М. О. Бердяєв про проблему свободи в творчості Ф. М. Достоєвського

Книга М. О. Бердяєва «Світогляд Достоєвського» вперше була видана в 1924 році у Берліні. Але передмову до неї письменник датував 23 вересня 1921 року. Він пише, що семінар, який він вів про Ф. М. Достоєвського в «Вільній Академії Духовної Культури» впродовж зими 1920-21 років, спонукав його зібрати усі думки про Ф. М. Достоєвського і написати книгу. У ній він не лише намагався розкрити світогляд видатного митця, але й додати дуже багато від власного світогляду.

Серед численної літератури про Ф. М. Достоєвського ця невелика книга займає особливе місце. Вона написана не про Ф. М. Достоєвського-письменника, а про Ф. М. Достоєвського-мислителя, якого, якщо прийняти змальований М. О. Бердяєвим образ, можна, не вагаючись, віднести до основоположників екзистенціального типу мислення.

Автор недаремно пише, що вклав у цю книгу «дуже багато від свого власного світогляду». А світогляд цей зовсім не є повторенням світогляду Ф. М. Достоєвського. Основоположна інтуїція М. О. Бердяєва – це інтуїція свободи. Він стверджує, що так було і у Ф. М. Достоєвського, і показує, яку величезну роль у творчості великого письменника відіграла діалектика свободи. Автор пише про те, що діалектика свободи у Ф. М. Достоєвського стала його «духовною батьківщиною».

У главі «Свобода» він пише про те, що свобода не може бути ототожнена з добром, істиною, досконалістю. Вона має свою самобутню природу, свобода є свободою, а не добром. Усяке змішення й ототожнення свободи з самим добром і досконалістю є її запереченням, визнанням шляхів примусу та насильства. Примусове добро вже не є добром, воно перероджується в зло. Вільне ж добро, яке є єдине добро, передбачає свободу зла. У цьому полягає трагедія свободи, яку до глибини досліджував і осягнув Ф. М. Достоєвський. У цьому прихована таємниця християнства. Розкривається трагічна діалектика. Добро не може бути примусовим. Свобода добра передбачає свободу зла. Свобода ж зла веде до знищення самої свободи, до переродження її в злу необхідність. Але добра необхідність не є вже добром, бо добро передбачає свободу.

У 1921 році, коли писався «Світогляд Достоєвського», М. О. Бердяєв ще не знайшов свого вчення про «нестворену» свободу. Але вже тут свобода виразно виступає у нього як «передумова» можливості добра та зла, як всеосяжна духовна першооснова.

Для М. О. Бердяєва свобода в християнстві – не формальна, а матеріальна Істина. Сама Істина Христова є Істиною про свободу. Християнство є релігією свободи. Сам зміст християнської віри вимагає визнання свободи віри, свободи совісті.

На думку М. О. Бердяєва, Ф. М. Достоєвський радить людині йти шляхом вільного прийняття тієї Істини, яка повинна зробити людину остаточно вільною. Але цей шлях пролягає через пітьму, безодню, роздвоєння, трагедію. Ним блукає людина, спокушена примарними видіннями, оманливим світлом, що заманює в ще більшу пітьму. Це шлях випробувань, дослідний шлях, шлях пізнання на досвіді добра та зла. Скорочений або полегшений цей шлях міг би бути обмеженням або руйнуванням людської свободи. Але чи потрібні Богові такі дороги, які ведуть до нього не шляхом свободи, не дослідним пізнаванням усієї згубності зла?

На думку М. О. Бердяєва, свобода, що бунтує в героях Ф. М. Достоєвського, сягає останніх меж напруженості. Герої письменника знаменують новий момент у людській долі всередині християнського світу після Фауста. Завдяки героям Ф. М. Достоєвського відкривається невідоме ХХ століття, велика невідомість, яка позиціонує себе як криза культури, як кінець цілого періоду всесвітньої історії. Шукання людської свободи вступає у нову фазу. Трансцендентна свідомість, що об’єктивувала Істину християнства зовні, не могла до кінця розкрити християнської свободи. Цю трагічну долю свободи, як стверджує М. О. Бердяєв, і показує Ф. М. Достоєвський у долях своїх героїв. У них свобода переходить у свавілля, у бунт самоствердження людини. Така безпредметна і порожня свобода Ставрогіна і Версилова, свобода Свідрігайлова і Федора Павловича Карамазова розкладає особистість. З внутрішньою іманентною неминучістю веде така свобода до рабства, до зникнення образу людини. Не зовнішня кара чекає людину, не закон ззовні накладає на людину важку руку, а зсередини Божественне начало, що іманентно розкривається, вражає людську совість, від обпалюючого вогню Божого згоряє людина в тій пітьмі та порожнечі, яку вона сама обрала собі.

На переконання М. О. Бердяєва, у Ф. М. Достоєвського була ідея, що без свободи гріха і зла, без випробування свободи світова гармонія не може бути прийнята. Він повстає проти всякої примусової гармонії, якою б вона не була – католицькою, теократичною чи соціалістичною. Ф. М. Достоєвський не приймає ні того раю, в якому неможлива ще свобода духу, ні того раю, в якому вона вже неможлива.

М. О. Бердяєв пише про те, що ті герої Ф. М. Достоєвського, які пішли шляхами свавілля та самоствердження, які спрямовували свою свободу проти Бога, не можуть зберегти свободу, отже, приходять до її нехтування. Вони неминуче повинні зректися первородства людського духу, його первородної свободи, вони зраджують свободу заради царства необхідності, приходять до найбільших гріхів. Бунт свавілля веде до заперечення сенсу життя, до заперечення Істини. Живий Сенс і жива Істина підміняються свавільним влаштуванням життя, створенням людського благополуччя в соціальному мурашнику.

На думку М. О. Бердяєва, процес переродження свободи у безмежний деспотизм займає досить важливе місце у світогляді Ф. М. Достоєвського. У революційній ідеології лівої російської інтелігенції, зовні такій волелюбній, він викриває можливість безмежного деспотизму. М. О. Бердяєв пише про те, що Ф. М. Достоєвський багато що побачив першим. Він знав, що революція, яку він відчув у підземеллі, підґрунті Росії, не приведе до свободи, що це начало рух до остаточного поневолення людського духу. Ф. М. Достоєвський завжди думав, що революційна демократія і революційний соціалізм, одержимі ідеєю абсолютної рівності, в останніх межах своїх повинні привести до панування невеликої купки людей над іншим людством. Такою є система Шигалєва та Великого Інквізитора. Одержимість ідеєю загального щастя, загального об’єднання людей без Бога містить у собі страшну небезпеку загибелі людини, знищення свободи її духу.

М. О. Бердяєв пише, що «Евклідів розум», – вираз, який любить Ф. М. Достоєвський, безсилий осягнути ідею свободи, вона недоступна йому як абсолютно ірраціональна таємниця. Бунт «Евклідового розуму» проти Бога пов’язаний із запереченням свободи, з нерозумінням її. Якщо немає свободи як останньої таємниці світового творіння, то світ цей з його муками і стражданнями, із сльозами безневинно замучених людей не може бути прийнятий. Не може бути прийнятий і Бог, що створив такий жахливий, потворний світ. Бога не можна прийняти, тому що світ такий поганий, тому що у світі панує така неправда і несправедливість. Свобода призвела до цього богоборства і світоборства... Але Божий світ не має сенсу, сумісного з «Евклідовим розумом». Сенс цей для «Евклідового розуму» є непроникною таємницею. «Евклідів розум» обмежений трьома вимірами. Сенс же Божого світу може бути осягнутий, якщо перейти в четвертий вимір. Свобода – істина четвертого виміру, вона незбагненна в межах трьох вимірів.

На думку М. О. Бердяєва, світ примусово добрий і благий, гармонійний, в силу невідворотної необхідності, був би безбожним світом, був би раціональним механізмом. М. О. Бердяєв стверджує, що свободу Ф. М. Достоєвський трактує динамічно, а не статично, його свобода увесь час знаходиться в діалектичному русі, в ній розкриваються внутрішні протиріччя, і вона переходить з однієї фази в іншу. Тому для людей статичного мислення і статичної свідомості важко зрозуміти великі одкровення Ф. М. Достоєвського про свободу. Вони вимагають «так або ні», тоді як такі відповіді не можуть бути дані. Свобода – трагічна доля людини і світу, доля самого Бога, яка лежить у центрі буття як первинна таємниця.