Поняття про хірургію та хірургічні хвороби

МЕДСЕСТРИНСТВО В ХІРУРГІЇ

Допущено головним управлінням освіти, науки та інформативно-аналітичного забезпечення МОЗ України як підручник для студен­тів вищих медичних закладів осві­ти І-ІІІ рівнів акредитації

Тернопіль

"Укрмедкнига'

ББК 54.5я723

К 45 УДК 617-083(075.3)

Рецензенти:

- завідувач кафедри загальної хірургії з курсом нейрохірургії і транс-фузіології, д-р. мед. наук, проф. О.М. Ляпіс (Тернопільська держав­на медична академія ім. І.Я. Горбачевського);

- завідувач кафедри факультетської хірургії і сестринської справи, заслу­жений діяч науки і техніки України, д-р. мед. наук, проф. М.Д. Васи-люк (Івано-Франківська державна медична академія);

- завідувач відділення лікувальної справи, голова циклової комісії з хірургічних дисциплін, канд. мед. наук О.М. Худзик (Чортківський державний медичний коледж).

Авторський колектив:

Кіт О.М. — доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри пропедевтики, хірургії та сестринської справи;

Ковальчук О.Л. — кандидат медичних наук, асистент кафедри про­педевтики, хірургії та сестринської справи;

Пустовойт Г.Т. — кандидат медичних наук, доцент кафедри пропе­девтики, хірургії та сестринської справи.

Кіт ОМ., Ковальчук О.Л., Пустовойт Г.Т. К 45 Медсестринство в хірургії. - Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. - 494 с.

ІЗВИ 966-7364-92-5

Підручник написаний викладачами-хірургами вперше створеної в Україні кафедри сест­ринської справи Тернопільської державної медичної академії ім. І.Я. Горбачевського, які зай­маються проблемами загальної хірургії. У підручнику приділена велика увага розділам асеп­тики і антисептики, профілактиці внутрішньолікарняної інфекції, рановому процесу, трансфу-зіології, наданню невідкладної медичної допомоги, виконанню маніпуляцій та індивідуальному догляду за хворими в спеціалізованих хірургічних відділеннях.

У підручнику синтезовані кращі традиції хірургічної школи і матеріали сучасних до­сягнень науки. Підручник призначений для студентів вищих медичних закладів освіти 1-І І рівнів акредитації.

ББК 54.5я723 УДК 617-083(075.3)

ІЗВИ 966-7364-92-5

© О.М. Кіт, О.Л. Ковальчук, Г.Т. Пустовойт, 2002

ПЕРЕДМОВА

Останні досягнення медицини, зокрема хірургії, вимагають від ме­дичних працівників напруженої відповідальної роботи. Успіх лікування хірургічного захворювання, як і будь-якої операції, великою мірою зале­жить від роботи медичної сестри, вся увага якої повинна бути зосере­джена на конкретному хворому з особливостями перебігу його захво­рювання. Підручника з хірургії, у якому були б висвітлені загальні про­блеми, що виникають у хірургічного хворого, з яким має справу медична сестра при індивідуальному догляді за пацієнтами, немає. З огляду на це, сподіваємося, що наш підручник, основним змістом якого є знайом­ство студентів із загальними положеннями діяльності хірургічних стаціонарів, профілактикою госпітальної інфекції, найбільш пошире­ною хірургічною патологією, методикою надання невідкладної медич­ної допомоги, виконанням маніпуляцій та індивідуальним доглядом за хворими в спеціалізованих хірургічних відділеннях, допоможе медичним сестрам вирішувати питання в кожній конкретній ситуації.

З вдячністю приймемо всі зауваження і пропозиції щодо викладу матеріалу та поліпшення навчальної програми і підручника з "Медсес-тринства в хірургії".

Висловлюємо щиру вдячність рецензентам: проф. М.О. Ляпісу, проф. М.Д. Василюку та к.м.н. ОМ. Худзик за корисні поради і прак­тичні зауваження.

Автори

З

ВСТУП

Поняття про хірургію та хірургічні хвороби

Хірургія в перекладі з грецької мови означає рукодія (сЬеіг - рука, ег§оп - дія), ремесло, майстерність. У широкому розумінні це поняття слід трактувати як розділ медицини, що вивчає захворювання, основними засоба­ми лікування яких є оперативні втручання у патологічний процес за допомо­гою певних прийомів, методів, інструментів і техніки. Хірургія в сучасному вигляді являє собою одну з провідних спеціальностей медичної науки.

Сьогодні, мабуть, немає ділянки в людському організмі, яка була б недо­сяжною для хірурга. Для розвитку і вдосконалення хірургії використову­ють сучасні досягнення науки і техніки, завдяки чому широко впроваджується лазерна, кріохірургічна техніка та ін. Нові можливості у виконанні хірургіч­них операцій з'явились з використанням лапароскопічної апаратури. Роз­ширився діапазон мікрохірургічних операцій, що дало можливість проводи­ти пересадку (трансплантацію) органів і тканин, здійснювати реплантацію (пришивання) ампутованих кінцівок, пальців та ін.

Основним предметом вивчення сучасної хірургії є захворювання й по­шкодження органів і тканин, найраціональнішим способом лікування яких є оперативне втручання.

Усі хірургічні хвороби можна поділити на такі групи:

1. Вади розвитку та виродливості (уроджені вади серця, кінцівок, пря­мої кишки та ін.).

2. Набуті захворювання органів і тканин, найдоцільнішим методом ліку­вання яких є операція (апендицит, калькульозний холецистит, пенетрація або малігнізація виразки шлунка й дванадцятипалої кишки, набуті грижі та ін.).

3. Хірургічна інфекція (абсцес, флегмона, остеомієліт, газова гангрена та ін.).

4. Паразитарні захворювання (ехінокок, опісторхоз, єрсиніоз, амебна ди­зентерія та ін.).

5. Доброякісні та злоякісні пухлини (папілома, фіброма, рак, саркома та ін.).

6. Відкриті та закриті пошкодження органів і тканин.

1.2. Нарис з історії хірургії

Витоки хірургії криються в глибокій давнині. Про це свідчать знахідки кісток людей стародавнього світу, на яких залишилися ознаки оперативних втручань (трепанація черепа, ампутація кінцівок). Проте творіння стародавнь­ого світу втрачені назавжди й тільки уривки праць знаменитих вчених свідчать

про достатньо високий рівень тодішньої хірургії. Вже стародавні єгиптяни вміли виконувати кастрацію, накладати іммобілізаційні пов'язки при перело­мах кісток, індуси застосовували хірургічні голки та інструменти, за допомо­гою яких проводили пластичні операції на обличчі. Високого рівня досягла хірургія у войовничій Стародавній Греції й Римі, де лікарі користувались вели­кою повагою. "Багатьох воїнів вартує один лікар вправний" (Гомер).

Велику славу здобув у ті часи (460-377 рр. до н. є.) Гіппократ, який зібрав та систематизував медичні знання, що передавались з року в рік лише за переказами, долучивши до них ще й свій величезний досвід. До наших днів зберігся збірник його медичних праць "Согриз Нірросгаіісит" ("Ко­декс Гіппократа"), який свідчить про великий досвід автора в хірургії. Бага­то його настанов щодо використання пов'язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення й до наших днів. У разі свіжих поранень спочатку радили дати можливість "рані пролитись кров'ю". Свіжі рани доз­воляли промивати лише вином, якщо на місці поранення утворювався на­бряк, робили надрізи, прикладали примочки з вина, се­літри, мазь із суміші бичачої жовчі з ладаном.

Особливе місце в стародавній медицині залишили Цельс і Гален. Так, Цельс (30-33 р. до н. є.) у своїх трактатах детально описав методику трепанації чере­па, видалення каменів із сечового міхура, лікування переломів кісток, видалення катаракти.

Інший великий вчений Гален (131-210 р. н. є.) роз­робив методику зупинки кровотечі шляхом перекру­чування судини, а запропоновані ним шовкові лігатури для зупинки кровотечі використовуються і в наш час. Починаючи з VII ст., на історичну арену виходить "арабська медицина". Араби вперше почали організо­вувати великі шпиталі з медичними школами при них. З арабських лікарів великий слід в історії залишив Разес (Абу-Бакр Ар-Разі, 850-929). Він був головним лікарем Багдадського шпиталю-школи. Разес запро­понував спеціальний інструмент для видалення сто­ронніх тіл з дихальних шляхів, використовував вату при перев'язках, для накладання швів на рану засто­совував нитки з висушених кишок овець (кетгут).

Видатним лікарем-вченим тих часів вважають Абу Алі Ібн-Сіна (Авіцена, 980-1037 рр.). У його "Каноні лікарських наук" є спеціальний розділ, присвячений хірургії, де описана методика лікування ран, накладання трахеостомії, видалення каменів жовчного та сечового міхура, проведення ампутації та лікування травматич­них ушкоджень.

Із вступом людства в середні віки розвиток медицини, зокрема хірургії, дещо сповільнився. В основу медицини було покладено не спостереження і досвід, а вивчення різних текстів, які базувались на релігійних поглядах.

Лікарям-хірургам було заборонено виконувати лікувальні процедури, під час яких проливалась кров. Ця галузь медицини майже цілком перейшла до рук хірургів-ремісників, які були об'єднані в цехи. Такі цехи були не тільки у Франції, Англії, але й у багатьох містах в Україні (Львів, Кам'янець-Подільський та ін.). Ремісники таких цехів в основному виконували дрібні хірургічні втручання: видалення зубів, вправлення вивихів, переломів тощо. Лише в епоху Відродження (ХУ-ХУІ ст.) розпочався поступовий розвиток хірургії.

Видатною постаттю в той час у Швейцарії був лікар Парацельс (1493-1541 рр.). У своїх працях він писав: "Тримай рану в чистоті і бережи її від ворогів, які можуть потрапити іззовні, так виліковуються всі рани". Він один з перших обстоював погляд, що лише вивчення причини хвороби, досвід біля ліжка хворого і експеримент можуть зумовити прогрес медицини.

Видатним хірургом XV ст. був француз Амбруаз Паре (1510-1590 рр.). Йому належить перший опис операції при переломах шийки стегнової кістки. Він радив зупиняти кровотечу з судин тільки за допомо­гою лігатури; розробив науковий підхід до лікування вогнепальних ран, техніку видалення зубів.

Визначною подією в розвитку хірургії стало відкриття в Парижі хірургічної академії (1731 р.). її першим керівником був видатний хірург Жан Пті (1674-1760). Пізніше в академії працювали П'єр Дезо (1744-1795), Франсуа Шопар (1743-1795), які органі­зували в паризьких шпиталях перші хірургічні клініки і почали видавати перший хірургічний журнал. Імена цих хірургів зберігаються до наших днів в анатомо-топографічній номенклатурі та десмургії (трикутник Пті, замок Шопара, по­в'язка Дезо).

Розвиток української хірургічної школи тісно пов'язаний з Росією. У 1701 р. за наказом Петра І на Україні була створена Київська академія і медичні школи в Чернігові, Переяславі та Харкові. У 1737 р. сенат прий­няв рішення у великих містах "для пользования обьівателей в их болез-нях содержать лекарей".

Виняткова заслуга у розвитку хірургічної науки належить Миколі Іва­новичу Пирогову (1810-1881). Народився М.І. Пирогов у Москві, у 18 років закінчив медичний факультет Московського університету, потім пройшов спеціальну підготовку в Юрівському (Тартуському) університеті.

У віці 26 років він очолив хірургічну кафедру і написав велику наукову роботу "Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій".

Його вважають засновником топографічної ана­томії, військово-польової хірургії. М.І. Пирогов за­пропонував сортування поранених, поширив викори­стання гіпсових пов'язок для лікування переломів, за­стосування ефірного наркозу під час операцій у військово-польових умовах. З метою профілактики нагноєння ран М.І. Пирогов розробив особливий ре­жим роботи хірургічного відділення. Ще до введення антисептики і асептики в хірургії вимагав, щоб при­міщення для хворих добре провітрювалося, лікарі слідкували за чистотою рук та інструментів. У своїх останніх наукових роботах М.І. Пирогов писав: "Від нас недалеко той час, коли ретельне вивчення трав­матичних і госпітальних міазм дасть хірургії інший напрямок". Історичною заслугою М.І. Пирогова є створення перших загонів сестер-жалібниць і залу­чення їх до надання допомоги пораненим на полі бою. Бурхливому розвитку хірургії у минулому столітті сприяло відкриття антисептики, а потім асептики. Одним із перших засновників і поширювачів анти­септики в тодішній Російській імперії був Павло Пет­рович Пелехін (1842-1917), наш земляк, який домігся за рахунок введення антисептики в клініці зниження післяопераційної летальності до 7 %. У його клініці було запропоновано заміну шкідливої для організму карболової кислоти на трихлорфенол - більш бактерицидний і менш под­разливий антисептичний препарат.

Видатним хірургом другої половини XIX ст. вважають нашого земляка Миколу Васильовича Скліфосовського. Народився він на Херсонщині у 1836 р., виховувався в притулку для сиріт. У 1859 році закінчив медичний факуль­тет Московського університету, після чого працював лікарем-хірургом на Херсонщині, в Одесі.

У 1870 р. М.В. Скліфосовського було обрано професором хірургії Київ­ського університету, а у 1880 р. - професором Московського університету. В своїй роботі Микола Васильович почав велику увагу приділяти впроваджен­ню антисептики. Це дало йому можливість значно розширити об'єм хірургіч­них втручань. Вдосконалюючи антисептику, М.В. Скліфосовський поступово перейшов до застосування йодоформу, сулеми, а з часом - до асептичного методу роботи в хірургії. Він очолив роботу з планування і будівництва ново-

го клінічного містечка на Дівочому полі в Москві, яке тепер є базою науково-дослідного інституту невідкладної хірургії і носить його ім'я. Він був одним з ініціаторів організації Московського хірургічного товариства, головою І Все­російського з'їзду хірургів. М.В. Скліфосовський - один з організаторів Все­світнього конгресу лікарів у 1897 р., президентом якого його було обрано.

Україна має честь зберігати на своїй землі останки двох найвидатніших вітчизняних хірургів XIX ст.: М.І. Пирогова, який вивів хірургію на наукову світову арену (похований у с. Вишня, що під Вінницею), і М.В. Скліфосовського, який гідно продовжив його справу (похований в селі Якимівці на Полтавщині).

Основними центрами хірургічної науки і практики в Україні в кінці XIX століття були Київ і Харків. З часу заснування Київського університе­ту протягом 48 років першим професором з хірургії був учень М.І. Пиро­гова - В.О. Караваєв (1811-1892).

Володимир Опанасович Караваєв, знавець топо­графічної анатомії, досвідчений клініцист, який вірту­озно володів хірургічною технікою, досягнув значних успіхів при багатьох складних операціях. Він напи­сав безцінний підручник з оперативної хірургії. Йому належить заслуга в популяризації знеболювання в лікувальних закладах України.

У своїй невеликій клініці він зробив понад 10 тис. операцій. За його часів такої кількості операцій не робив жоден професор у світі. Його ім'я присвоєно клініці факультетської хірургії Національного медич­ного університету ім. акад. О.О. Богомольця (м. Київ). З наступних видатних хірургів України слід на­звати Миколу Маркіяновича Волковича (1859-1928). М.М. Волкович у 1882 році закінчив медичний фа­культет Київського університету. У 1903 р. його було обрано професором шпитальної хірургічної клініки, а в 1911 - завідувачем кафедри факультетської хірургіч­ної клініки Київського університету. З 1923 р. до смерті М.М. Волкович керував науково-дослідною кафедрою медицини при Київському відділенні Головного управ­ління науки. У 1908 р. він заснував Київське наукове хірургічне товариство, головою якого був до кінця жит­тя. У 1928 р. його обрано дійсним членом Всеукра­їнської академії наук.

М.М. Волкович був талановитим ученим-хірур-гом, автором багатьох наукових праць, монографій. Наукові дослідження вченого були присвячені різним проблемам хірургії, травматології, вивченню рино­склероми, зоба та ін.

М.М. Волкович виховав ряд українських хірургів, користувався великою повагою серед студентів, лікарів, професорів та української громадськості.

Після М.М. Волковича кафедру очолив О.П. Кри-мов.

Олексій Петрович Кримов народився в 1872 р. у сім'ї видатного художника - члена Академії мистецтв Росії. У 1898 р., після закінчення Московського уні­верситету, О.П. Кримову була присвоєна золота ме­даль за наукову роботу "Камни почек и их лечение", яку він виконав у студентські роки.

У 1913 р. О.П. Кримов був запрошений на роботу в клініку госпітальної і факультетської хірургії Київсь­кого університету. З його приходом робота в клініці змінилась, почали широко впроваджувати ендоскопічні методи дослідження. Саме тут О.П. Кримов і його учні проводили наукові дослідження, вписуючи нові сторінки в прекрасний літопис вітчизняної хірургії.

Підручник "Частная хирургия", написаний О.П. Кри-мовим, став епістолярною книгою з хірургії для бага­тьох поколінь хірургів та медичних працівників.

До числа видатних сучасних хірургів України слід віднести Миколу Михайловича Амосова (народився 6.12.1913 р.), академіка НАН та АМН України, доктора медичних наук, професора, заслуженого діяча науки України, лауреата Державних премій України (1978, 1988), почесного директора Інституту серцево-судин­ної хірургії АМН України.

М.М. Амосов є засновником торакальної хірургії в Україні, одним із провідних вчених-хірургів і біокі-бернетиків країни. Він вперше в Україні в 1952 р. провів резекцію легень; у 1955 р. започаткував хірургічне ліку­вання вад серця; в 1958 р. - операції на серці зі штуч­ним кровообігом. М.М. Амосов створив першу в Укра­їні клініку серцевої хірургії (1955), реорганізовану в 1983 р. в Інститут серцево-судинної хірургії.

У 1958 р. М.М. Амосовим та його співробітниками в Києві була створена оригінальна модель апарата штучного дихання, яка стала прототипом сучасних дихальних апаратів. Важливу роль у розвитку сучасної хірургічної науки в Україні відіграло створення науково-дослідного інституту клінічної та експериментальної хірургії у Києві, заслуга якого належить академіку НАН та АМН Украї­ни Олександру Олексійовичу Шалімову (народився

20.01.1918 р.), доктору медичних наук, професору, заслуженому діячу науки України, лауреату Державної премії України (1977), почесному директору Інсти­туту хірургії та трансплантології АМН України.

О.О. Шалімов - висококваліфікований спеціаліст у галузі хірургічної гастроентерології, гепатопанкреатології, судинної і торакальної хірургії.

Інститут як головний заклад за період свого існування виступив із ря­дом організаційних та наукових ініціатив, спрямованих на покращання стану хірургічної допомоги населенню України. Основними науковими напрямка­ми діяльності інституту є вдосконалення і розробка найбільш ефективних методів лікування захворювань травного тракту, гепатопанкреатобіліарної системи, судин, портальної гіпертензії, захворювань і наслідків травматичних ушкоджень і уроджених вад, що вимагають специфічних оперативних втру­чань із використанням мікрохірургічної техніки. З 1988 року інститут очо­лює учень О.О. Шалімова - професор В.Ф. Саєнко.

Хірургія минулого та сьогодення - це історико-енциклопедична книга, в якій перегорнуто безліч сторінок - етапів її розвитку, становлення й успіху, вкладу вчених-хірургів з їх гігантською повсякденною лікувальною і науко­вою роботою в клініках.

Хірургія майбутнього не буде схожа на сучасну. На її озброєння прий­де новітня й досконаліша техніка, яка дасть змогу швидко, безкровно й майстерно з'єднувати тканини. У цьому аспекті широке застосування знай­дуть лапароскопічна, ендоваскулярна, лазерна хірургія, мікрохірургія та ін. Починаючи з нового століття, стрімко розвиватимуться нові напрямки ме­дицини - такі, як віртуальна медицина, коли операцію здійснюватиме робот або мікроробот, а кваліфікований хірург стежитиме за його діями із спеці­альної телевізійної кабіни, контролюючи і коригуючи її виконання. У ново­му столітті будуть широко застосовуватися штучні органи: легені, печінка, нирки, вирощені клонуванням за допомогою генної інженерії. Медикаменти самі "розпізнаватимуть" клітини ракових пухлин і діятимуть безпосеред­ньо на них. Важливе значення надається розвитку гнотобіологічних за­собів, які забезпечать післяопераційне лікування хворих в асептичному, безмікробному середовищі. Усе це сприятиме покращанню результатів хірургічних операцій.