Рослинність, ґрунти і тваринний світ

На відміну від Північної Америки, де зміни в рослинному покриві залежать значною мірою від змін температурних умов, в Південній Америці з її високими температурами характер рослинності залежить головним чином від ступеня зволоження. Велика кількість сонячного тепла дозволяє рослинам південного материка вегетатувати протягом усього року майже повсюдно. Як і в Африці, головним фактором, що визначає тривалість вегетації, є ступінь зволоження. Останній в жаркому поясі зменшується не від океанів в глиб материка, а від екватора до тропіків, і лише в субтропіках різко виступають відмінності між приокеанічними і внутрішньоматериковими територіями. У зв'язку з цим основні лісові масиви в Південній Америці проростають в приекваторіальних областях. Вологі екваторіальні ліси (гілеї), у тому числі гілеї з коротким посушливим періодом (листопадно-вічнозелені ліси), і мусонні ліси покривають Амазонію і прилеглі схили Анд і нагір’їв.

Клімат цих областей не зазнав істотних змін з кінця мезозою. І флора приекваторіальної Америки за своїм складом, що включає саговники, плаунові та ін., є залишком однієї з найдавніших флор на Землі. Вона складається з представників неотропічної флори, формування якої почалося з крейдового або з кінця юрського періоду, тобто тоді, коли ще існували безпосередні зв'язки з Африкою та іншими частинами гіпотетичної Гондвани. Тому 12% родів дводольних рослин є загальними для Неотропічної і Палеотропічної областей. Тривала ізольованість Південної Америки в третинний час зумовила високий ендемізм її флори. Ендемічні або мають в Південній Америці центр свого видового розповсюдження не тільки багато родів рослин, але навіть цілі родини (кувшінчатий - Marcgraviaceae, бромелієві – ВrоmеІiасеае та ін.) Від неотропічної гігрофільної флори виникла, мабуть, флора саван, гірськотропічних лісів і навіть частково ксерофільна флора напівпустель. Види кактусів, агав і бромелієвих, наприклад, спочатку виникли у вологоекваторіальних лісах; екологічно пристосовуючись і видозмінюючись, вони проникли і на західне пустельне узбережжя, і в напівпустелі Аргентини, і на міжандійське плато. Переважно у вигляді епіфітів вони широко поширені в Амазонії і в даний час. Приекваторіальні ліси стали, таким чином, найважливішим центром формування рослинного покриву Південної Америки, велика частина якої входить до Неотропічної флористичної області.

Майже настільки ж давньою є флора саван і рідколісь. Вони розташовуються на північ і південь від вологоекваторіальних і мусонних лісів на рівнинах і плоскогір'ях сходу материка до 30° пд. ш., а на заході – між 0 – 5° пд. ш., займаючи площу приблизно рівну гілеям і мусонним лісам. Савани і рідколісся знову поступаються місцем вологим лісовим формаціям на східних, навітряних схилах нагір’їв і субтропічним вічнозеленим змішаним (хвойно-листяним) лісам – в більш прохолодних, високих районах Бразильського нагір'я між 24 – 30° пд. ш.

Вологі ліси покривають і схили південних Анд, на південь від 38° пд. ш. до 46° пд. ш. вони складаються з вічнозелених листяних і хвойних порід (гемігілея). На західних, навітряних схилах ліси густіші, на східних – рідші та мають домішки листопадних видів. На крайньому півдні Патагонських Анд на західних схилах вони переходять у змішані, листопадно-вічнозелені субантарктичні ліси, а на східних – в переважно листопадні. У зв'язку з тим, що в четвертинний час південні Анди майже повністю перекривалися льодовиками, заселення цього відрізка гір відбулося порівняно недавно. Скоріше за все, центром розповсюдження флори в південні Анди після зледеніння стали субтропічні Анди середнього Чилі, де під час зледеніння існували захищені території, що дозволили зберегтися багатьом реліктам. Там є ареали реліктової медової пальми (Jubaea spectabilis), чилійської араукарії (Araucaria imbricata var. araucana) і т. п., з Анд середнього Чилі просувалися на південь південний бук (Nothofagus), алерце (Fitzroya cupressoides var. patagonica) та інші антарктичні хвойні. На північ від 38° пд. ш. (до 32°), як і на інших материках, на заході Південної Америки вологі ліси змінюються жорстколистяними (середземноморськими) лісами і чагарниками.

Молоді типи лучно-степової, напівпустельної та пустельної рослинності переважають у субтропіках на сході материка, у тому числі на східних схилах Анд. Поширені чагарникові напівпустелі й в Патагонії, що лежать ще південніше в дощовій тіні Анд; рослинний покрив Патагонії також сформувався лише в післяльодовиковий час з антарктичної флори. Патагонія і південь Чилі відносяться до Антарктичної флористичної області.

Дуже молодим є рослинний покрив міжгірських плато і західних схилів Центральних Анд. Недавні підняття цієї ділянки і четвертинні зледеніння викликали значні зміни клімату і рослинного покриву. У третинний час там існувала мезофільна тропічна флора, а зараз панують гірничо-степові, напівпустельні та пустельні типи рослинності.

У зв'язку з положенням Південної Америки переважно в низьких широтах, в ній переважають різні типи латеритні ґрунтів. Жарким лісовим областям з постійними і рясними опадами властиві опідзолені латеритні ґрунти, які важко відокремити від дуже потужної кори вивітрювання. В областях з сезонним зволоженням типові червоні, коричнево-червоні та червоно-бурі ґрунти. Значне поширення мають давні залізисті кори. Процеси латеритизації ще проявляються у вологих субтропіках на сході материка, де характерні червоноземи і червонувато-чорні ґрунти прерій. Далі на захід, як і в Північній Америці, вони послідовно змінюються сіро-коричневими ґрунтами і сіроземами, а на крайньому заході – коричневими ґрунтами. Типи ґрунтів прохолодних помірних широт представлені бурими лісовими ґрунтами – на заході, каштановими і бурими, пустельно-степовими – на сході. В Андах чітко виражена висотна поясність з гірськими типами зональних ґрунтів.

Контрасти природних умов та особливості палеогеографічного розвитку Південної Америки обумовили багатство і своєрідність тваринного світу. Фауна материка також відрізняється великим ендемізмом, що дозволило чітко виділити Неотропічне зоогеографічне царство з єдиною Неотропічною областю. Ендемічні три родини отряду неповнозубих (броненосці, мурахоїди та лінивці), широконосі мавпи, рукокрилі (вампіри), гризуни (морські свинки, агути, шиншили), цілі отряди птахів (страуси-нанду, тинаму і гоацини, а також грифи, тукани, 500 видів колібрі, багато родів папуг та ін.) З плазунів характерні ендемічні каймани, ящірки-ігуани і удави-боа, серед риб – електричний вугор, двоякоди-шащая сирена та інші. Особливою різноманітністю і ендемізмом (3400 видів з 5600) відрізняються комахи.

Лише в плейстоцені в Південну Америку з Північної переселилися і широко розповсюдилися ягуар і пума, скунси, видри, тапіри, пекарі та лами. У Південній Америці відсутній цілий ряд тварин, широко розповсюджених на інших материках (вузьконосі мавпи, майже немає комахоїдних, мало копитних).

Екологічні умови пустельних-степових просторів і прохолодних лісів південних Анд різко відмінні від жарких саван і лісів більш північних частин материка. Тому істотно відрізняється і тваринний світ цих територій. Південні райони об'єднуються в Чилійсько-Патагонську зоогеографічну підобласть, північні – в Бразильську.

 

 

Географічні зони

Загальні закономірності розподілу географічних зон Південної Америки схожі із зональною картиною Африки. Однак більший в порівнянні з Африкою вплив океану на східну частину Південної Америки, наявність високогірного поясу Анд, положення південної частини континенту в помірних широтах, особливості палеографічний розвитку та інші фактори вносять суттєві видозміни у формування і простягання зон Південної Америки. На рівнинно-плоскогірному сході материка ширше, ніж в Африці, представлені перехідні зони від східно-приокеанічних лісових до внутрішньоматерикових пустельних; внутрішньоматерикові пустелі поширені значно менше і, навпаки, західно-приокеанічні – особливо яскраві.

В екваторіальному поясі Південної Америки на рівнинах виражена зона вічнозелених вологих екваторіальних лісів, які названі А. Гумбольдтом гілеями, а бразильцями – сельвас (додаток 3). Особливістю типової зони гілеї є поєднання постійно високих температур з постійними рясними опадами – (посушливий період відсутній). Подібні умови в Південній Америці характерні для Західної Амазонії і крайнього заходу Колумбії.

В Амазонії переважають плакорні простори і слабо врізані заболочені долини з постійно багатоводними річками. Для рослинності гілей типові виняткова густота, багатошаровість, тінистість, багатство і різноманітність видового складу. Тільки в Бразильській Амазонії нараховують до 4 тис. видів дерев, тоді як у всій Європі їх близько 200. Переважають сімейства миртових, бобових, пальм, лаврових та ін.. Амазонія батьківщина багатьох цінних рослин: найважливішого каучуконоса гевеї – Hevea brasiliesis, дерева какао – Theobroma cacao, бавовникового дерева цейба – Ceiba pentandra та ін.. Боротьба за «місце під сонцем» викликає потовщення стовбурів; прямі потужні стовбури часто підтримуються доскоподібними відростками і коріннями; дуже рясні ліани і епіфіти. Ліанами, наприклад, представлені і фікуси, і мімози, і філодендрон та ін..

У гілеях формуються латеритні опідзолені ґрунти. У ґрунтах гілей характерні одночасно протікаючі процеси: опідзолювання у верхніх горизонтах і аллітизація – в нижніх.

Тварини гілей, як в Азії та Африці, пристосовані до життя на деревах. Одні володіють подовженим чіпким хвостом, наприклад лінивці, мурахоїди (малий мурахоїд), мавпи. Інші – чіпкими кігтями (багато птахів), присосками на кінцях пальців, як дикобрази і летючі миші, або тонкими тілами (павукоподібні мавпи, змії). Характерні також мешканці вологих місць і водойм: свині-пекарі, тапіри, водосвинки, каймани, риби. Безліч в гілеї вампірів, птахів та комах. Хижих тварин мало. Гілея Амазонії – одна з найменш вивчених і освоєних людиною територій. Тут, переважно уздовж річок, поширений лише лісовий промисел, збір каучуку і плодів, примітивне споживче землеробство.

На вологих східних схилах Анд (до 18° пд. ш.) і західних схилах Анд Колумбії та Еквадору до верхньої межі лісів поширені ландшафти гірської гілеї з чітко вираженими висотними поясами. Нижній пояс, до висоти 1000 – 1500 м, називається у всіх країнах Латинської Америки тьєрра кальєнте (спекотна земля). За природними умовами і складом рослинності він мало відрізняється від рівнинних гілей (панують в ньому пальми); на плантаціях культивують какао. У другому поясі – тьєрра темплада (помірна земля) до висоти 2000 – 2800 м середні місячні температури знижуються до 18 – 24°С (мінімум не нижче 13°С). Це батьківщина хінного дерева – види Cinchona і деревця кока (Erythroxylon coca). Переважають у цьому поясі деревоподібні папороті і бамбуки. У культурі характерне кавове дерево. У верхньому лісовому поясі – тьєрра фріа (холодна земля) – до висоти 3000 – 3500 м середні місячні температури 12 – 18°С, постійні тумани або дощі, холодні, падаючі з гір вітри. У зв'язку з цим вологі ліси складаються з низькорослих вічнозелених дерев і чагарників з великою різноманітністю папоротей, плаунів і мохів. У ґрунтовому покриві типові червоноземи.

Над лісовими поясами з 3000 – 3200 м висоти починається пояс тьєрра елада (морозна земля) з високогірно-екваторіальним типом клімату, із середніми місячними температурами близько 6°С (добові амплітуди до 13°С), сильними вітрами, значною розрідженістю повітря і досить нестійкою погодою. В таких умовах сформувався замість альпійських лугів особливий високогірно-екваторіальний тип лугової рослинності – парамо (множ. парамос) із гірсько-луговими ґрунтами. Хоча рослини можуть вегетатувати протягом року, проте вони повинні пристосовуватись до зміни спеки та холоду протягом доби, до вітру, захищатись від надлишкової витрати вологи, у зв’язку з чим у них різко виражена ксероморфність. За цим типом рослинності увесь ландшафтний пояс називають поясом парамос.

Клімат Східної Амазонії відносять до субекваторіального типу. У зв'язку з впливом сухих південно-східних пасатів з Бразильського нагір'я взимку південної півкулі період недостатнього зволоження (К<50) триває в середньому 60 – 70 днів. Тим не менше, і коефіцієнт зволоження не настільки низький, і період зменшення дощів не настільки довгий, щоб зумовити зміну зони гілей зонами листопадних мусонних лісів або саван; для останніх період засухи повинен тривати не менше 3,5 – 4 місяців. Однак у гілеї Східної Амазонії з'являються домішки листопадних видів і навіть місцями саван. Ліси Східної Амазонії відносяться вже до підзони змішаних (листопадно-вічнозелених) лісів. У латеритних ґрунтах цієї підзони, в порівнянні з постійно-вологими гілеями, спостерігається більш високий рівень скупчення конкрецій, процес опідзолювання дещо слабшає. Однотипні з ними і ландшафти прилеглих невисоких рівнин і височин (окраїни північного схилу Бразильського і південна частина Гвіанського нагір’їв). Східна Амазонія більш доступна з боку океану, освоєна дещо більшою мірою, ніж Західна. Тут ширше поширені лісові промисли, місцями ліси розчищалися і випалювались під землеробські ділянки; розчищення і випалювання лісів сприяли формування саван.

Найбільшу територію в Південній Америці займають зони субекваторіальних поясів (північної та південної півкуль) з сезонним ритмом розвитку природи. В залежності від тривалості та ступеня зволоження в них виділяються внутрішні (приекваторіальні) частини із зоною субекваторіальних лісів і зовнішні (притропічні) частини із зоною саван, рідколісь та чагарників.

Зона субекваторіальних лісів займає північні схили Бразильського і Гвіанського нагір'їв. Про характер ландшафтів північного схилу Бразильського нагір'я доводиться судити головним чином за кліматичними показниками, так як він освоєний і вивчений настільки ж слабко, як і Західна Амазонія. За спостереженнями наявних малочисельних метеостанцій, посушливий сезон там триває не менше трьох місяців, подовжуючись у напрямку на південь до чотирьох. У зв'язку з цим в лісах повинно з'являтися все більше домішок листопадних дерев, а в ґрунтах ставати тривалішим період з пануванням висхідних струмів і скупченням конкрецій у верхніх горизонтах.

Краще вивчені північні схили Гвіанського нагір'я. Його центральна частина має хід зволоження, аналогічний до північних схилів Бразильського нагір'я, і там, по правобережжю річки Оріноко, на всіх картах показана підзона листопадних літньо-вологих мусонних лісів з червоними ґрунтами. Для цього району характерні останцеві форми рельєфу і різкі коливання витрати річок. Північно-східний схил Гвіанського нагір'я, звернений до вологих пасатів з Атлантичного океану, має або постійно вологий клімат, або клімат з посушливим періодом не більше двох місяців. Відповідно, цей схил відноситься до підзони постійно-вологих субекваторіальних лісів з рослинністю, близькою до амазонської гілеї, і опідзоленими латеритними ґрунтами. Для північно-східного схилу типові рівно висотні хребти і густе ерозійне розчленовування. Подібні підзони спостерігаються на навітряних східних окраїнах та інших ділянках субекваторіального суходолу (наприклад, на північному сході Австралії). Внутрішні, підвітряні райони східної частини Гвіанського нагір'я знову ставляться до підзони сезонно-вологих мусонних лісів і, частково, навіть до зони саван.

У зовнішніх частинах субекваторіальних поясів, в зонах саван, рідколісь і чагарників північної та південної півкуль лежать Льянос Оріноко, північ Внутрішніх рівнин і внутрішні області Бразильського нагір'я приблизно до 20° пд. ш.. Для цих зон характерний сезонно-вологий клімат з найбільш різкою і чіткою зміною сухого (взимку) і вологого (влітку) періодів. У зимові місяці при річній сумі опадів звичайно більше 1500 мм часто не випадає ні краплі вологи. Безводний період (К = 0) може тривати до 40 – 50 днів, а сухий (К = 0 – 10) досягає 150 днів. Сезонний ритм розвитку позначається у всіх зональних компонентах ландшафтів.

Режим річок відрізняється крайньою нерівномірністю витрати, сильними літньо-осінніми паводками і різким спадом взимку аж до пересихання дрібних водотоків. У сезон дощів відбувається енергійний площинний змив ґрунту і продуктів вивітрювання, що «готуються» під час посухи. Для рельєфу плоскогір'їв і підвищених рівнин типові останцеві форми. На кристалічних породах – останцеві конусоподібні височини, в областях поширення піщаників – столові острівні гори – шапади, броньовані латеритними корами.

Потужність кори вивітрювання не настільки велика, як у екваторіальному поясі. У ґрунтовому покриві, в міру зменшення кількості опадів та збільшення тривалості сухого періоду, відзначається зміна опідзолених латеритних ґрунтів спочатку червоними, потім коричнево-червоними і, нарешті, червоно-бурими ґрунтами. У них послідовно знижується інтенсивність процесу латеритизації, кисла реакція змінюється нейтральною і навіть лужною, все більш чітко і на меншій глибині виділяється горизонт скупчення конкрецій в результаті чергування низхідних і висхідних струмів. Рослини саван мають зазвичай сезонну вегетацію чи інші форми пристосування до сухого сезону.

Деякі з тварин, характерні для гілей і субекваторіальних лісів, водяться і в саванах. Однак часто це вже інші види, позбавлені спеціальних пристосувань для життя в лісах (інші види броненосців, дикобразів, мурахоїдів). З'являється багато тварин, що мешкають тільки на відкритих просторах: дрібні олені-мазами, гризуни, страуси і т. п.

У зонах саван виділяються підзони вологих саван і саванних лісів, сухих саван і рідколісь та пустельних саван, рідколісь і чагарників. Підзона високотравних вологих саван і саванних лісів охоплює території, що примикають до зони субекваторіальних лісів, на півночі Внутрішніх рівнин і на північно-східних схилах Бразильського нагір'я, а також південну частину Льянос Оріноко. У цих підзонах сухий період триває ще не більше 4 – 4¹/₂ місяців і ксероморфність рослин виражена слабо; в зниженнях рельєфу з високим застоєм ґрунтових вод з'являються ділянки мезофільних і навіть вологих саванних лісів та злегка опідзолених червоних ґрунтів (наприклад рівнини Маморе).

Типові високотравні савани приурочені до південно-західної, найбільш вологої частини рівнин Оріноко. Рослинний покрив представлений пальмовими саванами, що носять назву льянос. Серед густого злакового покриву розкидані окремі групи і екземпляри маврикієвої пальми – Mauritia flexuosa. Червоні ґрунти Льянос Оріноко містять велику кількість органічної речовини, у зв'язку з чим вони мають темнозабарвлений верхній горизонт.

На плоских столових межиріччях (месас) більш сухого північного сходу Льянос з'являється підзона сухих чагарникових саван і рідколісь (монте).

Підзона сухих чагарникових саван займає найбільшу територію в центральній частині Бразильського нагір'я. Трав'яний покрив там розріджений і ксероморфний, дерев'янисті чагарники і напівчагарники представлені ксерофітами; в ґрунтовому покриві переважають червоні й коричнево-червоні ґрунти. Такий тип савани носить в Південній Америці назву кампос серрадос. Пальми та інші мезофіти й гігрофіти зустрічаються лише у вологих зниженнях і по долинам річок на алювіальних ґрунтах, утворюючи типові для зони галерейні ліси.

В силу особливих умов (див. главу «Клімат») північний схід Бразильського нагір'я відрізняється різкою посушливістю, тому, замість звичайної на сході материків в субекваторіальному поясі зони мусонних лісів, на північному сході Бразильського нагір'я з'являється підзона пустельного рідколісся. Це так звана каатинга. В її рослинному покриві рясні сукуленти, колючі і пекучі ксероморфні чагарники при майже повній відсутності злаків і складноцвітих. Поряд з коричнево-червоними і червоно-бурими слаборозвиненими і щебенюватими ґрунтами, в даній підзоні широко поширені залізисті латеритні кори. Савани в Південній Америці є переважно скотарськими районами.

На заході субекваторіального поясу східні схили Анд до 18° пд. ш., як зазначалося, конденсують ще велику кількість вологи. У зв'язку з цим тут зберігається структура висотної поясності екваторіального пояса. Останній, таким чином, як би розтягується по широті на схилах гір у порівнянні з прилеглими рівнинами.

На замкнутих міжгірських плато Перуанських Анд, ізольованих від впливу вологого сходу, на південь від 7° пд. ш., вже різко виступає посушливий період. За три зимові місяці випадає менше 10% річної норми опадів (500 – 700 мм). Замість пояса парамос, на плато виражений пояс високогірного ковилового степу халка з малопотужними гірничо-степовими ґрунтами. Поряд з високогірним землеробством – вирощування картоплі, бобових, місцевих зернових та клубневих культур – халка використовується в якості пасовищ, головним чином для лам.

На західних схилах Анд і Тихоокеанському узбережжі (в південній півкулі) зони субекваторіального поясу, як і в Африці, займають вкрай обмежену по широті територію, що обумовлено переважанням переносу повітряних мас з південної півкулі в північну. На рівнинах західного Еквадору, між 1° пн. ш. і 3° пд. ш., спостерігається послідовна зміна зон і підзон субекваторіального поясу від мусонних лісів до пустельних чагарникових рідколісь. Лише по схилах Анд у зв'язку зі збільшенням зволоження гірська гілея простягається до 4° пд. ш., розтягуючись по широті, як і на східних схилах.

В Андах північної півкулі до субекваторіального поясу відносять Карибські Анди, північ Північно-Західних Анд і Прикарибські низовини. На останніх також спостерігається зміна підзон з півдня на північ від високотравних до пустельних саван, а в горах – переважає спектр висотних поясів від чагарникового рідколісся через літньо-зелені ліси до високогірних степів. Дана загальна картина сильно видозмінюється характером експозиції схилів, зокрема, західні, навітряні схили Анд Колумбії мають висотний спектр екваторіального поясу.

У тропічному поясі в Південній Америці, на відміну від Австралії і особливо від північної Африки, лежить менша частина континенту. Крім того, окраїни материка різко підняті, що обумовлює своєрідну конфігурацію пояса: розширення за широтою приокеанічних частин і звуження внутрішньоматерикової частини. Майже зникають характерні для цього поясу внутрішньоматерикові пустелі і, навпаки, надзвичайно розтягуються з півночі на південь тропічні ліси на сході та зона берегових пустель на заході. Але загальна закономірність послідовної зміни зон в цьому поясі зберігається.

До підзони постійно-вологих пасатних тропічних лісів відносяться східні, навітряні схили Бразильського нагір'я, які отримують 1500 – 2000 мм опадів на рік. Природні умови тут дещо схожі з умовами на східних схилах Анд в екваторіальному поясі, в зв'язку з чим близькі й спектри їх висотних поясів. Відмінності полягають у великих амплітудах температур на східних схилах нагір'я (амплітуда крайніх температур на півдні до 40°С), наявності, особливо на півночі, посушливого періоду, в меншій висоті гір і значною освоєністю схилів людиною. На півночі тому виражена підзона сезонно-вологих тропічних лісів, а в центрі, та на півдні, на нижніх схилах, поряд з постійно-вологими лісами, є змішані ліси з домішкою дерев, що скидають листя на суху пору року, а на верхніх схилах – дерева, що скидають його під час холодної зими. Верхній пояс представлений не парамос, а гірськими луками і торфовищами з бореальними видами. Відповідно, крім гірських латеритних опідзолених ґрунтів, поширені гірські червоні латеритні ґрунти. Надзвичайно сильні процеси схилового змиву і формування особливо характерних «цукрових голів». Значні ділянки розчищені під плантації тропічних культур.

На захід від берегових уступів тропічний пояс різко звужується за рахунок глибокого проникнення на південь субекваторіального поясу і на північ – субтропічного. Лише на південь від 20° пд. ш. спостерігається безпосередній перехід від східних гірських постійно-вологих тропічних лісів до підзони сезонно-вологих (листопадно-вічнозелених) лісів, яка займає рівнини верхньої Парани (де зосереджені основні кавові плантації) і далі до зони саван, рідколісь і чагарників, до якої відноситься Гран-Чако. Клімат останньої зони схожий з субекваторіальним, але відрізняється від нього значною континентальністю, великими амплітудами температур (саме тут абсолютний максимум досягає 47°С – «полюс спеки» Південної Америки). Тривалість сухого періоду до 9 – 10 місяців обумовлює майже повне пересихання водотоків в зимовий час, низький річний стік (10 – 20 см), наявність еолових процесів та форм в найбільш сухих, західних районах, формування коричнево-червоних і навіть червоно-бурих ґрунтів. У рослинному покриві панують сухі рідколісся, представлені корявими деревами кебрачо – (Schinopsis Lorentzii і Aspidosperma quebracho), альгарробо (Prosopis juliflora), чаньяра (Gourliaea decorticans) та ін. з домішкою сукулентів. Тваринний світ дуже багатий і схожий з аналогічною зоною субекваторіального поясу. У Чако ведуться розробки кебрачо, а південні райони освоюються під бавовник.

На східних схилах Анд в тропіках спостерігається особливий спектр поясів. У зв'язку з різко вираженим сухим періодом нижня межа вологих лісів підвищується. Постійно-вологі ліси починаються лише з 1200 – 1500 м, тобто там, де відбувається максимальна конденсація вологи. Нижні частини схилів зайняті поясом літньо-зеленого рідколісся. Внаслідок суворості й сухості клімату тропічних високогір'їв верхня межа вологих лісів лежить порівняно низько (1700 – 2000 м). Тьєрра фріа представлена чагарниково-степовим поясом.

Зони напівпустель і пустель тропічного поясу представлені внутрішньоматериковими високогірними напівпустелями і пустелями на міжандійських плоскогір'ях Центральних Анд між 15 – 28° пд. ш. Вони отримують за рік 300 – 500 мм опадів (на півдні менше 150 мм), добові амплітуди температур досягають 30°С, постійні дуже сильні сухі вітри. Все це створює сприятливі умови для інтенсивного фізичного вивітрювання та дефляції, накопичення товщ уламкового матеріалу, в яких вичерпуються тимчасові водотоки. Річний стік не перевищує 5 – 10 см, стік в океан відсутній; у депресіях широко поширені солоні озера і солончаки. Снігова лінія піднімається до максимальної висоти на Землі – 6300 м. На ледь розвинених скелетних сіроземах характерний дуже розріджений «покрив» пустельної рослинності, яку називають пуна, з сланких або подушкоподібних трав'янистих і чагарників. Тваринний світ, окрім птахів, бідний. У менш суворих північних і східних районах на давньоалювіальних ґрунтах до висоти 4200 м можливе землеробство; розводять мулів і, особливо, лам.

Берегові пустелі та напівпустелі на заході тропічного поясу Південної Америки займають особливо значний простір, розтягуючись між 5 – 28° пд. ш. уздовж узбережжя і по західних схилах Анд. До всіх притаманних їм особливостям – низькі температури узбережжя, безводне, інтенсивне фізичне вивітрювання, похований дряхлий рельєф, одиничні представники ксерофітно-сукулентної рослинності та тваринного світу пустель – в Південній Америці додається особливий прибережний тип рослинності – лома (множ. ломас), яка має здатність вегетатувати під час розвитку сильних туманів та мряки.

У субтропічному поясі на заході материка між 32 – 38° пд. ш. (центральна частина середнього Чилі), як і на всіх інших континентах, розташовується зона сухих твердолистяних середземноморських лісів та чагарників, перехід до якої від тропічних напівпустель відбувається через субтропічні напівпустелі (28 – 32° пд. ш.). Найбільш типово вона представлена на Береговій Кордильєрі, де поширені коричневі ґрунти і зарості, що нагадують маквіс, твердолистяних чагарників. По посушливій Поздовжній долині проникає на південь зона субтропічних степів з черноземоподібними ґрунтами.

На Головній Кордильєрі виражений характерний для середземноморської зони спектр висотних поясів: внизу розташовуються твердолистяні чагарники, в середньому поясі – вічнозелені листяні ліси з домішкою хвойних, у верхньому – гірські степи, на більш вологому півдні з'являються альпійські луки. Так як опади випадають переважно в зимовий час, а літо бездощове, режим річок нерівномірний, паводки бувають взимку і в весняно-літній час, коли тануть сніги і льодовики в горах. У рельєфі, поряд з водно-ерозійними формами, у напрямку на південь все більшу роль відіграють гляціальні. Річкові долини в горах і Поздовжня долина є найважливішими сільськогосподарськими районами Чилі.

Південніше 38° пд. ш. на заході субтропічного поясу Південної Америки виражена зона гемігілей (постійно-вологих вічнозелених лісів), яка поширюється на південь (і в помірний пояс) до 46° пд. ш.. Формування її пов'язане з тим, що саме в цих широтах були убежища тепло- і вологолюбної древньої флори, саме тут дуже швидко зростає кількість опадів (під 40° пд. ш. вже 2700 мм), температури зберігаються досить високими і рівними (середні місячні температури взимку не нижче 8°С), забезпечуючи цілорічну вегетацію. Тут широко представлені гляціальні форми рельєфу і сучасне зледеніння, з'являється безліч льодовикових озер, річки стають повноводними протягом всього року. В океанічному кліматі під покривом постійної густої хмарності температура зовнішньої діяльної поверхні завжди дуже висока. У підсумку створюються своєрідні парникові умови, в яких і розвивається рослинність вологих субтропічних лісів, недарма названих гемігілеями (напівгілеї). У них формуються гірничо-лісові бурі ґрунти. Складаються гемігілеї головним чином з вічнозелених південних буків (види Nothofagus) з канело (магнолієвих – Drimys winteri), чилійських «кедрів» (Podocarpus chilina та P. andina), чилійських «кипарисів» (Libocedrus chilensis) і чилійської араукарії (Araucaria imbricate var. araucana). Збагачується і тваринний світ: особливо багато птахів, зустрічаються дрібні олені, видри, скунси та ін.. Господарсько освоєна лише субтропічна гемігілея (лісорозробки, посіви зернових і молочне тваринництво).

Зона гемігілей поширюється і на східні схили Анд між 38 – 45° пд. ш., на які, у зв'язку з роздробленістю і незначною висотою гір, проникають вологі західні вітри.

На північ від 38° пд. ш. східно-андійські схили і прилегла до них зі сходу область Прекордильєр і Пампінських Сьєрр відносяться вже до зон субтропічних напівпустель і пустель, аналогічно міжгірським плато і басейнам Кордильєр США. Вологе повітря з моря сюди майже не проникає, опадів випадає менше 300 мм. Панує фізичне вивітрювання і епізодичний схиловий змив з накопиченням пролювію в больсонах; стік в океан відсутній. Серед розріджених ксерофітних чагарників на піщаних або щебенистих слаборозвинених сіроземах з солончаками в западинах зеленими плямами виділяються східні, звернені до Атлантики схили хребтів, на яких проростають ксерофітні чагарникові рідколісся, та оазиси на штучному зрошенні.

Далі на схід, у зв'язку зі збільшенням зволоження, спостерігається та ж послідовна зміна меридіональних зон, що і на внутрішніх рівнинах Північної Америки: за пустелями і напівпустелями наступними є сухі степи (центральна Пампа), потім вологі прерії, які називають пампас (одн. пампа), що займають східну Пампу і південну частину рівнин Уругваю, і савани (в Межиріччі та Уругваї).

На схід від Анд поступово не тільки збільшується кількість опадів (від 400 – 500 мм на рік в степах до 1000 – 1200 мм у преріях), але і вирівнюється їх розподіл за сезонами – на сході вони випадають протягом усього року. Відповідно, сіро-коричневі ґрунти в підзоні сухих степів змінюються чорноземоподібними і червоно-чорними ґрунтами в субтропічних саванах і преріях. Це райони інтенсивного землеробства (посіви зернових, кормових трав, льону на насіння та ін.) і скотарства, тому природна рослинність тут майже не збереглася, а ґрунтовий покрив, особливо в Пампі, схильний до найсильнішої ерозії. Незважаючи на рясні опади, в Пампі слабо розвинута річкова мережа і поверхневий стік невеликий (10 – 20 см), що пояснюється високими водоутримуючими властивостями лесового субстрату, виключною площиною рельєфу, наявністю суфозійних блюдець і високою випаровуваністю.

Досить своєрідні в Південній Америці положення і характер східноприокеанічної зони субтропічних змішаних лісів. Вона виражена на високому лавовому плато Парани між 24 – 30° пд. ш., тобто значно північніше, ніж розташовується зазвичай на інших материках зона мусонних змішаних лісів. Пологий нахил Бразильського нагір'я на південь допускає глибокі вторгнення, зимових холодних вітрів з Пампи, що викликають падіння температури до -6°С. Середні температури липня дорівнюють 12°, 13°С (січня 20°, 23°С). Внаслідок обмеженої площі суходолу зимовий континентальний мусон в цій області відсутній і, навпаки, як і в Пампі, взимку йдуть фронтальні дощі. Тому замість мусонних змішаних лісів на сході субтропіків Південної Америки поширені вічнозелені змішані ліси – пінерайа з бразильської араукарії – «сосни Парани» (хвойне – Araucaria brasiliensis) з листяним деревцем парагвайський чай, або йербамате (Ilex paraguaiesis) у другому ярусі. Зональний тип ґрунтів представлений лілуватими червоноземами. Велике значення в пінерайе мають лісові промисли (заготівля деревини араукарії і збір листя парагвайського чаю, що йдуть для приготування місцевого напою).

У помірному поясі лежить дуже звужена окраїна материка, над якою панує західний перенос повітря. Плато Патагонії тому виявляються в дощової тіні Анд і тим самим у зоні напівпустель, характерної для внутрішньоматерикових територій. Напівпустеля Патагонії – єдина напівпустеля помірного пояса, що виходить на сході материка до берега океану. Генетично вона є орографічною напівпустелею. Опадів тут випадає до 200 мм на рік; річки, що беруть початок в Андах, перетинають її транзитно. Енергійно відбувається фізичне вивітрювання і дефляція. Характерні формації розріджених, подушкоподібних вічнозелених чагарників і бурі щебенисті ґрунти. Зона степів (сухих) з каштановими ґрунтами на давньо-озерних і флювіогляціальних відкладеннях з'являється західніше та південніше, в передандійській депресії і в зниженні біля Магелланової протоки, де збільшується кількість опадів. Напівпустелі і степи Патагонії використовуються як пасовища для овець.

Таким чином, на рівнинах сходу Південної Америки в субтропіках і помірному поясі переважають «лісостепові» (савани і прерії), степові та напівпустельні зони. Тварини лісів та саван зон жаркого поясу тут абсолютно відсутні; лише броненосці представлені дрібними видами. Найбільше гризунів (віскача, туко-туко, нутрія) і великі бігаючі птахи (страус Дарвіна, тінаму, паламедея), а також спільні з Андами лами, пампаський олень, магелланова собака і пампаська кішка.

Східні схили Анд в помірному поясі (на південь від 45° пд. ш.) відносять до зони змішаних лісів помірно-континентального клімату, для якої характерні ліси з листопадних південних буків (Nothofagus pumilio та N. antarctica) і хвойних (Libocedrus uvifera та Podocarpus nubigena) та гірничо-лісові бурі ґрунти.

На західних схилах Патагонських Анд також виражена зона змішаних лісів, але значно вологіших – субантарктичних. Клімат цієї області відрізняється дуже рівними, хоча і низькими, температурами (середні температури самого теплого місяця 8 – 14°С, найхолоднішого 3 – 7°С) і дуже рясними опадами (на схилах до 6000 мм в рік). Під впливом тих же причин, що і в субтропічній гемігілеї, в цих субантарктичних вологих змішаних лісах ще багато вічнозелених видів, а самі ліси дуже густі, хоча вже являються низькорослими. Гірничо-лісовим бурим ґрунтам властива опідзоленість. З висоти 1200 – 1300 м починаються вічні сніги і льодовики. На нижніх схилах діють водно-ерозійні процеси, а на верхніх – панують льодовиково-ерозійні. Патагонські Анди майже не освоєні господарською діяльністю і дуже слабко заселені. Вологі змішані ліси є і на заході Вогняної Землі. На сході острова вже з'являються субантарктичні луки (луки використовуються в якості пасовищ).

Таким чином, на крайньому півдні материка змикаються приокеанічні зони і абсолютно зникають внутрішньоматерикові.

 

 

Регіональний огляд

Згідно принципам, викладеним у Вступі, в основу виділення великих таксономічних одиниць Південної Америки покладені морфо-структурні особливості регіонів, що поєднуються з характером виявлення горизонтальної зональності (або висотної поясності).

Істотні відмінності виявляються передусім між Позаандійським Сходом і Андійським Заходом.

Позаандійському Сходу властиві платформна структура та рівнинно-плоскогірний рельєф, при якому чітко проявляється широтна зональність, порівняно слабко видозмінена місцевими, індивідуальними факторами. Найбільш послідовно зміна зон відбувається на порівняно однорідних в морфоструктурному відношенні субекваторіальних рівнинах Льянос Оріноко, екваторіальній низовині Амазонії та Внутрішніх рівнинах, де від субекваторіального поясу до субтропіків виражені перехідні зони від східно-приокеанічних до внутрішньоматерикових. Ці три регіони і виділяються в три рівнинні фізико-географічні країни. В ізольованих один від одного і розташованих у різних широтах Гвіанському, Бразильському нагір'ях і Патагонії роль місцевих факторів виражена сильніше, вони мають свої специфічні риси (наприклад, «підвітряність» Патагонії), в наслідок чого складають наступні три країни нагір'їв. Крім того, на сході материка виділяється ще одна країна – Прекордильєри і Пампінські сьєрри, що істотно відрізняється за своїм природним комплексом і від рівнин і від нагір’їв.

Потужній системі Анд надає єдність яскраво виражений гірський рельєф, геосинклінальні структури і висотна поясність. У той же час, протяжність Анд в шести географічних поясах, особливості морфоструктури і різні спектри висотних поясів дозволяють розділити Анди на ряд фізико-географічних країн: постійно- або сезонно-вологі, сильно розчленовані Північні Анди, компактні, здебільшого пустельні тропічні Центральні Анди, чотирьохчленні Субтропічні (Чилійсько-Аргентинські) Анди і волого-лісові, вкриті льодовиками Патагонські Анди помірних широт (рис. 10).

 

 

Позаандійський Схід

Схід материка вже з мезозою розвивався порівняно спокійно. Обширні прогини чергувалися з пологими підняттями, іноді ускладненими скидами. Переважаючими процесами рельєфоутворювання були вивітрювання, розмив, знос уламкового матеріалу з піднятих ділянок (антекліз) і накопичення його в пониженнях (головним чином, в синеклізах). Все це призвело до загального вирівнювання поверхні. Максимальні висоти ніде не перевершують 3000 м, найбільш різкі морфологічні риси пов'язані вже з неотектонічними рухами.

Над обширною згладженою поверхнею, що лежить в низьких широтах, переважає мусонно-пасатна циркуляція зі східною складовою переносу повітря. Зі сходу надходять вологі атлантичні повітряні маси, які потім розтікаються від екватора в субекваторіальні пояса і зволоження зменшується від екватора до тропіків та зі сходу на захід. У зв'язку з цим, на території Позаандійського Сходу (крім помірного поясу) спостерігається послідовна зміна географічних зон як від екватора до тропіків, так і зі сходу на захід (переважно в тропічних і субтропічних поясів). Деякі особливості в послідовність зміни географічних зон вносять конфігурація материка і характер рельєфу, а літологія та інші місцеві фактори визначають своєрідність їх прояви.

 

Рис. 10. Схема фізико-географічного районування Південної Америки:

Льянос Оріноко: 1 – Низькі Льянос, 1а – Льянос Апуре, 1б – Льянос Мети; 2 – Високі Льянос. Гвіанське нагір’я: 1 – Східна область, 1а – нагір’я, 1б – низовина; 2 – Центральна область; 3 – Західна область; 4 – западина Оріноко – Ріу-Негру. Амазонія: 1 – Західна Амазонія; 2 – Східна Амазонія. Бразильське нагір’я: 1 – північні лісові плоскогір’я; 2 – саванові нагір’я центру; 3 – посушливий Північний Схід; 4 – гірський Схід та Приатлантична низовина; 5 – рівнини верхньої Парани; 6 – субтропічне нагір’я; 7 – субтропічні рівнини. Внутрішні рівнини: 1 – рівнини Маморе; 2 – Центральна височина; 3 – Пантанал; 4 – Гран-Чако; 5 – Межиріччя, 5а – заболочений Північ, 5б – савановий Південь; 6 – Пампа, 6а – Східні прерії, 6б – Західні степи. Прекордильєри: 1 – тропічний Північ; 2 – субтропічний Південь. Патагонія: 1 – плато; 2 – степові депресії. Північні Анди: 1 – Карибські Анди; 2 – Прикарибські низовини, 2а – Маракайбо, 2б – Північно-Колумбійська; 3 – північно-західні Анди; 4 – Анди Еквадору, 4а – Сьєрра, 4б – Коста. Центральні Анди: 1 – Перуанські Анди; 2 – власне Центральні Анди, 2а – Східні хребти, 2б – Пуна, 2в – Західна Кордильєра; 4 – берегова пустеля. Субтропічні Анди: 1 – напівпустельний Північ; 2 – «середземноморський» Центр; 3 – волого-субтропічний Південь. Патагонські Анди: 1 – Вулканічний Північ; 2 – льодовиковий Південь. А – межі країн; Б – межі областей; В – межі підобластей

Найяскравішим прикладом впливу рельєфу на видозміни широтної зональності є Патагонія, напівпустельні ландшафти якої обумовлені її розташуванням у дощовій тіні Анд. Конфігурація материка сприяла формуванню напівпустельного рідколісся – каатинги на крайньому сході континенту. Північно-східний виступ Бразильського нагір'я виявляється поза шляхом вологого екваторіального мусону, який тільки іноді захоплює область каатинги. Навпаки, навітряні схили Гвіанського і Бразильського нагір’їв перехоплюють велику кількість вологи, яка переноситься пасатами з Атлантики, тому на їх території проростають постійно-вологі ліси замість літньо-вологих листопадних, властивих цим широтам.

Конфігурацією і рельєфом материка – наявністю обширного нагір'я на південний схід від Амазонії – пояснюється своєрідність ландшафтів Східної Амазонії, близьких до субекваторіальних. Своєрідність їх пов'язана також з літологічними причинами – поширенням піщаних порід та оголених зливами латеритних кор. В однакових кліматичних умовах, але на різних типах рельєфу і породах сформувались високотравні савани Льянос Оріноко і ксерофітні чагарникові кампос серрадос Бразильського нагір'я. Неотектонічними опусканнями визначається наявність плоских заболочених низин у центрі материка (Пантанал та ін.) Напівпустельні рідколісся Гран-Чако в значній мірі обумовлені поширенням пористих піщаних порід і глибоким стоянням ґрунтових вод.

Все ж, в цілому, на рівнинно-плоскогірному Сході, в порівнянні з Андійським Заходом, вплив планетарно-зональних чинників переважає.

 

Льянос Оріноко

Рівнинна територія по лівобережжю річки Оріноко між Андами, Гвіанським нагір'ям і річкою Гуавьяре (3 – 4° пн. ш.) має назву Льянос Оріноко. Положення Льянос в субекваторіальних широтах визначає зміну річного вологого екваторіального повітря сухим тропічним взимку, панування саванного типу рослинності та червоних ґрунтів, сезонність ритму розвитку всієї природи.

Для Льянос Оріноко характерна, крім того, рівнинність поверхні, обумовлена положенням в області опущеного платформенного схилу Гвіанського щита, який поступово переходить у передовий прогин Анд. Однак висоти і характер рельєфу різні. Центральна частина Льянос, у Венесуелі, з віссю у вигляді річки Апуре – ідеально плоска алювіальна низовина 40 – 70 м абсолютної висоти. Це так звані Низькі Льянос. Східна частина (на схід від 67° з. д.) у верхньому пліоцені була піднята і нахилена на схід. Підняття призвело до посилення глибинної ерозії та розчленування поверхні на плоскі столові межиріччя (месас) до 300 м висоти, розділені вузькими долинами. Це Високі Льянос. У Колумбії, на південь від річки Мети, поверхня у зв'язку з близькістю кристалічної основи також лежить вище 200 м над р. м. – це Льянос Мети. Поблизу Анд різкий перелом профілю падіння збігаючих з гір водотоків призводить до нарощування підвищеної передгірної рівнини – Підмонт за рахунок відкладення грубого матеріалу.

Льянос Оріноко простягаються з південного заходу на північний схід приблизно на 1000 км. Природно, що на цій відстані є відмінності й в інших компонентах ландшафту.

Екваторіальні повітряні маси раніше всього (вже з березня) насуваються на Низькі Льянос і залишають їх лише у жовтні – листопаді; в Льянос Мети спостерігаються весняний та осінній максимуми опадів. Дощі викликають сильні підйоми води в річках, вони виходять з плоских берегів та широко розливаються на низовини. Паводок на Оріноко, верхів'я якої лежать біля екватора, наступає раніше підйому води в Апуре. Води останньої підживлюються водами Оріноко, і коли зливи досягають басейну Апуре, розлив утворює внутрішнє море площею в сотні квадратних кілометрів. У затопленій савані можуть виявитися каймани і електричні вугрі і, навпаки, наземні мешканці Льянос (дрібні олені-мазами, мурахоїди, броненосці, пекарі та гризуни-агути) змушені перекочовувати в більш високі райони. З жовтня днів з дощами стає менше, входять у свої русла річки, оголюється з-під води ґрунт, з'являється перша зелень злаків, осок і дводольних. Вони покривають низовину густим і високим (1 – 2 м) килимом, над яким піднімаються до 30 м висотою одиночні дерева або групи маврикієвої пальми – Mauritia flexuosa. Для південних, вологих Льянос Мети і Низьких Льянос характерна саме пальмова високотравна савана. З грудня настає посуха, яке зупиняє на 3 – 4 місяці вегетацію; міліють річки, піщані бари перегороджують доступ до більшості річок навіть дрібним судам. Витримує посуху лише зростаюча в западинах і ярах маврикієва пальма. Високе стояння ґрунтових вод сприяє збереженню листя і волого-тропічних галерейних лісів уздовж річок, та в межиріччі Апуре-Мети залишаються густо зарослі непрохідні болота. Таким чином, в Низьких Льянос переважає своєрідний заплавний тип ландшафту савани.

Ще різкіший і триваліший сухий сезон і коротший дощовий у Високих Льянос. Екваторіальні повітряні маси доходять сюди лише в травні – червні. З невисоких підвітряних схилів Карибських Анд не можуть текти повноводні річки на рівнини,які розташовуються на південь. Водотоки, майже радіально розходяться від центрального підняття, перетинають Високі Льянос в долинах, врізаних (головним чином, в пісковики) до 60 м. Ґрунтові води залягають дуже глибоко. Вже у вересні дощів стає менше, з листопада по березень – квітень вони припиняються зовсім. Хоча кількість опадів досягає тут 750 – 850 мм, за три зимових місяці випадає лише 3% річної суми. Температури при цьому високі й рівні протягом усього року (середні місячні 26 – 28°С) і випаровуваність перевищує 1600 мм на рік. Під час сухого сезону сильні північно-східні вітри піднімають ґрунтовий шар і пісок, висушуючи і засипаючи рослини. Тут вже з'являються червоно-коричневі ґрунти, в яких близько до поверхні утворюється горизонт скупчення конкрецій. Високі Льянос покриті чагарниковою саваною і ксерофітним рідколіссям (монте), які поростають і на складеному пухкими породами Підмонті. Рослинність відрізняється сильною ксероморфністю. Поширені короткі жорсткі трави (переважно бородані – види Andropogon), невисокі деревця і чагарники (мімози, акації, чапарро – Curatella americana), що скидають листя на час засухи, або мають щільне шкірясте листя, колючки, шипи і голки; характерні також сукуленти – м'ясисті кактуси і агави. Лише в глибоких долинах, де ґрунтові води навіть під час посухи виходять по схилах з нижніх горизонтів пісковиків, підтримуючи слабкі водотоки і вологу в ґрунті на дні долин, зеленіють зарості маврикієвої пальми.

Вся територія Льянос є районом екстенсивного скотарства (велика рогата худоба, коні, мули). Тільки уздовж річок є ділянки споживчого тропічного землеробства.

Льянос оточується зі сходу річкою, на ім'я якої вони отримали свою назву – Оріноко. Ця четверта за довжиною (близько 2500 км) і третя за площею басейну (близько 1 млн. км²) річка Південної Америки належить до типу субекваторіальних річок з різкими підйомами рівня (до 8 – 10 м вище ординара) під час дощів і швидким скороченням витрати під час посухи. Її витоки зароджуються на схилах Сьєрри Паріма в області щорічного зволоження. По виході на низовину, на висоті 90 м над р. м. від неї відокремлюється, забираючи ¹/₃ води, річка Касікьяре, що впадає в Ріу-Негру; це класичний приклад біфуркації і незакінченого перехоплення великих річок. Так як у верхній течії Оріноко у багатьох місцях виступають кристалічні породи, що утворюють численні пороги, річка доступна для судів лише від гирла Мети; у нижній течії до Сьюдад-Болівара (близько 400 км від гирла) позначаються морські припливи і можуть доходити океанські судна. В 150 км від впадіння в океан Оріноко розчленовується на рукави і утворює обширну заболочену дельту, що вказує на стабільність узбережжя, зарослого манграми.