Трагічне і комічне як естетичні цінності, порівняно з прекрасним, вважаються менш вагомими і займають значно вужчу сферу інтересу, позаяк проявляються виключно в життєдіяльності людей. Ні рослина, ні тварина, ні людина як біологічна істота не можуть бути ні трагічними, ні комічними. Трагічне і комічне виявляється виключно в діях і поведінці людини як соціальної істоти, котра живе і функціонує в суспільстві, де самі люди є авторами і акторами своєї всесвітньо-історичної драми.
Як прекрасне і потворне, трагічне і комічне є суто людськими явищами, виявом і оцінками людського життя в його позитивних і негативних вимірах і оцінках. Дещо спростивши, можна сказати, що все те, що належить до страждань, горя, смерті є царина трагічного, а те, що пов'язане з веселощами і сміхом — до комічного. Насправді ж усе не так просто, бо і в житті, і в мистецтві трагічне і комічне, як і страждання та насолоди, йдуть поруч, часом міняючись місцями, і важко сказати, коли закінчується одне і починається друге.
Естетичне — метакатегорія естетики, що характеризує певну сфе-ру цінностей, пов'язану із суспільно значущою змістовною формою, яка дається людині в акті чуттєвого сприймання. Специфіка естетич-ного полягає в нерозривній єдності чуттєво-матеріальних та ідеально-змістовних моментів, унаслідок чого воно пов'язане з усвідомленням специфіки людського почуття не як психофізіологічного процесу, а
Естетика
як інтелектуальної діяльності. порівняно з іншими метакатегоріями естетики (прекрасне, піднесене, потворне тощо), естетичне не вказує на конкретний зміст цінності, на конкретну естетичну якість, а лише визначає причетність предмета, явища, артефакту до сфери людських цінностей, пов'язаних із чуттєво сприйманою формою.
процес формування поняття естетичного тісно пов'язаний із ста-новленням естетики як науки. розуміння естетичного як загальної характеристики певної сфери пізнання («нижчої теорії пізнання» по-рівняно з логікою) застосував О. Баумгартен, що визначило в подаль-шому долю естетики у порівнянні із «філософією мистецтва», яка мала попередню багатовікову історію. і. кант у «критиці здібності до судження» сформулював принцип автономії естетичного та мис-тецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєво приємного, утилітарно доцільного та раціонально дискурсивною.
доцільність естетичного міститься не в самих речах та їх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здіб-ностей у почутті задоволення, зумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. кантівські ідеї автоно-мії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхід-ністю та моральною свободою були розвинуті Ф. Шиллером («Листи про естетичне виховання») у тлумаченні естетичного як самостійної сфери «гри» та «видимості», як образу, що поєднує форму й матерію, чуттєвість і духовність людини.
Якщо кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику наукою про «правила чуттєвості взагалі», то Гегель ото-тожнює естетику з «філософією мистецтва», оскільки її предметом є «царство прекрасного» «або художня творчість». у зв'язку з цим категорія естетичного не знаходить у Гегеля безпосередньої розроб-ки, хоч категорія прекрасного як «чуттєвого явлення ідеї», як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою є також характеристикою естетичного у сфері мистецтва.
З розвитком позитивізму проблеми «філософії мистецтва» зали-шаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетич-ні феномени за рахунок емпіричних досліджень та даних окремих наук. Саме з цього розпочинається проблема розмежування та ви-значення своєрідності «художнього» й «естетичного», естетичної ді-яльності і мистецтва тощо. В цей час великого поширення набувають
Основні естетичні категорії
соціологічні (Спенсер, конт), психофізіологічні (Фехнер), психо-логічні (Ліппс), культурологічні (Тайлор) дослідження естетичних феноменів як таких, що вийшли далеко за межі мистецтва і ототож-нювалися з усією сферою культури.
З кінця XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, та ідей кассірера про символічну природу культури й мистецтва на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність естетичного як ціннісної експресивної форми, властивої всій людській культурі.
іншим шляхом до обґрунтування всезагальності естетичного пі-шов марксизм, який пов'язував естетичне з практичною діяльністю людини через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне ставлення і сприйняття. універсальною характеристикою способу існування людини у світі є процес опредметнення та роз-предметнення, тобто самовиявлення людини та її сутнісних сил через предмет і в предметі, який закарбовується у зовнішніх формах, що сприймаються почуттями. Естетичне і є усвідомленою цінністю цієї культурної форми, споглядання якої викликає почуття задоволення. постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зрос-тає і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалеж-ності її від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби і підніма-ється до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета.
проблеми співвідношення естетичного та раціонального, есте-тичного та етичного, естетичного та утилітарного, естетичного та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної естетики.
Отже, естетичне є найзагальнішою категорією естетики, яка ха-рактеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відріз-няє їх від усіх інших форм людської діяльності. Як уже зазначалося, категорія естетичне сформувалася пізніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що прекрасне — найдавніша естетична категорія, і тривалий час саме вона визначала сутність естетичних явищ. Та по-чинаючи із середини XVIII ст., коли Баумгартен увів термін «есте-тика» як загальний, такий що об'єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення, розвиток науки дав можливість теоретично
Естетика
обґрунтувати й визначити межі естетичних явищ. Вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.
Сутність естетичних явищ, як зазначалося в попередніх розділах, вдалося з'ясувати лише на ґрунті більш різнобічних філософських і гуманітарних досліджень. Адже правильне розуміння сутності есте-тичного можливе, якщо людину, її сутнісні сили розглядати в умовах життєвих обставин, які її оточують і роблять тим, чим вона є насправ-ді. крім того, потрібне й розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності індивідів — його невід'ємних складників й активних перетворювачів.
Отже, зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони зумовлюють ту особливу структуру людського пізнання, яка робить можливим і необхідним естетичне ставлення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, що істо-рично виникають у ході розвитку людської спільноти.
Естетичне сприйняття завжди зосереджене саме на суспільній значущості речі, явища, вчинку. В акті естетичного ставлення довко-лишній світ цікавить людину не сам по собі, а в тісному зв'язку з її діяльністю і змістом життя. Це дає змогу індивідові в акті чуттєвого сприйняття водночас пізнавати суспільну сутність явища, оцінювати його з погляду найвищого інтересу, що ґрунтується на всій сукупнос-ті суспільних характеристик людини. Відомий український вчений А. канарський у праці, присвяченій цій проблемі, зауважував: «Сама по собі речова, природна сторона предмета або явища не становить змісту феномена чуттєвого: суто предметного, природного ставлення людини до навколишнього, до природи не існує. Воно завжди відо-бражує ставлення людини до іншої людини, до суспільства, до класу людей, в підсумку — через відношення її до самої себе. Тому і немає такої речі, яка в дії тільки одного відчуття визначала б чуттєвий стан людини»1.
до естетики як філософської науки, що визначила свій предмет, уже Баумгартен ставив вимоги бути водночас і теорією чуттєвого ді-знання, і теорією художньої діяльності, мистецтва. і справді, вона не
1 Канарский А. С. диалектика эстетического процесса // диалектика эстетического как теория чувственного познания. — к., 1979. — С. 132.
Основні естетичні категорії
могла обмежитися лише вивченням чуттєвого пізнання, бо втратила б своє самостійне значення, перетворилася б просто на розділ філософ-ської теорії пізнання. Якщо естетиці обмежитися тільки теорією мис-тецтва, вона втратить свій зв'язок із філософією, логіко-гносеологічну основу, необхідну для розуміння природи мистецтва, естетичної діяль-ності людини взагалі. у такому разі вона стала б суто емпіричним опи-сом різних видів мистецтва, або їхньою історією. Ось чому перед есте-тикою стоїть нині завдання органічно пов'язати ці два різні аспекти і створити або таку теорію пізнання, яка стала б теорією мистецтва, або таку теорію пізнання і художньої діяльності, яка була б і її теорією піз-нання і логікою. Так писав у 70-х роках відомий філософ п. копнін1.
Вітчизняна естетика, спираючись на досягнення світової науки, у 60—80-х роках здійснювала послідовне комплексне дослідження при-роди естетичного, відчутно наближаючись до істинного розуміння його сутності. Ці дослідження були представлені різними школами і напрямами — «природниками», «суспільниками», представниками так званої трудової концепції і «діяльнішого» підходу. Однак за всієї розмаїтості підходів до вирішення проблеми естетичного саме пред-ставники української школи п. копнін та В. Шинкарук, В. Мазепа, В. іванов, А. канарський та інші створили теорію, що значно розши-рила предмет естетики, вивела її за межі філософії мистецтва.
Зрештою сформувалося стійке і теоретично обґрунтоване уяв-лення про естетичне як специфічне духовне, чуттєве ставлення лю-дини до світу. найважливішою характеристикою такого ставлення є здатність людини самореалізуватися цілісно й усебічно. постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зростає і роз-вивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від навколишнього середовища, від природної необхідності. Світ ес-тетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного ставлення до дійсності безпосередньо пов'язаний із зростанням мате-ріальної могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом. Ось чому засмучена турботами, зморена постійними нестатками людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища.
1 див.: Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки. — М., 1974. — С. 263.
Естетика
Отже, естетичне ставлення до предмета відрізняється від одно-бічного, утилітарно-практичного тим, що відображає міру досягну-того людством багатства всебічності і цілісності суспільної практики й відповідно багатства і всебічності людського ставлення до світу. В естетичному ставленні людина, позбавлена вузькоегоїстичного ін-тересу і вигоди, підноситься до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета. Саме тому естетичне ставлення є водночас духовним — воно розвиває духовний світ людини. Однак не можна забувати, що духовне ставлення виростає на основі добре розвине-ної чуттєвості. Буденна свідомість здебільшого вбачає у чуттєвому задоволенні щось грубе, обмежене і протилежне духовному. духовне на цьому рівні мислення розглядається як умоглядне, побудоване на аскетичному запереченні чуттєвого задоволення.
В історії світової культури відповідно до такого уявлення фор-мулювалися два основні стереотипи людей: перші схильні до задо-волень і тому деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих потреб аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім'я духовного вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обмежену можливість для людини гармонійно розвиватися, не аб-солютизуючи природні потреби і суспільні якості. Саме естетичний розвиток суспільства є історичною мірою такої чудової гармонії при-родного й соціального, коли чуттєва потреба може бути задоволена без обов'язкового фізичного володіння предметом. у цьому значенні естетична потреба є вільною від вузькокорисливої, однобічної по-треби, що ґрунтується на якійсь частковій, хисткій основі й не може зумовлювати цілісності людини в будь-якому частковому ставленні її до світу.
Таким чином, процес всесвітньо-історичного розвитку суспіль-ства збігається з естетичним розвитком, оскільки передбачає послі-довний рух суспільства від жорсткої необхідності в його діяльності, що диктується матеріальними потребами, до відносної свободи, де го-ловним завданням є не виробництво матеріальних благ як самоціль, а розвиток творчих здібностей людини в усіх сферах життя, універсаль-ний і гармонійний розвиток сутнісних сил. Слід пам'ятати, що така свобода здобувається лише завдяки всебічному розвитку виробничих сил суспільства і самої людини. Отже, категорія естетичного є визна-чальним поняттям, що характеризує специфічно людський чуттєвий
Основні естетичні категорії
аспект всесвітньо-історичної практики, яка усуває суперечність між свободою і необхідністю людської діяльності. принцип практики (ді-яльності), закладений у розуміння культури, дає змогу розглядати естетичну (формотворчу) діяльність як родову ознаку культури. Це свідчить про певну цілісність культури в межах окремих історичних епох, яка виявляється в єдності стилю — загальної суми якостей, що охоплює всі культурні форми.
у категорії естетичне, як вона тлумачиться в сучасній естетиці, закладено фундаментальні ідеї: 1) про діалектичну єдність універ-сального розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2) про взаємозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу та універсального, практичного ставлення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».
Таке розуміння сутності естетичного дає змогу по-новому піді-йти до вирішення багатьох теоретичних питань, зокрема таких, як природа творчих здібностей людини, сутність творчості, походження мистецтва, його зв'язок із продуктивною працею, ставлення мисте-цтва до дійсності, його соціальні функції та завдання естетичного ви-ховання.
унаслідок такого розуміння естетичного формуються методоло-гічні засади для розрізнення естетичної діяльності як загальної ка-тегорії та мистецтва як її специфічної форми. Співвідношення есте-тичного та художнього виявляється в тому, що естетичне стосується будь-якої суспільно значущої форми, тобто вся людська культура несе в собі естетичний зміст (знакова функція естетичного), водно-час художнє, або мистецтво, виникає лише в разі, якщо естетична діяльність розвивається до створення нових культурних структур. Таким чином, естетична діяльність створює семіотичну (знакову) сферу культури, художня — нові структури (системи) культури. Це дає можливість зрозуміти механізм виникнення мистецтва з певної форми естетичної діяльності і, навпаки, поступову втрату певним ви-дом мистецтва свого суто художнього статусу й перехід на рівень ес-тетичної цінності.
Слід також наголосити, що сучасна естетична наука виявляє особ-ливий інтерес до категоріального апарату естетики. Запропонована
Естетика
нами низка естетичних категорій навряд чи вичерпує їх арсенал і може бути значною мірою доповнена. Складність полягає в тому, що вчені не мають одностайності щодо розуміння і тлумачення принципів об-ґрунтування категоріального статусу понять.
