Явища сорому і совісті нерозривно зв'язані між собою.
Сором історично передує совісті. Сором виникає в епоху неподільного панування моральності не як моральне явище, а як одне засобів підтримки існуючих етичних норм, а саме, екзогамії. Екзогамія є заборона шлюбів між близькими кровними родичами. Причина такої заборони полягає не тільки або не стільки в інцесті (кровозмішенні), скільки в необхідності розширення круга соціальних зв'язків. Тому виникали заборони. Людина була зобов'язана дуже строго контролювати себе. Порушення встановлених правил спричиняло за собою украй різку реакцію членів роду і покарання того, що провинився. Проте найтяжчим покаранням був сором – хвороблива психічна реакція на свою невідповідність встановленій нормі. На винного обрушувався авторитет найбільш поважаних членів роду, презирство і насмішки всього роду.
У подальшому розвитку суспільства страх виникав не тільки з приводу порушення норм спілкування між підлогами, але і по інших важливих приводах: соромно з'явитися на людях голим або в брудному одязі, говорити при всіх те, що краще було б зберегти при собі, програти спортивний або неспортивний поєдинок слабкішому суперникові, не вивчити урок в той час, коли інші хлоп'ята його вивчили і т.д.
Сором став істотним регулятором соціальних відносин. Його головна умова – невідповідність якостей і дій індивіда встановленим нормам і зразкам поведінки, його головна емоція стрес, його вартовий – страх.
Демокріт: " Не говори і не роби нічого поганого, навіть якщо ти наодинці з собою. Вчися набагато більш соромитися самого себе, ніж інших ".
Платон: " Боїмося ми нерідко. як би нас не порахували за поганих людей, якщо ми здійснюємо або говоримо що-небудь нехороше. Цей вид страху ми, так, думаю, що і все, - називаємо соромом ". Теофраст: " Май сором перед самим собою і тобі не доведеться червоніти перед іншими ".
Гегель: сором це " реакція на суперечність мого власного явища з тим, з чим я винен і хочу бути, отже, захист моєї внутрішньої істоти проти неналежного прояву його зовні ".
Сором це відчуття, що виражає усвідомлення людиною своєї (а також близьких і причетних до нього людей) невідповідності прийнятим в даному середовищі нормам або передбачуваним очікуванням. Сором переживається як у разі дійсної невідповідності, так і уявного. Переживання сорому тим сильніше, чим важливіше для людини думка осіб, які можуть виразити своє засудження з приводу порушення або невиконання норм. Сором часто раптовий, він мабуть видає себе кров'ю ("фарба сорому"), що підлила, і сильною напругою психіки. З соромом схожа ганьба – дуже неприємне відчуття, викликане публічним засудженням провини індивіда. Сором буває трьох видів.
1. Сором за себе. Сором за себе найбільш поширений в етично здоровому суспільстві. Це як би духовна поразка особи перед лицем інших людей, це визнання власної неповноцінності і це "гнів, обернений усередину". Здатність соромитися – показник моральної сили особи. Вона означає, що людина може знайти в собі сили і змінити поведінку. Сором - не дим, ока не виїсть. Прислів'я свідчить, сором корисний людині: він указує на здоров'ї душі. Коли немає сорому – це означає відсутність чести. Сором за себе має м'якшу форму – соромливість. Індивід не зробив ще нічого негожого, але побоюється невірного вчинку. Цю форму сорому описав Н.А.Некрасов:
" На ногах немов гирі залізні
Як свинцем налита голова.
Дивно руки висять даремні
На губах завмирають слова
Посміхнуся – неспритна, жорстка
Не у усмішку усмішка моя.
Пожартувати захочу – жарт плоский:
Почервонію болісно я!
Поміщуся, мовчазно досадуючи
У дальній угол.уныло дивлюся
І сиджу нерухомий як статуя
І долю потихеньку корю".
2. Сором за інше. Сором за інше припускає якусь спільність життя з ним. Соромно буває за родичів, друзів, товаришів, однокурсників і ін. Індивід, що в цьому випадку соромиться, відчуває себе і об'єкт сорому частинами якогось цілого. Сором посилюється відповідальністю за інше. Соромно батькам за дітей, вчителеві за учнів, тренерові за спортсменів і т.п. Це відбувається завжди в малих соціальних групах. Проте, безглуздий сором за незнайому людину. Правда, бувають випадки сорому за співвітчизників, що опинилися за кордоном і ведучих себе неналежним чином.
3. Сором за державу. Сором за державу, громадянином якої є, - не очернительство, не злорадність. Це сором за тих, хто довів країну до плачевного стану, а потім, розводивши руками, прорікає "мудрість": маємо ті, що маємо. Е.Евтушенко був чесніший за політиків: "Але сьогодні не можна втекти нікуди від сорому за історію, як від суду".
Відсутність сорому – сигнал про зміну моральності, оцінка якої не завжди однозначна. Сором не випробовували Адам і Єва до їх вигнання з раю. Його не випробовують люди і в наші дні, коли, на їх думку, має місце гармонія норм моральності і понять моралі. Не соромиться нагота нудисти, не соромляться обмінюватися чоловіками і дружинами свингеры. Дана гармонія відміняє заборони, отже, зникають стародавні забобони і ревнощі. Святенництво і "подвійна мораль" виникають в тих випадках, коли моральність і мораль противоречат один одному. У XIX столітті вважалося непристойним для пані, якщо чоловік побачить її щиколотку. Сторіччя опісля міні-спідниця – явище звичайне. І як не дивно, небеса не обрушилися на плечі панночок. Інші ж зміни моральності мають істотніше значення для суспільства. Шекспірівське "Об часи, об вдачі!" указує на деформації в етичному кліматі. Відома у минулому картина "Знову двійка" показує переживання школяра, що отримав двійку. Навряд чи, це характерно зараз для середньостатистичного школяра. Тим більше, не соромно студентові, для якого мають значення лише оцінки в заліковій книжці, а не знання, що стоять за ним.
Сором не зникає, він продовжує функціонувати на новому досягнутому рівні. Але разом з ним виникає нова форма відношення до соціальної дійсності, нове явище – совість. Факт її появи – показник розвиненішої свідомості особи.
Відмінність совісті від сорому:
1.Сором виникає з приводу тієї або іншої ситуації, що склалася, совість же охоплює ширший круг явищ соціального простору і часу, не обмежуючись лише явищами, що безпосередньо впливають на індивіда, хоча, зрозуміло, цей круг не тягнеться в нескінченність.
2. Сором є по перевазі емоційним переживання, совість також емоційна, але по перевазі розсудлива.
3.Сором – реакція на думку інших, він на світлу громадської думки, совість же пов'язана з виконанням довга, вона "працює" в мороці душі.
4.Сором відомий всім, безсоромних людей, строго кажучи, немає; совість же є лише у деяких – у тих, у кого до роботи свідомості підключена робота душі.
5.Сором зв'язує моральність з мораллю, совість – вже цілком моральне явище.
Совість є контролер довга, вона "стежить" за щоденною поведінкою людини. Совість трактується як "внутрішній голос". Відмінності в думках стосуються лише джерела цього "голосу", який розуміється як незалежний від Я людини, або як голос його сокровенного Я, або як інше Я. З цим пов'язані різні теоретичні установки щодо природи совісті.
Совість виступає також як вираз "загальноприйнятій моральності".
Гегель писав, що " совість є якнайглибша внутрішня самота, перебування з самим собою, в якому зникло все зовнішнє, всяка обмеженість; вона є самота усередині самого себе ".
Совість не тільки метафорично, але і по суті тлумачиться як "голос іншого". В ролі "іншого" виступає якийсь Загальний закон, вища Істина, потойбічних сил: ангела-хранителя у Сократа, Бога у Августина, природного закону у Д.Локка і ін.
На ранній стадії совість виявляється як "голос" значущого оточення, веління авторитету і виявляється в страху перед можливим несхваленням, засудженням, покаранням, а також в соромі за свою дійсну або уявну невідповідність очікуванням значущого оточення. У двох інших установках увага акцентується на існуванні зрілішої совісті. Вона виступає як форма моральної самосвідомості і самоконтролю, виражає свідомість людиною невиконаного боргу, недосконалого добра. Докори совісті указують людині на його невідповідність ідеалу добродійної поведінки і викликають відчуття провини. Муки совісті знаменують неприйняття людиною себе. У засудженні себе полягає розкаяння або покаяння, як явно висловлене співчуття про скоєний і намір (або принаймні надія) не здійснювати надалі того, що буде гідне жалю. У зв'язку з відмінностями між першою установкою, з одного боку, і другою і третьою, з іншого боку, совість ділиться на негативну і позитивну.
Негативна совість докоряє, застерігає і устрашає. Вона також є самосудом людини, вона указує людині на "ненормальність" його життя. Негативна совість говорить про те, як не слід жити. Позачасовим значенням володіють слова мислителів.
П.Гольбах: " Совість – це оцінка, яку ми в своїй власній душі даємо своїм вчинкам ".
Л.Фейербах: " Моя совість є не що інше, як моє власне Я, таке, що ставить себе на місце того, що завдається шкоди Ти ".
В.А.Жуковский: " Наскільки неминуча влада твоя
Гроза злочинців, безневинних утішник
Об совість, наших справ закон і обвинувач
Свідок і суддя".
Позитивна совість спонукає до турботи про себе і інших людей, зве до досконалості. Позитивна совість мобілізує волю, внутрішньо звільняє особу від страхів і тривог. Вона "бореться" з деградацією душі, із спробами підмінити її міркуваннями вигідності і доцільності. Позитивній совісті зазвичай приділяється менше уваги, чим негативною, оскільки остання причетна до конфліктів, а конфлікти актуальніші, ніж спокійне, розмірене життя.
Велику гостроту в історії етики придбало питання про "чисту" совість. Ідеологія церкви заперечує чистоту совісті через те, що, ніби то, вона породжена гординею людини. Грішна людина загордилася себе істотою настільки здійсненим, що порівнявся з Богом. Але аргумент церкви необгрунтований. Людина не претендує на рівність з Богом. Його чиста совість засвідчує свідомості, зорієнтованій на зовнішній авторитет, відповідність вчинку вимогам, що пред'являються ззовні, відповідності боргу індивіда перед його мікросередовищем. Чиста совість дозволяє індивідові розслабитися і випробувати відчуття полегшення, випробувати задоволення від виконання довга. Визнання чистої епізодичної совісті відкриває можливість відповідальності за свободу волі. Без такої совісті відповідальність була б позбавлена сенсу.
У епізодичності чистої совісті є видимим її зв'язок із справедливістю в моральності. Совість в моралі – це аналог справедливості в моральності. Сумлінна людина справедлива, безсовісний – несправедливий. Безсовісним зазвичай називають людину, чия мораль не влаштовує автора оцінки. Совість противоречит всім видам несправедливості, в одному відношенні вона противоречит навіть самій справедливості. Річ у тому, що справедливість може бути відновлена, а совість (якщо вона є в наявності) відновити не можна. Вона мучитиме людину настільки, наскільки розвинена його душа.
Совість характеризує духовне буття людини. Вираз " свобода совісті" означає право людини на незалежність його духовного життя і можливість самому визначати свої переконання.
У поширенішому значенні " Свобода совісті" означає свободу віросповідання і організованого відправлення культу.
Совість глибоко індивідуальна і конкретна, вона є те останнє, в щирості чого людина може не сумніватися. Із цього приводу Л.И.Болеславский писав:
" Не вірю у ваші швидкості
А більше довіряю совість
Не втекти вам від неї
І, підводячи підсумки в старості
Ще повернетеся до первозданності
У початок вічне своє".
