В історії вітчизняної філософсько-педагогічної думки цілісна дидактична система була вибудувана на початку другої половини XIX століття К. Д. Ушинським. Його дидактична система відобразила в собі світоглядні, філософські та наукові установки, вироблені як російською культурою XVIII – початку XIX століття, так і європейською науковою думкою. У дидактичній системі К. Д. Ушинського відображені його світоглядні настанови. Аналіз його дидактичної системи неможливий без розгляду духовних основ російського суспільства, змін у філософській та науковій сферах в європейській культурі першої половини XIX століття.
За свідченням різних істориків, у першу чергу В. О. Ключевського, за часів Петра I юнаки дворянського стану обов’язково повинні були навчатися по «наряду» – повинності і по «зазначеній програмі». Дворянин зобов’язаний був навчатися математиці, набути артилерійські, навігаційні знання, які потрібні на військовій службі, повинен був вивчати юриспруденцію та економіку – отримати знання, необхідні на громадській службі. Ця навчальна повинність зникла зі смертю Петра. Технічна освіта (яка отримувалася переважно в Європі), покладена Петром на дворянський стан як натуральна повинність, стала замінюватися іншими знаннями. У російській освіті почав діяти принцип добровільності. З’являється необхідність світської освіти, того, що при Петрові називали «поступом французьких і німецьких учень»[273].
Вступ на престол імператриці Єлизавети став закінченням німецького впливу при російському дворі, який надовго змінився французьким. Найвище російське дворянство, як стверджує В. О. Ключевський, спочатку сприйняло лише зовнішню сторону французької культури. «Запозичені естетичні звеселяння відрізнялися тією особливістю, що необхідна була деяка підготовка до них, щоб відчути в них справжній смак, необхідна була обробка естетичного почуття....Це рішуче подіяло на програму дворянської освіти»[274].
Система російської освіти ознаменувалася відкриттям Московського, Казанського, Харківського та Петербурзького університетів, при яких утворюються гімназії. Завдяки викладанню в університетах професорським складом, головним чином із Західної Європи, ідеї французького Просвітництва, в тому числі й в освіті, переносяться на російський ґрунт. За свідченням В. О. Ключевського, суспільна освіта звила собі гніздо там, де менше за все можна було чекати, – у відкритих Єлизаветою Петрівною спеціальних військово-навчальних закладах: шляхетському сухопутному кадетському корпусі та морському кадетському корпусі. Статутом кадетського корпусу передбачалася і програма навчання. До переліку дисциплін, що вивчалися, увійшли логіка, риторика, фізика, початкова математика, механіка, історія (священна та світська), географія, хронологія, латинська і французька мови. Представлена для вивчення система дисциплін була спрямована не тільки на озброєння учнів певними знаннями, але й на розвиток розумових здібностей учнів.
При цьому до початку XIX століття в російському середовищі було поширено переважно «домашнє виховання», як зауважує О. С. Пушкін: «У Росії домашнє виховання є недостатнє, аморальне: дитина оточена одними турботами, бачить одні мерзенні приклади, сваволить, або рабствує, не отримує ніяких понять про справедливість, про взаємні відносини людей, про істинність. Виховання дитини обмежується вивченням двох або трьох іноземних мов і загальних основ усіх наук, які викладаються якимось найнятим учителем»[275].
Лише в січні 1803 року були видані «Попередні правила народної освіти». Уся Росія поділялася на шість навчальних округів. Система освіти передбачала чотири щаблі: нижчий – парафіяльні училища (в містах і селах); проміжний повітові училища (по одному в кожному повіті); середні – гімназії (у кожному губернському місті); вищі – університети (в кожному окрузі). Усі сходинки взаємопов’язані між собою. Кожна попередня є основою наступної. Чотирирічний курс гімназійного навчання за статутом 1804 р. передбачав низку дисциплін: «У гімназії мають бути представлені витончені науки, мови, зокрема, латинська, французька, німецька, логіка, основи чистої математики, гідравліки й інших частин фізики, найбільш у спілкуванні потрібних, скорочені природна історія, загальна географія та історія, підстави політичної економії і комерції»[276]. Це був початковий період царювання Олександра I, вихованця швейцарського просвітителя Ф. С. Лагарпа, який керувався філософсько-педагогічними ідеями Я. А. Коменського, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, тобто принципами розуму та природності. Не випадково цей період ознаменований прагненням уряду до поширення освіти.
Незважаючи на систему освіти, яка розвивалася, вплив філософсько-педагогічних ідей Західної Європи, в Росії до другої половини XIX століття не було науково обґрунтованої педагогічної теорії. Навчання в гімназіях виходило з правила: «Наука не терпить примусу». «Не було встановлено певного часу для навчання. Кожен міг вчитися в будь-якому класі так довго, як дозволяли учневі його кошти й обдарування. Талановитий навчався успішно і, почавши з абетки, міг за чотири – п’ять років досягти ступеня студента, між тим, не вельми обдарований тим часом – ледь закінчити середні класи гімназії, а бездарний – просунутися ще менше. Загальною установкою стали наступні постулати: «Оскільки розумові здібності не у всіх дітей розкриваються, зріють, удосконалюються одночасно, в одного раніше, у десятьох пізніше, а у сотень ще пізніше, гімназія повинна піклуватися про кожного і створювати для всіх умови. Бачити всіх корисними членами суспільства»[277].
Лише в 1850-1860 рр. з’явилося кілька спеціальних наукових педагогічний журналів: «Журнал для виховання» (1857 р.), «Російський педагогічний вісник» (1857 р.), «Учитель» (1861 р.), «Ясна поляна» (1861 р.).
