Субтропічні (Чилійсько-Аргентинські) Анди

Збільшення зволоження на південь зумовлює на цьому відрізку Анд послідовну зміну ландшафтів від напівпустельних, через типово-середземноморські до вологих субтропічних, ускладнених висотною поясністю. Виключно різноманітні типи рельєфу країни: водно-ерозійні, вулканічні, льодовикові як давні, так і сучасні. Такий складний природний комплекс Субтропічних (Чилійсько-Аргентинських) Анд (28° – 41° пд. ш.), подібних до Кордильєр південного заходу США.

Орографія країни проста: невисока (до 2300 м) Берегова Кордильєра, Головна Кордильєра з горою Аконкагуа (6960 м) і грабен Повздовжньої долини між ними.

Альпійські орогенічні рухи в Головній Кордильєрі зміщувались із заходу на схід, захоплюючи і герцинські структури Прекордильєр. Пенепленізовані хребти до теперішнього часу зазнають загальне підняття. Вертикальні рухи супроводжувалися і супроводжуються розколами, інтенсивним вулканізмом і землетрусами.

На крайній півночі, між 29° – 33° пд. ш., сучасний вулканізм відсутній, Головна Кордильєра своїми бічними відрогами майже з’єднується з Береговою. Замість Повздовжньої долини, на півночі характерний середньогірський (2 – 3 тис. м) рельєф з глибокими поперечними ущелинами. На півдні, у зв'язку зі збільшенням кількості опадів (150 – 300 мм на рік), значну роль в морфогенезі, поряд з фізичним вивітрюванням, відіграють водно-ерозійні процеси, що діяли ще інтенсивніше в плейстоцені. Періодичні, рідше постійні водотоки мають два періоди повноводдя: літній – від танення снігів та зимовий – дощовий. На Береговій Кордильєрі, до якої водотоки часто не доходять, збереглися обширні поверхні вирівнювання. На Головній – є давні троги, скельні вершини, найбільш високі з яких (Мерседаріо – 6770 м та ін.) заходять в нівальний пояс (з висоти 4800 – 5000 м).

Як на західних, так, і на східних схилах ґрунтово-рослинний покрив дуже бідний. До 3000 м піднімаються подушки льярети (Azorella multifida) і кущики толи (Lepidophyllum quadrangulare), до – 2000 м – окремі ксерофітні чагарники і пучки злаків на гірських сіроземах. У річкових ущелинах Берегової Кордильєри, яка першою перехоплює вологу з океану, з'являються сіро-коричневі ґрунти і представники рослинності «середземноморського» типу: отруйне деревце літре (Lithraea caustica), кільяй (Quillaria saponaria), що містить в корі мильну речовину сапонін, тік (Aextoxicum punctatum) та ін., які вирубуються для звільнення земель під оазисні культури.

У центральній частині країни (32°30' – 37°30') кількість опадів за рік зростає до 500 – 750 мм на узбережжі, 250 – 400 мм в Повздовжній долині й до 2000 мм і більше в середньому поясі Головної Кордильєри. У зв'язку з цим ще більше посилюється роль водно-ерозійних процесів. Річки мають ті ж два повноводдя, але вже постійні. На відстані в 10° по широті стрімко знижується снігова лінія з 4900 м до 1800 м (в плейстоцені вона була на 900 – 2000 м нижче). Гори тут найбільш високі – Аконкагуа і Тупунгато майже досягають 7000 м. Донедавна згладжений гребінь Головної Кордильєри тепер загострений не тільки давнім, але і сучасним зледенінням альпійського типу. Вище 4000 м здіймаються вулкани Майпо, Тінгіріріка та ін.. Чітко оформлена Повздовжня долина виконана льодовиковими відкладеннями, перевідкладеними річками і часто перекритими сучасним алювієм. Берегова Кордильєра (600 – 700 м) сильно знижена і розчленована ерозією, біля її західного підніжжя формується алювіальна низовина.

У центральній частині середнього Чилі найбільш виражені середземноморські типи клімату і ґрунтово-рослинного покриву. Коефіцієнт зволоження в зимові місяці скрізь перевищує 100, а в літні знижується до 0. У Сант-Яго, як і в Каліфорнійській долині, з 350 мм річних опадів за три зимові місяці випадає лише 8 мм. Правда, в Чилі у зв'язку із значним розчленуванням невисокої Берегової Кордильєри вплив океану сильніший, і навіть в Повздовжній долині амплітуди температур невеликі (середня липня в Сант-Яго 7,7°С, січня 19,7°С). Подібно іншим «середземноморським» ландшафтам, тут формуються коричневі ґрунти, характерні чагарники з вічнозелених колючих чагарників – еспіналес, типу маквіс або чапарраля, які проростають на підвітряних схилах Берегової та нижніх схилах Головної Кордильєри. На більш вологих схилах крім літрі, тіку, кільяй ростуть персея (Persea lingue сем. Лаврових), вічнозелений бук (Nothofagus dombeyi), канело (Drimys winteri) і реліктова медова пальма (Jubea spectabilis). На Головній Кордильєрі в середньому поясі до листяних домішуються хвойні; верхню крайку лісу (1800 – 2000 м) утворюють вже літньозелені буки (Nothofagus pumilio і N. antarctica), а ще вище стеляться єдині на материку справжні альпійські луки. Східні схили Анд все ще дуже посушливі та оголені. Природною рослинністю Повздовжньої долини були субтропічні сухі степи. Зараз долина майже повністю розорана під поливні пшениці, виноградники, фруктові сади, кормові та городні культури. Це – основний землеробський район Чилі.

На півдні Субтропічних Анд кількість опадів швидко зростає до 3000 мм. Коефіцієнт зволоження навіть в січні не нижче 60, досягаючи в червні 200 – максимум для Південної Америки. Тому з 37 – 38° пд. ш. ліси спускаються в Повздовжню долину і покривають східні схили, а поля пшениці та вівса вже не потребують штучного зрошення. Склад і характер лісів інший. На півдні Субтропічних Анд починається гемігілея, що розвивається на бурих лісових ґрунтах. Переважають у ній вічнозелені буки; тут же, на півдні Субтропічних Анд проростає ендемічна араукарія (Araucaria imbricate var. araucana). Велике значення в господарстві мають лісорозробки. Найбільш яскраво гемігілея виражена на півночі Патагонських Анд, з якими схожий і її тваринний світ.

Південь Чилійсько-Аргентинських Анд є областю найактивнішого сучасного вулканізму. Майже безперервний ланцюг вулканів піднімається на західних схилах Головної Кордильєри і навіть з дна Повздовжньої долини (Лонкімай, Льяйма, Вільярріка, Осорно, Кальбуко та ін.) Саме в цьому районі в травні – червні 1960 року відбулися сильні землетруси.

У зв'язку з великою кількістю опадів снігова лінія знижується до 1400 м, і всі конуси одягнені сніговими шапками, а з Головної Кордильєри льодовики спускаються навіть до 380 м над р. м. Біля підніжжя характерні великі кінцеві озера, підпружинені моренами або лавами. Густа мережа постійно повноводних річок зрошує Повздовжню долину. Тут вона низовинна і на значних ділянках безпосередньо виходить до океану. Берегова Кордильєра представлена тільки двома плосковершинними масивами, а під 41°30' пд. ш. вона перетворюється в ланцюг островів. Занурюється у води океану і Повздовжня долина. Звідси починаються Патагонські Анди.

Патагонські Анди

Рясні та рівномірні опади, дуже рівні й низькі температури (на рівні океану завжди позитивні) визначають більшість ландшафтних рис Патагонських Анд: максимальний для материка стік, глибоке ерозійне розчленовування густою мережею повноводних річок, значний розвиток сучасного зледеніння і льодовикових форм рельєфу, густі вологі ліси.

Патагонська Кордильєра, середня висота якої близько 3000 м (гора Сан-Валентин 4058 м), є єдиною перешкодою на шляху сильних західних вітрів, що несуть вологу з величезної акваторії південної частини світового океану. Навіть на узбережжі випадає 2000 – 3000 мм опадів на рік, а на схилах гір до 6000 мм. Число дощових днів у році більше 300. Середні температури січня на узбережжі від 9° до 14°С, на висоті 1200 – 1300 м вони спускаються до 0°С, і гори вкриваються вічними снігами. З 46°30' пд. ш. (На широті Одеси в північній півкулі) льодовики досягають рівня океану. Лише два крижаних щита (між 46° і 51°30’ пд. ш.) займають тут площу понад 20 тис. км², тобто в 10 разів більше всієї площі зледеніння Кавказу і в 5 разів – Альп. У плейстоценову епоху Патагонські Анди повністю перекривалися льодом. Тиск льоду занурив Повздовжню долину під рівень океану і вона перетворилася на систему меридіональних проток-каналів, а напівзатоплена Берегова Кордильєра стала ланцюжком островів. Виорані льодовиком долини зайняті далеко врізаними в гори фіордами.

Глибоке розчленовування річковою і льодовиковою ерозією полегшувалося тектонікою. Кристалічні та метаморфічні породи Патагонської Кордильєри роздроблені незліченними скидами, що утворили майже ізольовані масиви. На півночі, де структури Антарктанд (Патагонська Кордильєра через дугу островів продовжується в складках Землі Грейама) приєднується до системи головних Анд, надзвичайно активні й сучасні рухи. Тут часті землетруси і багато діючих вулканів (Яте, Мінчімавідо, Корковадо та ін.)

Повноводні річки отримують рясне дощове і льодовикове живлення. Їх верхів'я перепиляли поперек Патагонські Кордильєри і перехопили стік більшості кінцевих Патагонських озер – Буенос-Айресу, Сан-Мартіна та ін.. Озеро підпружинене зі сходу моренами, по яким і проходить міжокеанський вододіл. До цих пір в озера опускаються кінці льодовиків.

Якщо літні температури в Патагонських Андах відносно низькі, то зимові дуже високі (середня липня від 7,5°С на півночі до 3°С на півдні), річна амплітуда середніх місячних температур складає всього 8°С. Це дозволяє розвиватися в Патагонських Андах густим змішаним вологим лісам, в яких хвойні та листопадні сусідять з вічнозеленими листяними видами. Причини проникнення у високі широти вічнозелених полягає у постійній низькій хмарності (85 – 90%), великій вологості (близько 80%), відсутності морозів та високої температури зовнішньої діяльної поверхні.

На півночі Патагонських Анд ці ліси представлені гемігілеями. У нижньому поясі (до 500 – 600 м) в ній панують субтропічні вічнозелені дерева: тік (Aextoxicum punctatum), літре (Lithraea caustica), персея (Persea lingue), канело (Drimys winteri), аррайан (Myceugenella apiculata) з доскоподібними коріннями, як у дерев справжніх гілей, вейнеманнія (Weinmannia trichosperma) і вічнозелені буки (Nothofagus dombeyi N. nitida). Доповнюють схожість з гілеями деревоподібні папороті, розгалужені та кучеряві бамбуки, густі мережі ліан й безліч епіфітів. Вище 500 м переважають нотофагуси, до яких приєднуються хвойні: реліктовий гігант алерце (Fitzroya cupressoides var. patagonica), висотою до 60 м, саксеготея (Saxegothea conspicua), Libocedrus і Podocarpus. Верхній пояс утворює криволісся з літньозелених буків (Nothofagus pumilio, N. antarctica і N. Procera).

У північній частині Патагонських Анд і на східних схилах випадає більше 4000 мм опадів. Там також поширена гемігілея, але з більшою домішкою хвойних і листопадних.

Південну частину Патагонських Анд на заході одягають низькорослі (до 10 – 12 м) гігрофільні субантарктичні ліси. У них зникає більшість лавролистяних, ліани, деревоподібні папороті, епіфітні квіткові, все частіше вкраплюються ділянки боліт і торфовищ, і переважають листопадні буки і хвойні. Однак, і тут ще зустрічаються канело, вейнеманнія і вічнозелений бук (Nothofagus betuloides). Верхній пояс криволісся починається з 300 – 500 м, альпійські луки зникають, до вічних снігів підступають плями торфовищ. Гори тут вище і монолітніші, ніж на півночі, тому на більш континентальних східних схилах з стійким сніговим покривом цілком панують ліси з листопадних буків з домішкою хвойних. Як на заході помірного поясу інших материків, в лісах Патагонських Анд формуються бурі, мабуть опідзолені, ґрунти.

У густих лісах багато тварин – спільні з Патагонією магелланова собака, патагонська вонючка, нутрія, видра та ін., ендемічні олені уемул (увійшов в герб Чилі) і пуду та велике число ендеміків серед орнітофауни.

Мала доступність цієї ділянки Анд, віддаленість від економічних центрів Чилі та Аргентини, відсутність розвіданих мінеральних ресурсів зумовили непорушність природних ландшафтів, вкрай слабку освоєність та вивченість Патагонських Анд до теперішнього часу.