родовища Бразилії – Марлін (500 млн. т нафти і 100 млрд. м3 газу) і Альбакора (342 млн. т нафти і 150 млрд. м3 газу).
Загальні запаси вугілля всіх типів в країнах Південної Америки на 1998 р. оцінювались близько 71,5 млрд. т (в т.ч. кам’яного вугілля приблизно 75%). Розвідані запаси становлять 22,8 млрд. т. У порівнянні з іншими материками це досить мало. За даними Statistical Review of World Energy запаси кам’яного вугілля Південної Америки на 2000 р. складають тільки 1% світових. Найбільш великими загальними запасами володіють Бразилія і Колумбія, за ними з відривом ідуть Венесуела та Чилі. Вугленосність пов'язана з відкладами широкого вікового діапазону – від девонських до четвертинних. Головне промислове значення мають вугільні пласти пермі (Бразилія), крейди (Колумбія, Перу) і палеогену-неогену (Колумбія, Венесуела, Чилі, Аргентина). Вугленосні відклади пермі поширені переважно у чохлі Південно-Американської платформи, а мезозойсько-кайнозойські – у складчастому поясі Анд. Найбільше промислове значення мають кам’яновугільні басейни Ріу-Гранді-ду-Сул, Санта-Катаріна (Бразилія), Богота, Бояка (Колумбія), Сулія (Венесуела), Консепсьон, Магельянес (Чилі) і родовища Серрехон (Колумбія) та Ріо-Турбьо (Аргентина). Буровугільні басейни (Болівія, Бразилія) освоєні слабо. Вугілля середньо- і високозольне, в основному енергетичне. Підтверджені запаси уранових руд (в перерахунку на метал) становлять 168,6 тис. т (1998). Основна частина запасів (91,1%) континенту зосереджена в Бразилії, інші – в Аргентині (8,6%) і Перу. Найважливіше промислове значення мають Бразильські гідротермальні штокверкові родовища порфірового типу (Ітатая, вміст урану 0,01 – 0,2%; Лагоа-Реал, 0,09 – 0,65%). Підлеглу роль грають стратиформні інфільтраційні родовища в пісковиках із вмістом урану 0,1 – 0,2% (Сьєрра-Пінтада, Аргентина). У Бразилії уранова мінералізація встановлена також в золотоносних конгломератах (Жакобіна). Значні ресурси урану виявлені в ураноносних фосфоритах Бразилії, Венесуели, Колумбії, Чилі (90 тис. т), урановмісних мідних рудах Чилі, карбонатитах Бразилії.
Руди чорних металів. Підтверджені запаси залізних руд становлять 16,2 млрд. т (1998). Близько 70% запасів континенту зосереджено в Бразилії, далі йдуть Венесуела, Перу, Чилі; на частку Болівії, Колумбії, Парагваю, Аргентини і Уругваю припадає приблизно 4%. Основна частина запасів пов'язана з родовищами залізистих кварцитів, представлених пластовими і лінзовими тілами магнетит-гематитових руд (Fe 45 – 67%) в протоплатформних западинах Бразильської платформи. Серед найбільших виділяються басейни і родовища Мінас-Жерайс, Морру-ду-Урукун, Серра-ду-Каражас, Сан-Ісідро, Серра-Болівар, Серра-Гранде. Відомі також скарнові родовища (Fe 60%) магнетит-гематитових руд (Маркона) і осадові (Fe 35 – 55%) готит-сидеритових руд (Пас-дель-Ріо).
Запаси марганцевих руд, становлять 281 млн. т (1998), і зосереджені переважно (64%) в родовищах Бразилії та Болівії (32%), інші – в Чилі, Перу, Венесуелі, Аргентині, Колумбії. Найважливіше промислове значення мають родовища оксидних оолітових залізо-марганцевих руд (Mn 40 – 50%), представлені пластовими і лінзовими покладами (Морру-ду-Урукун, Ігарапе-Асу, Бурітірама, Мутун). Важливі також родовища марганцевих шляп (Mn 39 – 53%), що залягають на докембрійських породах (Серра-ду-Навіу, Морру-да-Міна).
Запаси титанових руд (в перерахунку на ТО2), становлять 90 млн. т в рутилі і 2,3 млн. т в ільменіті, локалізуються в Бразилії (дані на 90-і роки ХХ ст.). Ресурси титану виявлені в корінних ільменіт-титаномагнетитових рудах із вмістом ТО2 18,5% (Кампу-Алегрі-ді-Лурдіс), в комплексних анатаз-перовськіт-рутилових рудах в карбонатитах, що містять ТіО2 20 – 23,5%, Pb, Nb, TR (Салітрі, 35 млн. т ТіО2; Тапіра, 40 млн. т ТіО2; Каталан, 11 млн. т ТО2), а також в розсипах (Матарака). Високим вмістом ТіО2 (40%) характеризуються деякі бокситові родовища Бразилії. Виявлені ресурси діоксиду титану в корінних і розсипних родовищах Бразилії, Венесуели, Уругваю, Аргентини і Еквадору оцінюються в 310 млн. т.
Запаси хромових руд (20 млн. т, 1998) зосереджені в Бразилії, зокрема в стратиформному родовищі Кампу-Формозу (середній вміст Cr2O3 21%). Ресурси континенту – 108 млн. т. хромової руди знаходяться у Бразилії (70 млн. т.) та Венесуелі (38 млн. т).
Руди кольорових металів. Загальні запаси бокситів становлять 11,7 млрд. т, в т.ч. підтверджені 5,8 млрд. т (1998). Основна кількість підтверджених запасів континенту укладена в надрах Бразилії (67,2%), далі йдуть Гайана (12%), Сурінам (9,9%), Венесуела (5,5%), а також Колумбія і французька Гвіана. Основна частина запасів пов'язана з родовищами латеритного типу.
Підтверджені запаси ванадієвих руд становлять близько 200 тис. т (в перерахунку на V2O5) і зосереджені у Венесуелі, Бразилії, Чилі.
Запаси вольфрамових руд (в перерахунку на WO3) становлять 174 тис. т, в т.ч. підтверджені 116 тис. т (1998). Найбільшими запасами володіють Болівія (57% загальних запасів континенту), Перу (21,8%), менш значними Бразилія і Аргентина. Понад 80% запасів укладено в жильних кварцово-вольфрамітових (W, W-Sn, Sb-W-Sn) родовищах Болівії.
Запаси золотих руд (в перерахунку на метал) становлять 9017 т, в підтверджені 3543 т (1998). Основна частина загальних запасів (42%) зосереджена в Бразилії, Чилі (19,8%), Аргентині (11,4%), далі йдуть Перу, Болівія, Венесуела, Колумбія. Запаси золота є також у Гайані, Еквадорі, Суринамі, французькій Гвіані. Найпоширеніші розсипні родовища, найбільші з яких – Аспасу, Пасто, Тамбо, Серра-Пелада, Ріу-Тапажос, Аранка та інші. З корінних найбільше промислове значення мають родовища у вулканітах давніх зеленосланцевих поясів (Арасі, Морру-Велью). Великі запаси золота укладені в золотоносних конгломератах родовища Жакобіна. Важливе промислове значення мають також гідротермальні жильні родовищ золото-срібно-мідних руд Андського складчастого пояса: Ель-Індія, Гуанако, Андакольо, Ель-Кальяо, Ботанамо та інші.
Загальні запаси мідних руд (в перерахунку на метал) становлять близько 300 млн. т (приблизно 32,2% світових), в т.ч. підтверджені 232,5 млн. т (1998). Найбільші запаси мають Чилі (70%) і Перу (15%). Значні запаси зосереджені в Бразилії, Аргентині, Колумбії. Основну частку в запасах складають родовища молібден-мідно-порфірового типу, найбільші з яких: Чукікамата, Ель-Теньєнте, Ель-Абра, Ескондіда та ін. Менш поширені стратиформні родовища (Салобу, Жагуарарі, Кураса), а також колчеданно-поліметалічні родовища в Чилі, Перу й інших країнах.
Загальні запаси молібденових руд (в перерахунку на метал) становлять 4,5 млн. т (32% загальних світових запасів без Росії), в т.ч. підтверджені 3,2 млн. т (1998). Переважаюча частина запасів (60%) зосереджена в Чилі, інші в Перу, Колумбії, Аргентині, Бразилії, Еквадорі. Основні родовища представлені молібден-мідно-порфіровим типом, в рудах яких вміст Мо становить 0,014 – 0,03%.
Загальні запаси нікелевих руд (в перерахунку на метал) 5,2 млн. т, в т. ч. підтверджені 2,3 млн. т (1998). 61,5% загальних запасів континенту зосереджено в Бразилії, інші – в Колумбії (22%) і Венесуелі (16,5%). Запаси нікелю укладені в латеритних нікель-кобальтових родовищах кір вивітрювання ультраосновних порід, найбільші з яких: Серра-Матосо, Вермелью, Лома-де-Ерро, Нікеландія, Барру-Алту, Санта-Крус.
Загальні запаси кобальту в латеритних рудах (Со 0,03 – 0,05%) Колумбії і Бразилії становлять 50 тис. т, в т. ч. підтверджені 24 тис. т (1998).
Загальні запаси олов'яних руд (в перерахунку на метал) оцінені в 3,7 млн. т (35,4% загальних світових запасів), в т.ч. підтверджені 2,5 млн. т (1998). Частка розсипних родовищ 48,2% загальних запасів. Промислові розсипи каситериту виявлені в Болівії та Бразилії, причому в останній зосереджено понад 80% сумарних запасів розсипів. Алювіальні розсипи Бразилії утворюють 15 великих оловоносних районів: Мапуера, Рондонія, Теліс-Піріс, Ріо-Ірірі та інші. Близько 50% запасів укладено в багатих розсипах (середній вміст каситериту в пісках 2 кг/м³) родовище Пітінга. Запаси корінних руд олова пов'язані з родовищами Болівійського поясу. Родовища переважаючого каситерит-сульфідного типу представлені арсенопірит-піротиновими рудами із вмістом Sn 0,3 – 0,8%, а також олово-срібними рудами із вмістом Sn 0,5 – 1,7%. В Болівії та Перу виявлені родовища каситерит-силікатного типу (Sn 0,2 – 1,8%). В Болівії, в районі Кельгуані є також стратиформні родовища каситерит-кварцових руд (Sn 0,16 – 0,6%) типу «манто». Тут же відомий жильний каситерит (вольфраміт-кварцові родовища Чохлья). У районах родовища Оруро, Потосі, Льяльягуа відомі великі поклади штокверкових олово-порфірових руд із вмістом Sn 0,2 – 0,5%. Підтверджені запаси металів платинової групи – 46 т в перерахунку на метал, з них платини 34 т (1998) – укладені в розсипних родовищах Колумбії (Чоко-Пасіфіко, Сан-Хуан, Андагода, Барбакоас) та Бразилії. Середній вміст платини становить 0,1 г/т, присутні хроміт, ільменіт, магнетит, золото.
Загальні запаси руд свинцю і цинку (в перерахунку на метал, за станом на 1998 р.) відповідно 7,4 млн. т і 20,6 млн. т, в т.ч. підтверджені 5 млн. т і 9,2 млн. т. Основні запаси континенту зосереджені в Перу (42% загальних запасів свинцю і 44,4% цинку) і Бразилії (39,1% і 40,9%). Значно меншими запасами свинцю і цинку володіють Болівія, Аргентина, Венесуела, Чилі. Найбільші родовища стратиформні свинцево-цинкові в карбонатних і теригенних породах (Вазанті, із вмістом Zn до 45%); метасоматичні, пов'язані зі скарнами в карбонатних і вулканогенно-осадових гірських породах. (Агилар, Pb 11,5%, Zn 16,3%, Ag 279 г/т; Серра-де-Паско, Pb 5%, Zn 12%, Cu 0,15%, Ag 70 г/т); жильні свинцево-цинкові в метаморфічних, магматичних і осадових породах (Матільда, Pb 2%, Zn 18%, Ag 28 г/т; Морокоча, Бокіра та інші).
Загальні запаси руд срібла становлять 134,7 тис. т, в т.ч. підтверджені 74 тис. т (1988). Вони укладені в комплексних родовищах: колчеданно-поліметалічних і жильних мідно-поліметалічних руд (Серра-де-Паско, 70-400 г/т, Касапалька), молібден-мідно-порфірових руд (Куахоне, Ель-Салвадор), золото-срібних (Ель-Індія), оловополіметалічних руд (Потосі, Оруро, Чокая) і власне срібних рудах (Пулакайо, Каялома) із вмістом Ag до 550 г/т.
Рідкісно-металічні руди. Запаси берилієвих руд (в перерахунок на BeO) становлять: загальні – 450 тис. т, підтверджені – 46 тис. т (1998). Основні запаси знаходяться у Бразилії (84% загальних запасів).
Запаси літієвих руд (в перерахунку на Li2O) на кінець ХХ ст. становили близько 21 млн. т. (приблизно 88% світових ресурсів за станом на 2002 р.). Запаси літію пов’язані з літієносною ропою (Li2O 0,2 – 0,3%) в Чилі та Болівії. Родовища комплексних літієвмісних руд є в Бразилії. Провідне місце у світі за запасами літію тримає Чилі.
Запаси ніобієвих руд (в перерахунку на Ni2O5) складають: загальні – 3,6 млн. т; підтверджені – 3,3 млн. т (1998). Вони зосереджені у Бразилії та складають близько 35% світових запасів.
Запаси танталу (в перерахунку на Та2О5) складають: загальні – 1400 т; підтверджені – 900 т (1998). Вони зосереджені в Бразилії (приблизно 1,2% світових запасів). Родовища циркону залягають у нефелінових сієнітах і розсипах Бразилії та Аргентини. Запаси циркону є у Бразилії та Аргентині. Головні запаси – у Бразилії (1,9 млн. т в перерахунку на ZrO2 – за станом на 2002 р.).
Гірничо-хімічна сировина. Загальні запаси бариту становлять 15,25 млн. т, підтверджені – 9,5 млн. т (1998). Основна частина запасів знаходиться у Чилі (52%), Перу (26%) і Бразилії. Найбільшими є жильні власне баритові, барит-кварцові та барит-кальцитові руди з вмістом BaSO4 85 – 98%. Запаси борних руд (у перерахунку на B2O3) складають: ресурси – 91 млн. т, підтверджені –18 млн. т (2002). Запаси бору у Південній Америці становлять 10,5% світових, а ресурси – 19,4% світових. Основні запаси укладені в родовищах Чилі, Перу, Болівії та Аргентини. Найбільше промислове значення мають родовища озерного типу з концентрацією B2O3 0,25 – 0,5%. Запаси калійних солей (у перерахунку на K2O) складають: загальні – 230 млн. т, підтверджені – 75 млн. т (1998). Більшість запасів континенту зосереджена у Бразилії (штат Сержилі). Вміст K2O 17 – 23%. Є родовища в Чилі та Аргентині. Кам’яна сіль є в Аргентині, Колумбії, Бразилії. Запаси самородної сірки в 90-х рр. ХХ ст. становили: загальні – 115 млн. т, підтверджені – 47 млн. т Основна їх частина зосереджена в 100 родовищах Чилі, інші – в Перу, Колумбії, Венесуелі, Болівії, Еквадорі. Вулканогенні родовища сірки утворюють Андську сірконосну провінцію. Найбільші у світі родовища натрієвої селітри розташовані в Чилі (250 – 300 млн. т). Родовища локалізовані в пустелі Атакама, в межах вузької зони біля підніжжя Берегового хребта. Запаси флюориту: загальні – 12,15 млн. т, підтверджені – 9,1 млн. т (1998). Вони зосереджені головним чином у Бразилії та Аргентині. Запаси фосфоритів (у перерахунку на P2O5): загальні – 893 млн. т, підтверджені – 251 млн. т (1998). Майже 80% запасів зосереджено у Перу. Вміст P2O5 від 5 до 25%. Родовища зернистих фосфоритів є у Венесуелі, Бразилії, Колумбії. Запаси апатитів становлять: загальні – 35,5 млн. т, підтверджені – 32 млн. т, а ресурси – 0,5 млрд. т (1998). За іншими даними ресурси складають близько 2 млрд. т. Вони локалізовані у Бразильській апатитоносній провінції, приуроченій до зон глибинних розломів Бразильського щита. Вміст P2O5 5 – 14%. Руди в основному комплексні.
Нерудна індустріальна сировина. Запаси алмазів Південної Америки складають: природних – 11,8 млн. карат; ювелірних – 5,4 млн. карат, ресурси – 87 млн. карат (1998). Промислове значення мають алювіальні розсипи. Родовища алмазів є у Бразилії (близько 90% запасів), Венесуелі, Колумбії та Гайані. Запаси хризотил-азбесту ставлять приблизно 6 млн. т волокна, в тому числі підтверджені 4 млн. т. (90-і рр. ХХ ст.). Основні запаси зосереджені в Бразилії (82%). Інші – в Колумбії, Аргентині, Венесуелі. Великі промислові родовища п’єзокварцу та гірського кришталю зосереджені у Бразилії. Підтверджені запаси кристалічного графіту становлять 32,6 млн. т (90-і рр. ХХ ст.), з них 32,5 млн. т – у Бразилії. Вміст графітного вуглецю – до 30%. Родовища мусковіту на території Бразилії локалізуються в межах Бразильського слюдоносного району. Родовища мусковіту є також в Аргентині, слюдоносні пегматити – у Болівії, Гайані та Колумбії. З нерудних будівельних матеріалів у різних районах Південної Америки виявлені численні родовища глин, вапняку, доломіту, магнезиту, скляних та будівельних пісків, мармурів, гранітів та інших.
Дорогоцінні та виробні камені. У Бразилії відомі найбільші у світі родовища дорогоцінних та виробних каменів: берилу, топазу, турмаліну, аметисту, агату. В Колумбії відоме родовище смарагду.
Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X
Основні геоструктурні елементи Південної Америки є в той же час, і основними геохімічними поясами: антеклізи Південно-Американської платформи, осадові структури крайових зон антекліз і синекліз, крайові та міжгірські прогини Андійської системи та центральні частини Андійської геосинклінальної області.
До першого поясу – антеклізам Південно-Американської платформи, приурочені найважливіші рудні копалини сходу материка.
У ньому виділяється передусім метаморфічна генетична група, до якої належать найбільші родовища залізних руд – ітабіритів з вмістом заліза до 70%. Вони зосереджені в ріфейській серії «мінас» з кристалічних сланців, кварцитів і т. п. Серія «мінас» поширена в Бразилії, переважно в південній частині Серри-ду-Еспіньясу (штат Мінас-Жераїс), і на північному схилі Гвіанського нагір'я, у Венесуелі (рис. 2). Аналогічний генезис мають і численні на обох нагір’ях родовища золота.
Кора вивітрювання цих районів також містить значний відсоток заліза (до 55%) і золота. Видобуток золота в Гвіанах ведеться майже винятково в екзогенних родовищах (з алювіальних і елювіальний розсипів). Ще важливіше в корі вивітрювання – величезні поклади марганцевих руд з вмістом марганцю до 53%. Найбільші родовища знаходяться в штаті Мінас-Жераїс (південніше ітабіритових полів), на заході Бразильського нагір’я (біля річки Парагвай) і на півдні Гвіанського. До цієї ж генетичної групи належать і поклади бокситів (вміст глинозему в руді до 67%), приурочені до вологих передгір’їв Гаяни, Суринаму і Атлантичної антеклізи Бразильського нагір'я. Крім того, кора вивітрювання включає руди нікелю і кобальту (родовище Лівраменту і Нікеландія).
Третій генетичний комплекс давніх щитів – пегматити. У різних районах Бразильського нагір'я пегматитові жили і утворені в результаті їх руйнування монацитові піски містять руди цирконію, торію, берилію, літію, танталу, ніобію, а також слюду, вісмутові, вольфрамові та уранові руди й алмази.
Особливо виділяються величезні трапові покриви Плато Парани. Вони містять родовища агата, світову потребу в якому покривають Бразилія та Уругвай.
Області давніх щитів бідні на паливно-енергетичну сировину. Це пов'язане з другим структурно-геохімічним поясом – осадовими структурами крайових зон антекліз і синекліз. Невеликі поклади кам'яного вугілля і лігнітів є тільки в приміських болотних відкладах, що оздоблюють антеклізи півдня Бразильського нагір'я. У районах Салвадора і Нова-Олінда в Бразилії, а також у Патагонії видобувається нафта.
Основні родовища нафти приурочені до третього структурно-геохімічного поясу Південної Америки – крайовим і міжгірським прогинам Андійських системи. Найбільш великі поклади нафти знаходяться в басейні Маракайбо і депресії Магдалени. Нафтоносні поля поширені майже на всьому протязі східного передового прогину Анд, але експлуатація ведеться головним чином на Тринідаді (там же є великі родовища асфальту), біля південного підніжжя Карибських Анд і в передгір'ях Болівії та Аргентини. Є нафта і в західному прогині – біля затоки Гуаякіль.
Четвертий структурний і геохімічний пояс материка – центральні частини Андійської геосинклінальної області – виділяється по масштабам вулканічної діяльності та запасам металів. З давнім і сучасним вулканізмом (інтрузії й виливу) генетично пов'язані рудоносних газові та водні розчини і формування величезних покладів рудних копалин.
Рис.2. розташування основних родовищ корисних копалин Південної Америки (за картою ГУГиК)
Пневматолітове походження має «олов'яний пояс» Болівії, що простягаються з півночі на південь на 940 км. До нього приурочені найважливіші родовища олов'яного каменю разом із рудами вольфраму, вісмуту і сурми. Аналогічний генезис мають ванадієві, мідні й срібні руди Перу, а також вкрай різноманітні за складом поклади Сьеррас-де-Кордова і Сан-Луїс Аргентини (у тому числі руди літію і танталу) і залізні руди північного Чилі.
До групи гідротермальних родовищ відноситься відоме родовище Сьєрро-де-Паско в Перу на висоті 4500 м з величезним рудним тілом, що містить руди міді, срібла, цинку, вісмуту, миш'яку, золота і сурми. Найбільшими ресурсами міді (руди містять також молібден) володіє Чилі (Чукікамата, Потрерільос, Ель-Теньенте та ін.) До цієї ж групи родовищ належать поклади ртуті в Перу і Чилі, олова, срібла (Потосі) і селену в Болівії, жильне золото Колумбії, Еквадору та інших андійських країн, кобальт – у Чилі, кадмій – в Перу та ін.. З сольфатарною діяльністю вулканів пов'язані великі родовища сірки у вулканічних районах Анд Болівії, Чилі, Аргентини.
Екзогенні родовища металевих копалин поширених в Андах не дуже широко. Це пояснюється сильною посушливістю і безводністю великих територій, що ускладнює міграцію та перевідкладення багатьох елементів, і, частково, молодістю Анд. Основні розсипні родовища приурочені до північних, більш вологих ділянок Анд: золото Колумбії і Еквадору, платина Колумбії. Вміст металу в алювію збільшується після кожного періоду сильних дощів.
Пустельний клімат центрально-західної частини Анд виявився дуже сприятливим фактором в утворенні нерудної мінеральної сировини – відомої чилійської селітри, йоду і бору, а також у накопиченні органічного добрива – пташиного посліду гуано – на прибережних островах. Родовища селітри і йоду пов’язані з біохімічними процесами у висихаючих реліктових водоймах у Атакамі; борати, будучи продуктом вулканічної діяльності, накопичувались у безстічних озерах.
Основні риси рельєфу
Палеографічний розвиток Південної Америки зумовив істотні відмінності в рельєфі рівнинно-плоскогірного, платформного Позаандійського Сходу і складчастих структур Андійського Заходу.
Позаандійський Схід
Позаандійський Схід включає антеклізи – виступи Південно-Американської платформи, що чергуються з синеклізами западинами. Опущений край платформи на заході зазвичай переходить в передовий прогин Анд. Виступам відповідають в сучасному рельєфі складні морфоструктурні комплекси Гвіанського і Бразильського нагір’їв, в синеклізі між ними розташована Амазонська низовина, а в крайовому поясі опускань – рівнини Оріноко і Внутрішні рівнини. Крім того, до Позаандійського Сходу відносяться область крайових платформних підняттів Прекордильєр і Пампінських сьєр та ступінчасті плато Патагонської платформи – Патагонія.
Рівнини Оріноко, які ще називають Льянос Оріноко («Llano» у перекладі означає «рівний»), сформувалися в зоні прогину, утвореного в північно-східній частині головним чином морськими неогеновими піщаними відкладеннями, а в південно-західній – континентальними продуктами руйнування сусідніх височин. У центральній частині прогину розстеляється плоска алювіальна низовина з майже не врізаними долинами річок (Низькі Льянос). На південному заході (Льянос Мети) і, особливо, на північному сході (Високі Льянос) переважають плоскі столові плато межиріч (месас) висотою 200 – 300 м, розчленовані в результаті недавніх підняттів та посилення глибинної ерозії вузькими і глибокими долинами водотоків.
Амазонська низовина (Амазонія) лежить в найбільшому прогині Південно-Американської платформи, заповненому переважно неогеновими озерно-річковими товщами, підстилаються морськими палеозойськими і третинними відкладеннями. Вона є найбільшою низовиною земної кулі площею понад 5 млн. км2. На заході (Західна Амазонія) низовина дуже широка і плоска, долини річок врізані слабо, висоти у середній течії Амазонки рівні 25 – 30 м. На сході (Східна Амазонія) низовина стискається Гвіанським і Бразильським масивами. Палеозойські відкладення, що виходять по краях щитів, третинна товща і стародавня латеритна кора, яка складає поверхню Східної Амазонії, розчленовані більш глибокими долинами річок на плоскі плато (табулейрош) висотою 150 – 300 м. Це результат недавнього підняття сусідніх масивів і прогину гирлової частини амазонської системи; гирла головної річки, як і її нижніх приток, мають естуарний характер.
Прогин між Андами, Бразильським нагір'ям і Патагонією займають Внутрішні рівнини. Вони складені потужною товщею в основному континентальних осадів, від девонських до четвертинних, і характеризуються рівнинним, слабо розчленованим рельєфом. Але на крайньому півночі та півдні є середньовисотні останцеві масиви: на півночі Центральних височина до 1400 м висоти, обумовлена виступом кристалічного фундаменту Бразильського масиву, і на півдні – Сьєрри Буенос-Айрес до 1200 м висоти, які є брилами Пампінських сьєрр і гондванід. Уздовж осьової частини прогину, по якій протікають Парагвай і нижня Парана (тому Внутрішні рівнини іноді називають рівнинами Парагваю – Парани), простягається заболочена Ла-Платська низовина. Вона починається на півночі молодою, дуже глибокою тектонічною западиною верхнього Парагваю (Пантанал), далі займає схід рівнин Гран-Чако і Межиріччя (Парани – Уругваю) і закінчується на півдні Пампою. Для преандійської частини Гран-Чако, що підвищується на захід до 700 – 800 м, характерні конуси виносу із заболоченими зниженнями.
На південному заході до Внутрішніх рівнин приєднується область Прекордильєр і Пампінських сьєрр. Брилові плосковершинні та крутостінні масиви висотою 2 – 6 тис. м чергуються тут з глибокими западинами, звичайно заповненими уламковим матеріалом. Масиви є давніми крайовими платформними структурами, розбитими і піднятими в зв'язку з рухами в Андійській геосинклінальній області. На заході вони впритул примикають до Анд.
Для Гвіанського нагір'я характерні процеси руйнування і змиву осадового піщаного покриву і формування на кристалічних породах потужної кори вивітрювання. У східній частині осадовий покрив знесений повністю; кристалічні масиви висотою до 1300 м чергуються тут з тектонічними депресіями, розробленими ерозією. На півночі вони обрамлені молодою акумулятивною Гвіанською низовиною. У центральній частині нагір'я збереглися залишки покриву мезозойських червонокольорових пісковиків і конгломератів, які утворюють платоподібні крутосхильні гряди (хребет Пакараіма) або останцеві масиви (гора Рорайма, 2271 м – найвища точка нагір'я); на півночі рельєф представлений полого-хвилястим пенепленом на кристалічних породах з острівними горами. На захід від Оріноко давні кристалічні породи часто майже приховані під третинними і четвертинними відкладеннями, серед яких також виступають тріасові піщаникові останці (масив Пардаос); скидними ступенями нагір'я спускається до низької Амазонії та Оріноко.
Найбільш велике підняття Південно-Американської платформи виражене Бразильським нагір'ям. Поряд з тривалим руйнуванням і змиванням, що призвели до оголення кристалічної основи, в утворені його рельєфу велику участь брали розломи, прогини і заповнення западин морськими, вулканічними і уламковими товщами. Неотектонічні підняття оживили ерозію, яка поглибила долини в осадових товщах. Як правило, річкова мережа спроектована на кристалічну основу з осадового покриву, знаходиться в процесі перебудови, долини слабо врізані й поздовжні профілі не вироблені. Основним типом рельєфу нагір'я є денудаційні поверхні – пенеплени безпосередньо на кристалічних породах висотою 400 – 800 м з останцевими вершинами; вони поширені переважно на вологому півночі та сході нагір'я. Для приатлантичної частини характерні скидні уступи – сьєри і брилові або складчасто-брилові масиви (Сьєрра-ду-Мар висотою до 1810 м, Сьєрра-да-Мантікейра, з горою Агул'яс-Неграс, або Ітатіая – 2821 м і масив Бандейра – найвища точка нагір'я – 2890 м). Скидні східні схили масивів дуже круті, вершини згладжені та полого переходять у внутрішні пенеплени. По правому березі річки Сан-Франсіску виступають відпрепаровані денудацією останцеві гребені «бразілід» заввишки 1500 – 2000 м (Сьєрра-ду-Еспіньясу та ін.) Переважно в центральній і північно-східній частинах нагір'я широко поширені столові піщаникові плато – шапади з плоскими поверхнями і стрімкими урвищами до кристалічної основи. Структурні ступені, зазвичай у вигляді куест, характерні й для районів, складених породами різної опірності (західна окраїна приатлантичних підняттів, западина Парнаїба). У депресії Парани поширені лавові плато з невисокими структурними уступами.
Крайній південний схід материка займають плато Патагонії, які утворилися на Патагонській платформі, зчленованою з Андами тектонічним «швом», по лінії якого розташована поздовжня передандійська депресія, поглиблена четвертинними льодовиками. Галечниковий покрив розмитих флювіогляціальних відкладень прикриває виходи кристалічного фундаменту, базальти і мезозойсько-третинні осадові товщі. Ступінчасті плато висотою до 2000 м уступами опускаються на схід, де на узбережжі виражені серії терас – свідки неотектонічних підняттів. Неотектонічними рухами обумовлене інтенсивне врізання річок, що призвело до утворення каньйонів – образних долин. Для пенепленізованих межиріч характерні безстічні депресії з розвитком еолового препарування структур.
Андійський Захід
Андійський Захід включає складні і різноманітні складчасті структури андійського геосинклінального поясу. Поряд з областями, де в морфогенезі велика роль вулканізму (Анди Еквадору), річкової або льодовикової ерозії (Перуанські та Патагонські Анди), тут є ділянки з прямим вираженням тектонічної будови в рельєфі (Карибські й Північно-Західні Анди) або складні різновікові полігенетичні структурно-морфологічні комплекси (Центральні Анди).
На крайньому північному сході розташовані найбільш молоді Карибські Анди (рис. 3). Незважаючи на відносну молодість гір, їх антикліналі встигли згладитися, випробували сучасні підняття (найбільша висота – 2765 м – гора Найгуата) і глибоко розчленовані річковою ерозією.
Північно-Західні Анди складаються з поширених віялоподібно до півночі системи хребтів-антикліноріїв, розділених міжгірними западинами і прогинами. У формуванні системи велику участь беруть новітні розломи, підняття і опускання.
Східні хребти (Східна Кордильєра висотою до 5600 м, Кордильєра-де-Меріда – до 5000 м, Сьєрра-де-Періха – до 3750 м і Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта – до 5774 м) мають давні ядра і крейдову-осадову оболонку. Гребені гір, що утворені кристалічними породами і оброблені давніми і частково сучасними заледеніннями, мають альпійські форми; у центральній частині Східної Кордильєри, на висоті 2500 – 3500 м, збереглися великі пенепленізовані плато. Всі хребти мають круті схили з дуже юними ерозійними врізами.
Відмінною рисою Центральної Кордильєри є інтрузії і вулканізм; її вищі точки утворюють вулкани Руїс – 5400 м, Толіма – 5215 м, Уіла – 5750 м та ін.. Західній і молодій береговій Кордильєрі – Серранія-де-Баудо властиві переважно ерозійні форми. Глибокі западини Маракайбо, Магдалени та Каукі-Патіі, які розділяють Кордильєри, заповнені в основному континентальними наносами; прогин Атрато-Сан-Хуан ще в неогені був протокою між Тихим та Атлантичним океаном.
В Андах Еквадору основними морфогенетичними процесами є вулканічні. На складчасті структури крайових Кордильєр (Західної і Східної) по лініях розломів насаджені конуси потужних (Чімборасо – 6272 м) і діючих (Котопахі – 5896 м, Антісана – 5704 м, Сангай – 5410 м) вулканів. Продукти їх вивержень заповнюють міжгірську западину, яка перетворилася на систему високих плато – «басейнів».
Між 4°30' – 28° пд. ш. розташований найбільш широкий (до 750 км) відрізок Анд – Центральні Анди. Для них характерні великі внутрішні плоскогір'я висотою до 4000 м – поверхні вирівнювання як альпійських (на заході), так і герцинських (на сході) структур, обрамлені високими крайовими хребтами.
|
Рис.3 Орографічна схема Анд
У Перуанських Андах (до 14°30' пд. ш.) сучасний вулканізм відсутній. Найбільш високі хребти на заході, в тому числі Кордильєра Бланка (гора Уаскаран 6768 м), утворені величезними інтрузіями, що впровадилася в мезозойську андійську товщу; сучасне і давнє зледеніння додало гребеням яскравий альпійський характер. Внаслідок деяких останніх потужних підняттів плоскогір'я розчленовані глибокими каньйонами Мараньона і витоків Уальягі та Укаялі. На сході Перуанських Анд скиди і ерозія виділили в палеозойських структурах хребти висотою до 6300 м, що також мають на гребенях льодовикові форми.
На півдні Центральних Анд, на Західній Кордильєрі та в західній частині міжгірських плато (пунас) знову широко поширені сучасні (Місті – 5842 м, Сан-Педро – 5970 м, Льюльяйльяко – 6723 м та ін.) і давні (Коропуна – 6613 м, Сахама – 6780 м, Охос-дель-Саладо – 6885 м та ін.) вулкани і лавові покриви. Внаслідок крайньої сухості клімату на конусах вулканів проростають лише фірнова рослинність. Через кліматичні та орографічні причини внутрішні плоскогір'я є областю внутрішнього стоку і складаються з ряду улоговин, розділених останцево-бриловими і вулканічними хребтами. У пониженій західній частині болівійської Пуни (Альтіплано) днища котловин зайняті залишковими озерами або солончаками на місці плейстоценових водойм. Основну роль в сучасних процесах рельєф-освіти відіграють фізичне вивітрювання, вітрова ерозія, схиловий змив і заповнення улоговин уламковим і вулканічним матеріалом. У поясі східного обрамлення Пуни виділяється значним зледенінням і альпійськими формами гребеня Кордильєра Реаль (до 6550 м). Вологий, східний край Пуни глибоко розчленований ерозією. На сході Центральні Анди обрамляються молодими складчастими Субандійскіми Кордильєрами, розділеними синклінальними долинами.
На заході, спочатку окремими ланками, потім безперервно простягається Берегова Кордильєра (висотою до 3200 м), утворена головним чином інтрузіями. На схід від неї, між 22 – 27° пд. ш., розташована поздовжня тектонічна депресія з пустелею Атакама. На всьому тихоокеанському схилі Анд, від 5° до 28° пд. ш. в морфогенезі панують пустельні процеси.
У Чилійсько-Аргентинських Андах також чітко виражені структури Берегової Кордильєри, тектонічна западина Продольної (або Центральної) долини Чилі та Головна Кордильєра, до якої зі сходу до 35° пд. ш. впритул приєднанні брилові масиви Прекордильер.
Головна Кордильєра, складена мезозойською осадово-еффузивною товщею з інтрузіями, досягає максимальної висоти (гора Аконкагуа – 6960 м), тут знову дуже багато вулканів.
У зв'язку із збільшенням кількості опадів і зниженням температур по напрямку до півдня все більшу роль починають грати поряд з вулканізмом водно-ерозійні процеси, давньо-льодовикова, а потім і сучасна гляціальна ерозія і акумуляція. Алювіальними і льодовиковими наносами заповнена западина Продольна долини, річковою ерозією розчленована Берегова Кордильєра.
У самому південному і вологому відрізку андійських системи – Патагонських Андах, незважаючи на невеликі висоти (найвища точка – гора Сан-Валентин – 4058 м), гляціальна морфологія панує; широка розвинене сучасне зледеніння, найпотужніше у всіх Андах; для північної частини характерний і сучасний вулканізм. У зв'язку з зануренням південних Анд Берегова Кордильєра перетворюється в поздовжній архіпелаг островів, Продольная долина – в систему проток, а затопленні троги Патагонської Кордильєри – в фіорди.
Клімат
Південна Америка лежить переважно в південній півкулі. Цю обставину треба враховувати при розгляді циркуляції атмосфери і часу настання того чи іншого сезону.
Географічне положення більшої частини Південної Америки в низьких широтах і особливості конфігурації материка (розширення в екваторіально-тропічних широтах і звуження в помірному поясі) обумовлюють отримання нею значної суми сонячної радіації. Радіаційний баланс досягає майже на всьому континенті 60 – 85 ккал/см2. Навіть у Патагонії він становить близько 40 ккал/см2. Характер клімату Південної Америки досить своєрідний і залежать від цілого ряду факторів (площі суші та ін.), в першу чергу від загальних закономірностей циркуляції повітряних мас над Південною Америкою.
Внаслідок великого нагріву великої площі Південної Америки тиск над найбільш широкою частиною материка на рівні земної поверхні зазвичай значно нижче, ніж над територією, яка омивається океанами. Відносно холодна поверхня океанів сприяє стабілізації субтропічних антициклонів, виражених завжди дуже чітко (Південно-Тихоокеанський і Південно-Атлантичний). Стійкі області субполярних циклонів поблизу Південної Америки відсутні, але на південь від материка існує широка смуга низького тиску. Велике поширення має екваторіальний тип циркуляції з потужною конвекцією повітряних мас (в результаті конвергенції – сходження пасатів) і субекваторіальний тип із сезонними змінами екваторіальних і тропічних повітряних мас (пасатно-мусонний тип). Північна частина материка перебуває під сильним впливом північно-східного пасату з Азорського антициклону. У тропічному поясі на сході панують східні й північно-східні вітри із західної периферії Південно-Атлантичного антициклону, на заході – південно-східні пасати з східної частини Південно-Тихоокеанського максимуму. Порівняно невеликі витрати суходолу в субтропічних і помірних широтах обумовлюють відсутність типових континентальних і мусонних кліматів; в помірних широтах панує постійний та інтенсивний західний перенос повітря.
Таким чином, взаємодія материка з прилеглими океанами проявляється переважно в притоці океанічних повітряних мас із західної периферії атлантичних антициклонів, тобто переважає східний перенос.
Пов'язана із загальною циркуляцією атмосфери система океанічних течій підкреслює вплив океанів на клімат прибережних районів континенту: тепла Бразильська течія збільшує вологомісткість пасатних повітряних мас, які зрошують схід Бразильського нагір'я; холодна Фолклендська течія підсилює посушливість клімату Патагонії, а Перуанська – сприяє утворенню пустельного поясу на заході материка.
Істотні особливості в характер перерозподілу повітряних мас вносить рельєф Південної Америки. Високий бар'єр Анд обмежує поширення тихоокеанських повітряних мас вузької кромкою західного узбережжя і прилеглих схилів гір. Навпаки, впливу повітряних мас, які приходять з Атлантики, піддається майже весь материк з великими, відкритими на сході низовинами. Відсутність внутрішньоматерикових гірських перешкод, подібних до тих, які мають місце в Азії, і значно менші розміри материка не сприяють глибокій трансформації морських повітряних мас в континентальні; останні утворюються лише влітку південної півкулі в області Гран-Чако і слабо впливпють взимку на плато Патагонії. В Андах дуже яскраво проявляються закономірності висотної кліматичної поясності.
Сезонні відмінності в кліматі найбільш виражені в субекваторіальних і субтропічних широтах Південної Америки.
У липні (мається на увазі липнева пора року, тобто літо – на півночі материка і зимана південь від екватора) субтропічні антициклони зміщуються на північ. З південної та південно-східної периферії Азорського максимуму до берегів Південної Америки приходять північно-східні пасати. Проходячи над нагрітими водами, вони насичуються вологою. В цей же час на північ поширюється вологе екваторіальне повітря з Амазонії (екваторіальний мусон). Цими причинами, а також циклонічними дощами на тропічному фронті, обумовлюється річний дощовий період на півночі материка.
У Західній Амазонії, де переважає екваторіальне повітря, інтенсивна внутрішньомасова конвекція викликає щоденні зливи в другій половині дня. Вертикальна потужність екваторіальної повітряної товщі досягає 8 – 10 км, тому навіть високі міжандійські нагір’я північних Анд виявляються під впливом екваторіальної циркуляції. У Східну Амазонію проникає сухий південно-східний пасат з Бразильського нагір'я, в зв'язку з чим в даній місцевості спостерігається зменшення опадів в липневу пору року.
У південній півкулі південно-східний пасат з північної периферії Південно-Атлантичного антициклону зрошує північно-східний виступ Бразильського нагір'я. Вітри із західної окраїни цього максимуму несуть вологе і тепле тропічне повітря. Він захоплює не тільки узбережжя східної Бразилії, але, обходячи центральну, охолоджену, частину нагір'я з відносно високим зимовим тиском, проникає всередину материка.
Зимовий континентальний антициклон у Патагонії внаслідок обмежених розмірів суходолу виражений слабо. Все ж, у більш північних областях тиск значно нижчий, і повітря помірних широт прямує в ці баричні депресії. Він рухається уздовж східного узбережжя, утворюючи полярні фронти з паралельним зустрічним тропічним повітрям. Фронтальні дощі зрошують східне узбережжя Бразилії. Проникає на північ холодне повітря і вздовж низовини Парани-Парагваю, досягаючи іноді Амазонії, і по пологих південних схилах Бразильського нагір'я, де сніг може випадати аж до тропіку.
Постійний західний переніс морського тихоокеанського повітря обумовлює величезну кількість опадів у південному Чилі, що випадають на перпендикулярних вітрам західних схилах Анд. Зате підвітряна Патагонія майже позбавлена опадів. Взимку, в зв'язку з зміщенням на північ Південно-Тихоокеанського антициклону, до сфери помірної циркуляції потрапляє й середнє Чилі; західні вітри зрошують територію до 30° пд. ш.. Поряд з орографічними, тут мають місце і фронтальні дощі (взаємодія помірних і тропічних повітряних мас).
Західне узбережжя, схили і міжгірські плато Анд від 30° пд. ш. до екватора взимку перебувають під впливом східної периферії Південно-Тихоокеанського антициклону. Південні та південно-східні вітри приносять повітря з більш високих і холодних широт у більш низькі й теплі; берегова лінія і Анди паралельні пануючим вітрам. Ці фактори несприятливі для конденсації вологи. Під впливом Південно-Тихоокеанського антициклону утворюється холодна Перуанська течія, що омиває західне узбережжя в цих широтах. Верхній зігрітий шар води зганяється вітрами і відхиляється дією обертання Землі; біля берегів піднімаються холодні води. Вони викликають сильне падіння температур повітря і підсилюють несприятливі умови для конденсації: низьке положення інверсії та стійка стратифікація, важкий підйом більш холодних і важких мас. Увесь захід, між 30° пд. ш. і екватором, виявляється різко посушливим і ненормально охолодженим. На північ від екватора південно-західні вітри, підходячи під кутом до Анд, рясно зрошують західну Колумбію.
Сезонні коливання термічного режиму проявляються в Південній Америці на обмеженій території, головним чином в субтропічних і помірних широтах та в гірських районах тропіків. Весь північ материка, Амазонія і захід Бразильського нагір'я досить нагріті напротязі всього року. У липні вони оконтурени ізотермою 25° (рис. 4). Зимове охолодження позначається на гірському сході Бразильського нагір'я (середні температури липня 12° – 15°) і на рівнинах Пампи – липнева ізотерма 10°С проходить через Буенос-Айрес. На високих плато Патагонії середня температура липня -5°С (мінімум до -35°С). Вторгнення з півдня холодного повітря помірних широт викликають нерегулярені заморозки на всій південній (на південь від тропіка) частині Бразильського нагір'я, в Чако і північній Пампі; у південній Пампі заморозки можуть бути протягом 2 – 3 місяців. Природно, що найбільш низькі температури встановлюються у високогірних районах Анд.
На західному узбережжі материка холодні повітряні та океанічні течії викликають різке відхилення ізотерм на північ: ізотерма липня 20°С доходить до 5° пд. ш.. На рівні океану середні місячні відємні температури в Південній Америці не спостерігаються, навіть на півдні Вогнянної Землі середня температура липня становить 2°С.
У січні (мається на увазі січнева пора року, тобто зима на півночі материка та літо – на південь від екватора) наближення Азорського антициклону до екватора обумовлює високий тиск на північній окраїні Південної Америки (див. Додаток 1). Екваторіальні повітряні маси відступають на південь. Замість них в Льянос панує не морське, а континентальне пасатне
