Сутність поняття «особистості» в педагогічній науці

ЛЕКЦІЯ 2

РОЗВИТОК, СОЦIАЛIЗАЦIЯ I ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТI

План лекції.

1. Сутність поняття «особистості» в педагогічній науці.

2. Розвиток і формування особистості.

3. Рушійні сили розвитку особистості.

4. Основні фактори розвитку особистості:

4.1. Роль спадковості у розвитку особистості.

4.2. Середовище як фактор розвитку і соціалізації особистості.

4.3. Роль виховання у розвитку і формуванні особистості.

4.4. Значення активності особистості у її розвитку і саморозвитку.

5. Теорії розвитку особистості.

6. Акселерація та ретрадація.

7. Вікова періодизація в педагогіці: критерії її виділення. Психолого-педагогічна характеристика дітей різного віку.

 

Сутність поняття «особистості» в педагогічній науці.

Проблема особистості її розвиток має різні аспекти. Головне завдання, яке стоїть перед педагогічною наукою і практикою, – це пошук шляхів створення ефективних педагогічних умов розвитку особистості учня. Як уже зазначалося в попередній лекції основною метою виховання і є формування особистості.

Велике значення для педагогіки є насамперед визначити саме поняття – особистість. Що ж таке «особистість» і в якому співвідношенні знаходиться це поняття з близькими йому поняттям – «людина», „індивід”, „індивідуальність”.

Людина - це мисляча, свідома істота, в якої розвинута мова, здатність до продуктивної праці і яка характеризується за фізіологічними ознаками: пряма хода, розвинена черепна коробка і передні кінцівки тощо. Цим поняттям широко оперують фізіологія, анатомія, медицина..

Дитина уже зі свого народження всіма своїми особливостями (будова тіла, структура мозку, будова руки тощо) підтверджує свою належність до людського роду, що і фіксується у понятті «індивід».

Отже людина народжується як індивід (від лат. індивідуум - неподільний) – це визначення людини як представника «homo sapiens». Індивід – це людина як типовий представник людського роду, людської спільноти, соціуму.(«один з...»), в цьому поняті не відображаються якості людини.

В загальному розвитку дитини та і людини взагалі спостерігається дві взаємопов’язані лінії біологічна і соціальна. Вони добре прослідковуються, коли поглянути на процес розвитку людини з моменту її народження. Так коли народжується дитина то говорять що народилася людина, як біологічна істота, але ніяк не можна сказати, що народилася особистість.

Розвиток біологічних задатків і якостей (до яких відноситься все те що охоплюється поняттям «організм») характеризує процес функціонального становлення і формування організму людини.

Біологічний розвиток людини тісно пов’язаний з виявом якостей та особливостей, які не належать до біологічної природи людини. Потрапляючи до соціуму, людина спілкується з іншими людьми. Так з півторамісячного віку дитина починає усміхатися коли бачить близьких людей, потім поступово вчиться розмовляти. В процесі спілкування, взаємодії вона починає засвоювати знання, моральні норми та правила, звичаї, традиції, здатність виконувати ту чи іншу роботу. І уже тепер людина більше належить соціуму, чим природі. Людина стає соціальним індивідом – особистістю. Особистість – це вже не продукт природи, а продукт суспільства. Людина не народжується особистістю, а стає нею.

Це свідчить про те що риси і якості людей не програмуються біологічно, не є вродженими, а формуються в процесі життя.

Таким чином, будучи біологічною істотою, людина в процесі життєдіяльності формує і розвиває в собі багато соціальних особливостей і якостей, які характеризують її соціальну сутність. Основна роль тут належить діяльності та спілкуванню. І не забуваємо, що це процес відбувається паралельно з біологічним розвитком людини. Отже поняття людина поєднує в собі як її біологічні, так і соціальні якості. Саме соціальну сутність людини, пов’язану із засвоєнням соціального досвіду характеризує поняття «особистість».

Якщо поняття «людини» як біосоціальної істоти відбиває одночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняття «особистості» означає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із засвоєнням соціального досвіду.

В педагогіці проблеми особистості і на сьогодні є темою для наукових дискусій і тому немає всіма визнаного, чітко визначеного визначення поняття особистість. Розглянемо декілька з них:

Особистість – людина як суб’єкт відносин та свідомої діяльності, здатна до самопізнання та саморозвитку; стійка система соціально-значущих рис, відносин, настанов та мотивів, що характеризує людину як члена суспільства (Смирнов В. И. Общая педагогика в тезисах и дефинициях, иллюстрациях. - М, 1999. - С. 92).

Особистість – соціальна сутність людини (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. - М, 1998. - С.79).

Особистість – соціальна характеристика людини, яка вказує на ті її якості, що формуються під впливом суспільних відносин, спілкування з іншими людьми. Як особистість людина формується у соціальній системі шляхом цілеспрямованого й продуманого виховання (Подласый И.П. Педагогика. - М., 1996. - С.86-87).

Особистість– характеризує суспільну сутність людини та означає сукупність за життя вироблених нею у себе соціальних властивостей та якостей (Харламов И.Ф. Педагогика. - М, 1990. - С.60).

Особистість – це соціалізований індивід, що розглядається з боку його найбільш суттєвих соціально значущих властивостей. Особистість є такою цілеспрямованою, самоорганізованою часткою суспільства, найголовнішою функцією якої є здійснення індивідуального способу суспільного буття (Додонов В.И. О системе "личность" //Вопросы психологии. - 1985. - № 5. - С. 37).

Особистість– означає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством (Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навч. посібник. -Харків, 2002. - С. 7-8).

Найбільш повним на нашу думку є таке тлумачення:

Особистість – соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного, залучений до конкретних суспільно корисних відносин та має сформований світогляд і відстоює його в активній життєвій позиції.

Вище зазначене та аналіз різних тлумачень поняття «особистість» дозволяє нам зробити висновок, що основні функції особистості - творче освоєння суспільного досвіду і включення в систему суспільних відносин. Усі сторони особистості виявляються тільки в діяльності й у відносинах з іншими людьми. Особистість існує, виявляється і формується в діяльності і спілкуванні. Звідси і найважливіша характеристика особистості - соціальна сутність людини, усіма своїми проявами зв'язана з життям навколишніх його людей. Особистість визначається мірою присвоєння суспільного досвіду, з одного боку, і мірою віддачі суспільству, посильним внеском у скарбницю матеріальних і духовних цінностей – з іншого.

Особистість більш значима тоді, коли в своїх якостях і діяльності відображає тенденції суспільного прогресу, коли її діяльність має неповторний характер, тобто коли вона є індивідуальністю.

Індивідуальність - особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього треба стати особистістю. Передумовою формування людської індивідуальності є анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються в процесі розвитку і виховання, породжуючи широку варіативність виявів індивідуальності.

Все вище сказане можна передати формулою:

Індивідом – народжуються.

Особистістю – стають.

Індивідуальність –відстоюють.

Психологія, будучи найбільш тісно пов’язаною з педагогікою, серед психологічних властивостей виділяє три важливі психологічні характеристики особистості.

По-перше, це - стійкість її властивостей. Попри пластичність, мінли­вість психічних проявів особистості їй властива відносна сталість психічного складу, що дозволяє передбачати її поведінку в тих чи інших обставинах.

По-друге, це - єдність особистості як тісний зв'язок і взаємозалежність її психічних процесів, якостей і властивостей. Особистість - єдине ціле, кожна її риса нерозривно зв'язана з іншими якостями і набуває певного значення у взаємозв'язку з ними. Наприклад, наполегливість має позитивне значення тільки в поєднанні з високими моральними якостями. Зовсім іншого змісту набуває ця риса у взаємозв'язку з егоїстичними потребами, із прагненням домогтися особистого благополуччя, не зважаючи на інтереси інших людей.

По-третє, це - активність особистості, що виявляється в різноманітній діяльності, спрямованій на зміну, перетворення навколишнього світу, а та­кож власних якостей (самовиховання).

К.К.Платонов на основі системно-діяльнісного підходу виділяє в струк­турі особистості чотири підструктури:

1) підструктура спрямованості об'єднує прагнення, бажання, інтереси, нахили, ідеали, переконання, ставлення та моральні якості особистості, її самооцінку. Спрямованість особистості не має природних задатків і відо­бражає суспільні цінності, норми та ідеали. Формується вона шляхом вихо­вання і є соціально обумовленою;

2) підструктура досвіду включає знання, навички, уміння та звички, набуті людиною. Вона формується переважно в процесі навчання, має соціа­льно зумовлений характер;

3) підструктура форм відображення охоплює індивідуальні особ­ливості психічних процесів особистості: відчуття, сприймання, пам'яті, мис­лення, уяви. Розвиток цієї підструктури залежить як від вроджених факторів, так і від вправляння, тренування;

4) біологічно обумовлена підструктура: конституція тіла, властивості темпераменту, статеві та вікові відмінності.

Перші три підструктури особистості, що мають соціально зумовлений характер і розвиваються під впливом виховання, можна умовно об'єднати у дві сфери:

• мотиваційно-ціннісна сфера, яка визначає вибірковість ставлень та спря­мованість активності особистості: потреби, почуття, цінності, переконання, ідеали, риси характеру (власне підструктура спрямованості);

• інструментальна сфера: знання, уміння, навички, здібності, особливості пізнавальних процесів (сприймання, уяви, пам'яті, мислення), тобто 2 і З підструктури за К.К.Платоновим.

У зв'язку з тим, що розвиток цих сфер характеризується специфічними особливостями, у педагогіці виділяють два великі розділи: теорію виховання і теорію навчання (дидактику). У першому розглядаються завдання, прин­ципи, форми і методи виховання мотиваційно-ціннісної, в другому - інстру­ментальної сфери особистості.