Культура і духовне життя в роки НЕП.

Форма і зміст українізації. Щоб нейтралізувати під час громадянської війни могутній національно-визвольний рух в Україні, керівництво РКП(б) погодилося на утворення формально незалежної від Москви радянської республіки. VIII Всеросійська партконференція у грудні 1919 р. заявила, що члени партії на території України повинні сприяти поширенню української мови в усіх радянських установах і в народній освіті.

Однак тривалий час ці заяви залишалися декларативними. Керівний склад КП(б)У не виявляв особливого бажання торувати дорогу українській мові. За даними 1923 p., лише 797 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки з наявних 11 826 заявили, що знають її.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923. р. питома вага українців у ньому ледь перевищувала ЗО % і особливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і 12 % — українців. Службовці у наркоматах складалися на 40 % з євреїв, 37 % — з росіян і лише 14 % — з українців. Завданням подальшого закріплення в національних республіках відповідала проголошена XIII з'їздом РКП(б) (квітень 1923 р.) політика коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвитку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання: укоренитися в національних республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація).

Безумовно, коренізація сприяла розвитку культур і мов національностей. Проте цей наслідок був політично небажаним. Для держави, яка називалася федеративною, а була унітарною, розвиток національних культур становив небезпеку. Він означав піднесення національної самосвідомості корінного населення і тому в майбутньому могло постати питання про політичну рівноправність народів і перетворення Радянського Союзу на справжню федерацію. Однак доки Й. Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки з національного питання в обмін на політичну підтримку з боку республіканських партійних організацій і широкої громадськості союзних республік.

На компроміс йшли і суперники Й. Сталіна у політбюро. Зайняте власними проблемами, центральне партійно-радянське керівництво готове було тимчасово миритися з побічними наслідками коренізації в національних республіках. Й. Сталін і Л. Каганович особливо далеко зайшли у здійсненні коренізації саме в Україні. Як генсек ЦК КП(б)У (до липня 1928 р.) Л. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. За нього українізація поширилася на всі сфери життя. Націонал-комуністи у керівництві КП(б)У на чолі з М. Скрипником дістали можливість здійснити заходи з розвитку української культури і мови.

Результати українізації 1920-х pоків були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923 — 1927 pp. зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Книжки, журнали і газети видавались переважно українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою — еліта поповнювалися за рахунок представників місцевих національностей. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У з волі центрального партійного керівництва ставали лише неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву — поляк С. Косіор.

Фото С. Косіора

Політика коренізації проводилась і в районах України, компактно населених національними меншинами, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

Задовго до запровадження коренізації компартійно-радянське керівництво дозволило українізацію церкви. Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні незалежної від російського патріархату, тобто автокефальної церкви. Цю вимогу підтримали уряди Української Держави та УНР, однак за їх нетривале існування справа з місця не зрушила. А підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити Російську православну церкву. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який проти волі патріарха обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). У 1924 р. нова церква уже мала ЗО єпископів, півтори тисячі священиків і понад 1 тис. парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою. У церковному житті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко завойовувала авторитет у віруючих. До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. Усе це виявилося несподіваним для радянської влади, яка дозволила діяльність УАПЦ лише розраховуючи на занепад релігійного життя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ. Всеукраїнська церковна рада була розпущена. Митрополит В. Липківський і більша частина священнослужителів високого рангу були обвинувачені в українському націоналізмі. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ, на українські парафії держава наклала великі податки. У січні 1930 р. українська церква була ліквідована.

Щоб зменшити негативні для центру політичні наслідки українізації, Й. Сталін і Л. Каганович повели боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» деяких відповідальних працівників партії, які, з точки зору центрального керівництва, приділяли підвищену увагу національному питанню. Основною мішенню для обвинувачень було обрано народного комісара освіти О. Шумського.

Фото О. Шумського

Під час зустрічі Сталіна з делегатами з'їзду Комуністичної партії Західної України (1925 р.) О. Шумський запропонував генсеку відкликати Л. Кагановича з України і поставити на чолі КП(б)У В. Чубаря. Він пояснив це тим, що Л. Каганович грубий і нетерпимий. Але Й. Сталін не підтримав О. Шумського, після чого йому стало важко працювати. У 1927 р. під час обговорення діяльності наркомосу на політбюро він заявив про неможливість подальшої роботи і був направлений у розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України. Наркомос очолив М. Скрипник. X з'їзд КП(б)У (1927 p.), який цілком контролювався Л. Кагановичем, осудив «націоналістичний ухил О. Шумського». З'їзд запропонував проводити рішучу боротьбу з націоналістичними ухилами, хоч не зазначив, у чому конкретно вони проявляються.

Культурне життя. Культурне будівництво фінансувалося за «залишковим принципом», тобто для нього держава виділяла кошти ледь не в останню чергу з того, що залишалось після вкладень у промисловість. Проте партія контролювала основну частину ресурсів суспільства, а тому мала можливість ставити і розв'язувати масштабні завдання в галузі культури.

Основний наголос в культурницькій роботі робили на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей. Органи держбезпеки вели активну боротьбу з ідеологічним впливом на маси з боку некомуністичних, а тим більше — антикомуністичних сил. Партія контролювала зміст національно-культурного процесу і вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині. Політизація культурного процесу аніскільки не приховувалася. Метою «культурної революції» було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою. Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучати до культурних надбань всього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які, на їх погляд, могли зміцнювати суспільно-економічний лад, що створювався в СРСР.

В останні роки непу почав утверджуватися погляд на культурне будівництво як на один з напрямів соціалістичного будівництва поряд з індустріалізацією країни і колективізацією сільського господарства. У сфері культури компартійно-радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів», тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Деякі гарячі голови, особливо із створеної партійними функціонерами псевдокультурницької організації Пролеткульт («пролетарська культура»), пропонували ліквідувати цю залежність найпростішим способом — не визнавати культурні надбання людства як «буржуазні». В. Ленін аніскільки не заперечував класового, тобто вульгаризаторського, підходу до культури. Проте він ставив проблему в іншій площині: змусити «буржуазних фахівців» робити те, що потрібно радянській владі. На тих, хто протиставляв себе владі і вимагав свободи творчості, чекали репресії.

Однією з найважливіших проблем культурного будівництва в добу непу була ліквідація неписьменності. У Росії ще у 1919 р. з'явився декрет, в якому підкреслювалося, що все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язане навчитися грамоті. У 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителями, назвали по-воєнному — культармійцями.

Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селяни отримували 25 % знижки при обов'язковому страхуванні майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів, що методично допомагали активістам лікнепу. У 1920-ті pp. в Україні навчилися читати і писати близько 2 млн. чоловік.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35 % дітей шкільного віку. У 1927 р. близько 20 % учителів мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчили лише середню або навіть початкову школи. Проблема учительських кадрів була найгострішою, тому було істотно збільшено кількість вчительських курсів, педагогічних інститутів і технікумів, скорочено строки навчання в них, розширено систему курсового навчання.

Найголовнішим у сфері культури завданням партія вважала підготовку фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» при вступі у вищі навчальні заклади: від них не вимагалося свідоцтво про закінчення середньої школи, вони не здавали вступні іспити. Але їх освітній рівень був низький і вони не розв'язували проблему «оробітничення» вищої школи, бо від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали створювати робітничі факультети. Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.

Фото В. Вернадського

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р. В. Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. Уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революцій 1917 — 1918 pp., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від світу «залізною завісою». Власті не визнали повноважень М. Василенка, і в березні 1922 р. вченим довелося провести перевибори. Президентом обрали найстаршого серед академіків О. Левицького. Та незабаром він помер, і знову постала проблема виборів. У травні 1922 р. президентом став В. Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

У 1920-х pоках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 р. було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну в 1924 p. M. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з вітчизняної історії. М. Грушевський поставив собі за мету продовжити працю над справою всього життя — фундаментальною «Історією України-Руси». Одночасно вчений очолив Археографічну комісію і залучив до роботи в ній таких визначних дослідників, як М. Василенко, В. Перетц, К. Харлампович, К. Лазаревський та ін. Спеціальні археографічні експедиції розшукували документи в архівах Москви, Львова, Кракова, Варшави.

М. Грушевський організував цілий ряд комісій: для дослідження історії Києва та Правобережжя, Лівобережної України, Західної України, культурно-історичну, історичної пісенності, і старої історії України, новітньої історії України. Колишній голова Центральної Ради підкреслено тримався осторонь політики і не співробітничав з властями. Власті, зі свого боку, не довіряли йому, і за ним постійно стежили агенти ДПУ.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр — 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки — нової галузі математики. Створений академіком С. Тимошенком Інститут технічної механіки після його виїзду за кордон очолив професор К. Симинський. Його праці в галузі мостобудування, зокрема проблеми втоми заліза в старих залізничних мостах, стали класичними.

Соціально-економічний відділ ВУАН теж мав результати найвищої якості у багатьох наукових напрямах. Особливо плідно працював під керівництвом М. ПтухиДемографічний інститут — перша в світі науково-дослідна установа з демографії.

Науковий потенціал України дедалі більше зростав. У науково-дослідних установах наприкінці 1920-х pp. працювало близько 4 тис. учених.

Для української художньої літератури 1920-ті років стали періодом відродження. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а згодом — українізації набув широкого розмаху.

Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об'єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті. Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків — представники різних літературних стилів, які прагнули привнести в українську літературу найяскравіші здобутки західноєвропейської літератури. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту. їх ідейним натхненником був університетський професор, літературний критик і перекладач М. Зеров. До цієї групи входили О. Бурггард (О. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР — Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х pp. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад два десятки видатних письменників і поетів — М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша,

Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею організації був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) — талановитий прозаїк та поет, критик і публіцист. Одним з перших він виступив проти казенно-бюрократичного підходу до творчості митців.

Фото Хвильового

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичний підтекст і не заперечував необхідності запозичення здобутків російської культури. Він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй творчості національні риси, теми і мотиви.

Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском властей його виключили з ВАПЛІТЕ. Через рік ця організація самоліквідувалася. У націоналізмі були звинувачені й інші талановиті представники української інтелігенції — М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Семенко та ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х років став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі зайняли також п'єси талановитого українського драматурга М. Куліша. Творчість Л. Курбаса і «Березоля» дістала значний резонанс в широких мистецьких колах.

Надзвичайно різноманітним було музичне життя України. Плідно працювали композитори М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Тривало творче життя хорового колективу «Думка».

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого художниками старшого покоління — М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, К. Трохименком, а також молодими митцями — А. Петрицьким, В. Касіяномта ін.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка «Звенигора». Після цього митець відразу посів чільне місце серед кінорежисерів світового класу.

У середині 1920-х років інтелігенція України вже приблизно на третину була оновлена. За інтелектуальним та освітнім рівнем нове поповнення істотно поступалося дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. У своїй управлінській діяльності вони змушені були звертатися за допомогою до дипломованих спеціалістів.

Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури и освіти пояснювалася великим їх відсотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо сільських. У групі технічних фахівців українці переважали серед агрономів, лісничих. У цілому питома вага українців серед інтелігенції ще не відповідала їх частці у складі всього населення.

Висновки

У роки непу було взято курс на коренізацію. Його український різновид назвали українізацією. Українізація починалася як укорінення компартійно-радянського апарату в чужонаціональному середовищі.

Під час боротьби за владу в Кремлі політичний режим у країні дещо лібералізувався, внаслідок чого зміцніли сильні і в минулому позиції націонал-комуністів в Україні. Тому від запровадження офіційного курсу на коренізацію в УСРР було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках. Особливі досягнення мали місце у розвитку національної культури. Проте коренізація супроводжувалась репресіями впливових діячів націонал-комуністичного спрямування.

Запитання:

1. Коли було прийнято курс на коренізацію?

2. У чому полягає зміст українізації?

3. Розкажіть про долю УАПЦ.

4. Хто такі націонал-ухильники?

5. Чому основний наголос у культурницькій роботі партія робила на ідеології?

6. Якими методами ліквідовувалась неписьменність?

7. Як відбувалося «оробітничення» студентського контингенту?

8. Розкажіть про здобутки української науки 1920-х pоків

9. Якою була роль М. Хвильового в суспільно-політичному житті і літературі?

Висновки

НЕП - компроміс між реальним економічним життям і вимогами і ідеологічними установками більшовиків. Спроба продовжувати курс «військового комунізму» в мирних умовах викликали опір українського селянства і робітників.

Першим і головним кроком в НЕП стала заміна продрозкладки продподатком. Було легалізовано приватну торгівлю і дрібну приватну власність. В державному господарстві впровадилися госпрозрахунки. Україна в складі СРСР швидко виходила з економічної розрухи, але довоєнного рівня досягти не вдалося через жорстку централізаторську політику держави в економіці, особливо через обмеження приватної власності, монополію держави на зовнішню торгівлю, брак іноземних інвестицій. Крім того, в уявленні більшовиків НЕП – це була тимчасова міра, і вона не мала далекої перспективи.

Як вимушений відступ перед Світовою революцією розглядали більшовики і національне питання. Зокрема це торкалося укладення федеративної угоди між Радянськими республіками, а також і політикою «коренізації», в випадку України – українізації.

При створенні СРСР сталінський план «автономізації» було відхилено, але компромісний, ленінський план все одно привів до надмірної централізації держави, бюрократизації Радянського наднаціонального апарату, і поступовій втраті державного суверенітету країн-засновників, в тому числі УСРР.

В національно-культурній сфері відступ від радикальної інтернаціоналістичної політики, що більшовицьке керівництво проводило з самого початку свого існування, був особливо відчутний в період НЕП. Був взятий курс на українізацію державних установ і народної освіти. Проте, як і НЕП це була тимчасова міра, або відступ від генеральної мети комуністів.

Все ж виявилися і національно-орієнтовані комуністичні елементи в Україні, які стали провідниками культурної українізації. Українська інтелігенція сприяла розвитку українізації, прагнула сприяти національному відродженню, хоча вона була обмежена ідеологічними рамками комуністичної партії. Результати цієї діяльності були лише не тільки в мовно-культурній сфері, - українізація стала основою для українського націонал-більшовизму. Але в кінці 1920-х – на початку 1930-х років ця тенденція була перервана сталінським керівництвом.

 

Питання:

1. Охарактеризуйте розвиток міжнародної діяльності УСРР.

2. Яке значення для України мало створення СРСР?

3. Назвіть видатних діячів українізації.

4. Які тенденції в українській культурі простежувалися в період НЕП?

5. В яких сферах життя проявлялися національно-комуністичні (націонал-більшовицькі) тенденції?

6. Чи мала УСРР націонал-комуністичну перспективу?

7. Чи мав перспективу НЕП в УСРР і СРСР?