Економічне і соціальне життя

Воєнні дії, які точилися майже безперервно протягом семи років, і політика запровадження комунізму завдали величезної шкоди народному господарству України. Найбільше постраждала велика машинна індустрія. У Донбасі працювали переважно дрібні шахти з примітивною технікою. Залізорудна промисловість не діяла взагалі. У металургії працювала лише одна невелика доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину.

Тяжке становище склалося у пролетарських центрах. Продовольчі труднощі (пайок було скорочено до чверті фунта хліба, тобто до 100 г, та й то видачі були не кожного дня) призводили до страйків, найчастіше у формі «італійських», коли працівники були присутні на робочих місцях, але різко уповільнювали темп праці. Ці виступи нещадно придушувалися.

Ще ніколи робітничий клас не зазнавав голоду в таких масштабах. До того ж епідемії висипного тифу та інших хвороб губили людей десятками тисяч. Рятуючись від голоду, робітники тікали в села.

Як тільки припинилися воєнні дії, поширилися протести селян проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Продрозкладка виконувалася з величезними труднощами. На весну 1921 р. продрозкладку було виконано менш як на 40 %. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося.

На початку травня 1921 р. ЦК РКП(б) прийняв рішення, яким ЦК КП(б)У та наркомпрод УСРР зобов'язувалися під персональну відповідальність X. Раковського і наркома продовольства М. Владимирова відправити в розпорядження наркомпроду РСФРР протягом місяця не менше 40 залізничних ешелонів з хлібом. Вимоги центру ще більше загострили ситуацію. ЦК КП(б)У запропонував військовому командуванню сприяти здійсненню продрозкладки. Залучення армії до стягнення селянського хліба свідчило про крайній ступінь загострення політичної ситуації.

Стягнення продрозкладки з допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхувалося на збройний опір селянства. Повстанський рух поширився майже по всій території України. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, об'єдналися в протесті проти продрозкладки. Та в офіційній пропаганді причиною труднощів називали куркульський саботаж продовольчої політики радянської влади. Селянський повстанський рух розглядався як політичний бандитизм.

Боротьба з так званим «політичним бандитизмом» відбувалася під безпосереднім керівництвом голови Раднаркому X. Раковського. Червоноармійські частини, які брали в ній участь, очолювали воєначальники періоду громадянської війни В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

Фото Х. Раковського

Використання регулярної армії у боротьбі з селянськими масами становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під загрозу усі її попередні досягнення.

У лютому 1920 р. було утворено Державну комісію з електрифікації Росії (російською мовою — ГОЕЛРО). Під електрифікацією розумілась технічна реконструкція народного господарства, тобто індустріалізація, здійснювана на технічно найпрогресивніші енергетичній основі — за допомогою електрики.

До розробки плану електрифікації залучалися десятки найкваліфікованіших спеціалістів під керівництвом Г. Кржижановського. У грудні 1920 р. VIII Всеросійський з'їзд рад розглянув і затвердив план ГОЕЛРО. Передбачалося спорудити 30 електростанцій. Масштаби будівництва в районі, який включав Донбас, були найбільшими. Тут мали об'єднатися в єдину мережу 24 електростанції. Планувалося розгорнути будівництво нових державних районних електростанцій (ДРЕС), а також Дніпровської ГЕС в районі Олександрівська, на базі електроенергії якої мали постати потужний завод якісних сталей, а також декілька алюмінієвих заводів. У металургійній промисловості намічалося відбудувати й розширити великі заводи в Україні. У кам'яновугільній промисловості Донбасу передбачалося десятикратне (порівняно з 1920 р.) зростання видобутку вугілля.

Розглянувши план електрифікації, V Всеукраїнський з'їзд рад (лютий — березень 1921 р.) схвалив його і доручив урядові республіки узгодити роботи з електрифікації республіки із загальногосподарським планом. Було створено Комісію з електрифікації України (КЕУ). Вважалося, що виконання плану електрифікації означатиме створення матеріально-технічної бази соціалізму. Здійснити всю програму будівельних робіт намічалося за одне чи два десятиліття.

До революції індустріалізація фінансувалася за рахунок трьох основних джерел: податків, сплачуваних переважно селянством, іноземного капіталу у формі державних позик або приватних інвестицій (вкладів) і, нарешті, капіталонагромаджень у самій промисловості. У нових умовах розраховувати на капіталонагромадження не доводилося: націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва. Не було надії і на іноземний капітал. Промисловості не міг допомогти й бюджет, тому що величезна інфляція перетворила податки на абстрактну величину.

Отже, залишався тільки один канал фінансування індустріалізації, вперше випробуваний для інших цілей під час громадянської війни: продрозкладка, тобто примусове вилучення сільськогосподарської продукції в її натуральній формі.

Продрозкладка справляла руйнівний вплив на виробництво. Вона спонукала селян сіяти тільки для власних потреб, і жителі міст опинялися під загрозою голоду. Однак надання селянам можливості розпоряджатися частиною виробленої продукції означало відродження купівлі-продажу, тобто товарно-грошових відносин, а це суперечило комуністичній доктрині. Щоб поставити під державний контроль сільськогосподарське виробництво, було прийнято закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства, затверджений VIII Всеросійським з'їздом рад. Законодавці навіть не замислилися, що повертають селянина до становища, яке існувало напередодні реформи 1861 р.

Перехід до нової економічної політики (непу), яка дістала таку назву на відміну від попередньої політики, спрямованої на негайну побудову комунізму, відбувався під тиском реалій господарського життя. В. Ленін не мав чіткої, завчасно розробленої програми відступу від попередньої політики і намагався зберегти максимум її «здобутків». Йшлося насамперед про державну власність на так звані «командні висоти» економіки. Контроль над великою промисловістю, шляхами сполучення і фінансово-банківською системою, як і раніше, вважався найбільшим здобутком партії.

Неп розпочався зі скасування продрозкладки. 15 березня 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв постанову «Про заміну розкладки натуральним податком». Виходячи з рішень з'їзду, надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну розкладки податком, а РНК УСРР видала декрет про норми і розмір податку. Продподаток з урожаю 1921 р. визначався в розмірі 117 млн. пудів замість встановленої раніше розкладки в 160 млн. пудів.

Результат прийнятого нового закону проявився не відразу. По-перше, продподаток стосувався врожаю 1921 р. Попередній закон про продрозкладку з урожаю 1920 р. залишався в силі, тільки обсяг розкладки зменшувався на 20 %. По-друге, стягнення продподатку з урожаю 1921 р. на практиці здійснювалося методами продрозкладки. Інакше кажучи, хліб брали примусово. Однак сама заява властей про скасування реквізиційного принципу в хлібозаготівлях та дозвіл на торгівлю мала важливе значення. Перед селянами вперше відкрилася перспектива справді господарського освоєння одержаної землі.

Серед делегатів X з'їзду РКП(б) дозвіл на торгівлю викликав великі побоювання. Щоправда, у постанові з'їзду говорилося лише про надання селянам можливості використовувати надлишки продукції в місцевому господарському обороті (тобто продавати її на сільських та містечкових базарах). Та всі розуміли, що фактично легалізується приватна торгівля, яка раніше існувала підпільно.

У промові на Всеросійській продовольчій нараді, яка відбулася 16 червня 1921 р. (тут вперше прозвучав термін «нова економічна політика»), Ленін припустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабі всієї країни. Якщо раніше стрімке падіння купівельної спроможності карбованця, перейменованого в радзнак («радянський знак»), нікого не бентежило, бо в найближчому майбутньому передбачалося повне відмирання грошей, то на цій нараді пролунав заклик відновити правильний грошовий обіг. На порядок денний було поставлено питання про створення державної торгівлі, насамперед оптової, регулювання приватної торгівлі через банки, податкові й кредитні установи і оздоровлення на цій основі грошового обігу.

Почалася робота з ліквідації дефіциту бюджету (перевищення видатків над прибутками) і проведення грошової реформи. У жовтні 1922 р. було випущено забезпечені золотом банківські білети — червінці. До березня 1924 р. грошова реформа завершилася.

Визнання державною владою товарно-грошових відносин, приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія — орендарі, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці, їх називали непманами — людьми непу. Діяльність непманів сприяла швидкому подоланню економічного хаосу і розрухи.

В. Ленін вважав НЕП вимушеним і тимчасовим відступом від будівництва соціалізму. Заднім числом, навесні 1921 p., він увів поняття «воєнний комунізм» для означення економічної політики 1918 — 1920 pp. Продрозкладку та інші непопулярні елементи цієї політики він пов'язував з громадянською війною. Мовляв, не було б війни — не було б «воєнного комунізму». Легенда про «воєнний комунізм» потрібна була, щоб відокремити комуністичний ідеал, без якого не могла існувати більшовицька партія, від катастрофічної за своїми наслідками політики комуністичного штурму 1918 — 1920 pp.

Після березня 1921 р. проблеми сільського господарства стали першочерговими. Доводилося відмовлятися від негайного виконання плану ГОЕЛРО. Для втілення принципів непу в промисловості передбачалося зосередити в руках держави управління великими підприємствами і передати в оренду дрібні. В Україні в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) і приватним особам, у тому числі колишнім власникам, було здано 5200 підприємств.

У роки громадянської війни націоналізовані підприємства підпорядковувалися головним комітетам (главкам), якими керувала ВРНГ. Вони не мали самостійності: не продавали, а здавали свою продукцію главкам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами сировину і матеріали. З переходом до непу підприємства об'єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств, під якою розумілася не тільки беззбитковість, а й одержання прибутку.

В Україні трести почали організовуватись з осені 1921 р. Переважну більшість великих шахт, де на початку 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об'єднував трест «Донвугілля». 15 металургійних заводів, частина яких була законсервована, та ряд шахт входили до тресту «Південсталь».

Майже одночасно почали утворюватися й синдикати — організації з закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, оптові ярмарки і заснування товарних бірж формували ринок засобів виробництва.

Фото В. Ленин

Наприкінці 1922 р. В. Ленін покинув кремлівський кабінет. Як виявилося, назавжди. Підкошений тяжкою хворобою, він поспішив продиктувати стенографістці свою останню волю. Йшлося про вибір шляху, яким партія мала просуватися далі.

У січні 1923 р. В. Ленін продиктував невелику статтю «Про кооперацію», що перекреслила більшість його попередніх праць. У ній фактично було переглянуто економічні засади викладеного в партійній програмі вчення про комунізм.

Раніше В. Ленін ототожнював торгівлю і ринок з капіталізмом, а тому розглядав кооперацію як капіталістичну форму господарювання. Тепер же він стверджував, що саме в кооперації вдало поєднано приватний торговий інтерес з інтересами держави. Життя показало нам, визнавав він, що обійтися без ринку і налагодити безгрошовий продуктообмін — неможливо. Пропонувалося розвивати кооперативну форму власності. Формулювався фундаментальний висновок: лад цивілізованих кооператорів при суспільній власності на засоби виробництва — це є лад соціалізму. Тут же В. Ленін робив побіжну ремарку: «...ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм».

Це був хоча замаскований, але певний відхід від комуністичної доктрини. Адже кооператив як форма колективного виробництва в середовищі дрібних товаровиробників (селян, кустарів, ремісників) принципово відрізнявся від комуністичного за своєю природою колективного господарства (колгоспу), що виникало шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробництва — цілковитого (комуна) або часткового (артіль, товариство спільного обробітку землі).

Колгосп міг існувати без товарно-грошових відносин, бо засоби виробництва були відчужені від виробника. Кооператив же був нездатний існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Виробник у кооперативі залишався господарем і власником, а ефект колективізму у праці виявлявся через товарно-грошові відносини, наприклад при спільній закупівлі сировини і матеріалів або спільному продажу готової продукції.

Селянин-власник і комунізм були явищами несумісними. Можна вважати, що допуском селянина-кооператора в економічну систему, створювану партією більшовиків, В. Ленін у І923 р. відмовився від комуністичної доктрини, подібно до того, як він у 1921 р. відмовився від комуністичної практики.

Запропонований партії курс не потребував застосування насильства. Існували всі підстави вважати, що селяни охоче співробітничатимуть з державою у створенні кооперативного ладу (як це вони робили до революції).

Ми не знаємо і вже ніколи не дізнаємося, яким би став радянський кооперативний соціалізм, якби партія більшовиків по-справжньому взялася виконувати останню волю свого засновника і вождя. Але ця ідея, альтернативна закладеній у партійну програму комуністичній доктрині, не була реалізована.

Розпочаті в 1920 р. аграрні перетворення в основному було завершено в 1923 р. Землі бідняцько-середняцьких господарств в Україні збільшилися в півтора разів за рахунок поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення у селян тієї частини наділів, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважалася земельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити власними силами, без використання найманої праці. У малоземельних районах вона була меншою, у багатоземельних — більшою. Усього в селянському користуванні перебувало понад 31 млн. десятин землі, тобто 92 % земельного фонду республіки. Решта залишалася в розпорядженні держави і призначалася для промислового та радгоспного будівництва, переселення селян з густонаселених районів тощо.

Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. У попередні роки централізований продовольчий фонд створювався примусовим вилученням товарних лишків у селянства, а в роки непу держава на кошти, що надійшли до бюджету як сільськогосподарський податок, стала формувати хлібний фонд закупками з ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. З року в рік дедалі більша частина незаможників від сплати податків звільнялася. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники.

Таке оподаткування пояснюється не економічними, а політичними розрахунками: таким чином партія створювала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі. Хоча зернове виробництво у середині 1920-х років досягло передреволюційного рівня, його товарна частина була незрівнянно меншою. По-перше, зникли високотоварні поміщицькі господарства. Існуючі колгоспи не могли їх замінити: вони були суто споживацькими, бо складалися з незаможників. Останні, погоджуючись на колективізацію, розраховували насамперед на державні пільги і матеріальну допомогу. По-друге, селяни-власники не були заінтересовані в розгортанні виробництва товарної продукції. Держава, що виступала основним покупцем хліба, встановлювала невигідні для них ціни.

Відразу після переходу до непу розгорнулося кооперативне будівництво. У республіці було створено єдину систему споживчої кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в місті й на селі. Споживкооперації надавалося право здійснювати заготівлю і збут продукції. У 1922 р. з її системи виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види сільськогосподарської кооперації — машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. До кінця 1920-х pоків у сільськогосподарську кооперацію було залучено більше половини селянських господарств України. Всіма видами кооперації, зокрема і споживчою, охоплювалося 85 % селянських господарств.

Здавалося, що партія послідовно втілювала в життя настанови, які містилися в політичному заповіті Леніна. На XII (1923 р.) і XIII (1924 р.) з'їздах РКП(б) лозунг колективізації села навіть не згадувався. Непомітний, але істотний перелом стався на XIV Всесоюзній партконференції, яка відбулася в квітні 1925 р. У її рішеннях підкреслювалося, що «кооперативне будівництво набуває тепер надзвичайно важливого значення». Проте кооперація вже розглядалася не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а лише як «форма зв'язку» двох протилежних соціально-економічних укладів: «прогресивного» державного і «відсталого» дрібнотоварного. На противагу, здавалося б, похованій ленінським заповітом концепції колективізації зазначалося, що «колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі».

Якщо зіставити окремі положення цієї резолюції, то випливає: значення кооперації полягає в тому, що вона пов'язує соціалістичну (тобто державну) промисловість з дрібнотоварним селянським виробництвом; навіть коопероване селянське виробництво лишається дрібнотоварним, що не влаштовує державу; соціалістичне перетворення дрібнотоварного виробництва пов'язане з колективізацією. Це був той самий погляд на соціалізм, що його обстоював Ленін у перші роки непу, до появи статті «Про кооперацію». Подальші перетворення у сільському господарстві спрямовувалися на суцільну колективізацію. Цей курс було затверджено на жовтневому (1925 р.) пленумі ЦК РКП(б). Він поставив вимогу «всемірно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства», тобто колективізація мала поширюватися не тільки на незаможників, а й на середняків — селян-власників.

Улітку 1926 р. за ініціативою Й. Сталіна політбюро ЦК партії утворило комісію з вивчення становища колгоспів. Вона підготувала директивний документ, прийнятий ЗО грудня того самого року як постанову Центрального комітету «Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва», у якій йшлося про добровільну колективізацію бідноти. Вступ до колгоспів, особливо в їх простих формах (товариства спільного обробітку землі), з урахуванням податкових та інших пільг, а також державної допомоги нерідко для бідняків був виходом із злиденного існування.

Пільги, передбачувані цією постановою, зробили свою справу. Кількість колгоспів в Україні зросла з 5 454 у жовтні 1925 р. до 12 042 на початок жовтня 1928 р. При цьому питома вага ТСОЗів за цей час підвищилася від 6,8 до 71,7 %, а частка комун та артілей відповідно зменшилася. Та, незважаючи на державну допомогу, переважна більшість бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала ламати усталений спосіб життя. У жовтні 1928 р. в Україні було колективізовано менше 4 % площі селянського землекористування.

За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісничої. Після переходу до сталої валюти становище поліпшилося.

Особлива увага приділялася відродженню Донбасу, головним чином великих шахт. У 1925/26 господарському році (господарські роки починалися з 1 жовтня календарного року) Донбас дав 78 % довоєнного рівня видобутку вугілля. Більше половини видобутку припадало на великі шахти.

Поступово стала виконуватися енергетична частина плану ГОЕЛРО. Будувалися Штерівська і Чугуївська (Харківська) ДРЕС, було закладено Дніпровську ГЕС біля Запоріжжя (колишнього Олександрівська).

У машинобудуванні освоювались нові види продукції. Шляхом концентрації десятків підприємств було організовано 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування. У 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі побудували перший трактор. На Харківському паровозобудівному заводі з 1924 р. почалося серійне виробництво потужних гусеничних тракторів.

Через три роки після утворення Радянського Союзу правляча партія на XIV з'їзді (грудень 1925 р.) змінила назву: замість російської стала називатися всесоюзною — ВКП(б). Цей з'їзд проголосив курс на індустріалізацію. У 1925/26 р. довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено. Створювалися можливості спрямувати певну частину капіталовкладень на новобудови. Найбільшими новобудовами в Україні були Краматорський завод важкого машинобудування та Криворізький металургійний завод. Спорудження таких гігантів потребувало величезних витрат.

Відразу постало питання: де взяти кошти? Розглядаючи його, ЦК ВКП (б) наголосив на необхідності підвищити роль державного бюджету в капітальному будівництві. Після стабілізації фінансів бюджет дістав можливість виконувати перерозподільні функції.

Однак всередині політбюро виявилися різні підходи щодо масштабів перерозподілу коштів. Г. Зінов'єв, Л. Каменев, Л. Троцький вважали за доцільне якнайповніше використовувати перерозподільні можливості бюджету. Як практично монополіст у закупівлі селянського хліба, держава могла визначати рівень заготівельних цін. Таке саме становище у виробництві промтоварів давало змогу їй завищувати продажні ціни. Штучно створюваний перепад у цінах на промислові і сільськогосподарські товари дістав промовисту назву — «ножиці цін»..«Ножиці» відстригали до половини доходів селян від реалізації продукції на ринку. Інші члени політбюро обережніше ставилися до використання «ножиць цін», бо це загрожувало руйнуванням ринкової «змички» між містом і селом. Вони радили ощадливіше використовувати наявні кошти.

У наркоматах і трестах, у районах і округах з'явилися комісії з впровадження режиму економії. Координувала цю роботу центральна комісія при Раднаркомі УСРР на чолі з головою уряду В. Чубарем. Коли стало ясно, що апаратний підхід до зниження собівартості не спрацьовує, центр ваги у здійсненні режиму економії перенесли з поверхових організаційних вдосконалень на раціоналізацію, тобто організаційно-технічне поліпшення виробництва.

Проте й раціоналізація не могла стати істотним джерелом внутрішньопромислового нагромадження. Вона здійснювалася без справжньої заінтересованості в економічних результатах, тими самими апаратними методами. Розгортати капітальне будівництво у промисловості можна було лише за рахунок інших галузей, насамперед сільського господарства.

Висновки.

Роки НЕП були особливим періодом в історії УСРР. Це був вимушений компроміс між потребами життя, законами економіки і більшовицької ідеологією. Нова економічна політика означала відмову радянської влади від спроб створити економіку, цілком позбавлену товарно-грошових відносин. Держава повертала товаровиробникам-приватникам право на вільну купівлю і продаж продукції. У відносинах з селянством вона відмовлялася від реквізицій продукції, а у відносинах з робітниками — від примусових мобілізацій. Виробнича діяльність підприємств державного сектора переводилася на госпрозрахунок. Припиняючи запровадження в життя своєї доктрини (як підкреслювалося — тимчасово), державна партія визнала за приватними підприємствами право на існування і здійснила роздержавлення дрібних підприємств.

Слід зауважити, що в умовах непу склалася нова система пріоритетів в господарському будівництві-на перше місце вийшли інтереси сільського господарства. Промислові підприємства об'єднувалися в галузеві або територіальні трести, які переводились на госпрозрахунок і яким надавалась достатня господарська самостійність в умовах ринку.

Ринок засобів виробництва формувався шляхом утворення синдикатів, влаштуванням оптових ярмарок, організації товарних бірж.

Нова економічна політика сприятливо позначилася на розгортанні виробництва і розвитку кооперативних організацій на селі. Уперше селяни дістали можливість освоїти поділену між ними поміщицьку землю.

Та з поліпшенням економічного становища держави партійні вожді почали прагнути перетворити селян-господарів на позбавлених приватної власності працівників одержавлених колективних господарств. Відродилося гасло колективізації села.

У промисловості неп також сприяв відновленню довоєнного рівня виробництва. Задовго до цілковитої відбудови промисловості комуністична партія проголосила курс на індустріалізацію. Він означав передусім прискорене будівництво заводів важкої промисловості.

Кошти на індустріалізацію передбачалося дістати у сільському господарстві. Для вилучення селянських коштів держава могла користуватися так званими «ножицями цін» — штучно створюваною різницею в цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Роблячи підсумок цим змінам, слід підкреслити, що вони означали перехід від адміністративно-командних до переважно економічних методів управління народним господарством.

Запитання:

1. Поясніть російську абревіатуру ГОЕЛРО.

2. Коли було запроваджено план ГОЕЛРО?

3. Що передбачалося зробити в Україні за планом ГОЕЛРО?

4. Як ви розумієте поняття «нова економічна політика»?

5. Коли було замінено продрозкладку натуральним податком?

6. Які зміни в народному господарстві передбачала нова економічна політика?

7. Чим принципово відрізнялася політика «воєнного комунізму» від непу?

8. Що таке госпрозрахунок?

9. Напишіть форми колгоспів у правильному порядку, починаючи з найменшого ступеня відчуження до найбільшого: артіль, комуна, ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі). Які форми колгоспів були найпоширенішими?